Національна політика СРСР в роки перебудови

населення. На порядку денному, як і раніш, стояли гострі проблеми

забезпечення народу продовольством і житлом. Низькими залишалися трудова

дисципліна, персональна й колективна відповідальність за результати праці.

Підвищувався рівень злочинності.

З метою виходу з кризового становища, забезпечення підвищення життєвого

рівня народу України Верховна Рада республіки прийняла 3 серпня 1990 p.

Закон "Про економічну самостійність Української РСР", де визначалися зміст,

мета і основні принципи економічної самостійності України як суверенної

держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери,

організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи.

Такими були основні риси суспільно-економічного життя України в період

перебудови. Ініціатори перебудови спочатку розглядали її лише як метод

прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Але вже скоро стало очевидним, що успіх економічних перетворень без

серйозної реформи політичної системи неможливий. Для проведення такої

реформи створювалися сприятливі умови, зокрема гласність, що набирали сили.

Нова політика — гласність була проголошена в січні 1987 р. на пленумі

ЦК КПРС. Спочатку нерішуче, але згодом усе сміливіше в пресі, інших засобах

масової інформації стали лунати критичні мотиви. У цей час лейтмотивом

стало повернення "до ленінських норм" — надміфологізованої, ідеальної

моделі соціалізму.

Рішенням політбюро ЦК КПРС було створено комісію з додаткового вивчення

матеріалів, пов'язаних з репресіями, що мали місце в період ЗО—40-х і на

початку 50-х років. Ця комісія у лютому 1988 p. дійшла висновку про

фальсифікацію справ стосовно М.Бухаріна, О.Рикова та інших по так званому

"правбтроцькистському блоку". Пізніше були реабілітовані учасники

"московських процесів" Г.Зинов’єв, Л.Каменев та ін.[2;166] Аналогічні

комісії з реабілітації незаконно засуджених діячів науки і культури,

військових керівників та рядових робітників і селян були створені в Києві

та інших регіонах України.

В цей час багатьом людям довелося з великими зусиллями переборювати

стереотипи у сприйнятті історії та сучасності.

В Україні, як і в інших республіках СРСР, після 1985 p. зажевріла надія

на остаточний злам тоталітарного устрою, виникла можливість національного

відродження.

Творча енергія мас після початку перебудови активізувалася. Повсюдно

зростали рівень громадської свідомості людей, прагнення до пошуку нових

шляхів розв'язання найрізноманітніших політичних проблем. Керівники

партійних і радянських органів, які не виправдовували довір'я людей,

потрапляли під вогонь критики. Саме під тиском невдоволення мас у ряді

областей республіки були змушені піти у відставку перші секретарі обкомів

партії, керівники деяких державних установ і великих підприємств.

У червні 1988 p. відбулася XIX Всесоюзна конференція КПРС, де виникла

пропозиція щодо можливості поєднання посад перших секретарів партійних

комітетів (районних, міських тощо) зі створюваними посадами голів Рад.

Вважалося, що це сприятиме активізації діяльності народного представництва.

Таким чином, передбачалося пропустити місцевих партійних вождів через

вибори, в перспективі альтернативних. Номенклатурний партапарат, який

погодився з цим рішенням, незабаром усвідомив, чим це йому загрожує, і

добився його скасування. Там же, на конференції, був оголошений проект

виборчої реформи, яка містила елементи альтернативності, але разом з тим

віддавала третину місць представникам від "громадських організацій",

фактично забезпечивши депутатські місця вищим партійним сановникам.

Одним з основних напрямків демократизації суспільства було визнано

принципове поліпшення діяльності Рад народних депутатів, які поєднували в

собі функції законодавства, управління і контролю. Найважливішими етапами

цього процесу стали вибори народних депутатів СРСР, Верховних Рад союзних

республік та місцевих Рад народних депутатів.

