Фінансовий менеджмент банка

Базис-своп - угода, за якою одна сторона здійснює періодичні платежі в певній валюті, сума яких розраховується за змінною процентною ставкою, а інша здійснює періодичні платежі в тій самій валюті, що розраховується на підставі іншої змінної ставки (при цьому, усі розрахунки базуються на певній сумі, вираженій у певній валюті). Угоди базис-свопу укладаються з метою обмеження ризиків, пов'язаних зі зміною процентних ставок на ринку.

Опціон процентних ставок - це угода, яка дає право покупцеві на отримання кредиту за ставкою, що не перевищує фіксованої верхньої межі, або право інвестування коштів під ставку, не нижчу за встановлену нижню межу, у деякий момент часу в майбутньому або протягом наперед визначеного періоду.

Продавець опціону встановлює опціонну премію залежно від вірогідної майбутньої тенденції щодо динаміки процентних ставок та тривалості часового періоду, який покриває опціон. Якщо ринкові процентні ставки за кредитами опускаються нижче від зафіксованого в опціоні рівня або депозитні ставки піднімаються вище за ставку інвестування, зафіксовану в опціоні, то покупець (власник) опціону не скористається своїм правом, а шукатиме більш вигідні шляхи фінансування.

Опціони процентних ставок у механізмі дії та реалізації дещо відрізняються від інших видів опціонів і мають самостійні назви, а саме: CAP (кеп); FLOOR (фло); COLLAR (колар).

CAP - це двостороння угода, яка надає право покупцеві опціону на отримання компенсації у разі перевищення ринкової ставки над попередньо зафіксованим рівнем процентної ставки в розрахунку на умовну суму протягом певного періоду в майбутньому.

Процентний CAP використовується для захисту позичальника, який бере кредит під плаваючу ставку, від підвищення рівня ринкових ставок за кредитом. Як компенсацію за попередньо виплачену опціонну премію позичальники отримують гарантію, що в разі підвищення ринкової ставки вище зазначеного в опціоні рівня, який називається САР-ставкою, вони отримають різницю між цими ставками в розрахунку на умовну суму, і таким чином їх ефективна ставка не перевищить зафіксованої в опціоні ставки.

Встановлення САР-ставки як верхньої межі, або "стелі" підвищення ефективної ставки запозичення, не заважає одержувати переваги від зниження ставки. Якщо ринкові ставки нижчі за САР-ставку, то проценти за кредитом виплачуються за діючими ринковими ставками. Отже, процентний CAP страхує власника від підвищення ринкових ставок, але дозволяє скористатися перевагами від зниження рівня ставок.

FLOOR - це угода, яка надає право її покупцю отримати компенсацію в разі зниження ринкових ставок нижче від попередньо обумовленої процентної ставки в розрахунку на певну суму протягом деякого періоду в майбутньому. Угода FLOOR призначена для захисту інвестора від ймовірного зниження його доходів.

Установлення мінімальної ставки для активів інвестора в умовах плаваючих ставок захищає від зниження доходів унаслідок несприятливого руху ринкових процентних ставок, але водночас дає змогу отримати переваги від загального підвищення ставок. Угода FLOOR страхує покупця від процентного ризику, який приймає на себе продавець опціону, отримуючи за це опціонну премію. Чим ближча ставка, зафіксована в угоді FLOOR, до поточних ринкових ставок, тим вищою буде вартість опціону і тим більшу премію виплатить клієнт, купуючи FLOOR, аби захистити свої активи.

У цілому, механізм дії угоди FLOOR такий самий, як угоди CAP. Сума угоди може бути реальною або умовною з виплатою різниці в ставках. Якщо укладення опціонної угоди супроводжується реальною операцією інвестування коштів, то, як і в інших похідних інструментах, інвестиційна угода та власне угода FLOOR розглядаються як окремі незалежні операції. Проценти за інвестованими коштами нараховуються у звичайному порядку за ринковими поточними ставками. Водночас згідно з угодою FLOOR продавець виплачує різницю в ставках, якщо ринкові ставки стали нижчими за рівень FLOOR, зафіксований в угоді. Завдяки цьому інвесторові компенсується зменшення дохідності активів, спричинене зниженням ринкових процентних ставок.

