История Украины

Петербурга.

У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На

прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Ставало ясно, що

подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини були

несумісні. Окрім цього, участь козаків у Північній війні виявила, що їхня

боєздатність менша, ніж регулярного російського війська. Коли поповзли

чутки про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити

російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії

Петра І з юридичного огляду розв'язували руки Мазепі, бо за умовами угоди

1654 р. Росія була зобов'язана надавати Україні військову підтримку.

Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією.

Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії,

запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України

від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина

назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду,

згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і

недоторканності українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання

проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які

боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Тому замість обіцяних

50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою лише близько 2 тис.

Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається

новий гетьман — І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин,

а її мешканці повністю винищені.

Бік Мазепи взяли запорожці під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це

Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ.

Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою.

Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію під

владу Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відіграли фатальну

роль в історії України. Головними причинами провалу політики Мазепи можна

вважати передусім вузькість соціальної бази, на яку він спирався, і

переоцінка сил Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального

варіанту української автономії у найскладніших внутрішньо- і

зовнішньополітичних умовах.

16. Ліквідація автономного статусу України

У 1710 р. залишки козацького війська обирають на гетьмана П. Орлика (1710—

1742 рр.) - колишнього генерального писаря при І. Мазепі. Намагаючись

забезпечити собі підтримку, Орлик створює проект під назвою «Пакти і

Конституція прав вольностей Запорізького Війська» — угоду між гетьманом,

старшиною і запорожцями. Статті конституції передбачали встановлення

національного суверенітету, забезпечення демократичних прав людини, єдності

та взаємодії законодавчої, виконавчої і судової влади.

У зовнішній політиці передбачалася спілка зі Швецією та кримським ханом. П.

Орлик виступив за непорушність кордонів Війська Запорізького, визначених ще

Зборівською угодою.

У тодішніх історичних умовах проголошення прав мало суто декларативний

характер. Орлик, підтриманий Карлом XII, вступає у спілку з Туреччиною і

Кримом і на початку 1711 р. організує спільний похід запорожців і татар

проти російських військ в Україні. Проте наступ не мав успіху, і Орлик був

змушений повернутись в еміграцію.

За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над

Україною. До гетьмана був приставлений резидент — стольник А. Ізмайлов. У

1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р.

Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає

заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська

колегія (1722—1727 рр.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Вона

складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з

гетьманом. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори

гетьмана. Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до

російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за

залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження

функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був

заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє

життя.

Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну

ситуацію в Росії. Під тиском О. Меншикова, який володів значними маєтками в

Україні, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив

вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром з'являються так

звані «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії.

Причому вперше цей документ виник у формі не угоди, а царського указу.

Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники

затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у

державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення

автономії, хоч це і затримало цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру

Російської імперії. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна

Іоанівна (1730— 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в

Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського

уряду.

В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення

гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети Петрівни Правління

гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К. Розумовського —

молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити

автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ

і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і

склад генеральної старшини і суду.

Але у 1754 р. була ліквідована одна з важливих ознак автономії — державна

митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить

під пряме імперське правління.

Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації

державного управління, у 1764 р. після звернення Розумовського з проханням

про введення спадковості гетьманування і розширення його прав знову

ліквідувала цей інститут в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках

президента Другої Малоросійської колегії (1764—1786 рр.) генерал-

губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських

представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів

(росіянина і українця). На початку 80-х років був скасований полковий

устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала

слобідське козацтво — більшість заможних козаків наказним порядком перевела

в гусари, а частину — в селянський стан. Старшина отримала офіцерські

звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено

Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

Після укладення Кючук-Кайнарджийського миру Запорізька Січ втратила

значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Крім

того, козаки брали активну участь у гайдамацькому русі. Війська царського

генерала Текелі, повертаючись із Криму, несподівано оточили Січ. П.

