История Украины

п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм

«Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін.

Важливою складовою української культури другої половини — кінця XIX ст.

було образотворче мистецтво, зокрема твори С. Васильківського («Степ на

Україні», «Ранок» та ін.), академіка М. Пимоненка («Проводи рекрутів»,

«Сінокіс», «Ярмарок»). Домінуючим напрямом в архітектурі був еклектизм —

поєднання елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. в Києві

споруджено будинки Міської думи (О. Шімме), політехнічного інституту і 1-ої

гімназії (О. Беретті), Володимирський собор (Г. Штром, П. Спарро, О.

Беретті), в Одесі — новий оперний театр.

Отже, незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали й діяли

патріотично налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, але

невпинно розвивався процес національного самоствердження.

35. Економічний розвиток і суспільно-політичний рух на початку ХХ ст.

Україна на початку ХХ ст. була складовою частиною двох імперій —

Російської, до якої входили землі на схід від р. Збруч, та Австро-У

горської, до якої відійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії

проживало понад 20 млн українців, у Галичині — 3 мли, на Закарпатті — 0,5

млн, а в Буковині — 300 тис.

У Східній Україні промисловість і сільське господарство розвивалося досить

високими темпами. Важливими центрами промислового розвитку стали Донбас та

Придніпров'я. Виникли нові промислові міста — Юзівка, пролетаризувалися

старі — Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса. Сотні

тисяч переселенців із Росії в пошуках кращої долі йшли на південь та схід

України. Значною була частка іноземного капіталу в металургійній,

машинобудівній, гірничій промисловості. На півдні України виникали значні

промислові об'єднання, пов'язані з розвитком металургійного, цукрового,

машинобудівного, вугільного, рудного, суднобудівного виробництв тощо.

Серйозні зміни відбувалися у фінансово-кредитній справі. Постійно

розширювалася мережа банків. Швидкими темпами формувався новий клас —

буржуазія. З'являлися відомі далеко за межами України промисловці,

фінансисти. Один із них — Михайло Терещенко - не тільки перетворив

цукровиробництво на одну з найбільш важливих галузей сільського

господарства, став відомим банкіром і промисловцем, а й виділяв чималі

кошти па розвиток української культури. І в цьому плані він не був

одиноким.

Тогочасне сільське господарство України визначалося багатоукладністю. Тут

продовжували існувати поміщицькі латифундії, і в той же час було багато

дрібних селянських господарств. На Правобережжі та Півдні швидкими темпами

розвивалися фермерські (за колишньою термінологією — «куркульські»)

господарства, які різнилися між собою розмірами землі, обсягом виробництва

тощо. Разом із тим в Україні були тисячі безземельних селян. Це в поєднанні

з іншими вадами процесу розбудови ринкових відносин, зокрема з безробіттям

у містах, створювало гостру соціальну напругу, було соціально-економічним

підґрунтям для серйозних класових конфліктів.

Важливою складовою суспільного життя в Україні початку XX ст. був

національний рух. Поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і

раніше, з'явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес створення

українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опозиція

владі. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, дедалі

більшою мірою ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним.

Зокрема проводилися масові заходи за участю широких верств української

інтелігенції — урочисте відкриття в Полтаві 1903 р. пам'ятника І.

Котляревському, відзначення 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка та І.

Нечуя-Левицького тощо, — які сприяли зростанню національної свідомості,

духовному єднанню українців обох імперій.

Активними учасниками українського національного руху були студенти, в тому

числі Київського університету. На початку 1901 р. 183 з них було віддано в

солдати. Посилення репресій щодо молоді поєднувалося з вимушеними

поступками влади. Студентам було дозволено створювати гуртки, каси

взаємодопомоги, бібліотеки, скликати збори. Зі свого боку громадськість

дедалі гучніше вимагала відміни обмежень щодо вживання української мови.

Піднесення національної самосвідомості українського народу діставало вияв,

зокрема, у створенні політичних партій.

Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. У 1890 р.

