Фінансовий менеджмент банка

3. Розрахунок планової суми різних видів доходів.

Ці розрахунки здійснюються шляхом використання розробленої програми надання послуг та здійснення банківських операцій у майбутньому періоді, враховуючи цінову політику банку.

Загальні підходи до визначення планових статей доходів наведені в табл. 2.3.

Таблиця 2.3 - Технологія планування доходів банку

4. Розробка системи заходів щодо забезпечення виконання плану доходів. Система цих заходів розробляється за такими напрямками: ефективна реалізація розробленої цінової політики; використання сприятливої кон'юнктури ринку; підвищення рівня обслуговування клієнтів; інтенсифікація рекламної та інформаційної діяльності; розвиток мережі філій і відділень та інші заходи.

Під час управління доходами головну увагу приділено активним операціям, оскільки основним джерелом доходів банку є доходи від активних операцій, тому їх ефективність, передусім, визначає кінцевий фінансовий результат.

На ефективність активних операцій впливає прибутковість активної операції, яка є прямо пропорційною рівню її ризикованості, тому вибір конкретних активних операцій залежить від загальної стратегії банку та його схильності до ризику. Відповідно до цього визначають такі підходи до управління доходами: консервативний (орієнтація банку на операції з обмеженим, але високонадійним і стабільним доходом); агресивний (пріоритетна орієнтація на максимізацію прибуткових операцій, незважаючи на рівень ризику, пов'язаний з їх проведенням; цей підхід є доцільним на стадії розвитку банку для забезпечення швидкого зростання вкладеного капіталу, оскільки такий підхід має високий ступінь ризику, то необхідний високий професіоналізм працівників банку, наявність формалізованих технологій здійснення операцій та ефективна система ризик-менеджменту); поміркований (диверсифікація операцій банку, тобто раціональне співвідношення між високоприбутковими та надійними операціями).

Залежно від обраної стратегії банку формується стратегія управління активними операціями, які забезпечують доходи банку.

Наступним напрямком управління доходами є зниження питомої ваги непродуктивних активів. Щодо зниження питомої ваги непродуктивних активів існує низка обмежень: частина непродуктивних активів не може бути знижена з причин, які не залежать від банку (вимоги НБУ щодо підтримання мінімального рівня ліквідності, виконання норм обов'язкового резервування); деякі елементи непродуктивних активів необхідні для банку з причин комерційного характеру, так, наприклад, якщо значна кількість клієнтів банку є підприємствами торгів лі, то банк об'єктивно повинен підтримувати залишки в касі на високому рівні для забезпечення потреб таких клієнтів у готівці.

Основними завданнями з мінімізації непродуктивних активів є: використання всіх наявних у банку можливостей щодо зменшення розміру обов'язкових резервів; оперативне управління фінансовими ресурсами, тобто надлишок ліквідних коштів необхідно інвестувати в короткострокові активи; зниження питомої ваги тих операцій, що сприяють збільшенню питомої ваги непродуктивних активів в частині безнадійних кредитів або цінних паперів, що не дають прибутків шляхом ефективного ризик-менеджменту; розробка оптимальної процентної політики, яка передбачає визначення оптимального на розрахунковий момент часу діапазону між середніми процентами за залученими коштами та середніми процентами за розміщеними коштами.

Зростання банківських витрат, яке не узгоджується зі збільшенням його доходів, може істотно погіршити фінансовий стан навіть великого та авторитетного банку.

Витрати - це зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів чи збільшення зобов'язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення чи розподілу власниками).

Діяльність банку пов'язана зі здійсненням різних видів витрат. За своєю природою витрати можна поділити на поточні та довгострокові.

Поточні витрати пов'язані з вирішенням тактичних завдань банку - обслуговуванням коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, виплати персоналу тощо.

Довгострокові витрати пов'язані з вирішенням стратегічних завдань банку - розвитком мережі філій, придбанням основних засобів і нематеріальних активів, які забезпечують вирішення тактичних завдань банку.

З метою управління доходами і витратами, застосовуючи до кожного виду витрат специфічні прийоми управління, доцільно їх групувати за видами. Згідно з українськими нормами витрати банку поділяють на процентні та непроцентні.

