АПК в сучасних умовах господарювання

вертикальному напрямках. Найбільш придатними для сільського господарства є

Закарпатська низовина і Передкарпаття. У гірських районах землеробство

розвивається лише у вузьких долинах річок.

Для Закарпатської низовини характерні, головним чином, дерново-

опідзолені та дерново-глеєві грунти. Грунти Передкарпаття в основному

дерново-середньоопідзолені і поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають

бурі лісові грунти.

У північних передгірських і гірських районах Карпат природні умови

сприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця і картоплі, а в низовинах

і передгірських районах Закарпаття — озимої пшениці, кукурудзи, тютюну,

овочів, винограду. Важливою галуззю сільського господарства є тваринництво,

особливо скотарство, а в гірських районах ще й вівчарство, що зумовлено

великими площами природних пасовищ — полонин.

Грунтовий покрив Криму має добре виявлену вертикальну зональність. У

передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита

дерново-карбонатними грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, у

найнижчому поясі — коричневі грунти. Основними галузями сільського

господарства є садівництво, виноградарство, вирощування овочів, тютюну.

Наявність гірських лук і пасовищ сприяє розвитку скотарства і вівчарства.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аграрно- промислового

комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб

господарства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку

(річки, озера і водойми) і підземного стоку.

Україна має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне

водоспоживання в країні досягло 65% її середнього багаторічного

поверхневого стоку. Забезпеченість водними ресурсами місцевого стоку у

розрахунку на одну людину становить 1000 м3 на рік. Найвищим є цей показник

в Карпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, найменшим — у

Степу.

Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільське

господарство. Його частка становить більш як 2/3. Основний водоспоживач —

зрошуване землеробство. Особливо висока його питома вага в південних

областях.

Отже, природні умови і ресурси України в цілому сприятливі для розвитку

сільського господарства. Переважно рівнинний рельєф, достатня кількість

тепла і вологи в період активної вегетації, великі площі родючих грунтів

дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогосподарські культури

помірної зони і розвивати всі основні галузі тваринництва.

Земельний фонд України характеризується високим ступенем освоєння.

Сільськогосподарські угіддя займають 38150,3 тис. га, або 70% загальної

земельної площі. Землі, які потребують освоєння, займають лише 2,5% її

території. У сільському господарстві земля є найважливішим засобом

виробництва.

Характерною особливістю структури сільськогосподарських угідь є висока

питома вага орних земель (більше 80%). Інші площі використовуються під

багаторічні насадження (2,7%), сінокоси (5,1%) і пасовища (11,4%).

Найбільше розорані сільськогосподарські угіддя в Лісостеповій зоні (85,4%),

а найменше — на Поліссі (68,9%). У Поліській зоні майже третину площ

сільськогосподарських угідь займають природні кормові угіддя.

У зв’язку з тим, що в Україні сільське господарство поступається

промисловості як за щільністю основних виробничих фондів, так і за обсягом

виробництва товарної продукції, в країні переважає промислово-

сільськогосподарський тип освоєння території. Важливою складовою частиною

освоєння території України є рівень розвитку інфраструктури території,

особливо комунікаційної. Від територіальної організації інфраструктури,

густоти транспортної мережі, її технічного стану, напрямку залізниць і

автомобільних доріг залежать особливості територіальної організації АПК і

регулярність зв’язків між його основними ланками.

Провідна роль у структурі перевезень вантажів АПК належить

автомобільному транспорту. Спеціалізовані транспортні засоби (автоцистерни,

спеціалізовані автомашини для овочів, хліба, рефрижератори тощо) перевозять

вантажі АПК. Залізничний транспорт займає провідне місце у здійсненні

зовнішніх зв’язків АПК.

Одним з головних чинників, що впливають на формування і територіальну

організацію АПК і споживання його кінцевої продукції є характер розселення,

густота сільського населення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Розвиток великих систем розселення впливає на величину і структуру

різних аграрно-промислових комплексів. Найбільші та великі міста є одним з

найважливіших факторів формування приміських АПК. Навколо цих міст

створюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення

міського населення свіжими овочами, молоком та іншою малотранспортабельною

сільськогосподарською продукцією.

Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені

трудовими ресурсами. В результаті одні регіони України мають надлишок

трудових ресурсів у сільському господарстві, а інші відчувають їх

недостачу. Найкраще забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де

найвищою є густота сільського населення. Найбільша потреба в трудових

ресурсах відчувається у степових областях, де густота сільського населення

найменша. Ступінь забезпеченості трудовими ресурсами впливає на

спеціалізацію аграрно-промислових комплексів. Так, у регіонах, краще

забезпечених трудовими ресурсами, формуються АПК, що виробляють працемістку

продукцію.

Потреби населення в продукції АПК визначаються науково обгрунтованими

нормами споживання на душу населення і реальними можливостями їх

задоволення. Певною мірою на обсяг і асортимент необхідних продуктів

харчування впливають природно-географічні умови, місцеві національні

особливості і традиції.

1.3 Аспекти формування ринкових відносин в АПК.

Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного

господарювання на засадах підприємства, конкуренції.

Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм

господарювання в народногосподарському комплексі і зокрема, в АПК.Від його

рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, майбутнє

продовольчого сектору.

Проблема ця багатопланова, така, що стосується з одного боку, як

суб’єктів господарювання, так і органів державної виконавчої влади, які

виконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а з другого,-

потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконалення

різних форм господарювання.

Гнучкі зміни обумовлюються вимогами ринку. Дослідники багатьох країн

світу вказують на поступове зникнення інституційних і політичних бар’єрів,

які відділяли село від міста. Відхід від адміністративно-командної системи

організації економіки зробив неможливим існування практики централізованого

розподілу ресурсів без урахування економічних реалій. У 1990 р. на сільське

господарство витрачалась майже третина державного бюджету. Але нині, із

зміною умов господарювання, держава об’єктивно не може в таких самих

обсягах підтримувати сільське господарство. Не випадково висуваються вимоги

до уряду про субсидіювання агропромислового сектора, як це булр раніше.

Проте очевидно і те, що держава не в змозі цього робити, частка АПК в

державному бюджеті скорочується, а перспективи її збільшення обмежені.

Перехід аграрної сфери до ринку не можна розглядати ізольовано від

загальних соціально-економічних перетворень в державі. Ринок, як відомо, є

найважливішим елементом товарного виробництва. З огляду на це ринкові

відносини відображають значною мірою специфіку суспільного ладу. Ринок,

насамперед, є сферою обміну товарів, організованою за законами руху товарно-

грошових відносин відповідно із законом вартості, законом попиту і

пропозиції, законом конкуренції та законами грошового обігу. Тому в

методологічному плані ринок треба розглядати як важливий сектор

господарського механізму. Отже, економічна категорія- ринок – є сукупністю

відносин, що виникають у сфері обігу як результат продажу-купівлі товарів.

Економічна суть ринку полягає не лише у забезпеченні грошового та

товарного обмінів, які відбуваються за формулою Т-Г-Т. Ринок відіграє

важливу роль у підтримані життєдіяльності економічної системи, виступає

важливою ланкою організації її господарського механізму, забезпечує

практичну перевірку економічних рішень, дає оцінку результатів

господарювання

Не можна погодитися з економістами, які ототожнюють поняття “ринок”

і’торгівля”. Ринок слід розглядати як особливу ланку відтворення , як

важливий компонент загальної системи економічних відносин суспільства, а

торгівлю – як галузь економіки.Тому реальний стан ринку визнаяається,

передусім, умовами йього функціонування, специфікою економічної системи

країни.