Вибори народних депутатів СРСР відбувалися в умовах загострення

політичної боротьби. Перед виборами демократам вдалося вивести із складу ЦК

КПРС за станом здоров'я, у зв'язку з досягненням пенсійного віку кілька

десятків брежнєвських ветеранів. Після цього були проведені вибори

кандидатів до Верховної Ради від громадських організацій, в тому числі 100

чоловік від КПРС, дещо менше — від комсомолу, профспілок, творчих спілок,

ветеранських організацій та ін.[14;58] Своєрідним фільтром для "ненадійних"

кандидатів мали стати окружні збори (проміжний етап у висуванні кандидатів

у народні депутати), на яких більшість складали люди, підібрані

партапаратом. Слід, однак, зауважити, що при загальному консервативному

характері складу народних депутатів СРСР серед них виявилося чимало

політиків, які виступали за радикалізацію реформ.

На І з'їзді народних депутатів СРСР, який розпочав свою роботу 25

травня 1989 p., розгорнулася запекла боротьба думок, не раз виникали

протистояння, емоційні вибухи, давалася взнаки відсутність парламентських

традицій. На з'їзді були сформульовані різні підходи щодо характеру, темпів

і цілей "перебудовчого" процесу, виникли перші ознаки майбутньої

багатопартійності. У своїх виступах учасники з'їзду ставили найгостріші

питання, з якими зіткнулося суспільство: політичні, економічні, соціальні,

екологічні, духовні. Уже з самого початку роботи з'їзду стали створюватися

депутатські групи, які з багатьох проблем дотримувалися протилежних

позицій. Першою заявила про себе міжрегіональна депутатська група, яка

виступала з позицій радикального прискорення політичних і економічних

реформ. Діяльність групи, критична спрямованість виступів її лідерів

поставили її в становище фактичної парламентської опозиції.

У Верховній Раді СРСР формувалися й інші групи, що об'єднали депутатів

за політичними або професійними інтересами. Найчисельніша з них — група

"Союз", в центрі діяльності якої була підтримка єдності всіх республік

СРСР. При цьому "союзники" для забезпечення такої єдності не виключали

введення надзвичайного стану, заборону нових політичних партій,

використання збройних сил в деяких районах країни.

Спочатку М. Горбачов був обраний Головою президії Верховної Ради СРСР —

органу, до складу якого увійшли головним чином депутати помірковано-

консервативних поглядів. На початковому етапі демократизації, ліквідації

пережитків тоталітаризму найважливішим завданням був реальний розподіл

партійних і державних органів. Під час роботи І з'їзду народних депутатів

СРСР виявилося, що від колишньої одностайності не залишилося й сліду. На

з'їздах народних депутатів, сесіях Верховної Ради СРСР її Голова був

змушений усе більше виконувати функції спікера (тобто ведучого), який

виявляє позиції депутатських груп, узгоджує їх. Це значною мірою обмежувало

можливість його самостійних дій. Але оскільки М.Горбачов був одночасно

генсеком ЦК КПРС, він неминуче був змушений рахуватися із значною частиною

партійного апарату, який не сприймав нововведень останніх років.

Слід було зміцнити інститути державної влади. В засобах масової

інформації почала обговорюватися ідея про введення посади президента. Проте

у 1989 p. ця пропозиція ще не сприймалася як така, що може бути здійсненою

найближчим часом. На думку частини членів політбюро ЦК КПРС, більшості

народних депутатів, президентство несумісне з принципом організації держави

на базі Рад, з їх поєднанням законодавчої і виконавчої влади та принципом

колективного керівництва. Але після того, як М. Горбачов підтримав ідею

президентства, його вчорашні опоненти зняли свої пропозиції. Значною мірою

це пояснювалося тим, що були вирішені два питання: про спосіб обрання

президента і про кандидатуру на цей пост. В країнах з президентською формою

правління президент традиційно обирається громадянами, які мають право

голосу. Саме такий порядок спочатку і був запропонований для включення в

Конституцію СРСР. Однак напередодні III з'їзду народних депутатів СРСР

(березень 1990 p.) була підготовлена пропозиція, щоб саме з'їзд, здійснивши

зміни в Конституції, зробив виняток для першого президента і обрав його

безпосередньо на з'їзді. Тоді будь-яких сумнівів щодо персональної

кандидатури (М. Горбачова) не було.[5;141]

