АПК в сучасних умовах господарювання

По- третє, не однозначне, поки що, відношення керівників, жителів

сільської місцевості в різних регіонах України до приватизації,

роздержавлення радгоспів, паювання колгоспів, утворення фермерських

господарств.

Життя, досвід інших країн стверджують, що на даному етапі розвитку АПК

і в даних політичних та економічних умовах що сталися в економіці, це

зробило, як то було при командно-адміністративній системі – неможливо.

Україна стала незалежною державою, почала будувати ринкову економіку,

почався процес роздержавлення і приватизації, який потягнув за собою

суттєві структурні зміни в народногосподарському комплексі , почав,

нарешті, з’являтись власник, який взяв на себе відповідальність за долю

економіки при відповідній підтримці держави.Повернення до старих важелів

управління надалі стає неможливим.

Як відмічає у своєму зверненні до Парламенту України Л.Д.Кучма ,

“арсенал старої системи господарювання практично вичерпав всі більш-менш

ефективні засоби стимулювання сільськогосподарського виробництва. Треба

створювати нову правову базу для нових економічних стосунків з ринковою

орієнтацією на фоні роздержавлення і приватизації, з новим власником на

засоби виробництва”.

Україна має свій власний шлях проведення економічних реформ в

сільському господарстві – відродження господаря на українській землі шляхом

приватизації та створення рівних юридичних прав і економічних можливостей

для розвитку і здорової конкуренції усіх доцільних форм господарювання на

селі.Найбільш поширеною при цьому залишається колективна форма організації

виробництва на базі асоційьованої приватної власності на землю і майно.

Досвід багатьох країн світу показав, що саме кооперативна ідея здатна

протистояти економічному хаосу. Справжні кооперативи (на відміну від

колгоспів) діють самостійно в ринковому середовищі, і не підпадають під

будь-який вплив адміністративних державних структур.Дієздатність таких

кооперативів підтверджує міжнародна практика.

Процеси концентрації виробництва і капіталу, які проходять в

сільськогосподарських розвинутих капіталістичних країнах, як правило,

набувають позитивного економічного змісту. Джерелами капіталу є оренда

землі й асоційьована власність на землю та інші засоби виробництва. В

західній Європі процеси концентрації в сільськогосподарському виробництві

протікали по-різному в різні історияні періоди.

Таким чином взятий реформою курс на розвиток підсобних господарств

населення вірний.Якби не було передачі землі підсобним господарствам, то

спад виробництва в Україні був би ще відчутнішим. За розрахунками , було б

виробленя на 8% менше продукції. Особисті підсобні господарства сьогодні є

стабілізуючою формою господарювання. У сучасних умовах вони гальмують спад

виробництва сільськогосподарської продукції у всіх категоріях господарств і

за умов безробіття стримують від різкого спаду рівень життя сільського

населення, забезпечують додатковий заробіток до мізерних пенсій та оплати

праці у громадському виробництві.

Отже, і надалі слід вживати заходи щодо створення для них необхідних

умов. Такий підхід відповідає прагненням селян. Опитування показало, що

більшість з них не прагне бути фермерами яи вийти з громадських

господарств, але бажає розширити свої підсобні господарства до 1-1,5

гектара, що відповідає нормам, встановленим Земельним кодексом. Для цього

слід було б: збільшити площі їх землекористування, розширити розміри

землекористування за рахунок земельних часток (паїв); забезпечити всім

бажаючим виділення земельних ділянок під житлове будівництво на селі, всім

бажаючим громадянам України – для садівництва й городництва; передбачити

надання земельних ділянок для спільного використання під випасання худоби й

сінокосіння; створювати безприбуткові кооперативи по закупівлі продукції,

технічному й технологічному обслуговуванню; організовувати матеріально-

технічне постачання; забезпечити ветеренарне обслуговування, підвищення

рівня племінної справи, організацію штучного осіменіння тварин;

організовувати технологічне й технічне забезпечення виконання потрібних

сільськогосподарських робіт, транспортне й сервісне обслуговування;

організувати виробництво міні-техніки й технологічного устаткування для

механізації трудомістких процесів.