Ринкова економіка грунтується на економічній свободі та рівності усіх

господарюючих суб’єктів незалежно від форм власності й економічного їх

заохочення до раціонального господарювання. Вона дає змогу суспільству

реалізувати сильні сторони товарного виробництва та ринку в інтересах

соціально – економічного прогресу, створює оптимальну систему заохоченнядо

ефективної економічної поведінки. Працівники та їх колективи орієнтуються

на власні інтереси й сили, і самі ж відповідають за негативні наслідки

господарювання. Це спонукає до економії ресурсів, ініціативи,

підприємливості. Водночас ринкова економіка є досить жорсткою у соціальному

плані, вона виключає зрівнялівку та утриманство, можливість однаково

розподілу доходів серед членів суспільства. Хоча ринковій економіці

властива й марнотратність ресурсів, що виявляється в періодичних

економічних кризах. Незважаючи на останнє, вона має унікальні властивості:

здатність при мінімальному адміністративному втручанні або й взагалі без

нього певною мірою забезпечувати збалансованість попиту та пропозицій,

швидко реагувати на зміну господарської кон’юктури, стимулювати

підприємство. Стихійний же ринок може спричинити інфляцію, кризові явища

тощо.

Слід визнати, що в умовах планово-розподільних відносин чимало

елементів ринку поступово трансформувалися в сільському господарстві у

досконаліші економічні системи. У передреформаційні роки ( 1985 –1990) в

Україні, як і в цілому Радянському Союзі, більш реальними стали товарно-

грошові відносини, закупівельні ціни повніше відбивали витрати на

виробництво, поступово почав формуватися багатоукладний аграрний сектор,

створювались селянські (фермерські) господарства, орендні кооперативні

сільськогосподарські і переробні підприємства. Підвищилась самоокупність

сільського господарства, поверненість кредитів, частка власних засобів у

інвестиціях становила 70%. Керівники господарств спряли перехід до ринкової

економіки як спсіб вільної господарської діяльності і сприяли йього

позитивно, особливо враховуючи наявність дефіциту продовольства. Це давало

надію на новий, потужний імпульс розвитку виробництва, насичення ринку

товарами. Невикликали сумніву, як і нині, основні йього регулятори – попит

і пропозиції та рушійна сила – конкуренція.

Ми не випадково проаналізували окремі теоретичні погляди щодо ринкової

економіки. За допомогою методологічного підходу ставимо за мету досягти

більш зваженої оцінки аграрної економіки України. А головне – з’ясувати

причини винекнення негативних тенденцій в аграрній сфері.

Прискореного освоєння досягнень науково-технічного прогресу не

відбулось, а навпаки, мало місце різке падіння виробничого потенціалу у

більшості господарств, повернення до найпростіших технологій. Недостатня

матеріальна заінтересованість в результатах праці спричинила масове

зниження реальних доходів сільських товаровиробників. У цілому в населення

країни, як мінімум, вдвічі, а по окремих джерелах, втричі і вчетверо

скоротилась купівельна спроможність.

Викладеним вище явищам дали певну оцінку як вітчизняні, так і зарубіжні

економісти.

На тому етапі до ключових проблем політики були, насамперед, віднесені:

перше – роздержавлення та широкомасштабна приватизація державної власності

в аграрному комплексі і формування на цій основі багатоукладного

сільського господарства, які розглядались як важливіший етап переходу до

ринкової економіки; друге – надання суб’єктам господарської діяльності

економічної самостійності у формуванні виробничих програм, вибору каналів

реалізації та визначенні цін; трете- лібералізація цін, скорочення дотацій

та субсидій ; четверте – лібералізація зовнішньоторговельної діяльності ;

п’яте – формування приватного сектора в сільському господарстві.

Спрощене розуміння ринку і ринкових відносин як елементарної системи ,

що базується навільній купівлі-продажу, яка включає будь-яке державне

регулювання, саме й призвело до порушення міжгалузевих відносин, різко

погіршення паритетності цін на сільськогосподарську і промислову продукцію,

стійкого падіння і збитковості виробництва в більшості господарств. В

дійсності ринкові відносини являють собою більш складну, ніж планово-

директивна, організаційно-економічну систему, оскільки вони істотно

підсилюють пряму і непряму дію економічних важелів на кожного суб’єкта

ринку.

Позначається і застарілий підхід до формування структури суб’єктів

ринку.Стверджувалось, що на вільному ринку можуть ефективно функціонувати

тільки приватні власники. Це стало основою для прийняття законодавчих актів

про прискорену реорганізацію великих державних і колективних підприємств

без визначення їх реальної ефективності, перебільшення ролі особистого

підсобного господарства у продовольчому забезпеченні країни. Проте

вітчизняна і зарубіжна практика підтверджують положення про те, що на ринку

може будь-який власник – приватний, колективний, кооперативний, державний.

