История Украины

незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку

самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук

хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

7. Галицько-Волинське князівство

По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке

князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки

онуків Ярослава Мудрого — Ростиславичі, а на Волині — Мстиславичі, які вели

свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя

Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської

дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі,

прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську

верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом

збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична

ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище

боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.

Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124—1153 рр.), а

розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла

(1153—1187 рр.). Тоді будуються нові міста, фортеці. Успішними були походи

Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12

половецьких ханів. Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл

посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на

користь законного правителя — старшого сина Ярослава — Володимира. Бояри,

невдоволені його правлінням, намагалися запросити на князівство волинського

князя Романа Мстиславича. Проте Володимир Ярославич, спираючись на

підтримку німецького князя Фридріха Барбаросси і польського короля

Казимира, повернув собі князівський стіл.

Після смерті останнього Ростиславича — Володимира (1199 р.) Роман

Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав

галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стає

спадкоємцем Києва.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти

опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти

Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний

авторитет держави. У 1202— 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину та

Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив

у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично

розпадається.

Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-

волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова

Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена

була бігти з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався

період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг

оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських

і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва

князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицького

була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові

— Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася

православна церква, розвивалася культура.

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською

навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом

на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було

сили. Зокрема втрачено великі міста — Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом

Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він

захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай —

столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але,

повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою,

уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну

підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа

римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований

папським легатом.

Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-

суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів

поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на

чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці

— Львів, Володимир, Лучеськ.

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-

Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а

Галичиною та Холмщиною — сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо.

Лев (1264—1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із

татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину,

приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті

Лева його син Юрій І (1301—1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-

Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині

фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський.

Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 — 1323) були останніми з роду

Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні

угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.

Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева

Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав

ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим

князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на

Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ

змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон

переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не

гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.

У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись

вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину

захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себе

Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування.

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї

України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею

державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми

державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури,

Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю

культуру західноєвропейських цивілізацій.

8. Українські землі під владою іноземних держав (ХІV - XV ст.)

В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни

1351—1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а

Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій

вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316—1341 рр.) вона

захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують

Чернігово-Сіверщину (1357—1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.).

Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної

Литви.

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у

руках великого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві не

мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських

намісників. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і

землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне

військо і контролювати фактично всі ресурси держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські

землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці

запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову

систему тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських

землях діяли Литовські статути — кодекси середньовічного права Великого

князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили

приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у

східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські

тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була

боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-

українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362

р. Фактично татаро-монгольське іго на українських землях було ліквідоване

за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392— 1430 рр.). Але виникла

реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на

Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для

Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність

від Угорського королівства.

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між

Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь

Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку

віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає

польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови

для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила

посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського.

Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем

Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за

якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був

проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було

відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт

ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично

скасувавши колишню автономію українських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського

ордену (1409—1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в

якій на боці союзників виступили чесько-моравські, угорські, татарські,

волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія

союзників налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців,

але поступаючись їй у військовому вишколі й досвіді.

Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що дало

можливість литовським і польським військам перегрупуватися і завдати

відповідного нищівного удару. Серед тевтонських лицарів поранених і вбитих

було понад 30 тис.

Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За

Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а

Польщі — Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, і

поступово Тевтонський орден зійшов з історичної сцени.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над

формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-

католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість

брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного

населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився

польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому

українські землі роздавалися католицькій церкві.

Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля польських

феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла —

Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла

зазнали нищівної поразки від брата Вітовта — великого литовського князя

Сигізмунда — під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній

син Ягайла — Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королем

Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.

В кінці XV — XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню

могутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні

права. Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, яка

проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських

землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання

під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була

остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через

їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.

Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському,

незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного

національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав

видатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство у

Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до

поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства

залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші

часи».

9. Виникнення українського козацтва. Політико-соціальний та військовий

устрій Січі

Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна

маса людності мешкала на здавна обжитих землях — Київщині, Галичині,

Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі — Середня Наддніпрянщина,

Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і

постає нове соціальне явище — козацтво.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні

(посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної

залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації

вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації

залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської

загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення

українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді

вони допомагали полякам боротися з татарами.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були

селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та

посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь

спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім

об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка —

прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти

татар і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував

фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона

містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-

ті роки — на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на

Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої

української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його

своєрідність.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки складалися з

сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке

військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовий

отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне —

з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві

міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними

козаками були й новаки — джури, молодики. Протягом трьох років вони не

могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим

козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків —

нежонатих, загартованих у боях, і волосних — сімейних козаків, які більший

час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами,

торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і

називалися товариством або лицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це

суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне

розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.

Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу

виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою

формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі

на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів,

вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовий

отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за

їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї

території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази

королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало

власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які

сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було

неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше

обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже

склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок

землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності,

до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична

рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на

землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і

релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною

ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і

внутрішньополітичних суперечностей — майнова нерівність, соціальне

розшарування, конфронтаційні настрої.

При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, які не дали

Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини

її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести

нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною

функцією Запорізької Січі як державного утворення була військова

конфронтація. А питанням внутрішнього устрою — фінансовій системі, освіті,

інфраструктурі, будівництву міст тощо — уваги практично не приділялося.

Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних

стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з

Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою

потугою окремі держави і коаліції.

Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян

позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул

ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику

«поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну

частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він

придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання —

охороняти південні кордони держави.

У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується

загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список — реєстр.

Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не

підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»;

козацька старшина отримала знаки влади — клейноди (булаву, бунчук, корогву,

печатку).

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також

формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так

і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500

козаків, а у 1590 — вже тисячу. Але наприкінці XVI — на початку XVII ст.

реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки

проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського

феодального гніту, підтримуючи селянство.

Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної

держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі

українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою

наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування

української етнічної держави.

10. Українські землі під владою Речі Посполитої

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула

оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства

Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для

унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української

шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина,

усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для

українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади,

гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема

військової повинності — адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою,

підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике

князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії.

Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні

об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських

і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася

зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17