АПК в сучасних умовах господарювання

економістам у ході реформ слід переозброюватися, тому що в ринковій

економіці існує свій апарат, відмінний від апарату періоду адміністративно-

командної системи управління. Потрібно оволодіти й користуватися теорією

попиту і пропозиції, граничної корисності, концепцією ціни виробництва,

законами конкуренції, маркетингу, інфляції, біржової торгівлі, процесами

хеджування, опціонів, спекуляції, кривими Філіпса і Лафера, поєднання

вільного ринку та елементів державного регулювання і т. д.

Не викликає сумніву той генеральний курс, який був обраний на

проведення глибоких економічних реформ в АПК країни і перехід до ринкових

методів господарювання. На превеликий жаль, маючи в сільському господарстві

великі національні та природні потенціальні можливості, ми не змогли

створити конкурентоздатного товаровиробника з питань продуктивності праці.

І - що саме головне - Україна не забезпечила собі перших місць у світі за

тривалістю життя її населення. А це, мабуть, найбільш комплексний показник

ефективності суспільного виробництва взагалі і АПК зокрема. Наше

виробництво було надзвичайно енерго-, матеріало- і трудомістким. За цих

умов країні відводилась роль сировинного придатка для країн із розвинутою

ринковою економікою.

Рівень душового споживання в 1999р. був нижчим від рівня рекомендованих

норм по овочах і баштанних культурах на 47%, по плодах та ягодах - на 59,

по м’ясу і м’ясо-продуктах - на 40, по яйцях - на 45, по олії і маргарину -

на 37, по рибі і рибопродуктах - на 79% (10, с.77).

Протягом останніх років все сільськогосподарське виробництво було

збитковим.

Але у чому ж причина такого стану? Ряд економістів пояснює це тим, що в

Україні реформи не йдуть. Проте з цим важко погодитись. За минулі роки в

АПК відбулися величезні зміни в економічних відносинах: ліквідовано

раніше існуючу систему заготівель сільськогосподарської продукції і

матеріало-технічного постачання, систему ціноутворення, страхування,

кредитування, оподаткування, держава практично повністю усунулася від

управління АПК. Кардинальні зміни відбулися в питаннях, що стосуються

власності, землі й майна. Отже, багато зроблено, але бажаних результатів

немає.

На думку провідних економістів, різкий і такий тривалий спад

сільськогосподарського виробництва, його ефективності значною мірою

зумовлений макроекономічними факторами, непослідовністю й безсистемністю

реформ, неврахуванням психології вітчизняного товаровиробника, яка

формувалася десятиріччями, і тих політичних суперечностей, що існують нині.

Суцільна руйнація, безперечно, неефективної адміністративно-командної

системи управління економікою здійснювалася внаслідок безсистемної і

своєчасної її заміни більш результативною ринковою системою, надмірним

сподіванням на саморегулюючу роль “невидимої руки” ринку.

У світовому співтоваристві Українську державу, передовсім, визнають як

значного потенційного лідера з виробництва найважливіших продуктів

харчування: зерна, цукру, олії, м’яса, продуктів переробки молока, овочів,

плодів, ягід тощо. Співробітничати висловлює бажання значна кількість

компаній усіх без винятку високорозвинених країн світу. Використати цей

настрій іноземних інвесторів, створити умови, щоб економіка Украіни змогла

отримати якомога більшу вигоду,— святий обов’язок тих, хто причетний до

керівництва державою, і зокрема аграрною сферою, на всіх рівнях

управлінської ієрархії.

Багатство держави визначається вмінням народу повною мірою

використовувати природний потенціал (і чим він різноманітніший, тим краще).

В Україні головним ресурсним потенціалом є земля. Можна навести два

приклади. У країнах Західної Європи з одного гектара посівів цукрових

буряків одержують 8 - 10 тонн цукру, в нас 1998року - лише 2,6 тонни, а в

сприятливому 1990-му - 3 тонни. Хоча є всі можливості, щоб виробляти 10 -

12 млн. т цукру. За цих умов можна реалізовувати на зовнішньому ринку

близько 7 - 8 млн. т, а це 4 - 5 млрд доларів США. Аналогічним резервом для

зміцнення економіки є соняшник. Вихід в цій галузі на європейський рівень

урожайності та переробки може додатково забезпечити 2,5 - 3 млрд доларів .

Таким чином, лише за рахунок цукрових буряків та соняшнику ми можемо

розв’язати проблему постачання газу для всього народного господарства.