Досвід останніх років переконує, що доцільною є багатоукладна структура

ринку, оскільки вона створює умови для здорової конкуренції. Важливо, щоб

продавець був реальним власником реалізованого товару і одержаного доходу,

міг самостійно приймати рішення прореалізацію продукції та визначити ціни

на неї.

Основою ефективного розвитку агропромислового виробноцтва в ринкових

умовах є не стільки інституціальні зміни, скільки рівень та масштаби

використання досягнень науково-технічного прогресу, якість виробничого

потенціалу, кваліфікація працюючих, їх заінтересованість в досягненні

високих кінцевих результатів. Через недооцінку цих положень практично

зупинено інвестиційну діяльність, не відновлюються виробничі потужності,

особливо техніка та обладнання. Знижується родючість грунтів та

продуктивність праці. Тому і при ринкових відносинах потрібне визначення

пріоритетів на кожному етапі розвитку агропромислового виробництва,

матеріальне і фінансове забезпечення їх реалізації.

Мав місце так званий зрівняльний підхід до формування ринку товарів і

послуг, незалежно від їх народногосподорського значення. Внаслідок цього

макроекономічні фактори почали негативно впливати на формування

продовольчого ринку. Це спричинило падіння реального рівня доходів

населення, інфляцію і збільшення неплатежів. Одночасно знизилось значення

етапності застосування нових економічних відносин, які враховують природу

розвитку аграрного виробництва.

1.4 Сучасний стан та характер розміщення галузі.

Для описання сучасного стану та характеру розміщення агропромислового

комплексу перш за все необхідно вказати, які галузі АПК являються

провідними (тобто, на які припадає найбільша питома вага всієї випущеної

продукції АПК).

Такими галузями є сільське господарство та галузі первинної обробки

сільськогосподарської продукції (або харчової промисловості). Розглянемо

відповідно кожну з цих галузей.

Сільське господарство є найважливішою ланкою агропромислового

комплексуї.

Обсяг продукції сільського господарства за січень-серпень 2002р. в усіх

категоріях господарств у фактичних цінах склав за розрахунками 41 млрд.грн.

В порівнянних цінах виробництво продукції проти відповідного періоду 2001р.

зросло на 4,4%, у тому числі в сільськогосподарських підприємствах всіх

форм власності - скоротилося на 2,1%, а в господарствах населення - зросло

на 10,2%. Зміни обсягів сільськогосподарського виробництва (наростаючим

підсумком у % до відповідного періоду попереднього року)(дод 1).

У структурі сільського господарства домінують такі галузі: рослинництво

і тваринництво.

Рослинництво є базовою галуззю сільськогосподарського виробництва

України, однією з провідних ланок усього АПК країни. Частка рослинницьких

галузей у вартості всієї продукції сільського господарства становить 51,7%.

Основа розвитку рослинництва — це земля, яка використовується як окремі

угіддя для певних виробничих цілей. Певна кількість землі відведена під

присадибні та садово-городні ділянки колгоспників, робітників та

службовців. Для сільськогосподарського виробництва найбільш цінні орні

землі, які складають понад 80% усіх сільськогос-подарських угідь України.

Провідне місце в структурі посівів займають зернові культури. Основними

зонами виробництва зерна в Україні є Степ і Лісостеп, де виробляють

відповідно по 45 і 40% його загального обсягу. В Україні вирощують майже

всі зернові культури, але структура їх посівів має певні відмінності у

зонах, що пов’язано з неоднаковими природно-економічними умовами.

Основними хлібними зерновими культурами України є озимі пшениця і жито,

круп’яними — просо, гречка і рис, зернофуражними — ячмінь, кукурудза і

овес, зернобобовими — горох.

В Україні вирощують озимі та ярі культури. Сіють, як правило, більше

озимих культур, бо вони дають вищі врожаї. Однак нерідко несприятливі

погодні умови призводять до загибелі посівів озимих культур і доводиться

пересівати їх ярими.

