История Украины

на українські формування.

За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд — Державний

секретаріат на чолі з К. Левицьким — і виданий тимчасовий закон про

державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської

імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної

Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНР Є.

Петрушевич.

Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20

листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових

ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування

вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до

Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада

1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з

Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували

Буковину.

В січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславові

проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. З метою припинення

українсько-польської війни до Галичини прибула спеціальна місія Антанти. За

умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий

район. Воєнні дії, однак, не припинялися. В березні 1919 р. Українська

Галицька армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень

уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919

р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії, і українські

війська вимушені були відступити. За такої ситуації уряд ЗУНР надає

президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження. Було зміцнено

керівництво армії. 7 червня 1919 р. УГА переходить у наступ і визволяє

значну територію Галичини. Надалі, однак, далася взнаки майже подвійна

перевага польської армії. Противник розпочав контрнаступ. Українців було

відкинуто до р. Збруч, тобто на територію УНР.

Як уже зазначалося, одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було

об'єднання всіх областей Західної України в єдину Українську державу.

Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові

договору між Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про

злиття УНР і ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській

площі 22 січня 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася

цілковитою автономією, збройні сили обох держав об'єднувались, усім

громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак,

залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час, його

не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і залишається

важливою подією в історії українських визвольних змагань.

Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, Західна Україна

опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складі

Чехословаччини, Буковина — Румунії. Як і раніше, український народ

залишався роз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з

Польщею, відповідно до Ризького договору 1921 р. до складу останньої

відійшли ще й північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.).

За відносно короткий період свого існування (1918— 1919 рр.) ЗУНР дала

чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних

українських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема, об'єдналися всі

політичні партії. Не було соціальних потрясінь. Більшовицька пропаганда не

знаходила тут скільки-небудь серйозної підтримки. Представники ЗУНР

намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у

сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство

Західноукраїнської Народної Республіки очолювали Л. Цегельський, В.

Панейко, М. Лозинський.

44. Культура України в 1917-1920 рр.

Складні й неоднозначні соціальні, економічні та політичні процеси,

пов'язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням

українських визвольних змагань, справили значний вплив на культурне життя

тогочасного суспільства. Без перебільшення можна сказати, що особливо

плідними з цього огляду були роки української революції та боротьби за

збереження української державності. Багато з того, що було зроблено

Центральною Радою, Українською Державою гетьмана П. Скоропадського,

Директорією УНР у сфері культури, було зроблено вперше в новітній історії

України. Предметом особливої уваги були заходи, спрямовані на відродження

національної самосвідомості, на створення власної держави.

Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного поширення

національні культурно-освітні організації — «Просвіти», які створювали

бібліотеки, різноманітні гуртки й курси, видавали українські книги та

журнали. В їхній роботі активну участь брали відомі діячі української

культури, науки й освіти. Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення

«Просвіти». На цей час було відкрито 57 середніх шкіл з українською мовою

навчання, які існували на приватні або громадські кошти, а через рік їх

число зросло до понад 150. Велика увага приділялася виданню українських

підручників. Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ

2 млн навчальних видань.

Справа українізації, яка постійно наштовхувалася на спротив росіян та

зросійщених українців, посунулася вперед тоді, коли Центральною Радою було

створено міністерство освіти, а його керівником став В. Прокопович. Тоді

було складено широкий план українізації шкіл, а в Києві, Харкові, Одесі

відкриті народні університети. Поряд із цим розпочали роботу низка

професійних шкіл, Педагогічна академія та Академія мистецтв у Києві.

Розвивалася українська видавнича справа. В 1917 р. було видано 677 назв

книжок рідною мовою та виходило 63 періодичних видання. Було засновано

також український театр, вживалися заходи для заснування українських

музеїв. Плідну роботу на ниві науки і освіти проводив відомий вчений і

громадський діяч М. Туган-Барановський. Восени 1917 р. з його ініціативи

було створено Українське товариство економістів, на базі якого згодом виник

один із перших навчальних закладів з підготовки кадрів для

зовнішньополітичного відомства України — Консульські курси.

Багато корисного у сфері культури було зроблено за часів гетьманської влади

П. Скоропадського. Саме тоді народний університет у Києві було перетворено

на Державний український університет, а Педагогічну академію — на

Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів

українознавства для середніх шкіл. Ще один Державний український

університет було відкрито в Кам'янці-Подільському. У Полтаві почав

працювати на кошти земства Український історико-філологічний факультет. У

листопаді 1918 р. на базі київської Академії мистецтв постала Українська

Академія мистецтв, серед професорів якої були визначні українські митці —

Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачок, О. Мурашко. Гетьманським

урядом був затверджений проект закону про Українську Академію наук. її

першим президентом став В. Вернадський, а секретарем — А. Кримський. У

жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів. Тоді ж

були започатковані Державний український архів, Національна галерея

мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. Були також

засновані Державний драматичний театр, Державний народний театр, Молодий

театр на чолі з Л. Курбасом. Г.Юра з групою акторів, що відокремилися від

Молодого театру, створив театр ім. І.Франка. Під керівництвом О. Кошиця в

Києві постала Українська Державна капела. Жили й творили майстри старшого

покоління — письменники Панас Мирний, В. Стефаник, О. Кобилянська, В.

