Формування недержавного сектору економіки на прикл приватизації

опротестувати приватизацію цього підприємства.

Закони про "малу" приватизацію дали змогу приватизувати тільки майно, а не

цілі підприємства або перетворені компанії. Особливо це стосується установ,

які працюють у сфері торгівлі, обслуговування та інших але за винятком тих,

які виробляють сільсько-господарську продукцію.

Закон про "малу" приватизацію вигідний для підприємців-початківців тому, що

переможець на аукціоні платить відразу за об'єкт, а за матеріально-технічні

цінності протягом 30 днів. Це явище можна розглядати як державну підтримку

нових приватних підприємців, адже нові приватні власники заборгували

державним компаніям понад 1 млрд. крон за матеріально-технічні запаси, а

парламент відкидає всі поправки до закону з цього приводу.

З процесу приватизації в Чехії виключалися ті об'єкти власності, які

належать особам, що постійно проживають за кордоном, або власність, щодо

якої є зареєстровані реституційні заяви. Не приватизувались згідно з

законом про "малу" приватизацію медичні установи, будівлі на курортних

зонах, власність у сфері сільського господарства.

При проведенні приватизації в Чехії ніхто не мав ні привілеїв, ні переваг.

Ні управлінцям, ні робітникам не надавалося ніяких пільг. Виняток становили

лише ті підприємства, які були передані державою в оренду до прийняття

закону про "малу" приватизацію. Орендарю надавалося право першого вибору не

пізніше ніж за п'ять днів до оголошення дати проведення аукціону.

Іноземні інвестори також мали право приймати участь в аукціонах, але це

регулювалося окремими постановами. Вони не мали права приймати участь в

першому раунді аукціону. Якщо виставлене на продаж майно не було продане,

то через кілька тижнів або місяців воно повторно виставлялося на аукціон, у

якому іноземні інвестори вже мали право брати участь.

Якщо не було бажаючих придбати виставлений об'єкт за стартову ціну то

проведення аукціону можна було перетворити на аукціон за "голандською"

схемою. У цьому випадку стартова ціна зменшувалася доти, поки хтось купував

об'єкт. Якщо ж стартова ціна зменшувалася вдвічі і не було бажаючих його

купити, то аукціон закривався на 5-6 тижнів, починався другий раунд

аукціону. Зниження ціни при цьому допускалося до 5 разів нижче від

стартової. На цьому етапі до участі в аукціоні допускався іноземний

інвестор.

"Голандські" аукціони в Чехії були об'єктом запальних суперечок. Вони

проводяться тоді, коли ніхто не бажає платити стартову ціну і таким чином

кінцева ціна є нижчою за стартову. Голандські аукціони в Чехії також були

частиною "малої" приватизації, правильність якої викликала сумніви. Багато

людей відчувало, що якщо об'єкт було продано за ціну нижчу від офіційної

стартової, то покупець одержував подарунок від уряду. З цього приводу

іноземцям дозволялося брати участь лише у другому раунді аукціонів.

Що стосується сприйняття народом "голандських" аукціонів, то воно цілком

негативне. Частково це пояснюється тим, що вони були й надалі пов'язані зі

зловживанням. В Чехії не існує юридичного акту в якому було б передбачені

санкції в разі шахрайства або обману будь-якого типу, що трапляється на

цих аукціонах. Широкі верстви населення протестували також проти продажу

власності нижче реальної вартості.

Якщо говорити мовою цифр про приватизацію в Чехії, то варто використати

таблицю складену Яном Младеком та Міхаєм Мейстриком, що і використана

(див.табл. 1.3.1, с. ).

З таблиці видно, що 58% проданих об'єктів становили магазини, 8% -

ресторани, 16% - об'єкти побутового обслуговування, 2% - мотелі.

Аналізуючи таблиці 1.3.2 та 1.3.3, можна сказати що 44 об'єкти малої

приватизації продані за цінами понад 50 млн.крон. За найбільшу ціну в

процесі малої приватизації був проданий ресторан "Масова" в центрі Праги,

який при стартовій ціні в 23,2 млн.крон було продано за 235 млн.крон. Такі

об'єкти більш підходять до великої приватизації ніж до "малої".

Останні аукціони малої приватизації було проведено влітку 1993 року. Усього

було продано 25967 господарських об'єктів, загальною початковою вартістю в

26.709 млрд.крон тобто на 13% більше ніж планувалося.

В цілому приватизація в Чехії була виконана на 95-97% протягом двох років.

