Проблеми та перспективи малого бізнесу

товарів, при якій приміщення не мають торговельного залу для покупців.

Таким чином, орендовані магазини не належать до лотків, прилавків та

інших торгових точок у відведених для роздрібної торгівлі місцях і не

підлягають патентуванню у разі, коли площа торговельного залу таких

магазинів перевищує 20 кв. метрів. Крім того, зазначений лист ДПА (№14-

315а/11-688) не зареєстровано в Міністерстві юстиції України, а тому він не

має законної сили.

До адміністративних бар’єрів, які сьогодні негативно впливають на

розвиток та діяльність суб’єктів малого бізнесу, можна віднести:

- проблеми реєстрації;

- недосконалість системи ліцензування;

- значну кількість контролюючих органів і дублювання ними функцій;

- бюрократичні дії органів державної виконавчої влади.

Порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності в

Україні здійснюється згідно з законами України "Про підприємництво", "Про

господарські товариства", Положенням про державну реєстрацію суб’єктів

підприємницької діяльності, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів

України №125 від 25 січня 1996р., та Постановою Кабінету Міністрів України

№406 від 3 квітня 1996р. "Про плату за державну реєстрацію суб’єктів

підприємницької діяльності".

Основні етапи реєстрації можна викласти в такій послідовності:

1. Проведення зборів засновників та підготовка статуту підприємства,

установчого договору, протоколу зборів засновників.

2. Засвідчення у нотаріальній конторі в статуті та установчому договорі

підписів засновників підприємства.

3. Оплата у відділенні Ощадбанку збору за державну реєстрацію.

4. Відкриття тимчасового рахунку та сплата власниками підприємства внеску

до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі,

передбаченому відповідними законодавчими актами.

5. Подання до відповідного відділу районної державної адміністрації

необхідних документів для державної реєстрації суб’єкта

підприємницької діяльності, які передбачені законодавством.

6. Отримання через 5 робочих днів у районній державній адміністрації

затверджених документів про державну реєстрацію суб’єкта

підприємницької діяльності.

7. Постановка на облік у міському управлінні статистики та отримання

ідентифікаційного коду суб’єкта підприємницької діяльності в Єдиному

державному реєстрі підприємств та організацій.

8. Постановка на облік в районній податковій інспекції.

9. Закриття тимчасового рахунку в банку та відкриття постійного рахунку.

10. Отримання дозволу у відділі дозвільної системи районного відділу

внутрішніх справ для виготовлення печатки та штампів.

11. Виготовлення печатки та штампів.

Як бачимо, процес підготовки та реєстрації потребує значної кількості

документів і значного часу на їх оформлення. Крім того, розмір зборів за

державну реєстрацію встановлюється у неоподатковуваних мінімумах доходів

громадян та ще й в залежності від сфери підприємницької діяльності.

Постійні зміни у розмірі неоподаткованого мінімуму доходів громадян

приводить до нестабільності цих зборів.

Нестабільність та протиріччя прийнятих правових документів часто

призводить до необхідності перереєстрації малих підприємств, що, з одного

боку, ускладнює діяльність підприємств, а з другого, є методом додаткового

вилучення коштів з малого підприємства.

Наприклад: Постановою Кабінету Міністрів України №118 від 22.01.96р.

"Про створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій

України" (п.7) було прийнято рішення, що "державним податковим інспекціям з

01.04.96р. вважати недійсними і не приймати звіти, декларації, розрахунки і

платіжні доручення підприємств та організацій, а Державному митному

Комітетові не проводити декларування та митне оформлення суб’єктів

зовнішньоекономічної діяльності - резидентів України без ідентифікаційних

кодів з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та

довідки про включення до нього". І не дивлячись на те, що в подальшому

Постановою Кабінету Міністрів України №125 від 25.01.96р "Про внесення змін

і доповнень до Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької

діяльності (п.15) передбачено, що "перереєстрація проводиться у разі зміни

назви, організаційної форми або форми власності в порядку, встановленому

для їх реєстрації", а постановою Кабінету Міністрів України від 03.04.96р.