Проти такої схеми виборів президента виступали, з одного боку,

радикальні демократи, котрі вважали, що М. Горбачов сконцентрував у своїх

руках занадто велику владу, а з іншого — старі партійно-комуністичні

структури, які цю владу втрачали, тим більше, що вибори в органи влади

союзних республік у ряді випадків уже не дали цим структурам "контрольного

пакету".

Політичні процеси, які відбувалися в центрі, неминуче впливали й на

політичний розвиток України. В реформі політичної системи велику роль

відіграв політичний плюралізм, який набув розвитку ще до заборони

компартії.

З метою активізації реформістських демократичних процесів в Україні у

вересні 1989 р. за ініціативою Київської організації Спілки письменників та

Інституту літератури АН УРСР утворено масову суспільно-політичну

організацію — Народний Рух України за перебудову (НРУ), який протягом

короткого часу набув авторитету у значної кількості людей. Головою НРУ було

обрано відомого поета І.Драча.

У березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху було повідомлено про

створення ініціативного комітету Демократичної партії України (ДПУ). У

прийнятому маніфесті проголошувалося, що головною метою ДПУ є побудова

незалежної "Самостійної Соборної Української Держави". Будь-яка форма

федеративного устрою в рамках СРСР відкидалася. На установчому з'їзді ДПУ,

який відбувся 15—16 грудня 1990 p., були прийняті програмні принципи та

статут, обрані її керівні органи. Головою партії на альтернативній основі

був обраний колишній політв'язень Ю.Бадзьо. Парламентським лідером став

відомий поет Д.Павличко. За два тижні раніш у Києві відбувся установчий

з'їзд Партії демократичного відродження України (ПДВУ), яка була утворена

на базі демократичної платформи в Компартії України. Більшість членів ПДВУ

склали колишні комуністи, що вийшли з лав К.ПРС після її XXVIII з'їзду.

ПДВУ проголосила курс на відстоювання пріоритету загальнолюдських

цінностей, захист прав й свобод людини, викриття тоталітаризму. У червні

1991 p. відбувся II з'їзд ПДВУ. Партія виступила ініціатором проведення

(січень 1992 p.) установчих зборів, на яких було проголошено утворення

об'єднання "Нова Україна".[4;341]

Відродження незалежної демократичної правової Української держави було

також проголошено головною метою Української народно-демократичної партії

(УНДП), установчий з'їзд якої відбувся 16—17 червня 1990 р. УНДП вважала

незаконною союзну угоду 1922 p.

Українська національна партія (УНП) розпочала свою діяльність з жовтня

1989 p. Під егідою УНП організована молодіжна структура "Січ". УНП не

визнавала існуючу тоді державність в Україні, домагалася демократії й

плюралізму, приватної власності, скасування договору про створення СРСР та

Конституції УРСР, виведення "окупаційних збройних сил" з усіх українських

земель.

У листопаді 1990 p. відбувся установчий з'їзд Ліберально-демократичної

партії України (ЛДПУ). Свою головну мету ліберали вбачають у забезпеченні

прав та свобод людини, захисті особи й сім'ї як вищих цінностей

суспільства, рішучому повороті до роздержавлення засобів виробництва.

Партія виступила за створення вільної та незалежної Української держави,

яка лише за результатами референдуму може укласти конфедеративний договір з

іншими республіками. Поряд з ЛДПУ заявила про себе Ліберальна партія

України (ЛПУ), в лавах якої об'єдналися переважно підприємці.

Установчий з'їзд Народної партії України (НПУ) відбувся у вересні 1990

р. НПУ проголосила своєю метою побудову мирним шляхом самостійної

парламентської республіки, досягнення соціальної справедливості, втілення в

життя принципу: "Кожна людина має право на щастя".