"Мала" приватизація в Чехії пройшла успішно завдяки розробленій

законодавчій базі, гарній організації, підтримці населення. Механізм

реалізації був простим:

- відкритий аукціон, включаючи "голандську" схему;

- конкурс (тендер) у відкритій і закритій формах;

- безплатна передача майна та прав власності колишнім власникам або

нащадкам;

- повернення землі, лісів, церкві.

"Мала" приватизація в Чехії своїй успішній реалізації завдячує підтримці

держави. Держава створила спеціальний інвестиційний банк, який мобілізуючи

тільки реальні кредитні ресурси, видавав кредити для "малої" приватизації.

Цей інвестиційний банк був створений як акціонерне товариство. Він видавав

гарантії тим підприємцям, що хотіли брати участь у приватизаційних

аукціонах і конкурсах, але не мав під заставу для цього кредиту ніякого

майна. Цим банком були розроблені фінансові програми для підтримки малого

та середнього бізнесу.

Для України особливо важливим є досвід Чехії в організації програм

підтримки малого та середнього бізнесу.

Перша з них була орієнтована на новачків, які отримували компенсацію на 7%

строком на 6 місяців від процентної ставки за кредит, яка не перевищувала

12-17%.

Друга програма діяла в районах, де структурна перебудова промисловості

призвела до високих рівнів безробіття. Для підприємців в цих районах

кредитна ставка знижувалася на 4%.

Третя програма орієнтована на тих, хто вже працював. Проценти за кредит в

рамках цієї програми не знижувалися на 4%.

Також підприємцям надавалась безплатна консультація. Ці витрати брав на

себе банк.

Доприватизаційна структура форм власності в Чехії і в Україні

характеризувалася домінуванням державної власності, але в силу існування

пільг в отриманні кредиту створювали реальні передумови зародження

підприємців в Чехії. Якщо в Україні першопочатковий капітал створювався

завдяки спекулятивним операціям, то в Чехії для того, щоб відкрити свою

справу можна було скористатися більш цивілізованим методом.

"Мала" приватизація в Словаччині починалася разом з Чехією на єдиному

терені Чехо-Словаччини. Вони мали спільні форми та методи. Закінчилася

приватизація в Словаччині у вересні 1993 року. Аукціонна форма проведення

малої приватизації привела до виникнення організованих груп, які

шантажували зацікавлених в аукціоні осіб, вимагали від них заплатити певну

суму, в іншому разі погрожували підняти ціну об'єкта. Часто траплялось так,

що ціна на аукціонах підні"мала"сь на багато вище реальної вартості

приватизованого об'єкта.

В Словаччині, як і в Чехії найбільше розповсюдження отримав прямий продаж

державою певним особам акцій або майна (60%).

Приватизація в Словаччині підтверджує висновок, що приватизація вимагає

тривалого часу. Вона не є єдиною панацеєю проти неефективності

виробництва. В умовах коли, підприємства не здійснюють ніякої

підприємницької діяльності, не вкладають інвестицій, працюють для

короткострокової вигоди, то звичайно, наслідком буде ціла низка негативних

явищ. Серед них:

- збільшення державного боргу,

- від'ємне сальдо зовнішньоекономічних операцій;

- інфляція;

- зростання рівня безробіття.

Однією з характерних рис приватизаційної програми Чехії та Словакії було

те, що пріоритет віддавався приватизації найбільш збиткових фірм. Якщо

фірма опинилася на грані банкрутства, то її включають у першочергову

приватизацію. З одного боку це гарно, адже на себе хтось візьме ризик

купівлі збиткової фірми і нестиме відповідальність за її роботу. А з

іншого - іноді управлінці самі хочуть довести підприємство до межі

банкрутства для того, щоб дешевше приватизувати його. Це одна з негативних

тенденцій приватизації. Державі варто було прийняти міри, щоб

приватизовувати ефективно працюючі підприємства, наприклад, як у Китаї.

Мало чим відрізняється "мала" болгарська приватизація від чеської та

словацької. Вузькомасштабна приватизація в Болгарії розпочалася в березні-

червні 1991 року. Були розроблені різні документи, які регулювали порядок

відкритого продажу державної та муніципальної власності. В цей час був

намір розпочати програму приватизації великої кількості державних

муніципальних підприємств, у тому числі підприємств туризму, магазинів,

ресторанів, майстерень, бензоколонок, офісів, складських приміщень.

Програми продажу готували міністерства промисловості, торгівлі та послуг і

муніципалітети великих міст. Ради управління компаніями діставали

повноваження проводити торги під наглядом галузевих міністерств і

муніципальних рад. Єдиним дозволеним способом продажу був продаж за

конкурсом.