С. Даниловичем, І. Франком, М. Павликом було створено Русько-українську

радикальну партію в Західній Україні. Програма партії будувалася на засадах

демократії, соціалізму й соборності українських земель. Своїм завданням

партія вважала здобуття української автономії у складі Австро-Угорщини, а в

перспективі ставилося за мету створення незалежної Української держави. В

1899 р. лави РУРП залишили Ю. Бачинський, М. Ганкевич, С. Вітик та інші

марксистськи налаштовані діячі, які заснували Українську соціал-

демократичну партію. Водночас радикалів залишили І. Франко, К. Левицький,

В. Охрімович, Т. Окуневський та інші, що створили Національно-демократичну

партію, яка стояла ближче до інтересів селянства. Невдовзі вона стала

найбільшою українською партією Галичини.

У Наддніпрянській Україні виникають гуртки «свідомих українців», котрі

прагнуть перетворити культурно-освітній рух на політичний. У 1892 р. було

засновано «Братство тарасівців» за участю І.Липи, братів Міхновських, О.

Черняхівського та ін. Члени братства бачили своєю метою боротьбу за

самовизначення українського народу, за відродження та розвиток рідної мови,

культури, освіти. У 1897 р. громади, що існували в багатьох містах України,

об'єдналися в Загальну українську організацію, яка прагнула спрямувати

національний рух в його традиційне культурно-освітницьке річище.

Через три роки (1900 р.) виникає перша політична партія в Наддніпрянській

Україні — Революційна українська партія (РУП). Постала вона у Харкові з

ініціативи Д. Антоновича, М. Русова, О. Коваленка, М. Камінського, Д.

Познанського та ін.

Партія об'єднала різні покоління й верстви українців у боротьбі за

національне та соціальне визволення. Вона мала шість організацій — у Києві,

Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі — та закордонний комітет

у Львові. Програмні цілі партії були сформульовані М. Міхновським: «одна,

єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».

Найближчим завданням вважалося повернення українських прав, гарантованих

російським царем у 1654 р. за Переяславською угодою.

У складі РУП діяло кілька фракцій. Більшість членів цієї партії на чолі з

М.Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою вважали, що партія за складом повинна

бути суто національною. На їхню думку, вона мала об'єднувати і націоналізм,

і марксизм, тобто те, що, мабуть, важко поєднати. Іншу фракцію РУП очолював

М. Міхновський. Фракція виступала з чітких націоналістичних позицій, не

позбавлених певної категоричності («За самостійну Україну», «Україна для

українців» тощо). Ще одну внутріпартійну групу очолював М. Меленевський. Її

члени вважали, що РУП має відмовитися від національної орієнтації і стати

автономною складовою Російської соціал-демократичної робітничої партії. У

1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним

керівником став М. Порш. Органами партії були місячник «Гасло», часопис

«Селянин», газета «Праця».

Українська народна партія була заснована 1902 р. М. Міхновським, М. і С.

Шеметами, О. і С. Макаренками та ін. Політична орієнтація партії була

викладена М. Міхновським у так званих «10 заповідях»: самостійна

демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури

тощо. Основним гаслом було «Україна для українців». УНП була єдиною партією

в Наддніпрянській Україні, яка послідовно обстоювала ідею державної

самостійності України.

Українська демократична партія була створена 1904 р. С. Єфремовим, Є.

Чикаленком, Б. Грінченком та ін. Вона мала ліберальну орієнтацію. Серед її

вимог — надання Україні автономії у складі Російської імперії, встановлення

конституційної монархії. Передбачалися скликання крайового сейму,

українізація адміністративного апарату, освіти, культури. Загалом політична

платформа УДП багато в чому нагадувала партію конституційних демократів

Росії.

«Спілку» (Український соціал-демократичний союз) створено 1904 р. на базі

частини РУП. Її лідерами були М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський.

Вони прагнули, щоб партія представляла всіх робітників України, незалежно

від їхньої національності. У 1905 р. партія приєдналася до російських

меншовиків на правах автономної організації.

Українська радикальна партія, що виникла 1904 р. з ініціативи Б. Грінченка,

С. Єфремова та Д. Дорошенка, та Українська демократична партія, створена

1904 р. на чолі з А. Лотоцьким і Є. Чикаленком, за своїм складом були

невеликими, а за політичними орієнтаціями близькими до ліберально-

буржуазних поглядів російських кадетів.

