История Украины

Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіанізму українського

народу. М. Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане

зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братства по-

різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до

шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т. Шевченка,

займала радикальні позиції. Розходилися члени братства і стосовно того, що

є першочерговим і головним. Для М. Костомарова це були єдність і братерство

слов'ян. Т. Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення

українського народу.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента

Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т. Шевченка.

Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового

українського політичного руху. Воно було першою в історії України

нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й

соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній

соборній державі з одночасним . створенням федерації чи, можливо,

конфедерації слов'янських країн.

25. Західноукраїнські землі наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі

площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн осіб (у тому числі 2 млн

українців) стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в

умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-

абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище

українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації,

на Закарпатті — мадяризації, на Буковині — румунізації. Йдеться, отже, про

подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Східна

Галичина разом із частиною польських земель входила до складу «королівства

Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні

край поділявся на 12 округів. Золочівський, Тернопільський, Чортківський,

Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславівський,

Стрийський, Самбірський, частина Сяноцького та Перемишлянського округів

входили до складу Східної Галичини. На чолі Галичини стояв губернатор, який

призначався Віднем.

У цілому перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом

розкладу панщинно-кріпосницької системи господарювання. Галичина, Буковина,

Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Перші дві парові

машини в Галичині з'явилися лише в 1843 р. На західноукраїнських землях

розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-

фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові

як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну

роль в економіці.

Західної України. Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на

Закарпатті та в Галичині.

Ситуація, в якій опинилися мешканці українських земель в Австрійській

імперії, серйозно гальмувала й духовний поступ українців, розвиток

національного руху. І все ж ці процеси і тут набирали сили. Активну участь

у них брало уніатське духовенство. У 1816 р. І. Могильницький, каноник із

Перемишля, створив так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету

поширення релігійної літератури українською мовою. У 1820-ті роки в

Перемишлі виник новий гурток, який об'єднав навколо себе єпископ І.

Снігурський. Члени гуртка збирали й пропагували український фольклор,

історичні матеріали.

Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у

Львові виникає гурток «Руська трійця». Його фундаторами стали вихованці

Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. У 1832 р.

група студентів — членів гуртка проголошує своїм завданням переведення

місцевих народних говірок на літературну мову. Молодь підтримали відомі

вчені з Наддніпрянської України І. Срезневський, Й. Бодянський, М.

Максимович. «Руська трійця» намагалася поширювати українські історичні

традиції, фольклор, ідеї об'єднання українських земель. З цією метою у 1834

р. був підготовлений до друку альманах «Зоря». Його видання, однак,

заборонила цензура. Перероблений варіант цього альманаху під назвою

«Русалка Дністрова» у 1837 р. все ж удалося опублікувати в Будапешті.

Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період

європейських революцій 1848 р. 13 березня цього року у Відні внаслідок

народного повстання було повалено уряд Меттерніха, і до влади прийшли

ліберали. Були проголошені політичні свободи й запроваджено парламентський

устрій.

Одним з найважливіших результатів революції 1848— 1849 рр. було скасування

кріпосництва. Це сталося 23 квітня 1848 р., тобто на п'ять місяців раніше

скасування панщини в усій імперії.

2 травня 1848 р. у Львові українське духовенство створило «Головну Руську

Раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Рада займалася освітою, фінансами,

селянськими справами. Свої відділки вона мала по всій Східній Галичині. 15

травня 1848 р. вперше вийшов український тижневик «Зоря Галицька». Влітку

1848 р. вперше проводилися вибори до австрійського парламенту, в якому

українцям удалося здобути 39 депутатських місць.

Найбільші досягнення в 1848—1849 рр. український національний рух мав на

ниві культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітню

організацію «Галицько-руська матиця», яка займалася видавничою справою,

впровадженням у школах української мови. При Львівському університеті

відкрилася кафедра української мови. В Галичині вперше почали

перевидаватися твори українських письменників.

У найбільш гострій формі національний рух спротиву виявився в селянських

виступах. Особливо активними вони були протягом 1815—1825 рр. у Галичині.

Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширився на Прикарпатті.

Сотні селян озброювалися і втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на

шлях збройної боротьби проти влади. Опришки нападали на панські й державні

маєтки, відбирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися

з феодалами та адміністрацією. Постійною і найбільш масовою формою

селянських протестів була відмова від виконання феодальних повинностей.