Україна є також великим виробником зерна, м’яса і молока, плодів та ягід.

Але наявні резерви використовуються лише на третину.

Насамперед потрібно зорієнтувати вітчизняну промисловість (хімічну,

машинобудівну) на виготовлення для галузей АПК необхідних машин,

обладнання, добрив та засобів захисту рослин і тварин. За якістю та

стандартами вони повинні відповідати усім вимогам технологічного процесу.

Візьмемо для прикладу молочне господарство країни. Сьогодні значне

поголів’я корів знаходиться не тільки в колгоспах , а й в особистих

господарствах населення. Однак молочна продукція приватного сектора

потрапляє на ринки в дуже обмеженій кількості. Виходить, що виробничий

потенціал села не повністю працює на потреби споживача, усього населення

держави. А це великі втрати для суспільства. Потрібно, щоб у кожному з 30

тис. сільських поселень діяли молочні пункти. Це не важко зробити місцевій

владі. Головне - забезпечити пункти потрібним обладнанням, тобто,

холодильним устаткуванням, засобами контролю жирності, загальної якості

молока тощо. Йдеться про забезпечення сучасного рівня переробки молока

відповідно до світової практики.

Відповідальні завдання постають перед Міністерством промисловості щодо

забезпечення сільськогосподарського виробництва мінеральними добривами.

Якщо сільське господарство не буде забезпечуватися добривами та іншими

хімічними засобами, то з економічної точки зору підприємства хімічної

промисловості стають непотрібними Україні. Наприклад, в зоні Полісся без

добрив вигідніше взагалі не сіяти. Але ж допустити цього ніяк не можна. Не

можна і закрити хімічні заводи, бо люди, які на них працюють, залишаться

без роботи. У підсумку суспільству належить виявляти увагу до всіх галузей

сільського господарства, до питань технічного переозброєння АПК.

Загрозливим є стан оплати праці на селі. Якщо в 1990 році за рівнем

середньомісячної заробітної плати працівники сільськогосподарських

підприємств перебували на рівні середньої оплати по народному господарству

(94%), то в 1999 р. вона становила всього 49%. За рівнем оплати праці

сільське господарство займає 23 місце серед 25 головних галузей народного

господарства. Проте тривалий час таке “самопоїдання” природних і трудових

ресурсів продовжуватися не може. Далі - катастрофа. Правда, слід зазначити,

що катастрофа стосується переважно товарного виробника. Сільське

господарство, як специфічна галузь, у вигляді натурального виробництва і за

цих умов не зникне.

Ключове місце сільського господарства у народногосподарському комплексі

обумовлює потребу негайного розв’язання проблеми узгодження цін і

прибутковості підприємств аграрної сфери. Йдеться про необхідність внесення

серйозної корекції в економічний механізм. Його функціонування,на жаль, не

вирішує питання фінансового забезпечення комплексу.

Сільське господарство належить до консервативної сфери діяльності. І це

має об’єктивне пояснення. Галузь просто не може оперативно відгукуватися на

зміни цінової чи фінансової ситуації, як це, скажімо, відбувається на ринку

цінних паперів. Зважаючи на це, у всьому світі сіль-ське господарство

підтримується державою. Це робиться по-різному. У США на підтримку

вирощування лише пшениці застосовується близько 20 різних дотацій та

субсидій.

Досвід більшості країн ринкової економіки показує, що товар іде до

вищої ціни. При низьких цінах на продукцію сільського господарства значна

кількість необхідних товарів (трактори, комбайни, добрива тощо) до землі

ніколи не прийдуть,технічне переозброєння галузі не відбудеться.

Вихід із становища, яке склалося в АПК, вбачається насамперед в

удосконаленні економічного механізму господарювання, уведення для

сільськогосподарських товаровиробників нехай і жорстких, але певних “правил

гри”, які забезпечували б для тих, хто нормально працює, хоча б мінімум

умов простого відтворення.

Треба зменшити фактичний податковий прес на товаровиробника завдяки

уведенню основного податку на землю й на прибуток.

Потрібно, щоб економічний механізм для АПК був системний, постійний і

відомий хоча б на кілька років.

Необхідно уточнити наявні програмні документи з питань соціального

розвитку села і життєзабезпечення сільського населення, визначити джерела

фінансування програм, їх конкретних виконавців і строки реалізації. На

особливу увагу заслуговує продовольче та інше забезпечення пенсіонерів і

решти категорій не зайнятого в аграрному виробництві сільського населення з

урахуванням можливостей розвитку фермерства та інших форм приватног

підприємництва на селі.

