История Украины

залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники — безправними. Все це

вимагало термінових змін у сільському господарстві. Однак цього практично

не сталося. Увага спрямовувалася не на підвищення продуктивності праці та

врожайності, а на нарощування кількісних факторів, розширення територій під

зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу.

Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х

років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу

сільськогосподарської продукції. Це «окрилило» партійне керівництво, і на

семирічку (1959—1965 рр.) були заплановані необгрунтовані, нереальні темпи

зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи ведення

сільського господарства дедалі більше виявляли свою неспроможність та

безперспективність.

Неоднозначні події відбувалися в суспільно-політичному житті. У 1954 р.

була проведена велика пропагандистська кампанія з нагоди 300-річчя

«возз'єднання» України з Росією, яка по суті перекреслювала всю історію

України, роблячи її частиною історії Росії. 19 лютого 1954 р. Президія

Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України

прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. При

цьому було взяте до уваги таке. По-перше, те, що РРФСР не мала спільного

кордону з Кримською областю; по-друге, економічна близькість господарських

зв'язків УРСР та Криму; по-третє, нагальна потреба у зрошуванні

сільськогосподарських угідь цієї області передбачала єдине управління

господарством півострова. Після 1954 р. на території Криму було збудовано

нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій,

повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після

цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення

Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.

Рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. з цього питання повністю

відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним,

географічним та культурним факторам, які об'єднували Україну та Крим

протягом довгого часу. І уряд незалежної України виходив і виходить із

того, що немає ні юридичних, ні політичних, ні етнічних, ні будь-яких інших

причин для ревізії цього рішення. Крим є невід'ємною складовою частиною

України. Така позиція повною мірою відповідає вимогам міжнародного права,

документам, що регулюють питання територіальної цілісності та кордонів

країн Європи.

54. Культурне життя України (друга половина 40-х - початок 50-х років).

Культурне життя УРСР у зазначений період загалом було складним і

суперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасному

суспільстві. З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК

Компартії України змінив Л. Мельников. Він ще більше посилив боротьбу з

українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його

історію та культуру. 21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР

схвалила і прийняла атрибути державності — герб, прапор, гімн УРСР, які

символізували Україну як одну зі складових СРСР. Одна ідеологічна кампанія

антиукраїнської спрямованості змінює іншу. Переслідуються відомі діячі

української культури, освіти, науки. Завдання посилення ідеологічного

контролю над суспільством старіючий Сталін поклав на одного зі своїх

поплічників — А. Жданова. Протягом 1946— 1949 рр. «ждановщина» знищила

практично всі попередні здобутки української культури. Період «політичних

ігор» з Україною та українцями закінчився. У серпні 1946 р. постанова

пленуму ЦК української компартії про небезпеку українського націоналізму

засуджує «Нарис історії української літератури». Змінюється склад

редакційних колегій журналів «Вітчизна» та «Перець». З'являються погромні

рецензії на твори Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка.. Було також

засуджено «Історію України», видану у 1943 р., відновлено широкомасштабну

кампанію проти «українських буржуазно-націоналістичних істориків». Оперу К.

Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що росіянам у ній

відведено не досить помітне місце. Українські енциклопедичні видання

звинувачувалися у зосередженості на вузьконаціональних темах. Зазнав

переслідувань і В. Сосюра за вірш «Любіть Україну», котрий у 1944 р. був

відзначений Сталінською премією. Репресії та переслідування у сфері

культури торкнулися також і інших національностей, які проживали в Україні.

Це добре відчули на собі, зокрема, представники єврейської культури.

Отож однією з найхарактерніших рис цього періоду став русифікаторський

наступ на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізму

набирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди

українському суспільству, розвитку його національної культури.

55. Україна в умовах десталінізації (1956-1964 рр.).

Період, який ввійшов в офіційну історію СРСР як "велике десятиліття",

зовсім не повною мірою був часом десталінізації та оновлення радянського

суспільства: та й таких завдань, за великим рахунком, тодішнє партійне

керівництво і не ставило.

Мова, отже, може йти тільки про частину цього періоду, коли М. Хрущов робив

спроби здійснити часткові реформи, які не торкалися фундаментальних засад

системи, створеної за Сталіна. Разом із тим недостатньо продумані та

непослідовні реорганізації в галузі економіки, домінування вольових рішень,

серйозні прорахунки в зовнішній політиці — все це зводило нанівець

«хрущовську відлигу» і покладало край будь-яким надіям на краще. Рівень

життя народу падав. Виникли серйозні труднощі з хлібом. У країні зростало

невдоволення. Загострювалась ситуація і в партійному керівництві. Стиль та

методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини

партноменклатури, яка за роки сталінського режиму звикла до гарантованості

свого панівного становища і не бажала цього втрачати.

Отож у жовтні 1964 р. М. Хрущов був звільнений з посади першого секретаря

ЦК партії та Голови Ради Міністрів СРСР. Новим партійним керівником став Л.