Яскравою сторінкою в історії українського народу було повстання в Північній

Буковині під проводом Л. Кобилиці, який на той час був депутатом

парламенту. 16 листопада 1848 р. він зібрав у Вижниці 2600 селян і закликав

їх до боротьби з поміщиками. Повстанський рух охопив гірські села

Вижницького і Сторожинецького округів. Загін під проводом Л. Кобилиці до

літа 1849 р. вів боротьбу з урядовими військами. Відважного ватажка

повсталих було схоплено в 1850 р.

Після придушення національних рухів австрійська монархія влітку 1851 р.

ліквідувала «Головну Руську Раду». У 1867 р. Австрія під тиском Пруссії

змушена була визнати Угорщини на самоврядування і віддати їй Закарпаття.

Українські національні здобутки тут знову були втрачені.

26. Українська культура першої половини ХІХ ст.

Колонізаторська, антиукраїнська політика царизму, незважаючи на всі зусилля

її організаторів та виконавців, була неспроможна знищити волелюбні змагання

українського народу. Ідеї національного відродження хоч і поступово, але

невпинно поширювалися.

Переконливе свідчення цього — зміни у сфері освіти, культури. У 1805 р. в

Харкові був відкритий вищий навчальний заклад — університет. З 1816 по 1819

р. друкувався масовий популярний часопис «Украинский вестник». Важливою

подією в історії української науки й культури стало заснування у 1834 р.

Київського університету св. Володимира. Його першим ректором став відомий

природознавець, історик та етнограф М. Максимович. Він відіграв провідну

роль у створенні Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, де

працювали, зокрема, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Берлінський. Завдяки

їхнім зусиллям був створений архів, що містив багато цінних документів з

історії України. Визначні вчені працювали в Харківському університеті.

Серед них — славіст І. Срезневський, хімік В. Каразін, математики Т.

Осиповський та М. Остроградський. Вагомий внесок у дослідження історії

України зробили М. Костомаров, П. Куліш, М. Маркевич. Започаткувавши

українську школу істориків, вони науково обгрунтували історичну

самобутність українського народу, його культури.

Особливе місце в розвитку духовних засад українського національного руху,

української культури належить, безумовно, Тарасові Шевченку. Важко знайти

інший приклад, коли б творчість і особистість однієї людини такою повною

мірою віддзеркалювали б національну ідею, національний дух. Те, що в

історії народу, який змагався за свою свободу й державність, таке видатне

місце посів саме поет, не було випадковим. Культурна діяльність була

практично єдиною цариною, де українці могли виявити свою самобутність.

У розглядуваний період серед талановитої плеяди українських письменників

виділяються такі широковідомі постаті, як І. Котляревський, П. Гулак-

Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш. Виникають

російські професійні театри — у Києві (1805 р.), Полтаві (1810 р.), Харкові

(1812 р.). Великою популярністю користувався в Полтаві український театр,

на сцені якого виступала аматорська група під керівництвом І.

Котляревського. У 1819 р. тут поставили «Наталку Полтавку», «Москаля-

чарівника». Існував також аматорський театр у с. Кобинці, керівником і

режисером якого був батько Миколи Гоголя В. П. Гоголь-Яновський. Широку

популярність мали українські бандуристи, кобзарі, лірники. Розвиваються

українська симфонічна музика, хорове мистецтво, живопис. В архітектурі

утвердився класицизм. Найбільш відомими спорудами цього стилю були оперний

театр в Одесі (архітектор Тома де Томон), будинок Київського університету

св. Володимира (архітектор О. Береттг). Невідомі народні майстри створили

такі перлини архітектурних ансамблів, як парк "Олександрія" у м. Біла

Церква. Софіївський парк у м.Умані, палац Галагана в с.Сокиринцях та ін.

Таким чином, усупереч антиукраїнській політиці, насильницькій русифікації

паростки української національної культури розвивалися, прокладаючи

подальший шлях її утвердження та розвитку.

27. Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні

19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра II було проголошено скасування

кріпосного права. Цю важливу політичну і соціально-економічну реформу

готувала урядова комісія, до складу якої входили дворяни, зокрема

представники України.

Згідно з реформою ліквідувалася особиста залежність селян від поміщиків.

Селяни дістали право укладати торговельні угоди, вільно займатися промислом

чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці),

вступати на службу, до навчальних закладів, мати власне рухоме й нерухоме

майно, вільно ним розпоряджатися та успадковувати за законом. Отримали вони

й громадянські права.