№406 "Про плату за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької

діяльності" (п.2) встановлено, що "свідоцтва про державну реєстрацію,

видані суб’єктам підприємницької діяльності починаючи з 29.04.94р. є

дійсними і можуть бути замінені на свідоцтва нового зразка лише за бажанням

цих суб’єктів", структурні підрозділи Державної податкової адміністрації та

Державного митного комітету вимагають перереєстрації суб’єктів

підприємництва і відмовляються проводити будь-які операції без пред’явлення

свідоцтва про реєстрацію нового зразка.

Витрати, пов’язані із створенням і реєстрацією малих підприємств, можна

поділити на дві складові:

. змінні витрати (придбання обладнання, оренда приміщень, найм робочої

сили тощо), які обумовлені контрактним видом діяльності підприємства,

його місцем знаходження;

. постійні витрати, які пов’язані з виконанням обов’язкових процедур в

процесі реєстрації: внесення частини до статутного фонду, підготовка

та нотаріальне засвідчення засновницьких документів, збір за державну

реєстрацію, сплата органам статистики, держпожежнагляду,

санепідемнагляду тощо.

Постійні витрати, що стосуються збору за державну реєстрацію суб’єктів

підприємницької діяльності наведено у табл. 4.1.

Середня вартість здійснення окремих етапів державної реєстрації

суб’єкта підприємницької діяльності складає:

- нотаріальне засвідчення документів - 20…70 грв.;

- плата за отримання ідентифікаційного коду - 15…25 грв.;

- плата за відкриття рахунку в банку - 90…180 грв. (у деяких банках

безкоштовно);

- плата за отримання дозволу для виготовлення печатки та штампів - 20

грв.;

- плата за виготовлення печатки, штампу - 14…20 грв.

При цьому витрати, які теоретично повинні бути однаковими, суттєво

відрізняються для різних категорій підприємств і регіонів. Тим самим

встановлюються різні умови входу різних категорій підприємств на ринок.

Досить часто, органи реєстрації самостійно ускладнюють процес реєстрації

шляхом вимагання додаткової інформації (документів), які не передбачені

діючим законодавством, а також наданням одних і тих же документів в різні

інстанції. Багато пунктів Положення мають неоднозначне тлумачення,

потребують додаткових роз'яснень, а деякі розділи, наприклад, про

скасування реєстрації та ліквідацію підприємства, є протирічні і

неузгоджені з необхідними діями суміжних організацій - судів, податкової

адміністрації, органів статистики та іншими.

|Таблиця 4.1 |

|Розмір збору за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності |

|Сфера підприємницької|Розмір збору у неоподатковуваних мінімумах доходів |

|діяльності |громадян за державну реєстрацію |

| |підприєм|товариств з |акціонерн|підприємс|інших |

| |ців без |обмеженою, |их |тв з |юридични|

| |створенн|додатковою, |товариств|іноземним|х осіб |

| |я |повною |, |и | |

| |юридично|відповідальн|об’єднань|інвестиці| |

| |ї особи |істю, |підприємс|ями | |

| | |командитних,|тв | | |

| | |споживчих | | | |

| | |товариств | | | |

|Промисловість і |1.5 |4 |8 |8 |4 |

|будівництво | | | | | |

|Агропромисловий |1.5 |4 |8 |8 |4 |

|комплекс | | | | | |

|Наука і наукове |1.5 |4 |4 |4 |4 |

|обслуговування | | | | | |

|Надання послуг: | | | | | |

|побутових |1.5 |4 |8 |8 |4 |

|юридичних |1.5 |4 |8 |8 |4 |

|транспортних |1.5 |5 |8 |8 |4 |

|торговельно-посередни|2.5 |6 |10 |10 |5 |

|цьких | | | | | |

|Фінансово-інвестиційн|2.5 |8 |10 |10 |5 |

|а діяльність | | | | | |

|Охорона здоров’я |1.5 |4 |8 |8 |4 |

|Освіта і культура |1.0 |2 |4 |4 |2 |

|Інші сфери |1.5 |4 |8 |8 |4 |

Недосконала організаційна структура реєстраційних органів, відсутність

єдиного методичного центру в країні з питань реєстрації та легалізації

суб'єктів підприємництва призводять до порушення системного підходу при

вдосконаленні реєстраційних процесів.

