История Украины

епідемія холери.

Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл

ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено:

Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії.

Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду,

відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р.

було дозволено діяти міжнародній організації «Американська адміністрація

допомоги». Проте більшу частку допомоги забирала Росія. Окремі дослідники

вважають, що чисельність втрат, пов'язаних з голодом, становила 1,5 млн

осіб. У той же час на територію України прибуло близько 440 тис.

переселенців із голодуючих районів Росії. Внаслідок цього офіційна

статистика «не бачила» скорочення населення України.

В Україні голод удалося ліквідувати лише в 1923 р. Це стало результатом не

стільки зусиль влади, скільки поліпшення загальної економічної ситуації,

пов'язаної з першими успіхами нової економічної політики. Випадки голоду,

хоч і в менших масштабах, спостерігалися і в інші роки. Наприклад, на

Поділлі він повторився в 1925 р. і також був значною мірою спровокований

більшовицько-радянською владою, котра мала змогу запобігти лихові, але не

зробила цього.

48. Культурне і духовне життя в роки НЕП.

Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засадах

НЕП почав приносити переконливі результати не лише в галузі господарювання,

а й у культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією чи іншою мірою

вимушена була пристосовуватися до змін у суспільстві, інколи йдучи на

кроки, мету яких важко було швидко й однозначно оцінити.

Один із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена XII

з'їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги

поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною

мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної

культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі в Україні,

відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка

прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. До того ж уся

світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша

влада, виявляє турботу про розквіт національних республік. Хоч би як там

було, але українська національна культура отримала хоч і тимчасову, але

унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш

нормального розвитку і значною мірою скористалася нею.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому

УСРР від 27липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних

і культурно-освітніх установ». Проблема українізації, однак, не

вичерпувалася цією сферою. Здійснювалися заходи, спрямовані на

вдосконалення адміністративно-територіального управління. У жовтні 1924 р.

у складі УСРР була створена автономна Молдавська республіка. Протягом 1924—

1925 рр. створено сім німецьких, чотири болгарських, польський та

єврейський національні райони, а також 954 ради національних меншин.

Центром українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г.

Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів

української мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні, антиукраїнські

настрої. Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну роботу в Україні,

вважав українізацію відступом від ленінської національної політики,

організовував цькування прихильників українізації.

Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати. Серед

службовців державного апарату в 1923—1927 рр. частка українців зросла від

35 до 54%. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20% діловодства,

то в 1927 р. — уже понад 70%. У 1929 р. навчання українською мовою вели

понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% вузів. Чимало

позитивних змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну

повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки,

освіти, культури. В літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-

Блакитний, В. Сосюра, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров,

М. Куліш та багато інших. Виникали національні культурні та літературні

організації ("Гарт", "Плуг", "Авангард" тощо). У 1925 р. постала Вільна

академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих

письменників, активних учасників руху за відродження української

духовності. Значний внесок у розвиток української музикальної культури

зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому

мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б.

Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас,

який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив

«Березіль». Це був новий крок на шляху оновлення національного театру. В

1927 р. була створена Київська кіностудія.

Що ж до становища церкви, то воно залишалося вкрай складним. У листі до

членів політбюро ЦК РКП(б) у березні 1922 р. Ленін наголошував: чим більше

представників реакційного духовенства вдасться розстріляти, тим краще.

Частина духовенства, яка обрала шлях компромісу з більшовиками, в 1923 р.

створює Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Раніше, в жовтні

1921 р., виникає справді незалежна національна церква — вкраїнська

автокефальна православна церква (УАПЦ). Її становище, як і загалом

становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим. Друга п'ятирічка була

оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». У середині 30-х років в Україні

залишилось лише 9% церковних споруд порівняно з 1913 р.

Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на

перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ

на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто, з

точки зору Москви, відстоював «помилкові погляди». С. Косіор, В. Чубар, В.

Затонський та інші керівники України були оголошені «ворогами народу» і

знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М.

Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці «До проблеми української

економіки» заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією.

7 липня 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної

організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації

— М. Скрипник. Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу

українізації, її широкий розмах налякав Москву, яка прагнула до тотальної

влади. Саме з цією мстою центральне керівництво й розгорнуло в кінці 20-х

років шалену боротьбу проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-

ухильництва в лавах комуністичної партії.