Слід забезпечити товаровиробнику своєчасність виплат за реалізовану

продукцію, зробити реструктуризацію його боргів, що усуне бартерні

відносини.

Кожному товаровиробнику варто постійно й чітко підраховувати витрати

свого виробництва і знати, що в ринкових умовах доцільно виробляти тільки

те, що можна вигідно продати.

Потрібно усвідомити, що в ринковому середовищі мають функціонувати усі

складові економіки, в тому числі ринок паперів та ринок землі. Тому

твердження окремих політичних лідерів про те, що ми за ринкову економіку,

але проти ринку землі, виглядають досить дивно.

Земля має бути включена в ринкові відносини послідовно. Передовсім,слід

визначати її вартість і будувати земельні відносини тільки через вартісне

зіставлення. За всю історію, іншого методу, як зіставлення в грошовому

вираженні будь-яких відносин, в тому числі земельних, не знайдено.

Наступною проблемою аграрної реформи є активна інтеграція

товаровиробника, переробних підприємств і торгівлі. Це дасть можливість

обминути всілякі посередницькі накрутки банківських і торговельних систем,

своєчасно забезпечувати всі ланки виробничого процесу коштами, вийти зі

своєю продукцією на зовнішній ринок.

Важливим є створення ринкової інфраструктури: бірж, торгових будинків,

брокерських і дилерських контор, земельного банку. Ці установи повинні

терміново замінити зруйновану систему збуту сільськогосподарської

продукції та постачання матеріально-технічних засобів.

Якщо Верховна Рада, Президент і Уряд України вживуть необхідних заходів

по пріоритетному розвитку АПК України то вже в найближчі роки буде

створено всі необхідні передумови для активізації кардинальних змін у

продуктивних силах інших галузей матеріального виробництва, бо у всі часи

село було і залишається однією з головних сил, яка забезпечує економічний

суверенітет нашої держави.

Перспективи України аграрної

Багаті чорноземи, працелюбний народ і бідність – це нинішня Україна.

Більш відома скандалами, корупцією і перманентною політичною кризою, вона

досягає два роки поспіль рекордного зростання ВВП. Ось-ось заговорять про

Україну як emerging market, бо потенціал росту дійсно існує. Хто

скористається ним, які ринки відчують?

Реформа АПК – темпи занадто низькі: Українські владні еліти до кінця

тисячоліття не відчували перспектив аграрного ринку і були цілком зайняті

перерозподілом промислового сегменту. А нерозвиненість громадянського

суспільства дозволяла панувати популізму, яким віртуозно користувалися

влада і комуністи. В буденних і виснажливих політичних баталіях

політтехнологи лінувалися міняти карти поточних розкладів, і тому на

багатих чорноземах продовжували працювати голодні і працьовиті прихильники

комуністичних ідей.

Важливий сигнал для ринку - прийняття Земельного кодексу. Відразу стало

зрозуміло, що агроринок має дійсний потенціал, що цей потенціал значний і

ним треба скористатися. Незважаючи на те, що купівля/продаж землі кодексом

заборонена до 2005 р., а іноземцям взагалі заборонено купувати землі с/г

призначення, нагромадження земельної власності вже почалося. За деякими

оцінками, третина орних земель вже належить крупним українським

землевласникам. Причому компанії з іноземним капіталом в той чи інший

спосіб також вже володіють значними масивами земель.