Але шлях від проголошення прав і свобод до їх реалізації був далеко не

простим. За отримані земельні наділи, що, як правило, були меншими, ніж

попередні (крім Правобережної України), і найгіршими, селяни повинні були

заплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей вони

мусили брати їх у борг у держави, а потім сплачувати з відсотками одержану

позику протягом 49 років. Отож селянин потрапляв у залежність і від

поміщика, і від держави. Разом із тим викупні операції давали поміщикам

великі капітали, які вони тепер могли використати для переведення своїх

господарств на ринкові, капіталістичні рейки. Суттєво змінювалася система

взаємовідносин між поміщиком і селянином: поміщик позбавлявся права

встановлювати додаткові повинності, тепер він мав справу не з окремим

селянином, а з усім «миром», тобто з селом. Запроваджувалася

загальноросійська система селянського управління: сільські громади,

об'єднані у волості, та кругова порука за сплату податків.

Серйозні зміни в економічному житті поставили на порядок денний проблему

реформування адміністративного управління. У 1864 р. були створені виборні

органи влади у масштабах губерній та повітів — земські установи. Вони

займалися питаннями господарського та культурного характеру, в тому числі

будівництва шляхів місцевого значення, охорони здоров'я, освіти тощо.

Земства були не тільки виборними, а й загальностановими: до їхнього складу

входили представники дворянства, буржуазії та селянства. Контроль за

діяльністю земств здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які

мали право «вето» на будь-яке рішення земств. Одночасно було проведено

реформування виборчої системи: вибори проходили по трьох куріях на основі

майнового цензу. Компетенція міських рад була аналогічною компетенції

земств.

Значна увага була також приділена реформуванню судової системи (1864 р.).

Проголошувалася незалежність суду від адміністрації: суддів призначав уряд,

і зняти їх з посади міг тільки суд. Запроваджувався загальностановий суд,

тобто єдиний для всього населення. На судові засідання допускалися

представники преси й публіка. Утверджувалася змагальна система:

обвинувачення підтримував прокурор, захист — адвокат (присяжний повірений).

Встановлено кілька судових інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова

палата. Для розгляду особливо важливих справ створено Верховний

кримінальний суд.

Чималі зміни відбулися у сфері освіти. Освіта, в тому числі

університетська, ставала доступнішою. Університети набули більшої

автономії. Помітна увага приділялася поширенню знань серед населення,

виданню підручників, народних книжок, організації шкіл. Для дорослих

відкрилися освітні курси по неділях, через що такі школи й називалися

недільними.

Важливе значення мала реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна

військова повинність починаючи з 21-річного віку. Для осіб з освітою

встановлювалися менші строки служби.

У 1862 р. було реформовано фінансову систему. Управління грошовим

господарством стало централізованим, зросла роль міністерства фінансів.

Значення реформ адміністративно-політичного управління 60— 70-х років XIX

ст. полягає в тому, що, незважаючи на свою обмеженість та непослідовність,

вони прискорили перебудову життя Російської імперії на нових

капіталістичних засадах. Внаслідок цих реформ суттєві зміни відбувалися і в

економічному, політичному та культурному розвиткові України.

28. Економічний розвиток українських земель у 60-90-ті роки ХІХ ст.

Реформи 60-70-х років ХІХ ст. відчутно вплинули на характер та динаміку

економічного, політичного та духовного розвитку Російської імперії. Значно

прискорилися, зокрема, процеси господарського розвитку на принципах

ринкових відносин. Це добре видно на прикладі українських земель. В Україні

у 1869 р. вже налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1900 р. — 5301

промислове підприємство. Швидкими темпами розвивався залізничний транспорт.

Протягом 1866— 1879 рр. в Україні було прокладено 4,5 тис. верст

залізничних колій. Вантажообіг здійснювався в ці роки в основному

механізованим транспортом, що значно підвищувало його роль у господарському

житті країни. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила одну

п'яту всієї залізничної мережі Росії.

Велике значення для подальшого економічного розвитку України мало зростання

морського торгового флоту. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса,

яку в другій половині XIX ст. навіть називали «пшеничним містом», бо саме

через неї тоді експортувалася значна частина загальноросійського

виробництва пшениці. Взагалі Одеса набула великої ваги як транзитний пункт

у зовнішній торгівлі всієї імперії.