Слід зазначити, що у господарствах населення є свої проблеми:

сомоексплуатація праці, домінування ручної праці, невеликі розміри

виробництва. Проте в умовах слабкої матеріально-технічної бази великих

громадських господарств, неврегульованості економічних відносин є загальна

потреба розвивати такі господарства. На мою думку, їх можливості

вичерпуються і вони можуть бути оптимальними, коли їх частка в

землекористуванні становитеме 17-20%.

Особливу увагу слід звернути на розвиток фермерства як нової для нашої

країни форми господарювання. Фермерські господарства відріз- няються від

особистих підсобних господарств населення лише більшими розмірами

землекористування, що дає змогу застосовувати техніку, працювати

ефективніше.

Нині функціонує понад 35 тис. фермерських господарств. Проте

ефективність використанняними землі ще надто низька. Займаючи 2,6%

сільськогосподарських угідь вони виробили 0,7% валової продукції. Вони

виробляють на одиницю площі менше продукції, ніж громадські господарства.

Такий стан можна пояснити тим, що фермерським господарствам надані гірші

землі. Крім того, вони змушені приховувати результати своєї роботи у

зв’язку з невдалою податковою системою.

Враховуючи прийняті Президентом України і Верховною Радою України

заходи щодо звільнення сільськогосподарських товаровиробників від сплати

податків, а на подальшому застосування єдиного податку на гектар землі з

урахуванням її якості, фермерам не буде сенсу приховувати від обліку

вироблену продукцію.

Ефективність фермерських господарств залежить від розмірів їх

землекористування. працьована методика визначення оптимальних розмірів

фермерських господарств, які перебувають у межах 300-400 га. Досягти таких

розмірів можна на основі кооперації та оренди землі, земельних часток

(паїв). Це дасть змогу фермерству розвиватися як самостійній формі і в

конкурентній боротьбі довести свою життєздатність.

На основі поєднання приватної власності на земельну частку (пай) і

колективних форм организації виробництва можна зберігти існуючі

організаційно-господарські структури. Для цього законодавча база унас є.

Законодавством України передбачено створення індивідуальних, сімейних,

приватних, колективних, державних, спільних та орендних підприємств, а

також господарських товариств: акціонерних, з обмеженою відповідальністю,

додатковою, повною і командні.

Тому реформування можна проводити у трьох напрямах.

Перший, коли всі власники є членами колективу, беруть участь у

виробництві своєю землею, майном і працею. До них можна віднести існуючі

колективні сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства

закритого типу, сільськогосподарські виробничі кооперативи.

Економічні відносини між учасниками колективного, кооперативного чи

акціонерного формування повинні відбуватися на основі оплати праці за

виконану роботу, розподілу прибутку на основі фонди або орендної плати.

Другим напрямом реформування колективних сільськогосподарських

підприємств є створення на їх базі приватного підприємства. Керівник КСП

може стати власником своєї частки (паю) , заснувати приватне підприємство

та орендувати в інших членів підприємства земельні частки (паї) і майно.

При формуванні таких підприємств слід мати на увазі, що більшість людей,

вихованих ідеологією колективної участі у виробництві, поки що не завжди

сприяють одного власника.

Третім напрямом реформування є створення нового підприємства кількома

власниками, а земля й майно орендуються у їх власників. Цьому напряму

відповідають товариства з обмеженою відповідальністю (ЛТД), проте з

соціальної точки зору, це теж не досить стабільна система. Він має такі ж

проблеми, як і в другому напрямі. Різниця між ними полягає у тому, що там

один власник, а в ЛТД – кілька.

Таким чином, найсприятливішими на сучасному етапі будуть формування,

які основані на приватній власності на землю і майно та колективних формах

організації виробництва, за яких кожний учасник такої кооперації одержує

плату залежно від рощміру вкладеного у загальне виробництво капіталу і

праці. При цьому не виключені й орендні відносини. Якщо селяни надаватимуть

перевагу іншим формуванням, вони законодавчо мають право на безперешкодний

вихід з колективних формувань.