Особливістю угоди FLOOR є те, що такого захисту від коливань ринкових ставок потребують не тільки інвестори, але й кредитори, тобто банківські установи, тоді як покупцями угод CAP є здебільшого позичальники - клієнти банку. Надаючи клієнтові кредит під плаваючу проценту ставку, банк зацікавлений у гарантії мінімального рівня дохідності за даним видом активів. У такому разі банк може придбати угоду FLOOR, щоб дістати право навіть у періоди значного спаду процентних ставок отримувати дохід за кредитом, не нижчий від зафіксованого в угоді FLOOR рівня. За таке право банк виплачує опціонну премію. Таким чином, угода FLOOR допомагає банкові застрахуватися від ризику зниження дохідності кредитних операцій. Для контрагента, який продав FLOOR, переваги від укладення угоди визначаються співвідношенням отриманої опціонної премії та виплаченої банку розрахункової суми.

COLLAR - це угода, яка передбачає комбінацію угод CAP та FLOOR і застосовується з метою захисту позичальника в умовах плаваючих процентних ставок від їх підвищення за вартістю нижчою, ніж вартість звичайного CAP. Щоб отримати такий захист, як COLLAR, позичальник купує CAP з установленою максимальною межею, яка перевищує поточні ставки, та FLOOR з обумовленою нижньою межею, яка звичайно нижча за поточні ставки.

Як і звичайний CAP, COLLAR захищає позичальника від підвищення процентних ставок. Проте якщо ставки стануть нижчими за мінімальну межу, установлену в угоді, він змушений буде виплатити різницю між нижчими ринковими ставками і мінімальним рівнем, зафіксованим в угоді. Адже угода FLOOR зобов'язує контрагента-покупця компенсувати зниження поточних ринкових ставок нижче за встановлений рівень, що може призвести до фінансових втрат.

Укладаючи угоду COLLAR, позичальник створює максимальний CAP і мінімальний FLOOR як межі своїх процентних витрат, а отже, може точніше планувати свою діяльність. Таким чином, угода COLLAR є інструментом одночасного страхування від процентного ризику обох контрагентів: позичальник страхується від підвищення процентних ставок, а кредитор - від зниження дохідності своїх активів.

Угоди COLLAR можуть супроводжуватися реальною операцією надання кредиту або ж бути відокремленою від кредитування, але в обох випадках сторони домовляються лише про обмін різницями процентних ставок.

2.5 Управління ліквідністю банку

2.5.1 Сутність і значення ліквідності банку

В "Інструкції про порядок регулювання та аналіз діяльності банків в Україні", затвердженій Постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р. № 368, зазначається: "Ліквідність банку - це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів і строками й сумами виконання зобов'язань банку, а також строками й сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати)".

Виходячи з цього визначення, ліквідність окремих банків - це здатність кожної кредитної установи своєчасно здійснювати платежі за зобов'язаннями до запитання і у визначені строки. Це має забезпечуватися шляхом відповідної організації активних і пасивних операцій і перерозподілу сукупної банківської ліквідності. Але в той же час погашення зобов'язань повинно здійснюватися без втрати для прибутку банку. У цьому визначенні виділені основні риси ліквідності банку: організація активних і пасивних операцій відповідно до їх строків і обов'язкова прибутковість банку.

У наведеному трактуванні простежуються певні риси, що виражають суть ліквідності взагалі і банківської ліквідності зокрема. По-перше, у кожному з них є пряма або непряма згадка про грошові відносини, отже, поняття ліквідності безпосередньо пов'язане з категорією грошей. По-друге, у більшості визначень зустрічаються вказівки на часові характеристики, тобто ліквідність так чи інакше пов'язана з часом.