На півдні України швидкими темпами розвиваються галузі важкої

промисловості: кам'яновугільна, залізорудна, металургійна. Протягом 1861—

1900 рр. видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс з 10 млн до 672 млн

пудів. У 1900 р. він становив 68% загальноросійського видобутку. За 30

років (з 1870 по 1900) видобуток залізної руди у Кривому Розі зріс у 158

разів (з 1,3 млн до 210 млн пудів). Уже тоді Україна давала понад 57%

видобутку залізної руди в Росії. У 80 - 90-х роках у Катеринославській та

Херсонській губерніях було збудовано 17 великих металургійних і десятки

машинобудівних заводів. Тоді ж виробництво чавуну в Україні становило 52%

загальноросійської виплавки.

Важливою ознакою утвердження ринкової системи відносин, у тому числі в

Україні, було пожвавлення зарубіжного інвестування економіки. Наприклад, з

1888 по 1894 рр. за допомогою бельгійського, французького, англійського та

американського капіталу в гірничій промисловості України було створено 22

іноземні компанії з основним капіталом 62,9 мли крб.

У систему нових відносин поступово втягувалося землеробство України. З 1863

по 1902 р. до ринкового обігу тут надійшло понад 25,6 млн десятин приватних

земель. Характерно, що землю купували не тільки поміщики-дворяни, а й

представники інших соціальних верств — купців, духовенства, міщан та селян.

Значна частина поміщицьких земель була продана заможним селянам, які з 1877

по 1905 р. придбали її близько 4,5 мли десятин, збільшивши своє

землеволодіння вчетверо. В сільському господарстві дедалі ширше

застосовувалася машинна техніка. Південь України став головним районом

виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на

виробництві пшениці й цукру, лівобережні — зерна, тютюну і частково цукру.

Розвиток капіталізму в економіці України справляв вплив і на інші сфери

суспільства. Зокрема змінювалася його структура, співвідношення між міським

і сільським населенням тощо. Нерідко капіталістичні нововведення призводили

до загострення соціальних конфліктів.

29. Суспільно-політичне життя в Україні другої половини ХІХ ст.

Як і інші слов'янські народи, українці під впливом революційних подій в

Європі пройшли три основних етапи свого національного відродження. На

початковому етапі представники передової інтелігенції збирали історичні

документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи обгрунтувати самобутність

українського народу. Другому — культурницькому — етапові притаманний сплеск

відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі,

освіті. Третій — політичний — етап характеризується зростанням національних

організацій і обстоюванням національне зорієнтованих вимог, зокрема

самостійності.

Після розгрому першої української організації такого спрямування — Кирило-

Мефодіївського братства — в Україні впродовж багатьох років не вдавалося

створити нових національно-демократичних організацій. Проте провідні діячі

цього братства — М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т.

Шевченко, відбувши судові покарання, з'їхалися до Петербурга. Тут вони

згуртували навколо себе однодумців і створили так звану «Громаду».

Провідною ідеєю програми цієї організації було збереження самобутності

української нації, захист її від русифікації та полонізації. Коштом

заможних українців В. Тарнавського і Г. Галагана у Петербурзі було

влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у

царській Росії український часопис — «Основа», що опублікував твори І.

Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших

українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл

для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка,

«Граматика» П. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва,

волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували

прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й

аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому

українському отримало назву українофільства.

На початку 1870 р. В. Антонович, М. Драгоманов, М. Русов, М. Зібер і С.

Подолинський заснували таємну «Стару громаду»,яка об'єднала інтелектуальну

еліту, що користувалася високим моральним авторитетом. Головну увагу члени

цієї організації приділяли розвиткові та поширенню наукових знань,

письменства. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського

режиму. Одним із наслідків цього стало те, що серед українофілів виникли

значні непорозуміння. Вони торкалися не тільки мети і тактики організації,

а й визначення змісту й природи українофільства.

Потреби у змінах особливо гостро відчували й відстоювали молодші члени

громади, серед яких виділявся М. Драгоманов. Саме він закликав однодумців

виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові

політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони

себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили

організувати «Братство тарасівців», головною метою якого було б створення

самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася

програма братства — «Декларація молодих українців». Автори програми

проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони

зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в

національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У

політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах

демократичної федеративної Росії.

Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації,

які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.

Антоновича і О. Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна

організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17