Потенціал: У поточному році під озимими було засіяно 15 млн. га. При

низькій забезпеченості технікою, добривами та ЗЗР було зібрано 40 млн. т

зерна при середній урожайності 3 т/га. Пшениці, зокрема, було зібрано 21

млн. т, з яких продовольче зерно складає половину. На експорт піде до 7

млн. т зерна: в основному фуражна пшениця та фуражний ячмінь. Соняшника

зібрано 2,4 млн. т, урожайність 1 т/га.Цукрового буряку – 16 млн. т,

урожайність – 18,7 т/га.Кукурудзи – 3,3 млн. т, урожайність – 3,04

т/га.Виробництво рапсу в Україні збільшилося на 71% порівняно з минулим

роком.Після тривалого спаду в тваринницькій галузі почався ріст. Приріст

обсягів ВВП в с/г в 2001 р. складе близько 10%.Найбільший прорив відбувся в

переробній галузі – ріст ВВП там склав 22% проти 25% торік. Переробна

галузь АПК лідирує також по залученню інвестицій. Потенціал виробництва (з

технічної точки зору – лише впровадження новітніх технологій) може

забезпечити 2-4-кратне збільшення врожайності, не кажучи вже про потенціал

традиційного тваринництва, садівництва та овочівництва. Все це дозволить

Україні безперешкодно захопити одноосібне лідерство на агроринку СНД. Для

України агроринок СНД є надзвичайно важливим. Там сьогодні, як і в Україні,

спостерігається зростання ВВП, тоді як світова економіка знижує оберти. До

того ж погіршення світової економіки може навіть піти Україні на користь,

бо її економіка не інтегрована у світову в найбільш вразливих її сегментах,

що дасть їй певні переваги в боротьбі за ринки збуту продовольства. Навіть

епізоотії сказу корів та ящуру, що паралізували цілі ринки в Європі,

обминули Україну стороною.

Можна стверджувати, що на традиційних ринках Північної Африки,

Близького Сходу, Кореї тощо позиції України тільки посиляться в найближчі

роки. І тоді можна буде почати облогу Єврозони. В успіху облоги можна не

сумніватися – штучні торгові обмеження і квоти будуть відмінені через одне

прагматичне бажання – споживати здорову органічну їжу.

Зараз вже можна уявити собі 2-4-кратне збільшення товарно-матеріальних

потоків у галузі, що залежить тільки від чорнозему, сонця і людей,

загальною вартістю в сотні мільярдів доларів. Отже, це і є emerging market?

Ні, це лише оптимістичний сценарій.

Хто скористається? Як завжди, скористаються перші, які не побояться

корупції, недосконалого судочинства, податкового та митного пресингу. Все

це взагалі можна було б списати на накладні витрати, пов’язані з

проникненням на ключовий ринок. Проте головною проблемою залишається

перманентна нестабільна політична ситуація, що абсолютно виключає

довгострокове стратегічне планування.

Політичні ризики України великою мірою залежать від особистих моральних

якостей вищого керівництва В країні за десятиріччя незалежності не

сформувався прошарок середнього класу. Громадянське суспільство в

звичайному розумінні цього слова практично не помітне в повсякденному

політичному житті, а можливо, його просто немає. Напевно, це теж

демократія, проте вона занадто часто стає заложником особистості. В березні

в Україні відбудуться вибори до парламенту, і тільки результати цих виборів

дадуть однозначний сигнал для інвесторів – бути чи не бути в аграрній

Україні emerging market. Треба дочекатися весни 2002 р.

Ринок в очікуванні агробуму: До початку переділу чорнозему основні

події відбувалися в переробній галузі. Інвестори, незважаючи на політичні

ризики, однозначно вибирали переробку як початковий плацдарм до проникнення

на ринок. В основних сегментах продовольчого ринку вже з’явилися поодинокі

крупні гравці. Вони будують надійні мережі збуту та постачання, а їхні

дилерські мережі проникають у всі регіони. Проте споживчий ринок України

здебільшого (по основній масі продовольства) перебуває в жалюгідному стані

через низьку платоспроможність населення. Кока-Кола, МакДональдс і ін.

присутні на ринку тільки тому, що цей сегмент занадто важливий у

стратегічному плані. Це ворота, це ключ до продовольчого ринку СНГ і Росії.

Тому-то дехто дозволяє собі розкіш працювати зі збитками в очікуванні

подальших надприбутків.

Але певні зрушення в споживанні все ж з’явилися. Про це свідчать

помпезні святкування з приводу пуску в експлуатацію чергового гігантського

модернового супермаркету. Незважаючи на значну кількість таких

супермаркетів у великих містах України, черги до кас у них останнім часом

не зменшуються.

Точки ростy надприбуткові ніші В найближчі роки використання сучасних

технологій при виробництві зернових, масляних та кукурудзи призведе до

покращення якості та збільшення урожайності. Переробка та продаж фасованої

продукції залишаться і надалі прибутковою нішею для інвестицій.