49. Радянська модернізація України (1928-1939). Голодомор 1932-1933 рр.

Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот

насамперед у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на

"прискорене соціалістичне будівництво", і саме політика "соціалістичної

індустріалізації" мала принести успіх сталінському курсу "великого

перелому". Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий

розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної

та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу

з великим військово-промисловим потенціалом.

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для

України. Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн

тонн (фактично було піднято на-гора 45 млн), а план виплавки чавуну в

Україні — з 2400 до 6600 тис. тонн (фактично — 4330 тис.).

Поряд з цим «пролетарська» держава безсоромно експлуатувала робітничий

клас, насамперед методами примусу та залякування. Експлуатувалися й щирий

ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у «світле майбутнє».

Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період

НЕП, були замінені моральними, політико-ідеологічними.

В ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» О.

Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників, імена яких для історії

так і залишилися невідомими, видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн,

розрахованої тільки на вибійника. Держава використала це для того, щоб

переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35—45%. Учасниками

сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони

репресованих «ворогів народу». Нещадно експлуатувалося і село.

Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємств-

монополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів,

зокрема Центральної Росії. Були збудовані «Запоріжсталь», «Азов-сталь»,

Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи

тощо. Наприкінці першої п'ятирічки в Україні підприємства союзного

підпорядкування виробляли 69,8% продукції, республіканського — 20,3%,

місцевого — 9,9%. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на

мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-

промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та

сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися

усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії.

Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька

десятків років вичерпає себе і зазнає краху.

Так проходила форсована соціалістична індустріалізація — складова частина

сталінської політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Чим цей наступ

закінчився, сьогодні знає весь світ. Щодо України, то її трудящі, які

добровільно чи примусово несли на собі тягар індустріалізації, то вони

просто не відчули її результатів. Та й не дивно: майже три чверті

промислової продукції, виробленої українськими підприємствами, йшло у

загальносоюзний фонд.

Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична

колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р.

на XV з'їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в

рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні

елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх

форм сільськогосподарської кооперації, а також «куркульства як класу».

Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й

радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив

проти «лінії партії», оголосили «ворогами народу» і репресували (М.

Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін.). З цих же причин сталася й

розправа над видатними вченими-аграрниками О. Чаяновим, К. Кондратьєвим та

ін.

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в

найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим

республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні

1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в

грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи

супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту.

Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну

землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян

силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося

про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед

молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі

ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися

додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці

20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в нсобжиті

райони Польського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була

спрямована і політика «ліквідації куркульства як класу», адже тоді

постраждало й чимало середняцьких господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до

українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-

тисячники, — як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну

політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки

колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації — 200

тис. Разом з усіма членами сімей «куркулів» це становило 1,2—1,4 млн осіб.

Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р.,

запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до

колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Отже, в результаті «соціалістичної колективізації» радянська влада досягла

багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі,

значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед

найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося

розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою

був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського

селянства зокрема. Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого

офіційно й була запроваджена «соціалістична колективізація», — створення

високопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівня

населення.

У 1932—1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі,

мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації — голодомор. Його

витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської

влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно

обгрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських

хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну

більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами

утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати

праці хліборобів у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани

хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в

Україні зменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель був піднятий на

44%. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної

власності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного

поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді

забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400

районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт.

Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн пудів хліба. Яка

його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме

інше: втрати України становили 5—7 млн люду. Цей голодомор був безсумнівно

штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти

українського народу.

50. Стан культури України в 30-ті роки.

Становище у сфері культури слід розглядати в контексті загальної

економічної та політичної ситуації в СРСР зокрема. 30-ті роки - це період,

коли давно вже була придушена НЕП, коли припинилася українізація, період,

коли почався "наступ соціалізму по всьому фронту", коли масові репресії

стали невід'ємною складовою радянсько-більшовицької політики. Це був період

утвердження сталінського тоталітарного режиму.

«Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру.