Калнишевський — останній кощовий отаман — капітулював і згодом був засланий

царським урядом на Соловки. Козацька старшина отримала офіцерські звання у

російській армії. Значна частина козаків переселилась у межі турецьких

володінь і утворила Задунайську Січ.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене

на три намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім —

Малоросійське генерал-губернаторство).

В 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено

на регулярні пікінерські полки за взірцем російської армії. Того ж року

кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить

«Жалувана грамота дворянству», за якою українська шляхта отримує дворянські

права та привілеї.

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний

устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української

держави були остаточно знищені.

17. Входження Північного Причорномор'я та Правобережної України до складу

Росії

Вихід Росії до Чорного моря був проблемою її зовнішньої політики протягом

усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у

Причорномор'ї. У 1768 р. під тиском Франції, скориставшись участю Росії у

придушенні Коліївщини, вона оголошує їй війну. Військові дії велися на

суходолі та на морі.

Російська армія у 1769 р. захопила фортеці Хотин і Ясси, у 1770 р.

російський полководець П. Румянцев двічі розгромив турків під Ларгою і

Кагулом, російський флот знищив турецький у Чесменській битві (1770 р.),

війська під командуванням О. Суворова розбили турецьку армію під с.

Козлуджі (1771 р.).

Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, тут

розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї

та боєприпасів, звідси постачався транспорт.

З лівобережного козацтва був сформований корпус у 12 тис. вояків, а з числа

жителів Правобережної України — добровольчий козацький корпус. До діючої

армії входили також запорожці. В 1769 р. козаки завдали поразки турецькому

загонові біля р. Вовча, брали участь у битвах при Кінбурні, Хаджибеї,

штурмували Перекоп, захопили Кафу. Десятки тисяч українців залучалися для

будівництва фортець, мостів, переправ тощо.

Російсько-турецька війна 1768— 1774 рр. завершилася підписанням Кючук-

Кайнарджийської мирної угоди. До Росії відійшли Кабарда, частина

Керченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між Дніпром

і Південним Бугом. Росія дістала право вільного торговельного судноплавства

Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської

Туреччини, яка повинна була ще сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5

млн. карбованців.

Проте Туреччина не замирилася з таким станом справ і розгорнула активну

діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь Катерина II 1783

року підписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії.

Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж розпочала підготовку до нової

війни з Росією.

Під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. російські війська взяли

Очаків (1788 р.), під командуванням О. Суворова розбили турків під

Фокшанами і на р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю Ізмаїл (1790 р.).

Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії

відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків.

Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р.

Кубань у Передкавказзі.

У цій війні брало участь Бузьке козацьке військо, яке за бойові заслуги

стало називатися «Військом вірних чорноморських козаків».

Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької

Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями сюди були селяни-втікачі з

Гетьманщини і Правобережжя, чисельність яких у 1775 р. досягла 100 тис.

Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р.,

незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було віддано

кільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії — Нову

Сербію і Слов'яносербію. Слідом за ними з'явилися німецькі переселенці.

У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по 1,5

тис. десятин землі за умови заселення кожного наділу 25 селянськими

господарствами. Аби стимулювати селян, дворяни пішли на поступки: панщина

становила два дні замість чотирьох—п'яти на тиждень. З 1786 р. основну

частину переселених селян складали українці з Правобережжя. На нових землях

оселялися російські старовіри, німці, молдавани. Ця територія отримала

назву Новоросія.

Ще швидше, ніж колонізація земель, зростали міста. У 1776 р. було засновано

Катеринослав, у 1778 — Херсон — перший порт на Чорному морі, у 1783 —

Севастополь. У 1784 р. на землях Кримського ханства було створено

Таврійську область. У 1788 р. постав Миколаїв, де почали будувати кораблі

Чорноморського флоту, у 1794 р. на місці колишньої фортеці Хаджибей —

Одеса, яка стала центром усієї південноросійської торгівлі. Населяли міста

люди різних національностей, але переважали українці.

Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного

— усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з

економічного — опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку

промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами

Близького Сходу і Малої Азії.