Умови ринку вимагають, щоб земля була у власності з правом

розпорядження нею. Інакше це не власність. Проте за теперішніх економічних

умов ні приватний, ні колективний власник землі, ні державне підприємство

не зможуть працювати ефективно. Тоді напрошується питання:”Навіщо така

власність на землю, яка приносить збитки?”,і в результаті кожний власник

прагнутиме звільнитися від неї.

Тому проблематичним стає питання купівлі-продажу, застави і дарування

земельної частки (паїв). На ці способи відчуження, до встановлення

нормальних умов реалізації продукції, за яких дотримуватиметься закон

вартості, слід було б ввести мораторій на купівлю-продаж, заставу і

дарування земельних часток (паїв). Це не стосується власних підсобних

господарств населення.

Більш раціонального господаря земля знайде через оренду.Нехай власник

віддасть в оренду земельні частки (паї) кращому, більш дбайливому

господарю. Чи це буде кооперативне об’єднання, чи існуюче колективне

підприємство, чи то буде фермер чи будь-який інший господар. Від цього

справа лише виграє.

3. Оцінка ефективності діяльності різних форм господарювання в АПК.

Передумовою ставлення ринкових відносин в Україні є реформування

державної і колгоспно-кооперативної власності. З позиції становлення різних

її форм досліджується проблеми власності. Вивчення власності як категорії

мотивації високопродуктивного господарювання і підприємництва, свідчить про

те, що становлення риноквих відносин в Україні і створення селянина-

власника неможливе без зміни відносин власності. Приватизації можуть

підлягати всі сільськогосподарські підприємства системи АПК.

Під приватизацією розуміють перетворення їх в підприємства з колективно-

пайьовою власністю, а також господарства, засновані на приватній власності

громадян. В результаті приватизації держава втрачає право володіння,

розпорядження, користування об’єктами державної вдасності, а державні

організації право безпосереднього управління.

Всі види власності – індивідуальна (приватна), колективно-акціонерна,

державна співіснують між собою. В період розвитку ринкових відносин велику

роль відіграє конкуренція між різними формами власності, яка і формує їх

співвідношення у сфері виробництва, обміну і споживання. Отже, конкуренція

форм власності сама по собі корисна, бо примушує кожну форму власності

вдосконалюватись. Не можна визначити, яка форма власності є

найєфективнішою. З позиції організації виробництва, найвищий економічний

потенціал у тієї форми власності, яка забезпечує робітникові становище

реального господаря виробництва, тобто індивідуальна форма власності.

З розвитком продуктивних сил рівень концентрації виробництва потребує

все більших інвестицій, а індивідуальна власність може забезпечити йього

тільки при умові об’єднання. Таким чином, відбувається об’єднання

індивідуального майна і колективного капіталу до оптимального розміру,

якого потребує виробництво. Це і є приватно-колективна форма власності

(акціонерна), яка має великий економічний потенціал.

Одним із способів реалізації тієї чи іншої форми власності, який

найповніше відображає її суть і реалізує закладені в ній переваги, є форма

господарювання. Вона визначає дві сторони відносин: організаційно-технічну,

пов’язану з технологічними процесами і не залежну від відносин власності,

і соціально-економічну, що впливає з самих відносин власності. Закономірним

у розвитку суспільства є різноманітність форм власності та господарювання –

колективні господарства, акціонерні товариства ,селянські (фермерські)

господарства та інші. Згідно з законодавством усі форми власності визнані

рівноправними.

Пошук нових форм господарювання в умовах переходу до ринкової економіки

висунув на передній план дослідження акціонерну форму господарювання, яка

має посісти відповідне місце в процесі розвитку форм господарювання на

селі, бо це є шлях створення нових суб’єктів ринку підприємницького типу.

Щодо цієї форми господарювання в аграрному секторі погляди вчених і

практиків не збігаються. Більшість вчених пов’язують вихід аграрного

сектора економіки України з кризового стану з розвитком індивідуальної

(приватної) власності.