Також ліквідність пов'язана, по-перше, зі здатністю знарядь обігу виконувати свої основні функції, по-друге, з достатністю грошей і, по-третє, з надійністю виконання боргових зобов'язань у суспільстві.

Для банку гроші є і оборотним капіталом, і певною мірою продуктом. Якщо виробничі підприємства засновують свою діяльність на кругообігу капіталу переважно в товарній формі і їх ліквідність залежить від ліквідності товарів, то банк, здійснюючи кругообіг капіталу в грошовій формі як активного учасника грошового ринку, має справу, насамперед, з борговими зобов'язаннями (як кредиторів, так і позичальників).

У той же час банк є самостійним фінансовим інститутом, який не є добродійником. За свою діяльність, за надання послуг він повинен отримувати прибуток, що покриває його витрати, тобто вартість (ціна) його послуг має бути на рівні, достатньому для подальшого розвитку. Інакше кажучи, суспільне визнання діяльності банку як самостійного суб'єкта передбачає, що ціна його продукту у вигляді банківських послуг має бути, як мінімум, не негативною.

Таким чином, кожен банк стикається з проблемою ліквідності, щонайменше, двічі. По-перше, як технічний виконавець своєї ролі на грошовому ринку, здійснюючи платежі учасників ринку один одному. По-друге, як самостійний суб'єкт фінансово-кредитної сфери, отримуючи прибуток або збиток від своєї діяльності, банк стикається з ліквідністю свого власного товару - банківських послуг. Отже, ліквідність комерційного банку пов'язана, з одного боку, із забезпеченням готівкового й безготівкового грошового обігу за рахунками своїх клієнтів, а звідси з підтримкою відповідності між активними і пасивними операціями за строками закінчення зобов'язань, а з іншого - із забезпеченням стабільного мінімуму прибутковості.

З точки зору технічного виконавця платежів роль банку полягає в простому посередництві, і завдання забезпечення ліквідності зводиться до необхідності мати у своєму розпорядженні відповідний обсяг реальних грошей для здійснення платежів. Але з погляду відшкодування витрат й отримання прибутку внаслідок розриву в ланцюжку руху вартостей Т - Г - Т (Товар-Гроші-Товар) банк стає безпосереднім боржником і кредитором за широким колом зобов'язань, і тут на перший план висувається проблема ризику його діяльності як кредитора і надійності під час виконання власних зобов'язань.

Вкладення грошей з метою отримання прибутку вигідне як виробникам, так і банкірам, але частину високоліквідних коштів вони все ж змушені накопичувати у вигляді резерву на своєчасне покриття зобов'язань і на непередбачені платежі. Тут виявляється основна проблема управління ліквідністю різними суб'єктами: з одного боку, треба мати достатню кількість високоліквідних коштів, які, як правило, не дають прибутку, а з іншого - наявність і розміри цих коштів не повинні наносити збиток самому суб'єкту економіки у вигляді істотного зниження прибутковості або навіть виникнення збитків.

З урахуванням цих обставин і виходячи з наведеного раніше визначення під ліквідністю банку слід розуміти здатність банку виконувати свої зобов'язання (у будь-який момент за зобов'язаннями до запитання і відповідно до термінів за терміновими зобов'язаннями), маючи для цього достатню кількість готівки і безготівкових коштів.

Своєчасне виконання зобов'язань зумовлює необхідність максимальної відповідності залучених пасивів і вкладень банку за строками так, щоб коштів від реалізації активів у будь-який проміжок часу вистачило на те, щоб задовольнити потреби вкладників банку і відповісти за іншими зобов'язаннями зі строком, що наступив. Очевидно, що без такої збалансованості про нормальну роботу банку мови бути не може. Тому її досягнення тривалий час вважалося першоосновою банківської політики. Звідси випливає, що банки, які мають у своїй пасивній частині довгострокові джерела, можуть здійснювати інвестиційні операції і надавати довгострокові кредити. Навпаки, банки, ресурсну базу яких складають короткострокові кошти, можуть здійснювати тільки короткострокові операції.