Винниченко, С. Васильченко, багато видатних живописців, скульпторів,

композиторів. У нову добу входили молодші — П. Тичина, М. Рильський, Д.

Загул, В. Кобилянський, котрі почали свою творчість іще до революції.

В українській культурі 1917—1920 рр. було, звісно, чимало проблем і

труднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується тих пір, коли

гору в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої

шкоди розвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці

та більшовики. В. Чумак, відомий український поет, у 1919 р. був

розстріляний денікінцями. Поет Г. Чупринка в 1921 р. був убитий

більшовиками. Чимало відомих діячів науки, літератури, мистецтва, освіти,

церкви, які не сприйняли радянсько-більшовицького режиму, опинилися за

межами України, на еміграції. Нова влада, керуючись горезвісним принципом

класовості та партійності, оголошувала шкідливим і антинародним усе, що не

відповідало цим вимогам. Школа, в тому числі вища, перетворилася на

знаряддя партійної політики. Зносилися пам'ятки минулого. Натомість

повсюдно встановлювалися монументи Маркса, Енгельса, Леніна. Робився

максимум того, аби знищити все національне самобутнє, щоб до краю

деформувати українську ментальність. Наслідки такої політики даються взнаки

й сьогодні. Саме тому слід уважно вивчати і враховувати уроки тих складних

і драматичних часів.

45. Створення Української соціалістичної радянської республік

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу

Української СРР - однієї з 13-ти держав, що виникли на уламках колишньої

Російської імперії. Площа радянської України становила тоді 452 тис. кв.

км, а її населення — 25,5 млн осіб.

Узимку 1919 р. більшовики вдруге повертаються до України і поновлюють свою

владу на переважній частині республіки. 14 січня 1919 р. згідно з декретом

Тимчасового робітничо-селянського уряду вона дістала назву «Українська

Соціалістична Радянська Республіка» (У СРР). Нова влада вбачала своє

головне завдання у «доведенні до кінця соціалістичної революції». Очолив

уряд УСРР X. Раковський, він же обіймав посаду наркома закордонних справ.

III Всеукраїнський з'їзд Рад у 1919 р. прийняв першу радянську Конституцію

України. До уряду, тобто Ради народних комісарів, ввійшли головним чином

комуністи. Відповідними були й методи їхнього керівництва, котрі

запозичалися з практики радянської Росії. Головна увага концентрувалася на

здійсненні горезвісної політики «воєнного комунізму», на запровадженні

диктатури пролетаріату.

Така політика, як і в Росії, викликала спротив. Зокрема, селяни

протестували під гаслом «Геть комуну!» У квітні 1919 р. в Україні було

зареєстровано 93 виступи, в липні — 207. Проти повстанців більшовики

спрямували регулярні війська. Це, однак, не дало результату; рух спротиву

тривав, а радянська влада втрачала підтримку населення. За таких умов

денікінці влітку 1919 р. переходять у наступ, і радянська влада в Україні

губить свої позиції.

Але до закінчення громадянської війни залишалося ще два роки. Денікінська

влада, яка мала на меті відновлення Російської імперії, не тільки не

заспокоїла населення України, а й викликала нову хвилю

загальнонаціонального спротиву. У тилу Добровольчої армії швидко зростав

повстансько-партизанський рух. Що ж до більшовиків, то вони збирали сили, а

також намагалися використати суперечності між денікінцями та С. Петлюрою,

незгоди та розбіжності у керівництві Директорії УНР. Невдовзі розпочався

широкий наступ радянських військ. 16 грудня 1919 р. вони взяли Київ.

Отож більшовицька влада повернулася в Україну, її політика загалом

залишилася без скільки-небудь принципових змін, проте в методах її

запровадження з'явилися нові моменти. Москва вдається до іншої тактики: в

резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» від 29 листопада 1919

р. зазначалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР»,

а питання визначення форм якнайтіснішого союзу України й усіх радянських

республік буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і

селянами. Але на практиці, звісно, робилося все для того, щоб Україна не

мала дійсної незалежності. До поразки Директорії додався розгром військ

Врангеля в Криму. Тут була встановлена радянська влада. Незважаючи на

статус самостійної держави, УСРР разом з п'ятьма іншими радянськими

республіками і двома народними республіками утворювали єдиний простір,

жорстко контрольований Москвою. 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР був

укладений договір про військовий та господарський союз.