Система ліцензування, яка передбачає надання дозволу на окремі види

підприємницької діяльності, уже сама по собі є одним із суттєвих бар'єрів,

які обмежують розвиток підприємництва, в тому числі і малого.

Прийнята Постанова Кабінету Міністрів. №316 від 17.05.94р "Про

положення про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності

спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності" та

численні зміни до Закону України "Про підприємництво" (ст.4), фактично

запровадили тотальне ліцензування і довели заявочний принцип

підприємницької діяльності до відомчо-дозвільного. Значна кількість

міністерств, відомств та органи місцевої влади вбачають в ліцензуванні

останній оплот своєї влади, прагнуть зберегти своє право адміністративного

управління. При цьому треба мати на увазі, що ліцензування одних і тих же

видів підприємницької діяльності в різних регіонах проводиться порізному,

що значно обмежує вихід підприємств на нові регіональні ринки.

Так, Міністерство фінансів видає ліцензії на друкування бланків

документів суворого обліку; ліцензії на ввезення в Україну бланків цінних

паперів, документів суворого обліку, напівфабрикатів і паперу для їх

виготовлення, але ліцензування цих видів діяльності не передбачено чинним

законодавством.

Міністерством промисловості не розроблений та не затверджений перелік

хімічних речовин, виготовлення та реалізація яких ліцензується згідно з

чинним законодавством. Проте до хімічних речовин міністерство відносить

медикаменти, ветеринарні препарати, парфюмерно-косметичні товари тощо та

видає на їх виготовлення та реалізацію ліцензії. Водночас право видачі

ліцензій на виготовлення та реалізацію ветеринарних медикаментів і

препаратів надано Головному управлінню ветеринарної медицини з державною

ветеринарною інспекцією Мінсільгосппроду; на реалізацію косметично-

парфюмерних виробів - міським та районним держадміністраціям; на

виготовлення і оптову реалізацію медикаментів - Держкоммедбіопрому.

Органи державної виконавчої влади замість безумовного виконання законів

України та рішень Уряду України займаються "нормотворчою діяльністю".

Міністерство транспорту видає ліцензії не на види підприємницької

діяльності, а на кожну країну, до якої здійснюються перевезення. Крім

ліцензій, Міністерство видає на кожний транспортний засіб ліцензійну

картку, строк дії якої 1 рік. Ні ліцензійна картка, ні строк її дії не

передбачені законодавством України.

Постановою Кабінету Міністрів України №316 від 17.05.94р. (п.4

положення) визначено, що строк дії ліцензії не може бути менше 3-х років. В

той же час райдержадміністрації м.Києва видають ліцензії строком від

кількох місяців до 1 року, обґрунтовуючи свої протизаконні дії тим, що

дозволи на установку малих архітектурних форм та договори на оренду

нежитлових приміщень, на підставі яких видаються ліцензії, укладаються на 1

рік; ліцензії видаються не на вид діяльності, а на кожне торговельне місце

(лоток, кіоск тощо) на порушення вимог постанови в райдержадміністраціях

столиці діє хибна практика обов'язкового погодження заяви на отримання

ліцензій з районними органами санітарного нагляду, пожежного нагляду,

податковою адміністрацією, державним науково-промисловим центром

стандартизації, метрології та сертифікації, з управлінням у справах захисту

прав споживачів, управлінням з координації роботи підприємств торгівлі та

громадського харчування, з управлінням внутрішніх справ. Процедура

узгодження документів для отримання ліцензії вимагає часу більше ніж 2

місяці, що є незаконним і не сприяє розвитку підприємницької діяльності.

