Фінансовий менеджмент банка

У результаті такої оцінки, яка повинна мати регулярний характер, виявляються: тенденції рівня дохідності, ліквідності та ризику портфеля в цілому; відповідність рівня дохідності, ліквідності та ризику цільовим параметрам формування портфеля (типу портфеля); відповідність встановлених параметрів шкалі "дохідність-ризик", "дохідність-ліквідність".

Результати оцінки слугують основою прийняття управлінських рішень про необхідність і напрямки реструктуризації портфеля цінних паперів.

3. Вибір принципових підходів до оперативної реструктуризації портфеля цінних паперів банку.

Теорія оперативного управління портфелем цінних паперів виділяє два принципових підходи до здійснення цього управління -- активний і пасивний.

Вони відрізняються як завданнями, так і методами оперативного управління портфелем.

Пасивний підхід до управління портфелем базується на принципі "слідування у фарватері ринку". Практична реалізація цього принципу означає, що реструктуризація портфеля цінних паперів має чітко відбивати тенденції кон'юнктури ринку цінних паперів як за загальним обсягом (на основі загальноринкових індексів динаміки), так і за складом. Інакше кажучи, динаміка портфеля цінних паперів банку в мініатюрі повинна копіювати динаміку ринку цінних паперів у цілому.

Основна увага при пасивному підході до управління портфелем приділяється забезпеченню його реструктуризації за видами цінних паперів та його глибокої диверсифікації.

Пасивна політика управління передбачає: формування пасивного портфеля; купівлю цінних паперів, рух яких відповідає руху всього ринку; відсутність значних оборотів з купівлі-продажу цінних паперів, що входять у портфель; більш довгострокові інвестиції; високий рівень диверсифікованості портфеля, малу частку окремих цінних паперів; розосереджений портфельний ризик; мінімальні витрати на аналітичну підтримку, на виплати комісійних брокерам.

Передусім пасивний підхід характеризує менталітет формування консервативного портфеля.

Активний підхід до управління портфелем базується на принципі "випередження ринку". Практична реалізація цього принципу означає, що реструктуризація портфеля цінних паперів повинна відбиватися на прогнозних розрахунках ринкової кон'юнктури, а не відображати поточну її динаміку. Для цього підходу характерна індивідуалізована оцінка майбутньої ринкової вартості цінних паперів з наступним включенням до складу реструктурованого портфеля недооцінених у поточному періоді цінних паперів. Активний підхід передбачає також глибоку індивідуалізацію методів прогнозування кон'юнктури ринку цінних паперів, що базується переважно на методах технічного аналізу.

Активне управління передбачає, що: фінансовий менеджер постійно здійснює детальний аналіз кон'юнктури ринку, виграш досягається внаслідок купівлі цінних паперів на нижніх точках поточних коливань курсової вартості і продажу їх на верхніх точках; інвестиції не є довгостроковими, вони носять короткостроковий характер; значні витрати на оновлення складу портфеля, пов'язані з інформаційною, аналітичною, експертною та торговельною активністю на ринку цінних паперів; активна гра на підвищення з недооціненими цінними паперами; активна гра на зниження з переоціненими цінними паперами; значні спекулятивні обороти за цінними паперами, що входять до складу портфеля, активна купівля-продаж; намагання "побити" ринок; портфель переважно диверсифікований, значна частка окремих багатообіцяючих цінних паперів, на яких сконцентрований портфельний ризик.

Дії фінансового менеджера під час активного управління: перекидання коштів; купівля цінних паперів в очікуванні гарних результатів і продаж незадовго до їхнього оголошення (ціни в момент оголошення дивідендів найчастіше падають); спекуляції новими випусками цінних паперів; постійний пошук акцій і секторів із заниженими цінами, а також компаній, що реорганізуються; відстеження настрою ринку.

Більшою мірою активний підхід до управління портфелем відбиває менталітет агресивного його формування.

Вибір принципового підходу до оперативної реструктуризації портфеля цінних паперів визначає систему методів її здійснення в банку.

4. Реструктуризація портфеля цінних паперів за основними складовими портфеля.