До процентних витрат належать: процентні витрати за коштами, отриманими від НБУ (за коштами до запитання, операціями репо, короткостроковими та довгостроковими кредитами, отриманими від НБУ); витрати за депозитами, отриманими від НБУ; процентні витрати за коштами, отриманими від інших банків (за коштами до запитання, за депозитами овернайт); за отриманими кредитами та депозитами; процентні витрати за коштами суб'єктів господарської діяльності (за коштами до запитання, депозитами); процентні витрати за коштами фізичних осіб; процентні витрати за цінними паперами власного боргу; процентні витрати за кредитами, отриманими від інших кредитно-фінансових установ та інші процентні витрати.

Непроцентні витрати містять: комісійні витрати (витрати на РКО, на кредитне обслуговування, комісійні витрати за цінними паперами, витрати за операціями з валютою, інші комісійні витрати); інші банківські операційні витрати (відрахування у фонд гарантування вкладів фізичних осіб); штрафи за банківськими операціями; інші небанківські операційні витрати (витрати на утримання персоналу, сплата податків, витрати на телекомунікації, інші експлуатаційні та господарські витрати); відрахування в резерви й списання сумнівних активів та непередбачувані витрати.

З урахуванням змісту процесу управління доходами й витратами та вимог, що до них висуваються, формуються цілі і завдання. Головною метою управління витратами є мінімізація непродуктивних витрат, тобто тих витрат, що не призводять до збільшення прибутку. Скорочуючи непродуктивні витрати, банк, як відомо, може оперативно сформувати резерв коштів, які можуть бути спрямовані на його розвиток. Однак практика роботи більшості українських банків, що розрізняються як за обсягом, так і за номенклатурою операцій, дає змогу відзначити стабільну тенденцію випереджального темпу зростання витрат щодо темпів зростання доходів банків.

Основне завдання управління витратами - створення механізму, який забезпечує оптимізацію витрат банку, приведення їх у відповідність з обраною прибутковістю. Цей механізм повинен стати основою для забезпечення прибуткової роботи кожного банківського підрозділу в кожний конкретний період часу і при цьому зменшити залежність банку від ринкової ситуації.

Основа управління витратами в банку - їх планування, метою якого є встановлення суми та складу витрат банку в плановому періоді за структурними підрозділами й у цілому за банком.

Планування витрат банку здійснюється в кілька етапів:

1. Проведення аналізу витрат в передплановому періоді.

Основними завданнями проведення цього аналізу є виявлення основних тенденцій зміни суми та рівня витрат банку в передплановому періоді, встановлення розмірів відхилення фактичних показників від планових, з'ясування основних причин, що викликали ці відхилення.

На першій стадії аналізується динаміка загальної суми та рівня витрат у передплановому періоді, визначаються темпи зміни цих показників, розраховуються показники абсолютного та відносного відхилення відносно минулого періоду. На другій стадії аналізу розглядаються показники, що характеризують динаміку окремих статей витрат. Цей аналіз доповнюється вивченням показників динаміки питомої ваги окремих статей витрат у їх загальному обсязі. На третій стадії розглядається рівень виконання планової собівартості банківських послуг. Результати цього аналізу необхідні для коригування планів надання послуг і рівня цін. На четвертій стадії визначається вплив факторів, які викликали зміни у витратах банку. Такий аналіз здійснюється за банком у цілому та за центрами відповідальності.

2. Формування вихідної бази для планування.

Складається: план надання послуг та проведення операцій; плани витрат на будівництво в плановому періоді; нормативи оплати праці; результати аналізу в передплановому періоді тощо.

3. Прогнозування зміни основних факторів, які впливають на обсяги та структуру витрат у банку.

До таких факторів, що потребують урахування під час планування витрат, належать: зміни обсягів наданих послуг та проведених операцій; зміни цін на послуги; зміни в оплаті праці банківського персоналу; інші фактори, які впливають на обсяг та рівень витрат банку.

4. Складання планової собівартості на різні види наданих банківських продуктів.

Розрахунки, пов'язані з розробкою планової собівартості, здійснюються за статтями витрат. Перелік одиниць банківських продуктів, на які проводиться розрахунок собівартості, банк визначає самостійно з урахуванням цілей та завдань тарифної політики.

5. Розрахунок планової суми витрат банку.

Управління та оптимізація витрат мають будуватися за аналізом і порівнянням двох визначальних критеріїв: мінімально необхідного рівня витрат на підтримку функціональної діяльності банку; максимально можливого рівня витрат, визначеного на основі загального прогнозу фінансового результату діяльності банку за даний період.

Якщо мінімальний рівень витрат більший від максимального рівня, постає завдання проведення в банку реорганізаційних заходів, спрямованих на скорочення обсягу витрат: оптимізації штатної чисельності, перегляду неопераційних витрат з метою мінімізації, аналізу ефективності витрат тощо. Якщо максимальний рівень витрат більший від мінімального, постає завдання оптимізації використання залишку планованих витрат.