У травні 1990 p. відбувся установчий з'їзд Об'єднаної соціал-

демократичної партії України. На думку ініціаторів з'їзду, слово

"об'єднана" в назві партії мало підкреслити, що вона прагне поєднати

традиції західної і східноукраїнської соціал-демократії, що партія матиме

федеративну побудову. Проте результатом з'їзду, внаслідок розколу, стало

проголошення двох партій — Соціал-демократичної партії України (СДПУ) та

Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ).

У жовтні 1989 p. відбувся Всеукраїнський з'їзд екологічної асоціації

"Зелений світ". Через кілька місяців розгорнула свою роботу ініціативна

група по створенню "партії зелених" України. Установчий з'їзд партії

працював 28—30 вересня 1990 p. Метою "зелених" є духовне й фізичне

відродження українського народу, забезпечення йому права на життя в

екологічно чистому середовищі.

Голосно заявила про себе Українська республіканська партія (УРП) на

чолі з Л.Лук'яненком, відомим політв'язнем, народним депутатом України.

Основи УРП заклала Українська Гельсінська спілка. Головною метою УРП є

створення "Української Незалежної Соборної держави". Серед засобів, якими

партія намагається досягти поставленої мети, є не тільки парламентські, а й

позапарламентські — бойкотування рішень уряду, організація страйків та

акцій громадської непокори.

У червні 1990 p. була створена Українська селянське-демократична партія

(УСДП). В її програмних документах підкреслюється, що вона покликана

організувати потужний механізм захисту соціально-політичних інтересів

селянства, сприяти поглибленню прогресивних процесів відродження

селянського господарства. УСДП виступає за побудову незалежної самостійної

Української народної держави, де загальнолюдські цінності переважатимуть

над класовими.

У квітні 1990 р. у Львові на базі Українського християнсько-

демократичного фронту організовано Українську християнсько-демократичну

партію (УХДП). її основна мета — проголошення утворення демократичної

Української держави європейського взірця.

7 серпня 1990 p. заявив про себе ініціативний комітет зі створення

Партії слов'янського відродження (ПСВ). Своєю найпершою метою партія

проголосила досягнення повної державної незалежності України. Перспективна

ж мета ПСВ — утворення міжнародної організації слов'янських держав,

побудова "спільного слов'янського дому".

У жовтні 1991 p. відбувся установчий з'їзд Соціалістичної партії

України (СПУ). З'їзд проголосив, що СПУ "сповідуватиме ідею побудови

справедливого соціалістичного суспільства, в якому праця й талант людини

будуть оцінкою і мірилом її добробуту та суспільного авторитету". СПУ

виступає за національне відродження, за суверенну Україну, в економічній

сфері — за пріоритет суспільних форм власності. Лідером СПУ став народний

депутат України О. Мороз.

Поряд з цими партіями заявили про себе Українська християнська партія

жінок. Українська націонал-ліберальна партія, партія "Третя республіка" та

ін.

У вересні 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Селянської спілки

України. Ця самоврядовна, масова громадсько-політична організація об'єднує

на добровільних засадах представників усіх верств селянства, працівників

народної освіти, науки й культури, охорони здоров'я й побуту. Головною

метою спілки є захист інтересів селянства, піднесення його добробуту,

культурно-освітнього й духовного рівня, забезпечення пріоритетності

соціального розвитку села. На базі спілки у січні 1992 p. була створена

Селянська партія України.

Набували розвитку й робітничі організації: Всеукраїнське об'єднання

солідарності трудящих (ВОСТ), Українське товариство робітників (УТР),

Вільні профспілки трудящих, Регіональний союз страйкових комітетів Донбасу

та ін.

Виникли організації й національних меншостей, які компактно проживають

у республіці. Найбільш активно проявили себе Організація

кримськотатарського національного руху та Національний рух

кримськотатарського народу. Вони виступають за утворення в Криму

національної автономії.