Брежнєв. Так завершилося «велике десятиліття». Очікування, пов'язані з

оздоровленням суспільства, економічним зростанням, підвищенням життєвого

рівня народу, розвитком національних культур, виявилися марними. І це

цілком закономірно: і Хрущов, і ті, хто прийшли йому на зміну, були членами

тієї ж самої партії, оборонцями комуністичної системи.

Під кінець «хрущовської відлиги» ставали дедалі помітнішими посилення

ідеологічного пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи,

намагання звести все до часткової критики лише однієї особи — Сталіна.

Масовими були факти порушення прав людини, переслідування за погляди, котрі

відрізнялися від офіційних. Політико-ідеологічний наступ ставав тотальним.

Але в суспільстві не зникали ідеї боротьби проти режиму.

Один із виявів останнього — формування наприкінці 50-х — на початку 60-х

років українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовий

процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Вона була організована

у 1959 р. Л. Лук'яненком, який свого часу закінчив юридичний факультет

Московського університету, а після цього був направлений на партійну роботу

до Західної України. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу

СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося

про законну, легітимну зміну статусу однієї з республік СРСР. За це юрист-

дисидент був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув'язненням у

таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук'яненком були засуджені В.

Луцьків, І. Кандиба та ін. В 1961 р. з публічною критикою нової Програми

КПРС виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського

правозахисного руху пов'язано з Київським університетом ім. Т. Г. Шевченка.

Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої

висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.

Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на українську

культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів

українських дисидентів була праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи

русифікація?». Влада відповіла на це посиленням репресій. У другій половині

1965 р. пройшли політичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку

та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в день

прем'єрного показу кінофільму «Тіні забутих предків» представники

української творчої інтелігенції виступили з рішучим протестом проти дій

влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін.

Десять членів Спілки художників України у квітні 1966 р. звернулися до

Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки П. Заливахи.

Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І.

Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою до ЦК Компартії

України публічно роз'яснити причини масових арештів. На захист засуджених

виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань постраждали М.

Вінграновський, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко, М.

Шаповал і багато інших діячів культури.

Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною

було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих

підрозділів, які були більш брутальними у своїх діях, ніж, скажімо,

аналогічні служби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової

інформації країн Заходу, українські дисиденти не мали тієї «парасолі

гласності», котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До

того ж проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки-

небудь значного інтересу. Вузькість соціальної бази дисидентського руху

пояснювалася тим, що він не сформулював чіткої соціально-політичної

програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й широким масам. Разом із

тим український Правозахисний рух зазначеного періоду відіграв відчутну

роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.

56. Україна і загострення кризи радянської системи (1965-1985).

З усуненням в 1964 р. від влади М.Хрущова і закінчення так званого

"великого десятиліття" настала майже 20-літня "ера" Л.Брежнєва. Вона

почалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників, заяви нового

керівництва про свою глибоку відданість народу і рішучість негайно

виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень

населення і, звісно, забезпечити динамічне просування країни шляхом

комуністичного будівництва.

А що ж на практиці? Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965 р.

децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана —

централізована. Ще раніше, у березні, прийнято рішення стосовно сільського

господарства. Був затверджений новий порядок заготівель

сільськогосподарської продукції. Визначалися тверді плани її закупівлі.

Вводилися надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з

урахуванням кліматичних умов та специфіки виробництва в окремих

сільськогосподарських районах. Корінних змін, як бачимо, тут не

планувалося. У промисловості передбачалися посилення економічного

стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин,

створення ефективної системи стимулювання, скорочення числа диктованих

зверху показників.

Подальший розвиток подій, здавалося 6, підтверджував обраний новим

керівництвом шлях. Результати восьмої п'ятирічки (1965—1970 рр.) були

досить обнадійливими. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві

третини промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності

праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів.

Було споруджено 250 великих підприємств. Зміни на краще сталися в

сільському господарстві. Його валова продукція в Україні зросла за восьму

п'ятирічку на 16,6%.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній

експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, на досягненні

щонайменшого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти

традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Швидко зростала

чисельність робітників, однак приріст промислової продукції постійно падав.

Якщо за 1966— 1970 рр. він становив в Україні 50%, то за 1981— 1985 рр. —

лише 19%. Безгосподарність у використанні землі призвела до того, що з 1965

по 1985 р. посівні площі в Україні зменшилися більш ніж на мільйон

гектарів. Найбагатші землі нерідко передавалися під капітальне будівництво

або ставали дном штучних морів. Невпинно погіршувалися умови праці та життя

на селі, внаслідок чого протягом 1966— 1985 рр. чисельність сільських

жителів України зменшилась на 4,6 млн осіб. Серйозні нарікання викликав

життєвий рівень народу, який до того ж підтримувався головним чином за

рахунок нещадної експлуатації та розпродажу національних природних

багатств, обсяг яких катастрофічне зменшувався. Це безпосередньо торкалося

і України. Залишковий принцип фінансування призвів до зубожіння у сферах

освіти, науки, культури, медицини. Поряд з цим, як і раніше, величезні

ресурси направлялися на розвиток військово-промислового комплексу.