Для місцевих органів виконавчої влади ліцензування підприємницької

діяльності є одним із джерел поповнення місцевих бюджетів чи позабюджетних

фондів шляхом схиляння підприємців до перерахування певних коштів на

створення місцевих благодійних фондів, на внесення різних сум на соціальний

розвиток місцевих органів санітарного, пожежного нагляду тощо. Погодження

питання щодо видачі ліцензій стає певною формою державного рекету і

суперечить Закону України "Про підприємництво".

Така хибна практика перетворила ліцензування в чинник гальмування

розвитку малого бізнесу, створила потенційні умови для корупції, а також

завдає значного матеріального збитоку підприємцям.

Для подальшого послаблення адміністративного тиску при ліцензуванні

було б доцільно:

а) розробку положення (інструкції) про ліцензування конкретних видів

діяльності проводити відповідними відомствами спільно з корпоративними і

громадськими організаціями (об'єднаннями) підприємців;

б) забезпечити позавідомчий (за винятком особливих випадків, пов'язаних

з безпекою держави) порядок видачі ліцензій через систему спеціальних

ліцензійних органів, діючих на основі законодавства, положень про

ліцензування з залученням незалежних експертів;

в) встановити відповідальність ліцензійних органів і посадових осіб за

порушення порядку видачі ліцензій і необгрунтоване позбавлення (або

тимчасове зупинення дії) ліцензій, включаючи компенсацію фінансових і

моральних втрат, у тому числі втрачену вигоду;

г) прийняти єдину ставку ліцензійного збору на всі види діяльності в

розмірі її так званої собівартості.

З метою подолання негативних явищ, які мають місце в процесі реєстрації

та ліцензування, Указом Президента України №104/97 від 07.02.97р. створена

Ліцензійна палата України, на яку покладено завдання:

- узагальнення практики застосування законодавства з питань

ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб'єктів

підприємництва, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення;

- методичного керівництва роботою, пов'язаного з ліцензуванням та

реєстрацією;

- координація роботи органів, що здійснюють ліцензування та реєстрацію;

- контролю за додержанням порядку видачі суб'єктам підприємницької

діяльності ліцензій та державної реєстрації суб'єктів підприємництва

органами, що виконують ці функції.

Як показує практика, значні труднощі у діяльності підприємств малого

бізнесу створюються зайвим, а значить непотрібним втручанням контролюючих

органів. Нині контрольно-ревізійні функції виконують десятки різних

контролюючих органів. Кожен із них діє за власними нормативними та

інструктивними документами, якими встановлюються методи, порядок, і

періодичність контролю, що не погоджені і не скоординовані між собою. Дуже

часто різні контролюючі органи інспектують одні і ті ж документи, і ці дії

носять безсистемний характер, що дезорганізує роботу суб'єктів малого

бізнесу, веде до непродуктивних затрат праці і зниження активності

підприємств.

Неузгодженість в діях органів контролю призводить до того, що суб'єкти

малого бізнесу підлягають за короткий строк багаторазовим перевіркам.

Підприємці в своїй більшості не мають достовірної та достатньої інформації

про права та повноваження контролюючих органів і не можуть відстояти свої

інтереси.

Одним з найнегативніших факторів у роботі контролюючих органів є те, що

законодавчо закріплено їх “самофінансування”. Так Державна Податкова

Адміністрація 30% від штрафних санкцій, що її співробітниками накладено на

підприємство, отримує на власний рахунок. Це стимулює антиекономічну

активність працівників окремої державної структури за будь-що знайти хоч

найменше порушення у кожного (!) суб’єкта економічної діяльності, і

накласти відповідний штраф. При цьому перш за все переслідується мета

отримання адміністративного штрафу (від 5 до 10 неоподаткованих мінімумів)

- так документально зафіксовано випадок, коли мале підприємство

перевірялось на протязі тижня, і в результаті у бюджет було донараховано

менше 5 гривень (для порівняння: тижнева заробітна плата інспектора ДПА

становить біля 50 гривень).