У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибоку політичну

та економічну кризу, пов'язану з наростаючою феодальною анархією в

державному управлінні, феодальними міжусобними війнами, які спустошували

країну.

Все це створювало сприятливі умови для втручання сусідніх держав — Австрії,

Пруссії, Росії. У 1772 р. відбувається перший поділ Польщі. Росія хотіла

забезпечитися підтримкою Австрії у війні з Туреччиною і поступилася

Галичиною. Сама ж вона отримала Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частину

Мінського воєводства. В 1774 р. Австрія відібрала у Молдавського князівства

Буковину. В 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна

Україна — Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство.

Пруссія отримала м. Гданськ і території по річках Варта і Вісла. У 1794 р.

спалахує повстання під проводом Т. Костюшка, яке було придушене царськими

військами. За третім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь,

східна частина Холмщини, частина Білорусі, Литви. Південна Польща з

Любліном і Краковом відійшла до Австрії. Пруссія здобула Центральну Польщу

з Варшавою.

Таким чином, етнічні землі опинилися у складі двох держав - Російської та

Австрійської імперій.

18. Визвольна боротьба українського народу в другій половині ХVІІ ст.

Посилення феодального і національно-релігійного гніту викликало в Україні

хвилю повстань. На початку XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної

боротьби - гайдамацький рух. Серед гайдамаків були козацька голота, селяни,

міщани, православне духовенство. Загони гайдамаків діяли на всій території

Правобережжя і користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі

боролися за захист прав православної віри, відновлення козацьких

вольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності.

На західноукраїнських землях селяни також відмовлялися відбувати панщину,

платити податки, захоплювали поміщицькі землі. Ці народні месники

називалися опришками. Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш.

Разом із братом Іваном у 1738— 1743 рр. він активно боровся зі шляхтою біля

Коломиї. Пізніше Іван перейшов на територію Західного Прикарпаття, а Олекса

розгорнув боротьбу в Північній Буковині та Закарпатті.

Опришківський рух тривав довго — завдяки вмілій організації, тісним

зв'язкам із селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін

Довбуша був невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне королівське

військо.

1744—1745 роки стали періодом найбільш активної діяльності народних

месників. Рух опришків значно сприяв зростанню антифеодального спротиву

селянства. Але і шляхта не дрімала: за голову Довбуша було обіцяно значну

винагороду. 23 серпня 1745 р. його було підступно поранено, і 24 серпня він

помер. Справу Довбуша продовжили його побратими — В. Орфенюк, В. Баюрак, І.

Бойчук.

Опришківський рух був тісно пов'язаний з гайдамацьким, найвищим злетом

якого стала так звана Коліївщина.

У 1768 р. польський сейм під тиском Росії схвалює рішення про формальне

зрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина ІІ

розраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем і

шляхтою та виставивши себе захисницею православ'я. У відповідь шляхтичі

скликають Барську конфедерацію під гаслом захисту католицизму і шляхетських

прав. Починаються репресії проти українців. На прохання польського уряду

Росія починає воєнні дії проти конфедератів, що послужило сигналом до

повстання.

Ініціатором повстання православних на Правобережжі був ігумен

Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворський. Максим Залізняк

збирає повсталих, осердям яких були запорожці, у Холодному Яру. За декілька

тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину.

Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та

інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування.

На початку червня 1768 р. повсталі оточили Умань — один із центрів

польського панування на Правобережжі. На їхній бік перейшов уманський

сотник І. Гонта з козаками, і місто капітулювало. Рада повсталих обрала

Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Ґонту — полковником і князем

уманським. Тоді військо гайдамаків налічувало 16 сотень.

Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання на

Лівобережжя й Запоріжжя, царський уряд наказав російським військам

з'єднатися мовби для підтримки гайдамаків, а насправді надати допомогу

польській армії у ліквідації повстання. В липні 1768 р. табір гайдамаків

під Уманню було оточено, і ті здались. Залишки їхніх загонів були розбиті.

Віра у «доброго царя», відсутність політичного досвіду і культури,

складнощі геополітичної ситуації зумовили поразку Коліївщини.