Отже, на практиці для вирішення завдання управління витратами необхідно, насамперед, розробити загальні принципи управління витратами та визначити мінімально необхідний і максимально можливий рівень витрат, а також механізми оптимізації використання ресурсів, виділених під витрати.

Економічне обґрунтування й управління процентними витратами є цілком прозорими. Контроль за ними необхідний тільки на підтвердження узгоджених ставок, обсягів і термінів залучення. Проблеми виникають лише на етапі затвердження ставок, коли необхідно оцінити процентний ризик, величину процентної маржі для створення необхідного й достатнього прибутку.

Це обумовлюється тим, що управління процентними витратами є слабкокерованим з погляду банку, оскільки на їх рівень, насамперед, впливає ринкове середовище, тобто рівень ринкової процентної ставки та грошово-кредитна політика НБУ. Зменшення обсягу ресурсів може призвести до відмови від здійснення потенційно прибуткових активних операцій, тому є недоцільним з погляду перспективного розвитку банку. При управлінні процентними витратами найдоцільнішою є оптимізація структури ресурсної бази з метою збільшення питомої ваги більш дешевих ресурсів.

Визначення економічної ефективності непроцентних витрат є більш складним завданням, оскільки сам процес такого визначення та обліку не настільки прозорий, ніж для процентних витрат. Тому постає необхідність розробки попереджувальних заходів щодо управління непроцентними витратами банку для досягнення цілей ефективності витрат банківського капіталу. Необхідна така організація управління витратами, за якої всі витрати банку були б економічно обґрунтованими, прозорими, оптимальними, приносили ефект з оптимальним строком окупності.

На початковому етапі слід досить жорстко визначити загальні принципи управління непроцентними витратами з метою створення чіткої організаційної структури з управління витратами, яка б забезпечила комплексну і послідовну реалізацію заходів щодо управління ними.

Далі визначається мінімально припустимий рівень непроцентних витрат за діючої організаційної структури банку. Мінімальний рівень непроцентних витрат - це та частина постійних витрат, що здійснюються за кошторисними статтями для підтримки функціональної діяльності банку. Коригування зазначених статей відбувається тільки на підставі зміни зовнішніх економічних факторів (підвищення тарифів, вартості оренди тощо) і не залежить від фінансового стану банку.

Відповідно до сформованої банківської практики до таких статей витрат, як правило, належать: витрати на утримання транспорту; витрати на охорону банку; оренда основних фондів; експлуатаційні витрати; поштово-телеграфні і телефонні витрати тощо. Усі інші статті адміністративно-господарських витрат можуть бути оптимізовані.

На наступному етапі слід визначити максимально можливий рівень витрат на основі аналізу фінансового стану банку. Граничний рівень витрат - це максимальний рівень непроцентних витрат банку, проведення яких надасть змогу забезпечити заданий рівень прибутковості роботи банку на прогнозований період.

Після етапу планування підбиваються підсумки, що є основою прийняття банком рішень щодо оптимізації структури витрат у цілому.

За позитивних результатів планування - прогноз формування прибутку перевищує достатній обсяг - відбувається аналіз і оптимізація використання залишку планованих витрат, що утворився, за видами статей непроцентних витрат, які підлягають оптимізації. За умови негативного фінансового результату діяльності банку за підсумками планування (або його недостатньої позитивної величини), як правило, аналізуються причини і джерела низької рентабельності. У результаті проведеного аналізу надаються пропозиції зі зниження запланованих витрат аж до підготовки переліку реорганізаційних заходів, здатних забезпечити прибутковість банку.

У практичній діяльності банків найчастіше виникає ситуація перевищення запланованого фактичного обсягу витрат над їх максимальною величиною. У цьому випадку керівництво банку приймає рішення щодо необхідності проведення додаткових організаційних заходів, спрямованих на зниження рівня витрат, при чому першочерговим є перегляд статей непроцентних витрат. Дане рішення має розглядатися виходячи з прогнозу фактичних фінансових результатів діяльності за період. Найтиповішим способом вирішення проблеми, що виникла, є такі заходи: забезпечення прямого скорочення рівня непроцентних витрат і/або забезпечення зростання ресурсної бази для подальшого збільшення доходів за рахунок вигідного розміщення банком ресурсів.