Особлива увага до рапсу, сої, овочівництва та тваринництва. ГМ

технології відкриють український ящик Пандори. Можна впевнено стверджувати,

що ГМ технології будуть інтенсивно запроваджуватися, незважаючи на

законодавчі та інші обмеження і заборони. Бізнес в Україні засвоїв жорсткі

звичаї і правила, коли для виживання часто (читай – майже завжди) треба

свідомо йти на порушення митного чи податкового законодавства. Модель

бізнесу в Україні – це ще не конкурентна модель, але вже і не цілком

протекціоністська. Дійсні розміри пільг та протекціоністських проектів в

Україні ніхто точно не розраховував, проте в боротьбі за споживача

перемагають ті, хто не сплатив мита, або податків, або того й іншого разом.

Так що ГМ технології як ніколи підходять для задоволення потреб виживання в

неконкурентній боротьбі.

Хоча заради захвату перспективного і високоліквідного ринку Єврозони

також інтенсивно розвиватиметься органічне землеробство (вкупі з переробкою

та дистрибуцією), і це буде окремий, добре технологічно оснащений і дуже

перспективний сегмент агроринку.

Зараз вже можна! Інвестувати в Україну можна вже зараз. Перевагу

матимуть проекти, мало обтяжені проблемою позиціювання на внутрішньому

ринку і незалежні від довгострокових складових, бо темпи росту

платоспроможності 50-мільонного населення країни залишаються надто

низькими, а політичні ризики – надто високими.

Проект “Біодизель” – один із тих, що задовольняє цим критеріям. За

останні роки рапс набув в Україні масового поширення. Щорічно в різних

областях землі під рапс збільшуються в 2 і більше разів. У той же час

інфраструктура для зберігання та переробки рапсу практично відсутня в

Україні. Отже, проект “Біодизель” – це побудова інфраструктури зберігання

та переробки рапсу на біопаливо, шрот і гліцерин. Ринок збуту екологічного

палива – вся Єврозона, де вже зараз діють пільги на використання

екологічних біопалив. До цього треба додати ще й податкові та митні пільги

при розміщенні експортного проекту в одній із вільних економічних зон

України.

До такого роду проектів також належать давальницькі та лізингові

проекти, які можуть виконуватись за участю та за підтримки іноземних

банків, що вже діють в Україні. Це також можуть бути ефективні проекти в

галузі вирощування лікарських рослин та технічних культур.

До екзотичних, але дуже привабливих проектів (на які в Україні чекає

велике майбутнє) належать аутсорсінг високих технологій, біотехнологічні

дослідження та програмування. Українці – одна з найосвіченіших націй, в

недалекому минулому мали наукові школи та дослідні центри, в тому числі в

аграрному секторі науки. Для розвитку проектів “аутсорсінг” не потрібні

значні капіталовкладення. Персональні комп’ютери та Інтернет є повсюдно в

Україні, а 3-5 безробітних талановитих вчених знайти при бажанні не так уже

й складно.

3.3 Інветиції в АПК і продовольча безпека.

Затяжна системна криза в державі зумовила різкий спад інвестиційної

діяльності, особливо в агропромисловому комплексі. За даними Держкомстату

України, капітальні вкладення в АПК з усіх джерел фінансування за 1990-2000

рр. скоротились у понад 10 разів. Економісти-аграрники зазначають, що у

розрахунку на 1 га угідь інвестиції становили у 1998 році лише 15 гривень і

не достатні для придбання навіть ручного інвентарю.

Слід при цьому зазначити, що зменшення обсягів виробництва в сільському

господарстві найбільшою мірою корелювало саме з динамікою падіння обсягів

капітальних вкладень у зазначену галузь. Зокрема, валова продукція

сільського господарства України у 2000 році становила менше половини від

рівня 1990 року. По основних видах продуктів харчування (м'ясо, ковбасні

вироби, тваринне масло, молоко, сири, олія, цукор, борошно, крупи, хліб і

хлібобулочні вироби, кондитерські вироби та консерви) падіння їхнього

виробництва за період 1990-2000 рр. коливалося від 50 % до 90 %. Тобто у

2000 році обсяги цих продуктів становили від половини до десятої частини

того, що вироблялось у 1990 році.

Майже повністю припинились процеси відтворення й оновлення матеріально-

технічної бази АПК. Відтак, в аграрному виробництві відбувається

деіндустріалізація та перехід на ручну працю. Вибуття основних засобів

виробництва сільськогосподарських підприємств майже утричі перевищує їхнє

надходження. Хоча капітальні вкладення у переробну сферу АПК України

впродовж останніх трьох років мали тенденцію до певного зростання, їхня

частка у вартості виробничих основних фондів у 1990-2000 рр. становила

менше 5 %. Для збалансованого ж відтворення виробничого потенціалу цієї

сфери необхідно втричі більше інвестицій. Нині тут функціонує велика

кількість інвестиційно малопривабливих, технологічно відсталих, переважно

фондо- й енергоємних виробничих потужностей, неспроможних випускати

високоякісні продукти харчування відповідно до вимог міжнародних

стандартів.