Самодіяльні угруповання, громадсько-політичні організації та рухи

активно створювалися молоддю України. Перш за все слід відзначити Спілку

незалежної української молоді. Українську студентську спілку, Студентське

братство.

3. Наслідки перебудови.

3.1. Завершення перебудови.

Горбачовське керівництво початок перебудову з лібералізації

політичного життя і мобілізації широких мас для участі в політику. Однак,

офіційна риторика викривала не політичну систему як таку, а лише окреме її

скривлення і прославляла демократію як невід'ємний (ленінський) її елемент,

відроджений після приходу до влади Горбачова. Іншими словами, “теоретична

основа” перебудова мала на меті не стільки зменшення, скільки на ділі

посилення легітимності колишньої системи.

Політична система не могла бути одночасно і реформована в

демократію, і збережена в обновленому, лише частково демократичному, ніж

колись, вигляді. Як відомо, ця система споконвічно ґрунтувалася на прямо

протилежних принципах.

Розпад колишньої системи був неминучий, тому що при збереженні

основ старої системи так звана демократизація старих владних інститутів

зводилася усього лише до заміни зовні новими, але авторитарними

інститутами. Демократичний горбачовський режим так і не зміг перебороти

внутрішній конфлікт з основами колишньої політичної системи яка збереглась,

і дозволити потрійне протиріччя перебудови: між дійсною ціллю, активною

демократичною риторикою й авторитарними тенденціями системи.

Усе сказане ні в якому разі не применшує значення того, що

відбулось. Велич і одночасно трагізм перебудови будуть згодом адекватно

оцінені. Однак сьогодні у твердих рамках політологічного аналізу

приходиться констатувати саме очевидне. У кінцевому рахунку це була ще одна

чергова спроба мобілізаційного ривка, що здійснювалася незвичайними, а тому

неефективними методами. Ціллю була мобілізація системи. У підсумку система

поборола діючий режим.

3.2. Підсумки перебудови.

До кінця 1991 року ми мали гібрид бюрократичного й економічного ринку

(переважав перший), мали майже закінчений (саме за рахунок принципової

юридичної невизначеності у відношенні формальних прав власності)

номенклатурний капіталізму. Панувала ідеальна для бюрократичного

капіталізму форма – «лжедержавна» форма діяльності приватного капіталу. У

політичній сфері - гібрид радянської і президентської форм правління,

республіка посткомуністична і переддемократична.[13;23]

Тепер торкнемося питання, безпосередньо зв'язаного з економічними

підсумками перебудовами і тією економічною обстановкою, що була

безпосередньо після неї.

Перед новою незалежною Росією стояли дуже важкі і масштабні задачі.

Першочерговою і самою насущною була економічна реформа, покликана вивести

країну з кризи і забезпечити росіянам гідний рівень життя. В економіці для

цього бачився єдиний шлях — перехід до ринкових методів господарювання,

пробудження підприємницької ініціативи приватних власників.

За роки «перебудови» було зроблено надзвичайно мало для реального

реформування господарського механізму. Прийняті союзним керівництвом закони

розширювали права підприємств, дозволяли дрібне приватне і кооперативне

підприємництво, але не торкалися принципових основ командно-розподільної

економіки. Параліч центральної влади і, як наслідок, ослаблення державного

контролю за народним господарством, що прогресував розпад виробничих

зв'язків між підприємствами різних союзних республік, самовлада директорів,

яке зросло, недальновидна політика штучного, за рахунок додаткової грошової

емісій, зростання доходів населення, як і інші популістські міри в

економіці — усе це призвело до наростання протягом 1990—1991 р.

економічного, кризи в країні. Руйнування старої економічної системи не

супроводжувалося появою на її місці нової. Цю задачу слід було вирішувати

вже новим незалежним державам.

Слід було продовжити процес формування вільного демократичного

суспільства, успішно початий «перебудовою». У країні вже була реальна воля

слова, що виросла з політики «гласності», складалася багатопартійна

система, проводилися вибори на альтернативній (з декількох кандидатів)

основі, з'явилася формально незалежна преса. Але зберігалося переважне

становище однієї партії — КПРС, що фактично зрослась з державним апаратом.