Влада в тих межах, котрі їй були необхідні, виявляла турботу про її

розвиток. Вона розуміла, що розв'язання завдань, пов'язаних з промисловістю

та сільським господарством, вимагало певної кількості освічених

спеціалістів. Крім того, потрібні були кадри для роботи в партійно-

державному апараті, органах управління. Відповідно до цього здійснювались

заходи, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. На кінець 30-х

років освіченість населення УРСР у віці до 50 років становила майже 95%.

Запроваджується єдина структура загальноосвітньої школи: початкова, неповна

середня і середня. Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі

у викладі матеріалу мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для

розробки шкільного курсу вітчизняної історії слугував сталінський «Короткий

курс історії ВКП(б)». Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З

1938 р., однак, почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на

обслуговування національних меншин.

Відбулися певні зрушення в галузі вищої школи. За першу і другу п'ятирічки

українські вузи за скороченою програмою підготували майже таку ж кількість

спеціалістів, яка була в усій дореволюційній Росії. Було, однак, чимало

відмінностей в їхній фаховій підготовці: на перший план висувалися політико-

ідеологічний бік справи, відданість режиму. Тотальна ідеологізація

навчального процесу стала визначальною рисою освіти того часу. До того ж

адміністративна система всіляко культивувала неприязнь до інтелігенції.

Більше того, йшов масовий «відстріл» інтелігенції. Ще у вересні 1929 р.

відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії — як

членів вигаданої ОДПУ «Спілки визволення України». У 1930 р. відбувся

процес над 45 «керівниками» СВУ. Серед них — академік С. Єфремов, професори

Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-

Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес — так званого

«Українського національного центру», за яким були репресовані 50

представників української інтелігенції, в тому числі академік М.

Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських

застінках загинули українські академіки — геолог Н. Світальський, генетик

І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські

науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці

О.Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

Прес ідеологізації особливої шкоди завдавав сфері культури. Вона була

цілком підпорядкована командно-адміністративній системі, яка

використовувала її для зміцнення позицій правлячого режиму. Для

запровадження тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х

років було утворено єдині контрольовані Москвою спілки — письменників,

художників, композиторів тощо. За їхньою допомогою держава придушувала будь-

яке відхилення від «лінії партії».

Наступ на українську культуру особливо посилився з приходом у 1932 р. на

посаду секретаря ЦК української компартії П. Постишева. Саме тоді була

остаточно припинена українізація. Розпочалася неприхована русифікація всіх

сфер життя. На знак протесту наклали на себе руки М. Хвильовий, М.

Скрипник. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г.

Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та

багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й

театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а

організований ним театр «Березіль» закрито. У грудні 1934 р. у справі так

званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до

розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від

наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців,

тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І.

Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна

втратила близько 500 талановитих письменників. Валда стояла на заваді

творчості таких видатних кінорежисерів, як О.Довженко, І.Кавалерідзе,

І.Савченко, І.Пир'єв, Л.Луков та ін. У 30-х роках О.Довженко не з власної

волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви.

Таким чином, стан української культури в 30-ті роки повністю віддзеркалював

загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х роках,

українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес режиму, який

дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. "Розстріляне

відродження" - це, мабуть, найбільш точна характеристика стану української

культури в цей період.

51. Україна під час другої світової війни.

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі різних держав

були не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із

складних моментів політичного становища в Центральній та Східній Європі

передвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських

країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й

перетворити їх на свою колонію.

Напередодні Другої світової війни населення Західної України становило

близько 7 мли осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, яка

проводила колонізаційну політику. Це викликало обурення українців,

призводило до спротиву офіційним властям.

У 1925 р. було утворено Українське національне-демократичне об'єднання

(УНДО) на чолі з К. Левицьким. У 1929 р. у Відні під керівництвом Є.

Коновальця постала Організація українських націоналістів (ОУН), яка ставила

за мету здобуття незалежності України. Посилився національно-визвольний рух

у Закарпатті. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало від Чехословаччини

автономію, яка, однак, була ліквідована угорською окупацією. Карпатська

Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично

того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю окупувала

Закарпаття. Нового удару по західноукраїнських землях було завдано 23

серпня 1939 р., коли В. Молотов і Й. Ріббентроп підписали радянсько-

німецький пакт про ненапад. Таємним протоколом передбачалося розмежування

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17