Після цього російське самодержавство відкрито взяло бік польської шляхти.

Ліквідація Запорізької Січі позбавила селян останнього прихистку волі.

У 1789—1793 рр. проходило повстання у с. Турбаї, яке раніше входило до

складу Миргородського полку. На початку XVIII ст. його мешканці були

вільними козаками, а потім їх силоміць перетворили на феодальне залежних

селян. Отож турбаївці домагалися відновлення своїх прав. У 1788 р. Сенат

визнав козацькі права і привілеї лише за 76 селянами із 2 тис. Це викликало

велике обурення. В січні 1789 р. селяни відмовилися виконувати панщину і

платити податки на користь поміщиків. Було створено селянсько-козацьке

самоврядування — Громадська збірня. В липні 1789 р. повстанці вбили

поміщиків Базилевських і змусили службовців земського суду визнати їх усіх

козаками. Повстання тривало аж чотири роки, оскільки царському урядові,

заклопотаному російсько-турецькою війною і боротьбою з французькою

революцією, було якось не до нього. Лише у 1793 р. до Турбаїв увійшли

війська. Активних учасників повстання судили і заслали на каторгу. Турбаї

перейменували на с. Скорботне, а його мешканців переселили у південні

райони України.

Антифеодальний рух другої половини ХVІІІ ст. справив величезний вплив на

суспільні процеси в Україні, на формування передової думки в колах

української інтелігенції, підготував грунт для подальших визвольних

змагань.

19. Культура України другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст.

Після завершення Визвольної війни 1648— 1654 рр. почався новий період в

історії української культури. Зокрема прискорений розвиток виробництва в

Україні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на досить

високий рівень завдяки значній мережі шкіл, які виникли ще в другій

половині XVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були

буквар І. Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл у

переважній більшості були дяки. З 30-х років XVII ст. центром освіти став

Києво-Могилянський колегіум. Окрім нього, значну роль у розвитку середньої

освіти відігравали Чернігівський, Переяславський та Харківський колегіуми.

В 1701 р. за указом Петра І Київський колегіум було перетворено в академію.

Рівень навчання, яке тривало тут 12 років, не поступався вищим навчальним

закладам Західної Європи.

У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. З

давніх часів центрами цієї справи були Львів та Києво-Печерська лавра.

Згодом друкарні з'явилися в Новгороді-Сіверському та Чернігові.

У 1674 р. із надр Київського колегіуму вийшов «Синопсис» — короткий нарис

історії Росії та України, який тривалий час використовувався як підручник.

Цінною пам'яткою української історіографії став «Літопис Самовидця», де

описано події Визвольної війни 1648— 1654 рр. Спробами перейти від

літописання до історичної науки були твори Г. Граб'янки, С. Величка, П.

Симоновського, В. Рубана, а також анонімна «Історія русі в або Малої

Росії».

Наука в Україні розвивалась у тісному зв'язку з досягненнями

загальноросійської наукової думки. Видатний внесок у розвиток науки зробили

Д. Самойлович (медицина), Л. Магницький (математика), О. Шафонський

(епідеміологія) та багато інших.

Філософську думку другої половини XVII ст. представляли вчені Київської

академії Й. Горбацький — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, І.

Гізель — ректор академії, С. Яворський — поет і церковний діяч.

Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах — піснях,

думах, казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася

героїчна боротьба народу в роки Визвольної війни, під час гайдамацького та

опришківського руху, численних селянських повстань.

Українська література цього періоду відчувала значний вплив європейського

Просвітництва й гуманізму. Справжнім літературним явищем стала творчість Г.

Сковороди. Його твори «Сад божественних пісень», «Діалог, або Розглагол про

стародавній світ» та багато інших відіграли вагому роль у становленні

української літератури. Видатними її представниками були також Л.

Баранович, 1. Величковський, Ф. Прокопович та ін.

Значне місце в українській літературі посідала драматургія. Тоді

з'являються такі популярні твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Успенська

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17