3. Перспективи розвитку АПК України.

3.1. Шляхи подолання кризових явищ та напрями розвитку

агропромислового комплексу України.

Перехід України до ринкової економіки вимагає здійснення кардинальних

змін у функціонуванні системи державного регулювання виробничих процесів у

суспільстві. Йього суть полягає, з одного боку, у різкому зменшенні

всеохоплюючого впливу державного регулювання економічного механізму

господарської діяльності сільськогосподарських підприємств, значному

послабленні державного втручання в їх економічні процеси, а з другого – у

заміні існуючих в адміністративно-плановій економіці форм і методів

державного регулювання у виробничій сфері. При цьому слід виходити з того,

що роль державного регулювання економічних процесів у перехідний період до

ринкових відносин залишається значно вищою, ніж в умовах діяльності

розвинутої ринкової економіки. Це зумовлюється тим, що на перехідному етапі

ще не сформовані до кінця умови регулювання економічних процесів широкої

підприємницької діяльності. Крім того, перехідний період від однієї системи

до іншої, зокрема до ринкової, вимагає певного часу, потребує активної

участі держави у створенні інфраструктури ринкового середовища.

На початковому періоді концептуального формування напрямів соціально-

економічної реформи в Україні серед певної частини економістів і

політологів превалювали погляди щодо застосування моделі вільних ринкових

відносин, які грунтуються на класичній конкурентній основі. Вони відносили

сільське господарство до тих сфер виробництва, які вважались найбільш

пристосованими до освоєння моделі ринкових відносин практично без участі

державної підтримки. Проте в процесі поступово формування реальних умов

переходу агропромислового виробництва до ринкової економіки ставали все

більш очевидним, що в сучасній кризовій ситуації розвитку продуктивних сил

великомасштабних обсягів виробництва, неминучого стрімкого розширення

складних господарсько-виробничих і економічних зв’язків державне

регулювання ринкових відносин стає об’єктивно необхідним.

Без постійної активності держави, її владних структур неможливо успішно

вирішити невідкладні завдання соціально-економічного характеру, спрямовані

на формування ринкового середовища, здійснення демократичного

державотворення, на входження країни в цивілізоване світове

співтовариство.

Тільки держава, і ніякий інший атрибут суспільного життя нації, може

забезпечити економічну свободу всім суб’єктам господарювання, створити

механізм надійного захисту населення від об’єктивного впливу стихії ринку.

Тільки держава, як система влади, може здійснити у відповідному напрямі

політичні, економічні та соціальні реформи.

Зволікання в обгрунтованому визначенні пріорітету

сільськогосподарського виробництва та нерішучість владних структур щодо

реального надання йьому пріорітетного значення в народногосподарському

комплексі неминуче призвели до згортання діяльності галузей сільського

господарства, які покликані виконувати відповідальне соціальне замовлення

суспільства – виробляти життєво необхідні продукти харчування, доступні

кожному громадянинові країни незалежно від йього майнового і соціального

стану. Відвирішення цього завдання безпосередньо залежить стабільність не

тільки економічної, а й політичної системи країни. Відсутність

законодавчого затверджених Концепції аграрної політики України та

Національної програми розвитку агропромислового комплексу і соціального

відродження села на найближчу і середньострокову перспективу, у яких були б

чітко визначені орієнтири подальшого розвитку агропромислового виробництва

в умовах переходу до ринку, значно знизили державну роль у протидії

кризових явищ.

До основних концептуальних положень формування і реалізації аграрної

політики України насамперед належить забезпечення продовольчої безпеки

країни, гарантування пріорітетного розвитку агропромислового комплексу з

визнанням сільського господарства базовою галузею економіки народного

господарства, створення умов для стабілізації та нарощування виробництва

сільськогосподарської продукції. Важливого значення набуває формування

багатоукладної аграрної економіки, забезпечення свободи вибору нових

організаційно-правових форм господарювання на основі удосконалення

земельних та майнових відносин власності.