36. Західноукраїнські землі на початку ХХ ст

На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-

Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньої

Європи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових,

капіталістичних відносин. Разом із тим тут були і свої особливості.

На початку XX ст. провідне становище у промисловості Східної Галичини,

Буковини, Закарпаття посідали великі промислові об'єднання. У Галичині на

1903 р. налічувалося 24 акціонерних об'єднання, а в 1912 р. їх уже було ЗО.

На Закарпатті діяло дев'ять промислових акціонерних товариств.

Динамізувався процес концентрації виробництва: з 1902 по 1910 р. кількість

робітників Галичини збільшилася на третину, а число підприємств зменшилося

майже вдвічі. Нові явища спостерігалися у сфері фінансів та кредиту,

банківській справі. Розгортався кооперативний рух. Перед Першою світовою

війною на західноукраїнських землях діяло 1500 різних кооперативів. Важливу

роль у розвитку економіки краю відігравав не тільки український капітал, а

й іноземний — австрійський, румунський, молдавський.

Що ж стосується сільського господарства, то тут ситуація суттєво

відрізнялася від тієї, яка була характерною для промисловості та фінансів.

Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-

Угорської імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90%

населення.

Складні соціально-економічні процеси, що відбувалися в цей період на

західноукраїнських землях, віддзеркалювались і в суспільно-політичному

житті краю. Це, зокрема, знайшло своє відображення у більшій

структурованості населення, а відтак — у виникненні численних місцевих

українських політичних партій.

Наприкінці 90-х років почали проявлятися суперечливі тенденції в діяльності

Української радикальної партії, створеної 1904 р. з ініціативи Б.

Грінченка, С. Єфремова, Д. Дорошенка. В її лавах сформувалися три політичні

групи: власне радикальна на чолі з М. Павликом, К. Трильовським, Ю.

Бачинським, соціал-демократична на чолі з Р. Ярославичем, М. Ганкевичем, М,

Новаковським; та національно-демократична на чолі з В. Охрімовичем, М.

Левицьким, В. Будзиновським. Остання виступала за згуртування всіх

українців навколо ідеї української державності. Соціал-демократи

пропонували реформувати УРП та об'єднати її з соціал-демократичною партією

Австрії. Радикальна група не заперечувала ідею утворення Української соціал-

демократичної партії, висловлювала свою готовність співпрацювати з нею, але

відкидала необхідність об'єднання із соціал-демократичною партією Галичини,

звинувачуючи її в націоналізмі.

18 вересня 1899 р. на конференції соціал-демократів було прийнято рішення

про утворення УСДП, а 26 грудня того ж року на з'їзді представників

національно-демократичного крила УРП, організації «Народна Рада» та

Комітету львівських русинів була створена Українська національно-

демократична партія.

Загострення соціально-економічної та політичної ситуації на

західноукраїнських землях виявлялося також у зростанні страйкового руху.

Найбільших масштабів сягнув страйк 1902 р. у Галичині, в якому взяли участь

до 200 тис. сільських робітників і який був підтриманий всіма українськими

партіями краю. Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних,

звучали й політичні вимоги. Такого характеру набули страйки будівельників

(1902 р.), нафтовиків Борислава (1904 р.). У період 1905—1907 рр.

страйковий рух під впливом російської революції набув усеохоплюючого

характеру.

Завоювавши у 1907 р. загальне виборне право до віденського парламенту,

трудящі Галичини в 1908— 1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче

право й до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського

парламенту 20 українців — переважно соціал-демократів та радикалів.

Заслуговує на увагу питання про ставлення українських партій до Першої

світової війни. Українські соціал-демократи розуміли, що Галичина стане

першою мішенню російської армії, тому виступали проти війни. Ці погляди

поділялися й іншими українськими партіями краю.

Важливою складовою суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях

початку XX ст. була діяльність спортивно-молодіжних організацій. Львівська

організація «Сокіл» стала провідною у Східній Галичині і функціонувала аж

до 1939 р. Не менш популярним було товариство «Січ», засноване К.