Даний підхід має, однак, істотний недолік, що не враховує специфіки банківської справи. Джерел інвестиційних операцій банки або зовсім не мають, або мають в обмежених кількостях, недостатніх для вкладень на ці самі терміни. Особливістю банківських пасивів є те, що всі кошти вкладників не бувають запитані одночасно, а тому в розпорядженні банку завжди є деякий постійний залишок коштів клієнтів. Завдяки наданню послуг за розрахунково-касовим обслуговуванням клієнтів банки мають певні суми на рахунках, які на практиці виявляються довгостроковими. Розмір цієї умовно постійної суми може змінюватися під впливом низки чинників, серед яких розрізняють як зовнішні, що стосуються економічної ситуації в регіоні, країні (кон'юнктура ринку, коливання ділової активності, розвиток кредитної системи), так і внутрішні, що належать до рівня роботи банку, якості і кількості послуг, які надаються, ефективності організації роботи щодо залучення ресурсів. Враховуючи ці чинники, можна досить точно визначити обсяг коштів клієнтів, який буде постійним і який можна використати для вкладень в середньо- і довгострокові операції.

Подібно пасивним деякі довгострокові активи мають відносні строки. Наприклад, вкладення в акції підприємств є безстроковими, але завдяки розвитку фондового ринку цей вид вкладень може бути легко реалізований і фактично виявитися короткостроковим. Таким чином, ліквідність активів не залежить від їх терміну, оскільки термін реалізації в багатьох випадках зумовлений розвитком і кон'юнктурою грошового і фондового ринків, а також рівнем ризикованості вкладень.

Відповідність за строками активів і пасивів на конкретний момент часу характеризує ліквідність банку тільки з одного боку. Цей підхід можна використати для оцінки ліквідності балансу банку, але не банку в цілому. Ліквідність балансу відображає здатність банку на конкретну дату забезпечити погашення зобов'язань своїми активами без втручання зі сторони, вона характеризує запас власних коштів, запас (портфель) активів і певну структуру зобов'язань, а також відповідність строків запитання пасивів строкам погашення активів.

Разом з тим діяльність банку характеризується не тільки структурою й запасом вкладень і зобов'язань, але передусім рухом активів, їх постійним вкладенням, вилученням, тобто потоком кредитованих коштів, а тому і ліквідність банку слід визначати, враховуючи цей потік. Таким чином, ліквідність балансу є складовою і невід'ємною частиною ліквідності банку, але ліквідність банку служить більш широким поняттям, що містить додаткові характеристики активів і пасивів, які належать до їх здатності до "переміщення".

Ліквідність активів залежить, насамперед, від їх якості, а також рівня розвитку грошово-кредитної і фінансової систем. Подібно якості активів структура та якість пасивів також відіграють важливу роль у підтримці ліквідності банку. Частка власних коштів у пасиві балансу і їх структура свідчать про успішність роботи банку на даний момент, рівень іммобілізації капіталу показує, який обсяг власних коштів може бути вкладений у довгострокові і (або) високоризикові активи. Структура залучених коштів характеризує стійкість ресурсної бази банку, дає змогу передбачити потребу в ліквідних коштах для погашення зобов'язань. На основі структури джерел визначається портфель активів як за строками, так і за ступенем ризику. Якість і величина залучених ресурсів характеризують здатність банку зацікавити вкладників, які довіряють йому свої кошти. Чим стабільніші залучені пасиви, тим стійкіша основа для розвитку активних операцій банку, і чим нижчі процентні ставки за ресурсами, що залучаються, тим більше шансів у банку отримати прибуток. Отже, досить дешеві стабільні пасиви є необхідною умовою ліквідності комерційного банку, а довіра вкладників і кредиторів - своєрідним капіталом, завдяки якому навіть у складних кон'юнктурних умовах банк не позбавиться своєї ресурсної бази.