Така реструктуризація здійснюється двома методами залежно від обраного принципового підходу до оперативного управління портфелем. Основу цих методів складає визначення постійного або змінного співвідношення спекулятивної та консервативної частин портфеля цінних паперів.

При постійному співвідношенні спекулятивної та консервативної частин портфеля цінних паперів його реструктуризація завжди має бути спрямована на забезпечення початкових цільових параметрів його формування.

Залежно від типу сформованого портфеля інвестор визначає постійне співвідношення спекулятивної та консервативної частин, що характеризується певними видами цінних паперів. Ці значення можуть варіюватися лише у невеликому діапазоні в межах встановлених лімітів. Із досягненням цих лімітів здійснюються операції з реструктуризації портфеля. Так, якщо понад ліміти зросла вартість спекулятивних видів цінних паперів, частина з них реалізується з паралельним придбанням цінних паперів консервативних видів. Реструктуризація портфеля за методом постійного співвідношення відбиває ідеологію пасивного підходу до його управління.

У результаті змінного співвідношення спекулятивної та консервативної частин портфеля інвестор постійно варіює склад портфеля цінних паперів з урахуванням прогнозної динаміки їх ринкової вартості. Якщо результати прогнозу показують більш сприятливу динаміку ринкової вартості цінних паперів спекулятивної частини портфеля, їх частка зростає в разі відповідного зниження питомої ваги цінних паперів консервативної його частини. І, навпаки, з прогнозом несприятливої динаміки ринкової вартості цінних паперів спекулятивної частини портфеля їх частка відповідно знижується.

Підпорядкування реструктуризації портфеля прогнозній динаміці ринкової вартості спекулятивних цінних паперів відбиває ідеологію активного підходу до управління.

5. Реструктуризація портфеля за конкретними видами цінних паперів.

Методи такої реструктуризації портфеля визначаються принциповими підходами до її здійснення.

При пасивному підході до оперативного управління портфелем основну увагу в здійсненні цього етапу реструктуризації портфеля приділяють забезпеченню його диверсифікації в межах окремих видів цінних паперів.

При активному підході до оперативного управління портфелем основну увагу на цьому етапі реструктуризації портфеля приділяють пошуку та придбанню недооцінених цінних паперів (ринкова ціна яких нижча від їх реальної внутрішньої вартості, визначеної на основі оцінки вартості чистих активів компанії).

2.4 Управління банківськими ризиками

У найширшому розумінні ризик - це невизначеність щодо здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. Ризик вимірюється ймовірністю того, що очікувана подія не відбудеться і не приведе до небажаних наслідків.

В банківській справі як і в інших видах бізнесу ризик пов'язується передусім з фінансовими втратами, що виникають у разі реалізації певних ризиків.

Ризик означає небезпеку (можливість) втрати банком своїх ресурсів, недоотримання доходів або понесення додаткових витрат у результаті здійснення певних фінансових операцій.

У цілому банківська сфера характеризується вищою ризиковістю порівняно з іншими видами діяльності. Ця особливість зумовлена специфікою тих функцій які виконує кожен комерційний банк. Банки мають багато партнерів, клієнтів, позичальників, фінансовий стан яких безпосередньо впливає на їхнє становище.

Діяльність банку дуже різноманітна і включає операції залучення коштів, випуск і купівлю цінних паперів, видачу кредитів, факторинг, лізинг, забезпечення клієнтів готівкою. Здійснення кожної банківської операції пов'язане з можливістю реалізації кількох ризиків. Через те, що банк одночасно здійснює активні і пасивні операції виникають такі ризики, як: кредитний ризик, валютний ризик, процентний ризик, ризик незбалансованої ліквідності, ризик розриву строку залучення і розміщення коштів, валютний ризик.

2.4.1 Кредитний ризик

Кредитні операції є складовою банківського бізнесу й визначають головні доходи банку. Але такі операції становлять так званий кредитний ризик.

Кредитний ризик є в усіх видах діяльності, де результат залежить від діяльності контрагента, емітента або позичальника. Він виникає кожного разу, коли банк надає кошти, бере зобов'язання про їх надання, інвестує кошти або іншим чином ризикує ними відповідно до умов реальних чи умовних угод незалежно від того, де відображується операція - на балансі чи поза балансом.