Таким чином, діюча неефективна та трудомістка система контролю

діяльності суб'єктів малого бізнесу є одним із адміністративних бар'єрів

для нормального функціонування підприємств.

З метою її удосконалення доцільно:

- визначити граничний перелік контролюючих органів;

- встановити регламентні строки, періодичність та послідовність

контрольних перевірок;

- розробити єдиний механізм відповідальності контролюючих органів та

посадових осіб за порушення, які мали місце під час перевірок;

- забезпечити підприємців нормативними документами, які регламентують

діяльність відповідних контролюючих органів.

Значне місце серед адміністративних бар'єрів займають рішення місцевих

та регіональних органів державної влади. Масовий характер набули прямі

порушення місцевими органами державної влади чинного законодавства щодо

підприємницької діяльності. Основними видами порушень є замах на майно

підприємців, обмеження на міжрегіональне переміщення товарів, незаконне

регулювання цін, стягнення не передбачених законодавством зборів, втручання

в сферу господарської діяльності суб'єктів малого бізнесу.

Так, наприклад, Одеська обласна державна адміністрація прийняла рішення

(розпорядження від 06.12.96р. №470/А-96), “що вивіз за межі області

сільськогосподарської продукції, особливо зерна, соняшника і продуктів їх

переробки суб'єктами підприємницької діяльності може здійснюватися лише за

контрактами, які укладені на Одеській аграрній біржі". Це пряме порушення

діючих законів України і, в першу чергу, Конституції України.

Одним з яскравих прикладів міністерсько-адміністративного диктату є

відношення до підприємництва з боку монополистів - наприклад Міністерства

зв’язку України, яке ще з соціалістичних часів СРСР залишило десятикратну

різницю у тарифах для населення та підприємств. Найбільш показним при цьому

є той факт, що навіть і в цьому випадку сумарні надходження від підприємств

набагато менше, аніж від населення. Це є сучасним продовженням хибного

стратегічного курсу в державному управлінні на розподіл об’єктів оточующого

економічного середовища на “своїх та чужих”, на неприродну для ринкового

суспільства диференціацію субєктів, на економічне укріплення закритого

суспільства.

Також в умовах, коли значна частина ресурсів, які необхідні для початку

власного бізнесу та розвитку суб'єктам малого бізнесу, знаходиться у

державній або комунальній власності, порядок надання цих ресурсів та

ступінь їх доступності стає важливим чинником розвитку малого бізнесу. А з

іншого боку надає можливості для утворення штучних адміністративних перепон

та посилення корумпованості адміністративного апарату.

5. ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МАЛОГО БІЗНЕСУ

Аналіз стану малого підприємництва в Україні свідчить про те, що

суттєвих зрушень у розвитку цього сектора ринкової економіки ще не

відбулося, а останнім часом ситуація погіршується. Так, темпи зростання

кількості діючих малих підприємств (до попереднього року) у 1992 році

становили - 257,7%, у 1993 році - 148,5%, у 1994 році - 106,4%, у 1995 році

- 114,7%, у 1996 році - 93,4%. Обсяги виробленої ними продукції та наданих

послуг не перевищують 5% виробленої в Україні продукції.

Уповільненими темпами утверджуються фермерські господарства в аграрному

секторі. На 1.07.96р. їх налічувалося 35,3 тис. з площею

сільськогосподарських угідь 820,6 тис. га, що становить лише 2% загальної

площі. Однак вони створюються більш повільними темпами, ніж у попередні

роки. За 1992 рік їх кількість зросла на 12,6 тис., або в 7 разів, за

1993р. - на 13,1 тис. (в 1,9 рази), за 1994р. - на 4,2 тис. (на 15%), за

1995р. - на 2,7 тис. (на 8,7%), за І півріччя 1996р. - на 0,5 тис.(на

1,4%). Через складне фінансове становище в галузі та інші причини в 1994

році припинили діяльність 1,9 тис. фермерських господарств (в 1993 році -

975).

