Національна політика СРСР в роки перебудови

Національна політика СРСР в роки перебудови

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра всесвітньої історії

Shura19@yandex.ru

Курсова робота

на тему:

Національна політика СРСР в роки перебудови

Виконала:

студентка -го курсу,

групи , історико-

соціологічного факультету

Науковий керівник:

РІВНЕ - 2004

ЗМІСТ

Стор.

Вступ.....................................................................

............................................... 3

1. Передумови

перебудови..................................................................

......... 5

1. Початок перебудови: відсутність передумов для

розвитку

демократії................................................................

....... 5

1.2. Цілі і задачі перебудови

.................................................................. 8

2. Перебудова та викликані нею

зміни.................................................... 10

2.1. Реформа державного апарату в період перебудови.....................

10

2.2. Зміни в законодавстві

............................................................................

15

2.3. Формування нової зовнішньополітичної доктрини СРСР....... 20

2.4. Соціально-економічна і політична ситуація в

період

перебудови..................................................................

................. 25

3. Наслідки

перебудови..................................................................

............... 36

3.1. Завершення

перебудови..................................................................

....... 36

3.2. Підсумки перебудови………………………………………………….. 37

Висновки ……………………………………………………………………… 40

Література …………………………………………………………………….. 42

Вступ

У 1982 р. пішов з життя Л.І.Брежнєв, людина, яка уособлювала собою

неосталінізм. Протягом п’ятнадцяти років, за винятком розстрілів і масових

тортур, практично все лишалося, як було при Сталіні. За неповні два

десятиліття в країні було відновлено й зміцнено командно-адміністративну

систему управління всіма сторонами суспільного життя. Вона не передбачала

ні в економіці, ні в культурі, ні, тим більше, в пресі ніяких дій, які не

були би узгоджені з керівництвом. Ініціатива дозволялася лише в межах того,

як краще виконати вказівки партії.

Новий генеральний секретар, який прийшов після Л.І.Брежнєва, Ю. В.

Андропов, прагнув “затягнути гайки” і, як багаторічний голова комітету

держбезпеки, взявся не до демократизації життя, а до впорядкування

насильства, яке мало покласти край розпаду соціалістичного суспільства.

Серед заходів, до яких вдалося керівництво країни, були і дуже непопулярні,

наприклад, було дано команду зупиняти людей на вулицях та в кінотеатрах за

те, що вони в робочий час перебували не на роботі.

Наступний генеральний секретар ЦК КПРС К.У. Черненко повернув країну

назад, на рейки застою, до брежнєвських часів. Знову і партію, і пресу

охопила апатія, а економіка й соціальна сфера продовжували втягуватися в

повномасштабну кризу.

Врешті в квітні 1985 р. до найвищої партійної влади в СРСР прийшов

новий генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Квітневий пленум

знаменував собою докорінний поворот в історії і компартії, і Радянського

Союзу, і України, і української преси, і в цілому всього світу. На

квітневому пленумі так звані реформаційні сили партії провели в генсеки

свою кандидатуру першого секретаря Ставропольського обкому, реформатора,

який вже мав певний авторитет за кордоном (ще як член політбюро ЦК КПРС,

він побував в Англії і тодішній прем’єр-міністр Великої Британії Тетчер

дала йому дуже високу оцінку як гнучкому політичному і державному діячеві).

В лютому-березні 1986 р. пройшов ХХVII з(їзд КПРС. Вперше, на відміну

від попередніх з’їздів, на ньому було заслухано не звітну, а політичну

доповідь. В ній було поставлено діагноз нашому суспільству: його державна й

політична система застаріла, не відповідає вимогам сучасності. Зокрема,

було наголошено на проблемі “відірваності слова від справи”.

XXVII з(їзд КПРС зробив спробу повернути партію обличчям до людей. По

суті, було поставлено історичний експеримент на сумісність соціалізму та

демократії. І експеримент, на подив його організаторів, дав негативну

відповідь: командно-адміністративний соціалізм, збудований в СРСР,

протилежний демократії, несумісний з нею, - і таким чином довів перевагу

демократії.