Кредитний ризик може виникати з різних причин, але в будь-якому випадку для банку він означає загрозу втрати чи часткової втрати коштів, наданих у користування. Досить важливо, щоб банк виявив, що саме спричинює таку загрозу, адже в майбутньому від цього залежатиме його прибутковість за операціями, пов'язаними з кредитуванням.

Фактори кредитного ризику можуть мати як зовнішній характер стосовно банку, так і внутрішній.

Фактори, що мають зовнішній характер, пов'язані з можливістю реалізації кредитного ризику, оскільки не залежать від діяльності персоналу кредитного підрозділу банку. Позичальник може не повернути кредит, незважаючи на сумлінні дії співробітників банку.

Навпаки, фактори, що мають внутрішній характер, пов'язані з помилками, яких припустився персонал в ході оформлення кредитної документації, помилками при оцінці кредитоспроможності позичальника, порушеннями посадових інструкцій і помилками, закладеними в самих правилах здійснення кредитування.

При оцінці кредитного ризику доцільно розрізняти індивідуальний та портфельний кредитні ризики.

Джерелом індивідуального кредитного ризику є окремий, конкретний контрагент банку - позичальник, боржник, емітент цінних паперів. Оцінка індивідуального кредитного ризику передбачає оцінку кредитоспроможності такого окремого контрагента, тобто його індивідуальну спроможність своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за прийнятими зобов'язаннями.

Основні причини виникнення індивідуального кредитного ризику: нездатність позичальника до створення адекватного грошового потоку; ризик ліквідності застави; моральні та етичні характеристики позичальника.

Портфельний кредитний ризик проявляється у зменшенні вартості активів банку. Джерелом портфельного кредитного ризику є сукупна заборгованість банку за операціями, яким притаманний кредитний ризик - кредитний портфель, портфель цінних паперів, портфель дебіторської заборгованості тощо. Оцінка портфельного кредитного ризику передбачає оцінку концентрації та диверсифікації активів банку: концентрація - це зосередження кредитів в одному із секторів економіки; диверсифікація полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характерами (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон).

Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, враховуючи можливості самого банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Але навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників.

Визначення оптимального співвідношення між рівнями диверсифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуації.

Одним із методів управління ризиком кредитного портфеля банку є лімітування. Лімітування полягає у встановленні максимально допустимих розмірів надання позик. Завдяки встановлення лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні прибутки. Ліміти можуть установлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або групами взаємопов`язаних позичальників за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими напрямками кредитування, такими як надання довгострокових позик, кредитування в іноземній валюті. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій банку; т.ін. Лімітування як метод зниження кредитного ризику широко застосовується у практиці як на рівні окремого комерційного банку, так і на рівні банківської системи в цілому (норматив НБУ "Максимальний розмір ризику на одного позичальника" (Н7).

Одним із методів управління кредитним ризиком є формування резервів на відшкодування втрат за кредитними операціями.

Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями банків як метод управління ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку, які надалі використовуються для компенсації неповернених банку кредитів. Мета створення резервів - це підвищення стабільності, надійності банківської системи, захист інтересів клієнтів.

Цей підхід базується на принципі обачності, за яким банківські портфелі кредитів оцінюються на звітну дату за чистою вартістю, тобто в залежності від класу позичальника і стану обслуговування заборгованості. Резерв формується відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за групами ризику та встановлених норм відрахувань, які відображають ступінь кредитного ризику за кожною групою кредитів. За групою стандартних кредитів формується загальний резерв за рахунок прибутків минулих років. За кредитами, що віднесені до інших груп, під контролем, субстандартними, сумнівними і безнадійними - створюється спеціальний резерв, відрахування до якого відносяться до витрат комерційного банку. Якщо ризик не виправдався і кредит було повернуто, то прибуток у майбутньому періоді збільшується на відповідну суму.

Якщо резерв в банку не сформований, то втрати мають відшкодовуватися за рахунок власного капіталу банку. Значні ризики можуть призвести до повної втрати капіталу банку та його банкрутства. Отже, створення резерву дає змогу уникнути негативного впливу ризиків на величину капіталу банку.