Аналіз засвідчує, що головними причинами гальмування розвитку малого

підприємництва в Україні є:

- відсутність дійового механізму реалізації державної політики щодо

підтримки малого підприємництва. Це питання ще не посіло належного місця і

в діяльності місцевих органів державної виконавчої влади;

- неймовірно важкий тягар оподаткування, що примушує багатьох суб’єктів

малого підприємництва збочити в тіньову економіку. Про це, зокрема,

свідчить той факт, що неухильно зменшується питома вага діючих малих

підприємств до кількості зареєстрованих. У 1992 році цей показних становив

49,4%, у 1993р. - 47,7%, у 1994р. - 37,3%, станом на 01.01.96р. з 281,2

тис. зареєстрованих в Україні малих підприємств діяло лише 91,6 тис., тобто

менше, ніж третина (32,6%). Найгірший стан справ у м.Києві,

Кіровоградській, Одеській та Вінницькій областях (мал. 2.7);

- низькі темпи та перекоси в процесі реформування власності. Усього в

1995 році приватизовано 13093 об’єкти малої приватизації, що становить лише

58,3% від річного завдання. У Донецькій області цей показник становив майже

100%, а в Одеській - 104,4%. Водночас менше ніж третину річного завдання

виконано у Київській, Кіровоградській, Полтавській, Херсонській та

Чернігівській областях, а в Республіці Крим - лише 15,3%;

- відсутність належного нормативно-правового забезпечення розвитку

малого бізнесу, як і підприємництва в цілому. Недостатньо врегульовані

відносини суб’єктів підприємницької діяльності з органами влади і

управління, відсутній законодавчий механізм державної фінансової підтримки

малого підприємництва, немає єдиного трактування понять: “підприємництво”,

“малий бізнес”, “суб’єкти підприємницької діяльності” тощо;

- обмеженість або повна відсутність матеріально-фінансових ресурсів.

Багато малих підприємств не розпочали свою діяльність через відсутність

достатньої суми стартового капіталу, власних виробничих площ та

устаткування;

- недосконалість системи обліку та статистичної звітності малого

підприємництва, обмеженість інформаційного та консультативного

забезпечення, недосконалість системи навчання та перепідготовки кадрів для

підприємницької діяльності тощо.

На тенденції розвитку малого підприємництва в Україні безпосередньо

впливає негативна динаміка основних макроекономічних показників. Так, у

1994-96 роках в Україні спостерігався спад ВВП. Цей ключовий показник

розвитку економіки держави був у 1994 році - на 23%, у 1995 році - на

11,8%, а у 1996 році на 10,0% меншим порівняно з попередніми роками. Спад

ВВП призвів до зменшення внутрішніх фінансових ресурсів держави, обігових

коштів у суб’єктів підприємницької діяльності, зниження купівельної

спроможності населення України тощо.

До основних макроекономічних чинників, які впливають на розвиток малого

підприємництва, слід віднести передусім такі:

. обмеженість внутрішнього попиту та наявність кризи збуту на

внутрішньому ринку у зв’язку з браком вільних фінансових коштів

підприємств та зниженням реальних доходів населення;

. вкрай незначну інвестиційну активність, відсутність переливу коштів з

фінансового в реальний сектор економіки, обмеженість (або відсутність)

кредитів.