Радянська форма організації державної влади не забезпечувала

загальновизнаного поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову її

галузі. Було потрібно реформувати державно-політичну систему країни, що

виявилося цілком під силу новому керівництву.

До кінця 1991 р. економіка СРСР виявилася в катастрофічному становищі.

Прискорювалося падіння виробництва. Національний доход у порівнянні з 1990

р. зменшився на 20%. Дефіцит державного бюджету, тобто перевищення

державних витрат над доходами, складав, за різними оцінками, від 20% до 30%

валового внутрішнього продукту (ВВП). Наростання грошової маси в країні

погрожувало втратою контролю держави над фінансовою системою і

гіперінфляцією, тобто інфляцією понад 50% на місяць, що могла паралізувати

всю економіку.[13;46]

Прискорений ріст зарплат і виплат, що почався з 1989 р., збільшив

незадоволений попит, під кінець року більшість товарів зникло з державної

торгівлі, але проте втридорога продавалося в комерційних магазинах і на

«чорному ринку». За період з 1985 р. по 1991 р. роздрібні ціни виросли

майже в три рази, державний контроль за цінами не міг зупинити інфляцію.

Несподівані перебої в постачанні населення різними споживчими товарами

викликали «кризи» (тютюновий, цукровий, горілочний) і величезні черги.

Уводився нормований розподіл багатьох продуктів (по талонах). Люди

побоювалися можливого голоду.

Серйозні сумніви виникли в західних кредиторів у платоспроможності

СРСР. Сумарний зовнішній борг Радянського Союзу до кінця 1991 р. складав

більш 100 млрд. доларів, з урахуванням взаємних боргів чиста заборгованість

СРСР у конвертованій валюті в реальному вираженні оцінювалася близько 60

млрд. доларів. До 1989 р. на обслуговування зовнішнього боргу (погашення

відсотків і ін.) ішло 25—30% від суми радянського експорту в конвертованій

валюті, але потім у зв'язку з різким падінням експорту нафти Радянському

Союзу для придбання відсутньої валюти довелося продавати золотий

запас.[10;183] До кінця 1991 р. СРСР уже не міг виконати свої міжнародні

зобов'язання по обслуговуванню зовнішнього боргу. Економічна реформа

ставала неминучою і життєво необхідною.

Кульмінацією протиборства представників двох влад (Президента СРСР М.

Горбачова, обраного 15 березня 1990 року на союзному з'їзді народних

депутатів, проти Президента Росії Б.Єльцина, обраного 12 червня 1991 року

всенародним голосуванням) стали події 19-21 серпня 1991 року, відомі як

серпневий путч ДКНС. Російське керівництво, яке очолило боротьбу проти

путчистів, що діяли, цілком ймовірно, з мовчазного схвалення Горбачова,

розтрощило не тільки ДКНС, але і забезпечило тим самим перемогу Росії, і її

верховних органів над союзним Центром. З осені 1991 року Конституція і

закони РРФСР, з'їзд народних депутатів і Верховна Рада РРФСР, Президент

РРФСР одержали повне верховенство на території Росії. Незалежність

Російської Федерації стала реальною.[13;67]

І сьогодні після ліквідації Радянського Союзу, продовжують зберігатися

і діяти фактори, що зв'язували колишні радянські народи, і, насамперед –

морально–психологічні, а саме: глибоко усвідомлене почуття приналежності

до єдиної великої країни. Тому можна зрозуміти і якось пояснити ті складні

відносини, що виникли між народами колишнього СРСР в умовах утворення СНД:

багатьом важко змиритися з тією ситуацією, у якій вони виявилися сьогодні.

Справді, виникло досить аморфне, не відоме світовій практиці, державне

утворення. Із самого початку було невідомо, як воно себе поведе при

вирішенні багатьох проблем, як внутрішнього, так і міжнародного характеру.