Сьогодні банки України створюють такі резерви, як: резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків; резерви під дебіторську заборгованість; резервний фонд на покриття непередбачуваних збитків.

Порядок формування та використання зазначених резервів регулюється відповідними постановами НБУ.

Нарахування до резервів здійснюються за встановленими нормами відрахувань, визначеними у процентному відношенні до суми ймовірних втрат. Критерії оцінки якості активів, розміри відрахувань визначаються центральним банком залежно від економічних умов та ситуації в країні і можуть переглядатися з часом. Порядок використання резервів також регламентується централізовано. Перевагою резервування для банку є можливість швидкого відшкодування понесених банком фінансових втрат, а недоліками - відволікання значної частини фінансових ресурсів на формування резерву та, відповідно, зниження ефективності використання капіталу банку.

Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.

Страхування являє собою передачу за визначену плату цілком або частково власного ризику на спеціалізовану організацію. Економічна сутність страхування полягає в створенні резервного (страхового) фонду, розмір відрахувань в який для окремого суб`єкта, що бажає мінімізувати негативні прояви ризику, менший від розміру очікуваного збитку і, як наслідок, страхового відшкодування. Значна частина ризику або весь ризик передається від страхувальника до страховика.

Основними об`єктами страхування в кредитній діяльності банку є: об`єкт застави; ризики, пов`язані з банківськими кредитами, виданими (прийнятими) гарантіями.

Страхування кредитів використовується банками у двох формах:

1) заставного або кауційного страхування. У цьому випадку страхувальником є позичальник, об`єктом страхування його майнова відповідальність перед банком, що надав кредит, за своєчасну і повну виплату боргу і процентів за ним;

2) делькредерного страхування. У цьому випадку страхувальник - банк, а об'єкт страхування - відповідальність усіх чи окремих позичальників перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і процентів за ним, тобто фінансовий ризик банку отримати збитки внаслідок невиконання або неналежного виконання його позичальниками умов кредитних угод. У цьому випадку сума страхових внесків, які сплачує банк, може враховуватися при встановленні процентної ставки за кредит.

Перевагою страхування ризику кредитного портфеля над резервуванням є те, що обсяг відшкодування негативних наслідків не обмежується сформованим за рахунок відрахувань страховим фондом, а визначається вартістю об'єкта страхування, розміром страхового внеску та, відповідно, страховою сумою.

Під забезпеченням слід розуміти види та форми гарантованих зобов`язань позичальника перед кредитором щодо повернення кредиту у випадку можливого його неповернення позичальником. До забезпечення належать:

1. Застава матеріальних цінностей та майнових прав. Предметом застави може бути: майно, яке згідно з законодавством України може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення: товарно-матеріальні цінності, цінні папери, депозити, нерухоме майно; майнові права, тобто права користування майном, у тому числі і об`єктами права інтелектуальної власності.

Застава означає, що банк має право в разі невиконання позичальником зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Таким чином, застава як спосіб зниження кредитного ризику - це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге - право переваги.

2. Гарантія, за якою банк, інша фінансова установа, страхова організація, яка носить загальну назву "гарант", гарантує перед кредитором виконання боржником свого обов`язку за договором. Гарантія розглядається як самостійне зобов`язання гаранта перед банком, яке в правовому полі не залежить від інших договірних зобов`язань. Претензії банку, який отримав гарантію, можуть бути реалізовані у разі, якщо настане гарантійний випадок.

3. Порука - договір з односторонніми зобов`язаннями, на основі якого поручитель бере зобов`язання перед банком-кредитором сплатити у разі необхідності заборгованість позичальника. Забезпечувальна функція поруки виявляється в тому, що кредитор у разі невиконання зобов`язань боржником має право висунути свою вимогу як до боржника, так і до поручителя. У разі невиконання зобов`язань боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки.