Незбалансованість розвитку економіки, ігнорування об'єктивних економічних

законів, інтелектуальна обмеженість і фізична неспроможність Л. Брежнєва до

належного керівництва країною — все це посилювало кризові явища і процеси в

СРСР, загострювало загальну ситуацію в радянській імперії, котра йшла до

своєї катастрофи. Зростало невдоволення не тільки серед робітників та

селян, інтелігенції, а й серед певної частини партійних функціонерів

різного рівня.

Виявом протесту проти збанкрутілої політики правлячої партії стало

посилення правозахисного руху. його учасників влада широко застосовувала

репресивні методи. В січні—травні 1972 р. в Україні, де П.Шелеста па посту

першого секретаря ЦК КПУ змінив В. Щербицький, сталися нові масові арешти.

Жертвами на цей раз стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І.

Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін.

Новим кроком у розвитку українського правозахисного руху стале створення в

1976 р. Української Гельсинської групи, до якої входили М. Руденко, О.

Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий, Н. Строката,

М. Матусевич та ін. У 1977—1978 рр. відбулися а і суди над провідними

членами групи. Репресивні ї поєднувалися з посиленням ідеологічного тиску

на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин орієнтація йшла на злиття

націй і штучне утворення так «нової історичної спільноти — радянського

народу". Посилювалася русифікаторська політика. Глибока економічна криза,

низький життєвий рівець народу, політико-ідеологічний пресинг у духовній

сфері, наростання проблем у зовнішній політиці — такими були о

характеристики СРСР кінця 70-х — початку 80-х років.

57. Україна в період "перебудови" (1985 - серпень 1991 р.).

Смерть Л.Брежнєва в 1982 р. поклала край його "ері", але не змінила

загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий

Ю.Андропов. У 1984р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К.

Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників.

Настав час тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходом до

влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий

керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які

формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір

консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію

перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Щоб

досягти своєї мети, він проголошує новий стиль керівництва, створюючи

враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності в

управлінні державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору.

Щодо зовнішньої політики СРСР М. Горбачов висловився за впровадження нового

політичного мислення в систему міжнародних відносин.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа

глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської

атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, незмірне більша, ніж

хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом

поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб

радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби

цієї катастрофи.

Що стосується ходу «перебудови» в Україні, то можна сказати, що тодішнє

партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби

все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького

змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, де став

заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Компартію України очолив С.

Гуренко.. Сиротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури,

в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно

впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації.

Чи не єдиною сферою, де «перебудова» принесла позитивні результати, була

суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життя

суспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тиском

обставин керівництво республік вимушене було піти назустріч вимогам часу й

суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон

«Про мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку

української мови до 2000 р. Найбільш характерною рисою цього періоду було

становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська

республіканська партія, Демократична партія України, партія «зелених» та

ін.; всього в 1990 р. було створено 16 політичних партій. Партії

демократичного, національно-державницького спрямування виступали за

побудову незалежної Української держави. На діаметрально протилежних

позиціях стояла Комуністична партія України. Важливою подією 1990 р. стали

порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Найбільш масовою

демократичною організацією став Народний Рух України. Важливу роль у

боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р.

виникають Український студентський союз, Демократичний союз студентів.

Нове політичне керівництво в Москві приймає рішення про видалення з

Конституції СРСР статті про «керуючу і спрямовуючу роль КПРС». Це була

принципово важлива перемога демократичних сил. Із 150 законодавчих актів,

прийнятих Верховною Радою УРСР в 1990 р., особливо значною стала

затверджена 16 липня Декларація про державний суверенітет України,

незважаючи на те, що в ній не йшлося про самостійність, незалежність

України як держави.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти

перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність.

Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну

партноменклатуру, але й самого ініціатора «перебудови» — М. Горбачова,

тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання

«суверенізації» союзних республік у процес, який би привів до створення

незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема,

запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати

на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно

посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в

керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-

яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як

єдиної держави. Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) та на місцях у

ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору,

ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади.

Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин,

кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот.

Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну

позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С. Гуренком, та

більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали

дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського

корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради

України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське

керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради

України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій

московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності

Компартії України». 30 серпня того ж року була прийнята постанова «Про

заборону діяльності Компартії України».

Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами

розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-

перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як

республіканської організації і не означала того, що її члени без судового

рішення можуть бути звинувачені в причетності до серпневого заколоту. По-

друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 14 травня

1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть

утворювати свої партійні організації. Комуністи, до речі, оперативно цим і

скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію.

Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17