Трудовий аграрний потенціал, як найважливіша складова його виробничого

потенціалу, також використовується з низькою ефективністю, а продуктивність

праці має сталу тенденцію до падіння. Кількість працюючих у сільському

господарстві, включаючи й особисте підсобне господарство, у 2000 році

залишилася практично на рівні 1990 року - близько 5 млн осіб, незважаючи на

дворазове зменшення обсягу валової сільськогосподарської продукції. Все це

призвело до того, що склалася критична ситуація із забезпеченням соціально-

економічних основ відтворення людських ресурсів в аграрному секторі.

Витрати на відтворення робочої сили тут становлять тільки половину того

низького рівня, який має місце в промисловості.

Витрати на протиерозійні та інші землеохоронні і меліоративні роботи

постійно зменшуються. Зокрема, витрати на охорону земельних угідь за період

з 1990 по 2000 рр. скоротились у 25 разів. Площа еродованої ріллі протягом

останніх років збільшилась на третину і щорічно розширюється на 100 тис.

га, а вміст гумусу в грунтах знизився на 25 %. Незважаючи на те, що за 90-і

роки значно зменшились обсяги виробництва аграрної продукції, індустріальні

тваринницькі комплекси практично повністю припинили свою діяльність та

різко зменшилося застосування мінеральних добрив й агрохімікатів,

екологічний стан навколишнього природного середовища загалом майже не

поліпшився. Природно-ресурсний потенціал аграрного виробництва втрачає свої

відновлювальні та асиміляційні можливості, що загрожує ресурсо-екологічній

безпеці суспільства, а зрештою - й продовольчій безпеці.

Проблема продовольчого забезпечення населення і продовольчої безпеки

залежить не лише від фізичної потреби у продовольстві різних груп

населення, а й від рівня їхньої платоспроможності. Зазначимо, що за 90-ті

роки реальні доходи населення України знизились у середньому більше ніж у

чотири рази. Це негативно відбивається на вітчизняному аграрному

виробництві, оскільки попит на його продукцію падає і воно не одержує

необхідних коштів для модернізації та розширеного відтворення. Водночас при

зменшенні обсягів і підвищенні цін на продукцію вітчизняного виробництва

зростає продовольчий імпорт. Згідно світових критеріїв продовольчої безпеки

країни, гранично-критичне значення імпорту не повинно перевищувати 30 %. У

протилежному випадку це означатиме втрату продовольчої незалежності та

безпеки держави.

Обсяги закупівлі продуктів харчування за кордоном продовольчо залежними

країнами збільшуються і це стимулює агробізнес держав-експортерів до

нарощування їхнього виробництва. В результаті країни імпортери витрачають

обмежені власні та позичені валютні кошти на закупівлю продовольства, а не

сучасних агротехнологій й агрохімікатів, стійких до шкідників і хвороб

сортів рослин, нових порідних ліній тварин, птиці тощо, так потрібних для

піднесення власного сільського господарства. Таким чином, продовольчо

залежна країна потрапляє у своєрідне "замкнене коло". Внаслідок зростання

попиту на привабливо оформлені, часто й дешевші імпортні продукти

харчування відбувається опосередковане інвестування останніх через

внутрішній споживчий ринок країни-імпортера. Піднесення ж національного

агропромислового виробництва стримується відсутністю достатніх ресурсів і

валютних коштів. За даними Держкомстату України, в останні два роки імпорт

продукції харчової промисловості в 2 рази перевищував її експорт.