Разом з тим, малий бізнес в Україні має певні риси, які суттєво

відрізняють його від підприємництва більшості зарубіжних країн, а саме:

. низький рівень технічної озброєності при значному інноваційному

потенціалі;

. низький управлінський рівень, бракує знань, досвіду та культури

ринкових відносин;

. прагнення до максимальної самостійності (більшість зарубіжних малих

підприємств працює за умов франчайзинга, субпідряду тощо, а у нас це

відсутнє);

. поєднання в межах одного малого підприємства декількох видів

діяльності, неможливість в більшості випадків орієнтуватися на

однопродуктову модель розвитку;

. відсутність системи самоорганізації та недостатня інфраструктура

підтримки малого підприємництва;

. відсутність повної і вірогідної інформації про стан та кон’юнктуру

ринку, низький рівень консультаційних послуг та спеціальних освітніх

програм;

. практична відсутність державної фінансово-кредитної підтримки;

. недовіра західних партнерів та негативне психологічне ставлення

населення до підприємців.

Крім того, слід зазначити, що стан товарного ринку в Україні, на якому

діють суб’єкти малого підприємництва, суттєво відрізняється від економічно

розвинутих країн. Розвинутим ринковим відносинам притаманні переважаючий

вплив попиту з швидкою реакцією на нього, пріоритет приватної власності,

розвинута ринкова інфраструктура, дієвість та усталеність законодавства,

фінансова стабільність, доступність засобів виробництва, традиції

використання договірних відносин, інформаційна відкритість, офіційно

мінімальна криміналізація.

Зовсім інша (якщо не сказати - протилежна) ситуація спостерігається

сьогодні в економіці України. В цілому правове, соціально-економічне

середовище для малого підприємництва стає, на жаль, дедалі несприятливішим.

Крім того, відбувається активний процес концентрації капіталу з одночасним

встановленням фінансового і управлінського контролю за самостійними

підприємствами з боку великих компаній й відповідних монопольних

угруповань.

2.6. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МАЛОГО БІЗНЕСУ

Аналіз стану та проблем розвитку малого бізнесу в Україні свідчить про

те, що подальший розвиток ситуації без активного та позитивного втручання

держави може призвести до згортання (в основному через подальшу тінізацію)

цього сектора економіки з відповідним загостренням економічних проблем та

посиленням соціальної напруги. Через це і виникає необхідність дієвої

державної політики підтримки малого бізнесу.

Створення відповідних правових, економічних та організаційних умов

сприятиме подальшому збільшенню кількості суб’єктів малого підприємництва,

зростанню ролі та значення його у національній економіці.

Вирішення існуючих проблем розвитку малого підприємництва в Україні,

створення відповідного середовища потребують докорінної перебудови

державної політики в галузі сприяння малому підприємництву. Завдання

полягає у тому, щоб суттєво розширити його роль і місце в економічному

процесі. Мається на увазі забезпечення протягом найближчих років у

структурах зазначеного сектора зайнятості на рівні 25-30% дієздатного

населення та виробництва до 25% ВВП. Саме з цього слід виходити при

розробці та реалізації заходів щодо підтримки малого підприємництва.

Вирішення цього завдання, на нашу думку, має зосереджуватися на таких

основних напрямах.

По-перше: створення відповідної нормативно-правової бази, а саме:

. прискорення прийняття Закону України “Про державну підтримку малого

підприємництва”, який визначав би загальні правові, організаційні та

економічні засади підтримки малого підприємництва, дав би єдине

тлумачення відповідних термінів, визначив би основні напрями

державного регулювання та підтримки малого підприємництва;

. розробка та прийняття Закону України “Про приватну власність”, мета

якого полягає у визначенні правових засад приватної власності,

забезпеченні правового захисту та недоторканості приватної власності;

. прийняття Закону України “Про лізинг”, що в значній мірі не тільки

визначало б правові та економічні засади щодо лізингу, а й стимулювало

б інвестиційну діяльність новими методами фінансової підтримки

підприємств;

. прийняття Закону України “Про ліцензування”, яким необхідно

врегулювати відносини органів державної виконавчої влади і суб’єктів

підприємницької діяльності, що виникають у зв’язку з ліцензуванням

окремих видів діяльності (одержання, використання, захист і припинення

ліцензій), дати єдине тлумачення відповідних термінів, визначити

основні види діяльності, що ліцензуються, упорядкувати і визначити

фінансові та організаційні механізми обмеження підприємницької

діяльності;

. розробка та впровадження спрощеної системи бухгалтерського обліку та

звітності малих підприємств;

. внесення відповідних змін та доповнень до законів України “Про

підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про власність” тощо.