У загальному виробництві зернових культур пшениця озима становить

58,1% (20,8 млн.т), ячмінь ярий - 26,3% (9,4 млн.т), жито озиме - 4,4% (1,6

млн.т), ячмінь озимий - 3,9% (1,4 млн.т), овес - 2,8% (1,0 млн.т),

зернобобові - 2,4% (0,8 млн.т). Найбільш урожайною зерновою культурою є

пшениця озима, з кожного гектара зібраної площі якої в середньому

намолочено по 32,2 ц. Значно перевищено цей рівень урожайності в

господарствах Кіровоградської (39,6 ц), Харківської (38,9 ц),

Дніпропетровської та Черкаської (38,0 ц) областей. Основними районами

вирощування озимої пшениці є області Степової (понад половина посівів) і

Лісостепової (понад третина) зон. У поліських та західних районах питома

вага озимої пшениці значно менша.Цінною продовольчою культурою є озиме

жито. Пояснюється це тим, що жито переважно дає менші врожаї, ніж інші

зернові. Основні райони вирощування озимого жита — Полісся (понад 60% усіх

його посівів) і західна частина республіки. Цій культурі належить друге

місце (після пшениці) за розмірами посівних площ озимих культур.

З інших озимих культур на відносно невеликих площах вирощують озимий

ячмінь. Провідне місце у структурі посівів зернових належить ярому ячменю.

Другою за площею ярою зерновою культурою є кукурудза. Кукурудза є

цінною продовольчою і фуражною культурою.Її основні посіви зосереджені в

північній і центральній частинах Степу, на півдні Лісостепу. Високими

врожаями кукурудзи на зерно відзначаються Закарпатська, Чернівецька,

Дніпропетровська, Кіровоградська, Черкаська, Полтавська, Запорізька,

Миколаївська і Херсонська області. Цю культуру вирощують також для пересіву

після загибелі озимих.

Просо, гречка, овес — цінні круп’яні культури. Просо завдяки його

посухостійкості вирощують переважно в степових областях, хоча найбільші

врожаї отримують у лісостепових (Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській).

Врожайність проса є відносно високою — 15 — 21 ц/га.

Значні площі в Україні відводяться під гречку — до 459 тис. га. Однак

за повоєнні роки площі посівів дуже скоротилися. Відносно невисокою є і

врожайність цієї культури - 10 — 12,5 ц/га.

У країні близько 22 тис. га зайнято під рис. Розширення зрошувальної

меліорації в південній частині України створює сприятливі умови для

розширення площ під посіви цієї культури, яка вирощується на поливних

землях і дає високі та стабільні врожаї до 50 ц/га.

Значно розширюються посіви зернобобових культур, зокрема гороху, вики і

викової суміші на зерно, люпини, менше — сої, сочевиці, квасолі, бобів,

чини та ін.

За рівнем виробництва зернових і зернобобових культур Україна займає

одне з провідних місць у світі. Станом на 2 вересня п.р. зернові та

зернобобові культури (без кукурудзи) всіма категоріями господарств скошені

та обмолочені на площі 12,7 млн.га (майже на 97% площ).

Україна займає провідне місце за рівнем територіальної концентрації

посівних площ технічних культур. Їх частка становить 12,1% посівних площ.

Основними технічними культурами в Україні є цукрові буряки, соняшник, льон-

довгунець. Вирощують також льон-кудряш, тютюн, хміль, ефіроолійні та

лікарські рослини.

Цукровий буряк — основна технічна культура України. Під ним зайнято 1,5

млн. га. В основі формування бурякоцукрового комплексу лежать сприятливі

умови для вирощування цукрових буряків, забезпеченість трудовими ресурсами

і навики населення. Найбільш важливими його ланками є сільськогосподарська

(вирощування цукрових буряків) і переробна (виробництво цукру).

Значення цукрових буряків полягає насамперед у тому, що вони є основним

джерелом виробництва цукру, а також важливим фактором зміцнення кормової

бази і підвищення культури землеробства.

Основними регіонами вирощування цукрових буряків є Вінницька,

Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Тернопільська та інші області,

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6