Трильовським — юристом за фахом, депутатом віденського парламенту та

галицького сейму. Слід наголосити, що згадані організації не обмежували

свою діяльність спортивно-оздоровчими питаннями, а чимало уваги приділяли

вихованню молоді на українських традиціях культури, освіти, військової

справи.

Таким чином, на західноукраїнських землях на початку XX ст. відбувалися

важливі зрушення, пов'язані з перебудовою економіки на ринкових,

капіталістичних засадах. Це стосується й інших сфер життя українців, які

жили під егідою Австро-У горської імперії. Дуже важливим було те, що кращі

представники західноукраїнської інтелігенції попри утиски й переслідування

робили все можливе для того, щоб підтримувати ідеї боротьби за національну

і політичну незалежність України як єдиної держави.

37. Україна в роки першої російської революції

Численні феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння, самодержавство,

станові привілеї), національний та соціальний гніт, посилення економічної

кризи і, врешті, поразка Росії у війні з Японією - все це призвело

Російську імперію до революції 1905-1907 рр. Почалася вона 9 січня 1905 р.

мирною демонстрацією в Санкт-Петербурзі, яка була розстріляна царськими

військами. Цей день потім стали називати «Кривавою неділею».

На знак протесту відбулися страйки і в Україні — у Києві, Харкові,

Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Робітників промислових центрів підтримало

українське селянство, яке влаштовувало масові погроми поміщицьких маєтків.

Помітно активізувався український національний рух. Кращі представники

інтелігенції, які самовіддано працювали в культурно-освітніх організаціях —

«Просвітах», піклувалися про організацію бібліотек, читалень, шкіл з

українською мовою навчання, видавали газети та книги, читали лекції,

проводили літературно-музичні вечори. У багатьох школах вчителі самовільно

переходили на викладання рідною мовою. В Київському, Харківському та

Одеському університетах запроваджується курс української літератури.

З'явилась україномовна преса: зокрема газета «Хлібороб», яка стала виходити

в Лубнах з ініціативи В. Шемета.

Революційні настрої охопили армію та флот. 14— 25 червня 1905 р. вибухнуло

повстання на панцернику «Потьомкін». До складу комітету, який готував

повстання, ввійшли матроси — члени різних політичних партій, у тому числі

більшовики, анархісти тощо. Повсталі протрималися недовго. Вади

організації, відсутність підтримки — все це змусило команду припинити

боротьбу і здатися румунським властям в м. Констанца. 15— 16 липня 1905 р.

в Севастополі повстали моряки 12-ти кораблів Чорноморського флоту, їх

очолив лейтенант П. Шмідт. Повсталі висунули вимогу до царя скликати

Установчі Збори. Після 13-годинного бою виступ було придушено. Заявили про

себе і військові Києва. Тут 18 листопада 1905 р. виступили сапери на чолі з

підпоручиком Б. Жаданівським. До майже тисячі військових приєдналися 4 тис.

робітників міста. Проти повсталих були кинуті регулярні війська та місцева

поліція. Загальні втрати з обох сторін становили 250 вбитих і поранених.

Жорстоко придушувались і селянські виступи.

У жовтні 1905 р. починається загальний політичний страйк. У ньому взяли

участь 120 тис. робітників України. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня

1905 р. цар Микола II підписує маніфест, у якому обіцяє підданим

громадянські права, політичні свободи, а також скликання Державної Думи з

законодавчими правами. Цей документ розмежував політичні сили на три

основні групи. Перші — головним чином ліберали — сприйняли маніфест із

надією на конституцію, парламент, демократичний устрій. Другі вважали, що

маніфест — це тактичний маневр із боку влади, і вимагали продовжувати

боротьбу до ліквідації самодержавства. Це була точка зору головним чином

партій ліворадикального спрямування, насамперед більшовиків на чолі з В.