Оптимізація використання грошових ресурсів, виділених для здійснення непроцентних витрат, може здійснюватися в такий спосіб. Необхідно визначити статті витрат, які належать до витрат, що підлягають оптимізації. Ці витрати першими підпадають під скорочення, оскільки не є для банку критичними й основними.

Відповідно до сформованої банківської практики до статей витрат, які підлягають оптимізації, належать: витрати на капітальний і поточний ремонти основних засобів; витрати на інформаційні й консультаційні послуги; представницькі витрати; витрати на утримання власної охорони банку; витрати на службові відрядження; витрати на рекламу; утримання і наймання службових легкових автомобілів; витрати з придбання і виготовлення операційно-бланкового матеріалу; канцелярські витрати; витрати на оплату праці.

Для кожної групи витрат, що оптимізується, встановлюється свій порядок їх затвердження. Для витрат на оплату праці доцільно розробляти нормативи, до яких можна віднести: навантаження на одного операційно-касового працівника; кількість валютообмінних операцій у день; кількість операцій за внесками населення в день; прийом платежів від населення в день; кількість особових рахунків.

Залежно від встановленої норми навантаження на одного працівника регулюється чисельність співробітників підрозділів, відділень, філій: у разі недостатнього навантаження аналізується можливість скорочення чисельності працівників, а в разі підвищеної завантаженості розробляються заходи щодо оптимізації діяльності співробітників.

Для груп адміністративно-господарських витрат і витрат, пов'язаних з підтримкою іміджу банку, встановлюється такий організаційний порядок затвердження витрат: внутрішніми документами (наказами по банку) розподіляються повноваження щодо прийняття рішень на укладення господарських договорів залежно від суми, величини банку й обсягів проведених операцій. Ухвалення рішення щодо здійснення витрат капітального характеру або на рекламу й вибір об'єкта інвестування здійснюється в рамках залишку планованих витрат за встановленими нормативами на один підрозділ, відділення, філію; розрахунку строку окупності витрат; економічного обґрунтування.

До додаткових організаційних заходів можна віднести заходи, спрямовані на вдосконалення діючої організаційної структури банку: оптимізація і скорочення штатної чисельності; перегляд укладених господарських договорів щодо можливості зниження рівня витрат.

У ряді випадків менеджер банку змушений здійснювати заходи, спрямовані на зміну й оптимізацію організаційної структури банку: зміна місцезнаходження; об'єднання філій, відділень банку; викуп будинків філій у власність (відмова від оренди); поліпшення стану матеріальної бази філіальної мережі (проведення ремонтів, збільшення службових приміщень).

Вибір і оцінка ефективності додаткових заходів, проведення яких пов'язане з одноразовими витратами, здійснюються на основі показника окупності, під яким розуміється покриття здійснених витрат додатковим прибутком за визначений строк.

Таким чином, максимально допустима сума одноразових витрат, що може бути спрямована на реалізацію конкретного проекту, обмежується строком окупності.

Практично в кожному банку є резерви для зниження витрат до раціонального рівня, що дає змогу забезпечити зростання економічної ефективності діяльності і підвищення його конкурентоспроможності. Зниження витрат дозволяє банку встановлювати більш вигідні і мінливі тарифи, що дає важливу перевагу перед конкурентами. Однак є низка цілком об'єктивних факторів, під впливом яких банк змушений найчастіше йти на збільшення витрат: імідж банку; необхідність враховувати сучасні тенденції, формуючи свою матеріальну і нематеріальну бази; потреба у висококваліфікованих, а, відповідно, і високооплачуваних фахівцях тощо.

Отже, перед банками постає завдання не просто зниження рівня поточних і майбутніх витрат, але, що найважливіше, завдання їх оптимізації відповідно до цілей і завдань банків, вимог ринку банківських послуг. Реалізація даного завдання можлива тільки на підставі аналізу витрат й ефективного управління ними, що передбачають: визначення економічної доцільності витрат банку; розрахунок витрат за окремими структурними підрозділами і банком у цілому; розрахунок витрат за банківськими продуктами - калькулювання собівартості продуктів; підготовку інформаційної бази, що дає змогу оцінювати витрати під час вибору й прийняття управлінських рішень; виявлення технічних способів контролю й розрахування витрат; пошук резервів зниження витрат; вибір методів нормування витрат; оптимізацію витрат.

При цьому завдання формування витрат і управління ними мають вирішуватися в комплексі. Тільки такий підхід може реально сприяти підвищенню ефективності роботи банку.