2.4.2 Управління валютним ризиком банку

У світовій та вітчизняній практиці банки є одними з головних учасників валютного ринку, де їх діяльність складається з управління активами та пасивами в іноземній валюті, а отже, пов'язана з валютним ризиком (елементом ринкового ризику), що виникає у зв'язку з використанням різних валют під час здійснення банківських операцій.

Під валютним ризиком розуміють імовірність для банку грошових збитків або зменшення вартості капіталу внаслідок несприятливих змін валютних курсів у період від придбання до продажу позицій у валюті.

Існування широкого спектру валютних ризиків обумовлене також переліком різноманітних факторів, що спричиняють появу ризику. Розрізняють довгострокові та короткострокові фактори коливання обмінних курсів.

Довгострокові фактори виникнення валютного ризику містять у собі: загальну економічну ситуацію в країні, політичну ситуацію, рівень процентних ставок, рівень інфляції, стан платіжного балансу, систему валютного регулювання тощо. Короткострокові - незбалансованість окремих ринків та стан ринкового і конкурентного середовища.

Дані фактори є зовнішніми стосовно банку. Банк може мати дуже незначний вплив на формування цих факторів, тому зусилля банку мають бути спрямовані на управління валютним ризиком усередині самого банку.

Елемент валютного ризику для банку сконцентровано у співвідношенні активів і пасивів, позабалансових вимог та зобов'язань в іноземній валюті. Тобто фахівці банківського бізнесу здійснюють управління валютними ризиками через управління валютною позицією.

Отже, результат (збитки або прибутки) залежить не лише від зміни валютного курсу, а й від зайнятої валютної позиції.

Валютна позиція визначається співвідношенням між сумою активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті (Ав) та сумою балансових і позабалансових зобов'язань у тій самій валюті (Пв) й розраховується окремо за кожною іноземною валютою, що входить до мультивалютного портфеля банку.

За фактором впливу на баланс банку розрізняють балансову, позабалансову та загальну валютні позиції.

Балансова валютна позиція - це співвідношення (різниця) між сумами балансових активів і зобов'язань банку в одній валюті. Вона виникає в результаті проведення операцій, що безпосередньо впливають на баланс банку. Особливістю такої позиції є те, що її переоцінка внаслідок зміни валютного спот-курсу повинна відноситися безпосередньо на фінансовий результат банку як курсова різниця.

Позабалансова валютна позиція - це співвідношення (різниця) між сумами позабалансових вимог і позабалансових зобов'язань банку в одній валюті. Вона виникає внаслідок проведення операцій, що безпосередньо не впливають на баланс банку. Особливістю такої позиції є те, що її переоцінка внаслідок зміни валютного спот-курсу не визнається фінансовим результатом до моменту реального перенесення позиції на баланс, а переоцінка, пов'язана зі зміною форвард-курсу, фінансовим результатом визнається.

Загальна валютна позиція - це сума балансової і позабалансової валютної позицій. Саме така позиція розраховується з метою оцінки й аналізу загального обсягу валютних операцій банку.

За фактором схильності до валютного ризику виділяють закриту й відкриту валютні позиції. Остання, у свою чергу, поділяється на коротку та довгу валютні позиції.

Закрита загальна валютна позиція виникає в разі, коли сума активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті дорівнює сумі балансових та позабалансових зобов'язані у тій самій валюті. З погляду валютного ризику така позиція не становить загрози для банку, оскільки внаслідок зміни валютного курсу і активи, і зобов'язання зміняться на однакову величину при постійному розмірі капіталу банку.

Відкрита валютна позиція виникає, коли сума активів і позабалансових вимог у визначеній іноземній валюті не збігається з сумою балансових та позабалансових зобов'язань у тій самій валюті. З погляду ризику така позиція становить загрозу для банку, оскільки зі зміною валютного курсу активи і зобов'язання зміняться не на однакову величину, що призведе до зміни розміру капіталу банку.

Довга відкрита валютна позиція - це ситуація, коли сума активів у певній іноземній валюті перевищує суму зобов'язань у тій самій валюті. Банк за такої позиції може понести збитки внаслідок падіння курсу іноземної валюти щодо національної й отримує дохід у вигляді позитивної курсової різниці у випадку падіння курсу національної валюти щодо іноземної.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15