Почалися процеси, які спочатку мали на меті пристосувати партію до

нових умов, позбутися застійних явищ, оживити, прискорити, активізувати

партійну роботу і відтак перевести економіку на режим оздоровлення.

Стратегічний курс на перебудову соціальних відносин було визначено на

кількох наступних пленумах і затверджено у новій редакції програми партії

(програми побудови комунізму, прийнятої ще в хрущовські часи). Це сталося

на ХХVІІ з(їзді КПРС, а згодом було підтверджено та поглиблено на ХІХ

Всесоюзній партійній конференції.

Метою бурхливих перемін у соціально-економічній та політичній сферах

життя було визнано вирішення назрілих соціальних проблем на основі розвитку

планово-ринкового господарства, повністю звільненого від бюрократичних пут.

В економіці було проголошено відмову від командно-адміністративної

системи управління й проголошено переважно економічні методи управління

господарством - а згодом навіть визнано необхідність переходу до соціально

орієнтованих ринкових відносин, що по суті вже означало скасування

планового принципу розвитку промисловості й сільського господарства.

В соціальній сфері було проголошено відмову від так званого залишкового

принципу, за яким на освіту, культуру, медицину, екологію тощо витрачається

те, що лишається після пріоритетних витрат. Проголошено було повернення до

усвідомлення їх першочергового значення, до практичного переорієнтування

економіки на вирішення її потреб.

У політиці - взято курс на пробудження від апатії та байдужості, на

різку політизацію народних мас, на розділення функцій партії і держави,

перехід від монополії КПРС у сфері ідеології, зокрема ЗМІ, до плюралізму,

становлення багатопартійності. Певне здивування при цьому викликало те, як

старі, ще сталінського гарту газети пишалися тим, що саме партія

проголосила курс на оновлення життя в країні, та ставали на чолі цього

дозволеного та узгодженого прогресу.

1. Передумови перебудови.

Квітень 1985 року поклав початок повільним, обережним реформам,

спрямованим на часткове відновлення існуючої системи. Зміни, що відбувалися

протягом приблизно трьох наступних років, віддалено нагадували ситуацію, що

склалася в Росії наприкінці 50-х років минулого століття. Сто тридцять

років тому потреба в частковій модернізації режиму була усвідомлена в

результаті поразки в Кримській війні, що продемонструвала усьому світу, як

далеко відстала Російська імперія від інших європейських держав за час, що

пройшов після тріумфальної перемоги її над наполеонівською Францією. Тепер

же причиною “ремонту, що почався,” стало відставання від США в гонці

космічних озброєнь: нездатність у силу економічних причин дати відповідь на

програму “зоряних війн” переконала правлячі кола СРСР у тому, що змагання в

сфері високих технологій уже майже програно (про близькість економічної

кризи говорить хоча б такий факт: з 1971 по 1985 р. у наявності була

негативна динаміка росту по найважливіших економічних показниках.

Мова йшла зовсім не про те, щоб змінити систему - існуюча цілком

влаштовувала правлячі верхи. Систему цю прагнули лише пристосувати до нових

- насамперед міжнародних - умов.

Навпроти, у первісному проекті перебудови в главу кута ставилася

технологія, а не людина - їй приділялася незрозуміла роль “людського

фактора”.

1.1. Початок перебудови: відсутність передумов для розвитку демократії.

У 1985 році СРСР являв собою типовий приклад панування тоталітарного

режиму в рамках соціалістичної системи. Природно, що в такій обстановці не

могли скластися передумови, необхідні і достатні для переходу до

демократії.