Висновки

Розглянувши основні економічні і політичні перетворення в епоху

перебудови, можна переступити до розгляду її підсумків і результатів, чого

домагався Горбачов, і що в реальності ми отримали.

Розглянемо спочатку проблеми перебудови з погляду приватної власності

або номенклатури бюрократичної машини радянської держави. Тобто для чого

потрібна була перебудова номенклатурі і що в дійсності вона одержала?

Найбільш активна частина ліберально-демократичної інтелігенції або так

називані «виконроби перебудови» здебільшого це були люди, так чи інакше

зв'язані з владою.

Масові загони власне номенклатури - і господарської і навіть політичної

- цілком спокійно і досить співчутливо поставилися до «антикомуністичної

революції». Тому вона і відбулася так легко, безкровно в той же час

залишилася «половинчатою», а для багатьох обернулася обманом їхніх

соціальних чекань і надій.

Ну і, нарешті, зовсім очевидним став характер номенклатурно-

антиноменклатурної революції, коли усі побачили, що саме номенклатура (і її

«дочірні загони» начебто так називаного комсомольського бізнесу) раніше

інших збагатилася в ході поділу власності. Дістали права громадянства

терміни «номенклатурна приватизація», «номенклатурний капітал

(капіталізм)», «номенклатурна демократія».

У 1990-1991 роках у нас, безумовно, відбулася світова геополітична

катастрофа. Вона була несподіваною для більшості радянських людей. Так, у

середині 80-х років відомі історики А. Некрич і М. Геллер писали:

«Наближаючи до свого 70-річчя, держава, породжена в жовтні 1917 року,

завершує восьме десятиліття XX століття як остання світова імперія. Над

радянською зоною - від Куби до В'єтнаму, від Чехословаччини до Анголи -

ніколи не заходить сонце... Успіхи системи очевидні».[9;54] Саме таким було

світовідчування Заходу, який панічно боявся радянської агресії.

Незважаючи на такі світовідчування, крах комуністичної системи усе-таки

відбувся. 1985-1991 роки - кінець комунізму. Починається відкрита

номенклатурна приватизація, приватна власність узаконюється, про реально-

державну (тоталітарну власність) вже і мови немає. Номенклатура відкрито

перетворюється в капіталістичну. До кінця цього періоду лад схожий уже не

на «імперіалізм» у класично - ленінському описі, а на щось перехідне до

«західної» моделі, до ринкової економіки, до відкритого суспільства і

вільного капіталізму. Політично все це йде на тлі тотального розгрому

держави, що цілком програло психологічну і холодну війну як у зовнішньому

світі, так і усередині країни. Поразка закінчується розпадом, зникненням

колишньої могутньої держави СРСР.

Література

1. Александров-Агентов А.М. “От Коллонтай до Горбачева”. М., 1994 г.

2. Волкогонов Д.А. “Семь вождей”. Книга 2 М., 1995 г.

3. “Все - впереди!” В. Игнатенко, “Новое время”. № 22 1989 г.

4. Гайдар Е. «Государство и эволюция».

5. Горбачев М.С. “Годы трудных решений”. М., 1993 г.

6. “За новое политическое мышление в международных отношениях”. М.,

1987 г.

7. Корниенко Г.М. “Холодная война”: свидетельство ее участника. М.,

1995 г.

8. М. Геллер «Седьмой секретарь: 1985-1990»

9. М. Геллер «Россия на распутье: 1990-1995»

10. Медведев В.А. “Распад”. М., 1991 г.

11. Нежинский Л.И., Челышев К.А. Советская внешняя политика в годы

“холодной войны” (1945-1985). Новое прочтение. -М., 1995 г.

12. “Открыть будущее!” В. Игнатенко, “Новое время”. № 20 1989 г.

13. С.Рябикин «Новейшая история России (1991-1997)»

14. Черняев А.С. “Шесть лет с Горбачевым”. М., 1993 г.

15. Шеварнадзе Э.А. “Мой выбор”. -М., 1991 г.

Страницы: 1, 2, 3, 4