Одним із стратегічних напрямів аграрної політики України є створення

умов для збалансованогопоєднання державного регулювання економіки

агропромислового виробництва з економічною свободою підприємств і

організацій в умовах переходу до ринкових відносин. Державна підтримка

розвитку агропромислового комплексу спрямовується на забезпечення соціально-

економічного захисту вітчизнянох сільськогосподарських товаро-виробників,

формування внутрішнього ринку продовольства, матеріальних ресурсів, робочої

сили та виведення агропромислового виробництва на світовий ринок.

Особлива увага звертається на удосконалення організаційно- економічних

механізмів цінового регулювання , кредитно-фінансової системи та податкової

політики, спрямованих на стимулювання розвитку агропромислового

виробництва. Чільне місце відводиться державі щодо забезпечення

прискореного розвитку вітчизняного сільськогосподарського машинобудування

та хімічної промисловості для повного забезпечення агропромислового

виробництва сучасною технікою, мінеральними добривами, хімічними засобами

захисту рослин, препаратами ветеринарної медецини для потреб твариницьких

галузей. Вектор інвестиційної політики спрямовується на відновлення та

розвиток ресурсного потенціалу сільськогосподарського виробництва та

харчової промисловості. Важливим напрямом аграрної політики нині є

відновлення роботи зрошувальних і осушувальних систем з метою ефективної

віддачі меліорованих земель як одного із джерел нарощування виробництва

сільськогосподарської продукції.

У практичну площину передбачається спрямувати розвиток інтеграційних

процесів у виробництві сільськогосподарської продукції та її промислової

переробки з метою виготовлення високоякісних конкурентоспроможних кінцевих

продуктів споживання. Успішне вирішення продовольчої проблеми вимагає

навідкладного освоєння новітніх ресурсозберігаюячих технологій виробництва

екологічно чистої сільськогосподарської продукції та збереження

навколишнього природного середовища. Доскладових забезпечення розвитку

агропромислового комплексу безпосередньо включається формування державної

науково-технічної політики, організація наукового, інформаційного та

кадрового забезпечення агропромислового виробництва, розвитку селекції і

насінництва сільськогосподарських культур та селекційно-племінної справи у

тваринництві та рибництві.

Аграрна політика повина мати чітко виражену соціальну спрямованість,

вектор якої зорієнтований на відродження і соціальний розвиток села,

створення повноцінного соціально-диттєвого середовища в сільських

поселеннях. Ці та інші положення знайшли відображення у новому варіанті

проекту Концепції аграрної політики України, яка розглянута і схвалена.

Кабінетом Міністрів України.

З урахуванням концептуальних положень аграрної політики розроблений

проект Національної програми розвитку агропромислового виробництва і

соціального відродження села України на 1999-2010 рр.,у якій визначені

основні напрями та шляхи розвитку однієї з важливих складових економіки

країни. В основу Національної програми покладений поетапний характер її

реалізації. На першому етапі(1999-2000 рр.) головним завданням є зупинення

спаду агропромислового виробництва в країні, створення умов для йього

стабілізації шляхом організації раціонального використання наявного

ресурсного потенціалу, формування економічного механізму освоєння ринкових

відносин. Другий етап(2001-2005 рр.) характерезується нарощуванням

виробництва сільськогосподарської продукції, активізацією формування

соціальної інфраструктури села в складі комунальної власності, наповненням

внутрішнього і зовнішнього ринку продовольства держави. Протягом третього

етапу (2006-2010 рр.) в основному сформована багатоукладна економіка

агропромислової сфери, забезпечуватиметься розвиток виробництва на основі

реалізації державних, галузевих та регіональних програм, збалансованих

обсягів виробництва з ресурсним потенціалом.

3.2 Оновні проблеми та перспективи розвитку АПК.

Складний період переживає нині наша країна. Економіка всьго народного

господарства, у тому числі і його складова частина АПК, перебувають у

кризовому стані. Велика відповідальність лежить на корпусі економістів

країни, які повинні здійснювати реформування існуючого економічного

механізму в напрямі ринкових відносин. При цьому з об’єктивних причин самим

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6