По-друге: вирішення питань щодо організаційного забезпечення малого

підприємництва, насамперед:

. розробити та прийняти цільові і регіональні програми розвитку та

підтримки малого підприємництва з відповідним фінансовим та

організаційним забезпеченням;

. впровадити єдину вертикальну систему органів виконавчої влади з питань

малого підприємництва від Кабінету Міністрів України до обласних,

районних державних адміністрацій;

. розробити єдину систему реєстрації та легалізації суб’єктів

підприємництва;

. удосконалити мережу та підвищити дієвість роботи громадських об’єднань

малого підприємництва.

По-третє: формування та розвиток системи фінансової підтримки малого

підприємництва, для чого в першу чергу необхідно:

. внести зміни та доповнення до Закону України “Про систему

оподаткування” та інші закони, в яких передбачити: скорочення

кількості зборів та відрахувань, перехід на єдиний сукупний податок,

введення системи патентів для громадян-підприємців (фізичних осіб),

звільнення від оподаткування частини прибутку (доходу), що

спрямовується на рефінансування суб’єктів малого підприємництва;

. передбачити використання державних кредитних ліній для підтримки

малого підприємництва із зазначенням середнього розміру позики,

процентної ставки та секторів кредитування при умові створення нових

робочих місць;

. створити спеціалізовану банківську установу або установи з

кредитування малого підприємництва;

. розробити механізм цільового використання коштів Фонду сприяння

зайнятості населення на розвиток малого підприємництва;

. впровадити порядок кредитування малого підприємництва комерційними

банками під гарантії бюджетних коштів;

. забезпечити надання малим підприємствам, що підпадають під державні

цільові програми підтримки малого підприємництва, державних гарантій,

у тому числі у вигляді високо ліквідних державних боргових

зобов’язань;

. впровадити віднесення на собівартість витрат, пов’язаних з формуванням

страхового фонду (резерву на покриття можливих витрат) при

кредитуванні малих підприємств;

. ввести пільгове оподаткування прибутку комерційних банків, одержаного

за рахунок кредитування малих підприємств;

. впровадити механізм використання незв’язних іноземних кредитних ліній

та гарантій для фінансування цільових програм;

. визначити чіткий порядок участі донорів і реципієнтів у процесі

здійснення міжнародної технічної допомоги.

По-четверте: інформаційне, консультативне та кадрове забезпечення,

насамперед:

. відновити щоквартальну статистичну звітність про діяльність суб’єктів

малого підприємництва, використовуючи метод вибіркового обстеження;

. розробити методику прогнозування розвитку малого підприємництва;

. створити мережу інформаційно-аналітичних центрів малого

підприємництва;

. проводити необхідну пропагандистську роботу, спрямовану на формування

сприятливої громадської думки щодо підприємницької діяльності;

. організувати підготовку та перепідготовку кадрів через систему бізнес-

центрів, інкубаторів та технопарків;

. запровадити в учбові програми навчальних закладів основи

підприємницької діяльності та організації малого підприємництва.

Формування державної політики щодо підтримки малого підприємництва,

визначення шляхів її реалізації повинно бути не лише “об’єктивною

необхідністю” переходу до ринку, а й невід’ємною частиною загальнодержавної

доктрини соціально-економічних перетворень в Україні. Це сприятиме

формуванню чисельного середнього класу суспільства, який є основою ринкових

перетворень та гарантом їх незворотності.

Страницы: 1, 2, 3, 4