Стартові ціни на активи, виставлені на продаж, встановлювали управління

підприємств, що приватизуються, на базі оцінки. Цю оцінку проводили

незалежні експерти, яких вибрали з-поміж 1517 чоловік спеціально

уповноважених Міністерством фінансів та Міністерством юстиції. Компанії,

що підпадали під цю програму мали залишити собі 40% надходжень від

продажу, 30% перерахувати до державних і муніципальних інвестиційних

фондів, а решту 30% на погашенння зовнішнього боргу.

Реалізація програми принесла скромні результати. Взагалі було проведено 60

відкритих торгів на конкурсній основі. Вартість виставленого на торги майна

становила 75 млн.левів (3,33 млн.доларів США).За цей час не було жодної

загальної інформації про виручку на торгах. Спочатку намічалось

приватизувати понад 300 бензоколонок. Тільки 3 із виставлених у червні

1991 року на відкриті торги було продано. Було проведено 6 відкритих торгів

підприємств торгівлі та послуг, на які було виставлено 66 об'єктів, 56 із

них продано.

Програма приватизації в Болгарії була малоефективна тому, що не було чітких

критеріїв оцінки власності, погано був організований маркетинг

підприємств, які виставлялися на торги, не було серйозних спроб залучити

іноземних інвесторів.

Якщо в більшості країн "мала" приватизація відбувалася централізовано то в

Польщі вона відбувалася децентралізовано.

У грудні 1989 року в Польщі існувала 151 тисяча магазинів, які торгували в

роздріб. З них біля 124 тисяч (приблизно 95% загальної пллощі магазинів)

використовувалися у державному та кооперативному секторах. Приблизно 27000

магазинів і 5% площі знаходилось у приватному секторі. Тобто, в Польщі, як

і в більшості постсоціалістичних країн, переважна частина власності була

державною. В 1990 році тут почався процес трансформації власності. Він був

започаткований такими законодавчими актами, як "Закон про економічну

діяльність" (1989 р.), "Закон про місцеве самоврядування" (1990 р.), "Закон

про житло" (1990 р.). "Закон про економічну діяльність" положив початок

"малої" приватизації, легалізував існування приватного підприємництва без

особливих дозволів і ліцензій. Внаслідок цього були усунені

адміністративні бар'єри і 1989 рік дав початок росту приватних компаній.

Другою важливою віхою в процесі приватизації в Польщі був "Закон про

місцеве самоврядування", що надавав муніципалітетам право власності.

Передача прав власності муніципалітетам означала децентралізацію цього

процесу.

"Мала" приватизація в Польщі, тобто дія муніципального уряду, що складалася

з передачі приватним особам або їх компаніям неповного набору майнових

прав (право оренди) на основні фонди, почалося в 1990 році. Службові

приміщення на початку приватизації здавалися в оренду. Це зумовлювалося

тим, що малі фірми часто не мали коштів для купівлі відразу приміщень для

ведення бізнесу, адже останнє супроводжувалося значними витратами

капіталу, але з іншого боку орендні відносини ставили розвиток комерційних

фірм в залежність від політичних рішень.

В зв'язку зі швидким оборотом капіталу та високою рентабельністью

торгівлі, в Польщі існувала можливість легального першопочаткового

накопичення капіталу. До того ж тут була широко розвинута кредитна система.

Близько 90% усіх кредитів в Польщі займав оборотний кредит. Це давало

можливість з малим початковим капіталом розпочати бізнес.

Метод малої приватизації в Польщі (як і в Чехії, Угорщині) - аукціони

магазинів, ресторанів, їдалень, готелів, майстерень. Центр ініціював "малу"

приватизацію, але здійснювалася вона регіональними органами. Формальної

"програми" "малої" приватизації в Польщі не було. Місцева влада вільна була

сама вирішувати, що робити з підпорядкованими їй підприємствами Частіше

такі об'єкти здавалися в оренду приватним особам.

Основним процедурним питанням малої приватизації була оренда

муніципального майна. Багато дебатів точилось відносно того, чи здавати

майно в оренду за ринкову плату, яка визначається на відкритому для всіх

учасників аукціоні, чи вона визначається в адміністративному порядку, тобто

бюрократами. За даними досліджень лише 9,3% муніципальної власності зданих

в оренду в першій половині 1990 року виставлялись на аукціон для оренди.

Як показує статистика, ставки орендної плати, які складалися на аукціонах в

30-40 разів перевищували ставки, встановлені бюрократами. Часто навіть під

час проведення аукціонів на них допускалися лише інсайдери, тобто

працівники державних торгових підприємств. Або ж інсайдери мали привелеї -

їм надавали знижки на орендну плату. Це було в результаті того, що вони

погрожували звільнити персонал підприємств, аргументуючи тим, що висока

орендна плата призведе до зростання роздрібних цін і сповільнить

приватизацію.