Крім цього, розвиток грошового ринку дає потенційну можливість у разі виникнення ризику незбалансованої ліквідності залучити кошти міжбанківського ринку або позичити кошти в кредитора останньої інстанції - центрального банку. Отже, ліквідність банку залежить від структури і якості ресурсної бази, а також від рівня розвитку грошового ринку і виконання центральним банком своїх безпосередніх функцій.

На ліквідність банку впливають також й інші чинники, що надзвичайно несприятливо позначаються на всіх галузях економіки. Це бюджетний дефіцит, інфляція, розбалансованість платоспроможного попиту на товари і їх пропозиції. Унаслідок впливу цих чинників навіть за відсутності недоліків у діяльності самого банку можуть виникнути проблеми з ліквідністю. Хоча безпосередня провина банків в цьому незначна, усе ж зовні це виглядає як порушення їх ліквідності, причому таке становище виникає не в окремого банку, а охоплює багато з них. Для усунення деяких негативних явищ слід застосовувати заходи, що виходять за межі компетенції окремих банків.

Отже, у розумінні банківської ліквідності можна виділити два аспекти. У вузькому значенні під нею розуміють грошові кошти й інші високоліквідні активи, здатні в найкоротший термін трансформуватися в готівкові або безготівкові гроші і призначені на мікрорівні для своєчасного погашення зобов'язань і надання кредитів, а на макрорівні - для організації грошового обігу й оперативного перерозподілу вільних коштів між суб'єктами економіки.

У широкому значенні банківська ліквідність розуміється як якісна характеристика суб'єкта економічних відносин; на мікрорівні її можна охарактеризувати як єдність платоспроможності, надійності та фінансової стійкості.

2.5.2 Технологія управління банківською ліквідністю

З огляду на особливості умов діяльності банків в Україні, що здійснюють вплив на характеристики банківської ліквідності (а це, насамперед, нестійкість процесів; швидкість зміни більшості умов діяльності, слабкі можливості впливати на їх зміну, крім того, більшість факторів можна охарактеризувати як недостатньо сприятливі для банківського бізнесу і належного виконання ним своїх функцій в економіці країни), для зниження ризику від прояву цих негативних явищ у процесі управління ліквідністю, на відміну, наприклад, від практики управління ліквідністю, що була розроблена в зарубіжних країнах, необхідно робити акцент на розвиток попереджувальних заходів, а також покладатися на внутрішні можливості управління ліквідністю. Саме вони здебільшого можуть піддаватися необхідним змінам.

Зміст процесу управління ліквідністю банку полягає в гнучкому поєднанні протилежних вимог - максимізації прибутковості за обов'язкового дотримання норм ліквідності.

При цьому чітко виражений фактор невизначеності, оскільки керівництво банку не може з упевненістю передбачити, коли і в якому масштабі постане проблема ліквідності. А коли вона виникає, можна лише вдатися до тих чи інших управлінських дій на підставі раніше створених резервів ліквідних коштів, особливої структури активів і пасивів або напрацьованих операцій.

Імовірність настання ситуації невідповідності між попитом і пропозицією ліквідних коштів називають ризиком незбалансованої ліквідності. Очевидно, що ризик ліквідності майже завжди супроводжує банківську діяльність.

На підвищення ризику ліквідності впливають як зовнішні (загальносистемні), так і внутрішні чинники. До загальносистемних чинників належать такі, як нерозвиненість фінансового ринку, брак ліквідних ринків для окремих активів, що ускладнює їх продаж за прийнятною ціною в короткі строки, загальні кризові явища в економіці, які унеможливлюють безперебійне залучення коштів, тощо.