Наприкінці 90-х років рівень продовольчої безпеки України знизився до

критично небезпечної межі. За даними ФАО - сільськогосподарської

організації ООН - критично небезпечним вважається рівень споживання

продовольства у половинному обсязі від науково обгрунтованих раціональних

нормативів. Насамперед це стосується м'яса і риби, а також яєць, молочних

продуктів, плодово-ягідної продукції та винограду. За даними Держкомстату

України калорійність харчування населення за 90-і роки зменшилася до рівня

70 відсотків від нормативу. Однак за усередненими даними приховується

надзвичайно велика диференціація між групами населення. Зокрема, у 2000

році понад 60% населення мали середньодушовий дохід нижчий за середній по

Україні, а більше чверті - нижчий за межу малозабезпеченості. Відповідно

третина населення знаходилась нижче межі продовольчої безпеки, а чверть -

недоїдала. Отже, є всі підстави стверджувати, що нині продовольча безпека

України знизилась до критично небезпечного рівня. Причому поки що має місце

стала тенденція до подальшого погіршення ситуації.

Таким чином, зменшення інвестицій, падіння виробництва в національному

АПК і зменшення споживання вітчизняних продовольчих товарів є однією з

важливих причин подальшої деградації та занепаду аграрного сектора України,

зношення й руйнування його потенціалу, падіння ефективної родючості

грунтів, зменшення вмісту в них гумусу і падіння врожайності навіть на

високо родючих чорноземах. Україна починає втрачати цю велику перевагу.

Структурна розбалансованість і дефіцит окремих виробничих ресурсів,

насамперед, матеріально-технічних й енергетичних, призводять до

неефективного використання навіть того, що ще збереглося і функціонує.

Внутрішній агропродовольчий ринок України постійно поповнюється продуктами

харчування закордонного виробництва, які досить часто завозяться

контрабандою, нерідко сумнівної якості, з понаднормативним вмістом

шкідливих інгредієнтів та простроченим терміном зберігання, що негативно

позначається на здоров'ї української нації. Все це переконливо свідчить:

нашій державі вкрай необхідна національна агропродовольча доктрина.

При розробці доктрини потрібно виділити орієнтири і пріоритети.

Розглянемо прямі іноземні інвестиції в АПК. Взагалі, інвестиції зарубіжних

країн в економіку України, зокрема в АПК·, залишаються незначними. У 1999

році було скасовано систему пільг для іноземних інвесторів, що майже не

вплинуло на динаміку вкладень і пріоритети інвесторів.

Серед основних галузей національної економіки найпривабливішою для

іноземних інвесторів є харчова промисловість. Наприкінці 2000 року обсяги

іноземних інвестицій у харчову промисловість, сільське господарство,

боршномельно-круп'яну і комбікормову промисловості складали майже 760 млн

доларів, або 26 відсотків їхнього загального обсягу. Найбільші обсяги

іноземних інвестицій в сільське господарство надійшли із США, Ліхтенштейну,

Великобританії, Німеччини і Нідерландів (разом 75 відсотків), у харчову

промисловість - з Нідерландів, США, Німеччини, Швейцарії і Великобританії

(85 відсотків), у борошномельно-круп'яну і комбікормову промисловості - із

США (90 відсотків).

У регіональному аспекті іноземні інвестори віддають перевагу місту

Києву, Київській, Донецькій, Запорізькій і Полтавській областям. Загальні

обсяги іноземних інвестицій у ці регіони на кінець 2000 року становили

більше 2 млрд доларів (65 відсотків). Останніми роками підвищилась

зацікавленість іноземних інвесторів до виробництва соняшнику в зазначених

регіонах. Питання полягає в тому, хто використовує можливу вигоду від

експорту продукції. Ця проблема сплелася у цілий клубок рішень, які

суперечили одне одному. В цілому втрачали товаровиробники і держава.

Останнім часом перевага утримується на боці прибічників обмеження експорту

насіння. З позиції агротехніки вирощування соняшнику означає надмірне

виснаження посівних площ. Крім того, вигідніше експортувати олію, а не

насіння.

Можна вважати, якщо іноземні інвестори зацікавлені згаданими регіонами

і підгалузями АПК, то це найбільш конкурентоспроможні і найбільш придатні

для економічного зростання аграрні об'єкти в Україні

Висновки

Перехід України до ринкових відносин вимагає в аграрно-промисловому

комплексі розробки нових підходів до стратегії аграрної політики,

спрямованої на формування продовольчої безпеки країни, пріоритетність

розвитку сільського господарства, докорінну перебудову економічних,

соціальних та правових відносин в аграрній сфері, свободу підприємництва та

конкуренції.

Одним з основних резервів росту ефективності сільськогосподарського

виробництва є раціональне використання головного засобу виробництва -

землі. Тому капітальні вкладення в сільське господарство в першу чергу

повинні бути використані на заходи щодо збереження земель, підвищення

родючості грунтів, що обумовить зростання продуктивності землеробства і,

зокрема, створення стійкої кормової бази тваринництва.