Ульяновим-Леніним. Третя група складалася з тих, хто цілком заперечував

будь-які нововведення і захищав існуючу політичну та економічну систему. Це

були переважно представники партій та організацій крайньо правої

орієнтації. Не випадково, що після виходу маніфесту події розгорталися

досить гостро і драматично. Сталися погроми в Одесі, Києві, Катеринославі,

на Донбасі. Відбулися збройні виступи робітників Горлівки, Олександрівська,

Харкова, Миколаєва, інших міст України. Це було в грудні 1905 р. — в момент

найвищого піднесення революційної хвилі в Україні.

У цей період відчутно активізується український національний рух.

Українською мовою виходять «Громадська думка», «Рада». Активно працюють

просвітянські організації, кооперативи, профспілки. У грудні 1905 р. на

своєму II з'їзді РУП була перетворена в Українську соціал-демократичну

робітничу партію, лідерами якої стали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра.

Українська демократична партія була реорганізована в Українську радикально-

демократичну партію на чолі з С. Єфремовим, Б. Грінченком, Д. Дорошенком та

ін.

Важливою подією стали вибори до 1-ої Державної Думи навесні 1906 р. Ліві

партії, за винятком радикальної і демократичної, бойкотували вибори.

Загалом від України було обрано 102 депутати. 45 із них об'єдналися в

Українську парламентську громаду, головою якої було обрано адвоката з

Чернігова І. Шрага. Громада мала свій друкований орган — "Украинский

вестник". Політичною платформою громади була вимога автономії України,

українізації державного управління та освіти. З відповідною декларацією з

думської трибуни мав виступити М. Грушевський, проте 8 липня 1906 р. 1-ша

Дума була розпущена. Вибори до 2-ої Державної Думи відбулися в січні 1907

р. На цей раз у них брали участь усі політичні сили України. Як і раніше,

Україну представляли 102 депутати, а українська громада складалася з 47

депутатів. Громада видавала часопис «Рідна справа — Вісті з Думи».

Більшість депутатів становили представники лівих партій, котрі, як і в 1-й

Думі, вимагали автономії України, допущення української мови в систему

державного управління та освіти. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р., 2-

га Дума була також розпущена, не розв'язавши багатьох важливих питань. До

виборчого закону були внесені зміни, внаслідок яких селянство України

позбавлялося права надсилати до Думи своїх представників. Українська

фракція більше не відновлювала своєї роботи в Думі.

Події, пов'язані з революцією 1905— 1907 рр., справили вплив і на Західну

Україну. Ще в листопаді 1905 р. для керівництва революційним рухом у цьому

регіоні створено народний комітет, одним із керівників якого був К.

Левицький. У Галичині в цей період відбулося 211 робітничих страйків,

активізувалися селянські виступи. Влітку 1906 р. розпочався великий страйк

сільськогосподарських робітників 380 галицьких сіл. Страйкарі висували як

економічні, так і політичні вимоги, і австрійський уряд вимушений був піти

на деякі поступки. Були, зокрема, скасовані обмеження у виборах до

парламенту.

Попри те, що революція 1905— 1907 рр. була жорстоко придушена, вона все ж

була важливим кроком у національно-визвольній боротьбі українського народу.

Революція сприяла пробудженню національної свідомості, а українські партії

набули вкрай необхідного досвіду політичної боротьби. Саме під час

революції 1905— 1907 рр. були досягнуті певні здобутки у справі

українізації освіти, культури. У 1906 р. М. Грушевський перевів зі Львова

до Києва видання «Літературно-наукового вісника». Часопис «Киевская

старина» отримав назву "Україна" і видавався українською мовою. Виходила

чимала кількість інших українських видань - "Українська хата", "Рідний

край", "Дзвін", "Село" тощо. Всього за роки революції вийшло 24

україномовних газети, тижневики та журнали. Було створено цілу низку нових

видавництв, які спеціалізувалися на виданні літератури рідною мовою. Вперше

за редакцією В.Даманицького вийшло повне видання "Кобзаря" Тараса Шевченка.

38. Україна напередодні першої світової війни. Реформа Столипіна.

Події революції 1905-1907 рр. справили помітний вплив на життя тогочасного

суспільства, однак вони не змінили основного напрямку його розвитку, який

диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Мабуть, найбільш

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17