2.6.3 Управління процесом розподілу прибутку банку

Управління розподілом прибутку банку - це процес прийняття управлінських рішень з подальшого використання прибутку відповідно до цілей і завдань банку. Як правило, порядок розподілу прибутку визначається загальними зборами акціонерів (засновників) на рік наперед, а підсумковий розподіл прибутку затверджується зборами акціонерів (засновників) за підсумками року.

Розподіл прибутку здійснюється згідно зі спеціально розробленою політикою банку, основу якої складає дивідендна політика.

Політика розподілу прибутку має: відбивати вимоги загальної стратегії розвитку банку; забезпечувати підвищення ринкової вартості; формувати необхідну кількість ресурсів для подальшого розвитку банку; забезпечувати матеріальні інтереси акціонерів і персоналу банку.

Під час формування політики розподілу прибутку банку забезпечується її використання за основними напрямками, наведеними на рис. 2.7.

Рисунок 2.7 - Основні напрямки розподілу прибутком банку

Чистий прибуток банку розподіляється таким чином:

1. Прибуток, що капіталізується (нерозподілений прибуток): формування фондів; кошти, спрямовані на розвиток банку.

У процесі своєї діяльності та отримання прибутку банки створюють спеціальні фонди, які вводять у власний капітал банку розрахунковим шляхом. Найважливішим із фондів, які створюються банками, є резервний фонд. Цей фонд створюється для покриття непередбачуваних збитків у процесі діяльності банку за всіма статтями активів і позабалансових зобов'язань.

Відрахування до резервного фонду від чистого прибутку звітного року, що залишається у розпорядженні банку після сплати податків та інших обов'язкових платежів, здійснюються після затвердження загальними зборами учасників банку річного бухгалтерського звіту та прийняття рішень щодо розподілу прибутку.

Розмір щорічних відрахувань до резервного фонду визначається статутом банку та має бути не меншим ніж 5% чистого прибутку банку до досягнення ним 25% регулятивного капіталу. Резервний фонд кожного банку має складати не менше ніж 25% зареєстрованого статутного капіталу.

Якщо діяльність банку може створювати загрозу інтересам вкладників та інших кредиторів банку, то Національний банк має право вимагати від банку збільшення розміру резервного фонду та щорічних відрахувань до нього. Якщо внаслідок діяльності банку розмір регулятивного капіталу зменшився до суми, яка є меншою, ніж розмір статутного капіталу, щорічні відрахування до резервного фонду мають становити 10% чистого прибутку банку до досягнення ними розміру 35% статутного капіталу банку.

У випадку витрачання резервного фонду відрахування з прибутку на його формування відновлюється до моменту досягнення заданого розміру. Кошти резервного фонду можуть бути використані тільки на покриття збитків банку за результатами звітного року згідно з рішенням спостережної ради банку та в порядку, встановленому загальними зборами його учасників.

Із заробленого за підсумками року прибутку банки формують фонд розвитку банку. Фонд розвитку банку звичайно використовується для забезпечення діяльності банку, його подальшого розвитку й придбання основних фондів.

Статутами банків може бути передбачене формування й інших фондів, необхідних для діяльності банку.

2. Прибуток, що споживається (розподілений прибуток): виплата дивідендів; матеріальне стимулювання і соціальне забезпечення працівників банку.

Із заробленого за підсумками року прибутку банки формують фонд виплати дивідендів. Фонд виплати дивідендів використовується для накопичення коштів, необхідних для планованих розрахунків з акціонерами (засновниками), і весь період часу до затвердження таких виплат загальними зборами акціонерів (засновників) перебуває у розпорядженні банку.

Мета політики розподілу прибутку - оптимізація пропорцій між частинами прибутку, що споживається, і частинами прибутку, що капіталізується. Виходячи з цієї основної мети під час формування політики розподілу прибутку банку вирішуються такі основні завдання: забезпечення отримання власниками необхідної норми прибутку на інвестований капітал; забезпечення пріоритетних цілей стратегічного розвитку банку за рахунок прибутку, що капіталізується; забезпечення стимулювання трудової активності та додаткового соціального захисту персоналу; забезпечення формування в необхідних обсягах фондів та резервів банку.

Специфіка завдань, що стоять перед кожним конкретним банком у процесі його розвитку, відмінність зовнішніх та внутрішніх умов їх діяльності не дозволяють виробити єдину модель розподілу прибутку, яка б мала універсальний характер. Тому основу механізму розподілу прибутку конкретного банку складає аналіз та врахування в процесі цього розподілу окремих факторів, що пов'язують цей процес з поточною й наступною діяльністю даного банку.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15