Приватизація в Польщі "мала" низку традиційних недоліків:

- результати роботи приватизованих об'єктів мало чим відрізнялись від

попередніх показників, бо у керівників не вистачало досвіду роботи в нових

умовах;

- не вистачало фінансових ресурсів для технологічного та технічного

переозброєння підприємств;

- позитивні результати з'являлися раніше на підприємствах, що купувалися

іноземноми інвесторами.

Недоліки "малої" приватизації в Польщі потрібно враховувати при

приватизації в Україні.

Але при проведенні "малої" приватизації в Польщі було багато й позитивних

моментів: муніципалітет був визнаний володарем магазинів роздрібної

торгівлі, а всі права держави на ці магазини були припинені;

використовувалися прості, детальні правила приватизації; уникалася

безпосередня передача володіння власності; орендна плата складалася за

трьома категоріями: (центр міста, у місті, поза містом), та враховувалося

приблизно дванадцять типів магазинів. Складалася таблиця 36 рівнів плати

за квадратний метр площі.

Аукціони використовувалися для продажу орендної площини. Продаж інвентаря

здійснювався пізніше.

- Не було потрібно жодної оцінки, так як ціни, що пропонувалися на аукціоні

базувалися на орендній платі для категорії магазинів (різних).

- Учасники аукціонів робили попередні вклади. Це робилося, щоб переконати,

що тільки серйозні особи пропонують ціни.

- Права на оренду продавалися на п'ять-сім років.

- Оренда забезпечувала уряду деякий прибуток.

- Щоб кількість продовольчих магазинів не зменшилась, було заборонено зміну

профілю підприємств на початковому періоді (12 місяців).

- Власність на той чи інший об'єкт передавалася тому суб'єкту, який виграв

торги, при цьому не було гарантії для працівників і службовців, що виграють

саме вони.

- Протягом 12 місяців після аукціонів новим господарям надавалися

можливості для інвестицій та зменшувалися податки.

- Маломасштабна приватизація в Польщі була завершена за три-шість місяців.

Скориставшись трирічним досвідом інших постсоціалістичних країн, російські

владні структури приступили до процесу приватизації. Влітку 1991 року

вступив в дію Закон РСФР "Про приватизацію державних і муніципальних

підприємств в РСФР", який заложив основи механізму приватизації. 11

червня 1992 року парламентом було схвалено остаточний варіант першої річної

програми приватизації.

Дискусії навколо цієї програми стосувалися в основному ролі працівників та

керівників підприємств в процесі приватизації. Частина депутатів

парламенту, представники галузевих міністерств, впливові промислові кола,

намагалися впливати на рішення парламенту з метою покращення умов праці

робітників і збереження міністерського контролю. Протилежну точку зору

відстоювала команда реформаторів. Вона захищала ідею приватизації з участю

сторонніх осіб. Прийнята програма приватизації була як компроміс між

вищезгаданими позиціями. В результаті введення в дію цієї програми

працівники підприємств отримали значні переваги в купівлі державного майна.

Право на вільну передачу працівниками підприємств своїх акцій іншим особам

створює сприятливі умови для зміни власників акцій на вторинному ринку.

Основним органом, який керує і контролює процес приватизації в Росії є

Державний комітет з управління державним майном. В областях, районах,

містах його функції виконує місцевий комітет державного майна. Місцеві

комітети державного майна, прикріпляються до місцевих органів

адміністрації. Вони відіграють важливу роль в приватизації, бо до їх

компетенції відноситься значна кількість невеликих підприємств (магазини,

невеликі майстерні, підприємства побутового обслуговування), що

приватизуються в рамках "малої" приватизації. До компетенції місцевих

комітетів входить розробка і виконання програм приватизації підприємств

відповідного регіону. Організаційна структура місцевих комітетів державного

майна затверджується місцевими Радами народних депутатів. Місцевий комітет

зацікавлений в приватизації, адже він існує за рахунок доходів від

приватизації.

Доходи від приватизації державного майна розподіляються залежно від форм

власності. Так при приватизації державної власності федеральний бюджет

отримує 35% доходів, муніципальні бюджети - 10%, бюджети проміжних

інстанцій - 45%.