Ряд законодавчих і нормативних актів, що прийняті останнім часом,

сприяють розвитку на селі нових форм господарювання, і кожна з них у

процесі конкурентної боротьби може довести свої переваги.

Земельні відносини в Україні регулюються чинними законодавчими актами,

згідно з якими запроваджені три рівноправні форми власності: державна,

колективна і приватна. Саме на приватній формі власності і грунтується

діяльність селянських (фермерських) господарств як самостійної юридичної

одиниці. Розвиток саме цих господарств повинен стимулюватись вільною

конкуренцією на ринку з державними і кооперативними підприємствами, бо його

основними завданнями, як відомо, є: виробництво, переробка і збут

сільськогосподарської продукції; розвиток підсобної діяльності для

раціонального використання природних і трудових ресурсів, земельних угідь,

поліпшення їх родючості; участь працею або коштами в соціальному розвитку

села, де розташоване фермерське господарство.

Незважаючи на окремі песимістичні виступи, що фермер всіх не нагодує,

розвиток сільськогосподарських господарств на рівні з великими

підприємствами в Україні необхідний, бо на землі має бути господар і

вироблена продукція повинна відповідати більш якісним показникам, а для

цього потрібно надавати всіляку підтримку фермерам.

Майбутній шлях розвитку АПК України можна роздивитись на прикладі АПК

розвинутих країн. АПК розвинутих країн Заходу включає від 20 до 30% всього

працездатного населення, його кінцева продукція — це результат взаємодії

галузей усіх сфер міжгалузевої кооперації. Роль первинної виробничої ланки

в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і

селянських господарств до великих капіталістичних ферм, аграрно-промислових

об'єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських

господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки,

кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання та

ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям

придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в

розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-економічне

забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм,

дилерських підприємств (які є економічно або юридично незалежними). Так, до

послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших

країнах вдаються від 70 до 90% фірм — виробників сільськогосподарської

продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і

прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських

країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через

технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах

поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської

техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу

практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і

постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини.

Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики в Україні

помилково робили ставку лише на створення селянських (фермерських)

господарств, на домінування приватної власності. Адже аграрно-промислові

об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють

спеціальний випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її

первинною обробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з

постачальниками промислової продукції для сільського господарства.

Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін,

оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського

господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської продукції та

ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію

сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання

втрачається близько 25% всієї продукції).

При проведенні аграрної політики урядовим структурам

необхідно перейти від обіцянок підтримки сільського господарства до вжиття

реальних заходів для відродження села, яке повинно стати основою

національного відродження.

Список використаної літератури

1. Державний комітет статистики Статистичний щорічник України за 2000р. –

Київ: Техніка, 2001

2. В. М. Юрківський Економічна географія. – Київ: Либідь, 2000

3. Глафура Славицкая. Анализ хозяйственной деятельности АПК. – Минск:

Экоперспектива, 1999

4. Заред О. І. Соціально – економічна географія України. – Львів: Світ,

1999

5. Б. Р. Заблодський, М. Ф. Коношко, Т. С. Смовженко Економіка України. –

Львів, 1997

6. Паламарчук М. М. Економічна географія . – Київ,1999

7. Шпичак О. М. Економічні проблеми АПК в умовах формування ринкових

відносин.//Вісник аграрної науки №9, 1998

8. Кузняк Б. Проблеми відродження господарювання на землі, 1999

9. Рубан Ю. Методологічні та методичні питання створення концепції

розвитку сільського господарства //ЕУ. 1999 - №1

10. Прейгер Д. Сільське господарство України: вчора, сьогодні, завтра.

//ЕУ. – 1998 – №12

11. Шабанін В. С.Стан та напрямки оновлення і розвитку матеріально-

технічної бази сільського господарства в Україні //Економіка АПК –

2002 №8

12. Марчук Є. К. Село – опора української економіки.// Економіка АПК №11,

1998

13. Гайдаький П. І. Аграрний ринок України – 2001 - №5

14. Кириленко І. Г. Агропромисловий комплекс України : сучасний стан та

погляд у майбутнє //Економіка АПК. №4, 2001

15. Земельний Кодекс України. - Київ: Право, 1998

16. Продовольча безпека та інтенсифікація сільського господарства:

Віце, 2001

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6