Після розпаду Австро-Угорщини західні українці були єдиною нацією, яка не

здобула власної державності, адже Західноукраїнську Народну Республіку

поглинула Польща. У Версальському мирному договорі зазначалося, що нова

Польща повинна утворюватися в межах етнічних польських земель. Однак

навесні 1923 р. під тиском Ризького договору 1921 р. Рада послів Антанти

перестала заперечувати анексію Польщею українських земель, зокрема Східної

Галичини.

46. Входження України до складу СРСР.

Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду

Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального

політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір

засобів — від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів»

та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття

найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення

війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до

складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений

тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам.

Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав

звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача

Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому

Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад

(лютий—березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський

союз із Росією виступили представники опозиційних партій — УКП та лівих

есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і

проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до

складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від

радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання

РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське

зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних»

республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури.

Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний

навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, — Інститут

зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися

виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в

Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин

(з 1990 р. — Інститут міжнародних відносин).

Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й.

Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками»

передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії.

Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з

боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації

виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин

радянських республік інший принцип — принцип рівних прав у складі

федерації.

10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про

утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів

Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення

СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію

про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення

тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно

затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися

значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі

створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично

поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними

одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно

з офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР. Це ярмо

український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.

47. Україна 20-х - початку 30-х років. Нова економічна політика. Голодомор

1921-1922 рр.

Період, про який ідеться, багато в чому був переломним, а то й трагічним

для українського народу. На початку цього періоду боротьба за незалежність

України завершилася поразкою. Сюди, на цей раз надовго, повернулася

радянсько-більшовицька влада. Процес нищення української самобутності

здійснювався тепер в основному «мирним шляхом» — протягом усього існування

комуністично-тоталітарного режиму в радянській Росії, а потім в СРСР.

Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно

важким. Кращі борці за волю України загинули. Господарство опинилося в

стані глибокої кризи. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали

міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво

товарів. Українські землі знову поділили радянська Росія, Польща, Румунія,

Чехословаччина. Найбільша частина України з населенням майже 40 мли стала

об'єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його

ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та

політичної системи.

Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки

громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї

проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі

запроваджувався продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми

продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Здійснювалося насильство

над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли

партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і

політична криза ще більше поглибилася. «Воєнно-комуністичні» методи та

розруха швидко руйнували матеріально-технічну базу індустрії, майже знищили

торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й

ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до

зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього

стали виступи робітників, повстання селян. Радянська влада жорстоко

розправлялася з незадоволеними більшовицькою політикою.

Втім почуття самозбереження, намагання не допустити втрати своєї влади

продиктували більшовикам удатися до інших методів подолання кризи. Йдеться

про запровадження нової економічної політики (НЕП). Це рішення, прийняте

під тиском тодішніх скрутних обставин, можливо, було чи не єдиним більш-

менш серйозним кроком більшовицької влади за весь період її існування. Але

більшовицька влада не була б такою, коли б вона дала змогу реалізувати цю

політику в усіх її вимірах.

Введена відповідно до рішень Х з'їзду РКП(б) у березні 1921 р., НЕП

передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного

управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових

відносин. Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки продподатком,

денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і

середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в

різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової

системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової

системи, про подолання інфляційних процесів тощо. Тепер замість реквізиції

зерна, як це було за «воєнного комунізму», селянство обкладалося помірним

податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна на свій

розсуд і за власними цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку.

Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Було

скасовано державний контроль за внутрішньою торгівлею. Дрібні промислові

підприємства передавались у приватні руки на правах оренди. Важка

промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними.

Відроджувалася кооперація.

Отже, були створені, хоча й дуже обмежені, умови для організації народного

господарства на принципах ринкової системи. І це почало давати результати.

Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала його

продуктивність. У 1927 р. оброблялося на 10% землі більше, ніж у 1913 р.

Виробництво предметів споживання сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише

важка промисловість, яка перебувала в руках держави.

Однак у 1928 р., як і можна було передбачити, НЕП закінчила свою недовгу

історію. Радянсько-більшовицька влада поверталася до традиційно

тоталітарних методів керівництва й управління. Почався період

соціалістичної індустріалізації, колективізації сільського господарства,

сталінських п'ятирічок, масових репресій та жахливих голодоморів.

Перший голодомор в Україні стався в 1921—1922 рр. Головною його причиною

були наслідки політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за

допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів

хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні,

степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в

Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та на

півдні Харківщини. Це були райони, які до Першої світової війни слугували

головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн люду. Лютувала

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17