Автори різних програм реформ, вважають приватизацію малих підприємств за

першочергове завдання. Загальноприйнятою точкою зору є та, що знищення

монополістичної структури системи розподілу, роздрібної торгівлі, сервісу

орієнтованого на споживача, стане запорукою підвищення життєвого рівня

населення. Однією з найбільших перешкод на шляху реформ на думку Романа

Фрідмана і Анджея Рапачинського був контроль над цінами. Серйозні зміни

стали можливими після лібералізації цін в січні 1992 року.[67.78]

Приватизація малих підприємств стала першим етапом в процесі Російської

приватизації, адже вона є легшим завданням, ніж велика, та й провести її

можна швидше.

В Росії "малу" приватизацію на 80-90% планувалося провести до кінця 1992

року. Фактично цього показника вдалося досягти в кінці 1993 року, коли було

приватизовано близько 70% підприємств торгівлі, побутового обслуговування,

громадського харчування.

В харчовій промислововсті на цей час було приватизовано до 10% підприємств,

в промисловості будівельних матеріалів, сільському господарстві,

автомобільному транспорті - від 1% до 30%.

Якщо характеризувати малу приватизацію в Росії за способами проведення, то

найбільш поширенними були комерційні конкурси та викуп орендованого майна.

Взагалі, структура приватизованих дрібних підприємств в 1993 році за

способами приватизації склалася таким чином:

- аукціони - 9,2%; комерційні конкурси - 44,0%; інвестиційні торги -

1,9%; викуп орендованого майна - 42,8%; прямий продаж - 1,9%.

На жовтень 1993 року в Росії було приватизовано 57720 малих підприємств

(61% загальної кількості малих підприємств, що підлягали приватизації). При

досить успішному проведенні приватизації в 1992-1993 р.р., в кінці 1993

року намітилось зниження темпів "малої" приватизації.

Однією з причин цього гальмування був захист муніципальними службами своїх

інтересів. Муніципалітети стали пропонувати для приватизації збиткові та

гірші підприємства, що знаходились далеко від центру, потребували ремонту,

не мали інфраструктури. Це було визвано тим, що після виходу нової

Конституції Росії муніципальна власність була відокремлена від державної і

розпоряджались нею муніципалітети.

До інших причин сповільнення процесу "малої" приватизації потрібно

віднести:

- розрив господарських зв'язків;

- падаючу платоспроможність;

- складності інвестування та в отриманні кредитів;

- відсутність достатнього першопочаткового капіталу.

В основному "мала" приватизація до 1993 року закінчилася.

Основні завдання які ставилися перед "малою" приватизацією в

постсоціалістичних країнах - створення приватного сектору та

демонополізація - були досягнуті після закінчення "малої" приватизації в

Чехії в 1993 році, в Польщі в 1991 році, в Росії в 1993 році. В Україні цей

процес триває. На основі приватизації створюється конкурентне середовище

яке сприяє зменшенню цін та підвищенню якості реалізованої продукції.

Процесу приватизації в Чехії, Словаччині, Польщі, Росії, Україні передували

майже рівні економічні умови. В усіх вищезгаданих країнах була висока

частка державного майна в загальній структурі власності та високий рівень

монополізації. Так в Чехії та Словаччині державі в 1989 році належало 98%

майна, в Польщі - 95%, в Росії та Україні - 99%.

Приватизація в цих країнах "мала" однакове коло суб'єктів: з одного боку

Міністерства по управлінню державним майном, а з іншого - клас

підприємців, що народжувався, керівники компаній, діячі "чорного" ринку. В

деяких країнах суб'єктами були колишні власники, яким в результаті

реституції повертали їхню власність.

Приватизація відкривала широкі горизонти керівникам компаній та діячам

"чорного" ринку, особливо в країнах, де не набуло широкого розвитку

кредитування оборотного капіталу, в таких, як Україна, Росія, Словакія, на

відміну від Польщі та Чехії, де розвиток орендних та кредитних відносин

сприяв більш цивілізованому процесу приватизації.

В досліджуваних країнах використовувались такі способи приватизації (табл.

1.3.1):

СХЕМА 1.3.1 СПОСОБИ ПРИВАТИЗАЦІЇ

У ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ КРАЇНАХ

В Польщі оцінка майна підприємств, що приватизуються особливого значення не

"мала", бо в цій країні приватизація здійснювалася в основному на конкурсах

і стартова ціна базувалася на розмірі орендної плати. В Чехії часто

проводились "голандські" аукціони, в результаті яких об'єкти продавались

нижче стартової ціни. В Україні в силу неконкурентних способів приватизації

і в результаті недосконалості діючої Методики оцінки вартості майна продаж

об'єктів здійснюється також за цінами, нижчими від ринкової вартості.

Спільною рисою для всіх постсоціалістичних країн є неритмічність

приватизаційних процесів.

Приватизаційні процеси в постсоціалістичних країнах мали і свої

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11