Серед чинників підвищення ризику ліквідності, пов'язаних з діяльністю конкретного банку, - такі, як: дисбаланс грошових потоків, викликаний невідповідністю структури вимог та зобов'язань банку; недостатність ліквідних активів; нестабільність ресурсної бази; низький рейтинг банку; неправильна стратегія управління ліквідністю (наприклад, пріоритетність прибутковості над ліквідністю).

Практика, показує, що недостатній рівень ліквідності часто стає першою ознакою наявності в банку серйозних фінансових труднощів. У такій ситуації, як правило, починається відплив клієнтів і закриття рахунків, що, у свою чергу, призводить до підвищення потреби в ліквідних засобах і поглиблення кризи ліквідності.

Банки змушені шукати джерела поповнення грошових коштів шляхом продажу найбільш ліквідних активів та запозичення на ринку. За таких обставин проведення подібних операцій ускладнюється, адже кредитори дуже неохоче надають позики банку, який перебуває на межі банкрутства, вимагаючи додаткового забезпечення і підвищення процентних ставок, а продаж активів може здійснюватися за несприятливих ринкових умов. Це призводить до скорочення доходів, додаткових витрат і швидкого наростання фінансових труднощів.

Розвиток сучасних фінансових ринків дає змогу знизити ризик незбалансованої ліквідності, тоді як процентний ризик банку, навпаки, зростає. Тому в процесі управління ліквідністю банку слід звертати особливу увагу на вартість підтримки ліквідної позиції. Проблема підтримки банківської ліквідності трансформується в проблему управління витратами та процентним ризиком банку.

Управління ліквідністю банку здійснюється в кілька етапів:

1. Постановка мети і завдань управління ліквідністю.

Постановка мети і завдань щодо управління ліквідністю банку відбивається в сформульованій керівництвом політиці банку щодо ліквідності і є невід'ємною частиною його загальної ділової стратегії.

Мета процесу управління ліквідністю полягає в безперебійному забезпеченні достатнього рівня ліквідності банку за мінімальних витрат.

Отже, банк вважається ліквідним, якщо він має змогу постійно і безперебійно задовольняти потреби в грошових коштах, трансформувати свої активи в готівку без суттєвої втрати їх вартості або в будь-який момент часу позичати кошти на ринку за середньою ставкою з метою поповнення ліквідності.

Завдання управління ліквідністю банку такі: забезпечення пріоритетності ліквідності, у тому числі й при виборі напрямків розміщення коштів; постійність аналізу потреб банку в ліквідних коштах з метою уникнення як їх надлишку, так і дефіциту; планування та прогнозування дій банку в разі виникнення незбалансованої ліквідності та кризових ситуацій; урахування взаємозв'язку ризику ліквідності з іншими сферами діяльності, такими, як залучення та розміщення коштів, а також управління процентним ризиком.

Для здійснення якісного й ефективного управління ліквідністю в документах, що визначають політику банку, необхідно визначити: механізм планування ліквідності з урахуванням факторів, здатних змінити обсяг платіжних потоків банку; структуру звітності за ліквідністю, що покликана забезпечувати співробітників керівної ланки своєчасною інформацією про стан ліквідності банку; розвиток інформаційних систем, за допомогою яких банк проводить аналітичні процедури управління ліквідністю; політику у сфері розширення доступу банку до джерел зовнішньої (покупної) ліквідності, у тому числі шляхом розвитку кореспондентських відносин з іншими банками і розширення спектра операцій, що здійснюється самим банком; складання планів антикризового управління банком.

2. Прогнозна оцінка розвитку діяльності банку.

3. Визначення планового періоду для оцінювання потреб ліквідності.

Вибір величини і періодичності часових інтервалів для кожного банку доцільно робити індивідуально, залежно від розподілу інтенсивності платіжних потоків банку в часі, відносної рівномірності платежів всередині обраного часового проміжку і ділових циклів, у яких працює банк.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15