У західній політології прийнято розрізняти економічні, політичні і

культурно-психологічні передумови, що сприяють становленню ефективної

демократії. До економічних передумов можна віднести високий рівень

індустріалізації і певний рівень добробуту населення. Відповідно до теорії

політолога Лернера, високий рівень економічного розвитку, досягнутий у ході

попередньої політичної епохи, є первинною умовою стабільної демократії і

всебічної модернізації суспільства. Перефразувавши Лернера, можна сказати,

що чим нижче рівень економічного добробуту має країна, тим менше в неї

шансів для демократизації.

У СРСР були відсутні соціально-економічна основа і відповідні

передумови демократії – не було ринку, середнього класу, достатнього

економічного розвитку.

До політичних передумов демократії західні політологи відносять

визнання всіма політичними суб'єктами “правил демократичної гри”, під якими

розуміються: визнання політичною елітою й основною масою громадян країни

демократичних принципів устрою держави (наприклад, принцип поділу влади в

державі, багатопартійність, воля ЗМІ і. т.д.), визнання політичної

опозиції, активна участь громадян у політичному житті країни.[10;144]

Тоталітарна політична культура громадян, що ґрунтувалася на принципах

колективізму, визначеності, єдності й однаковості, перешкоджала виникненню

продемократичних чи хоча б антитоталітарних поглядів. Для успіхів процесів

демократизації в СРСР необхідно було поступово змінювати, трансформувати

політичну культуру соціалізму, що з погляду світової політології не

підходила для демократії, точно так само що як існувала економічна

культура, теорія і практика соціалізму не підходили для ліберальної

економіки.

Перебудова – комплекс реформ, що були ініційовані і перетворені в життя

“зверху”.

Розглянемо більш докладно основні складові переходу до демократії з

погляду західних політологів.

Перша стадія – лібералізація, відповідно до поглядів західних

теоретиків, являє собою процес інституціоналізації основних громадянських

воль без радикальної зміни владного апарату, тобто свого роду контрольоване

відкриття нового політичного простору, що має ціль поставити під сумнів

легітимність і стабільність попереднього політичного режиму. Легітимність

колишнього режиму звичайно зменшується внаслідок його дискредитації

реформаторами і демонстрації ними переваг нового, демократичного режиму.

Широка політична участь громадян, розширення громадянських прав і воль

теоретично повинні вести до появи в суспільстві альтернативних думок і

настроїв. Основним критерієм лібералізації, звичайно, вважається поява

конфліктів інтересів, що, з одного боку, є необхідною передумовою

демократії, а з іншого боку – одночасно підриває стабільність попереднього

режиму.

На другій стадії конфлікт між прихильниками старого режиму й опозицією

може мати два варіанти завершення. Або це демонтаж колишньої системи

внаслідок мирного дозволу конфлікту інтересів між режимом і опозицією, або

розпад системи у випадку небажання позначених сторін прийти до компромісу.

Для остаточного демонтажу системи необхідно, щоб протистояння

опозиційних сил завершилося добровільним прийняттям усіма сторонами

демократичних норм і цінностей.

Третьою стадією розвитку моделі є власне демократизація, що являє собою

конституційне оформлення демократії. Основним критерієм досягнення певного

рівня демократизації суспільства в даній моделі служать демократичні

вибори, при проведенні яких жодна зі сторін не може цілком їх контролювати

і гарантувати результат у свою користь. Конституційне оформлення

демократичних інститутів за цією схемою здійснюється шляхом прийняття

спеціальних нормативних актів.

Остання четверта стадія характеризується засвоєнням нових норм і

цінностей громадянами країни.

У чому ж помилка горбачовської демократизації? У 1985 році

демократизація системи випереджала ріст потреб громадян СРСР у цій

демократії.

1.2. Цілі і задачі перебудови

Керівництво країни на чолі з Горбачовим поставило перед собою ціль

вивести суспільство з колишнього, застійного стану і повести країну до

демократії, що своєрідно розуміється. У заявах керівництва того часу можна

виявити три потенційно необхідних для здійснення реформи компонента:

аналітичний, що містив критику існуючої системи (гасло гласності),

перспективний, пояснюючий те, що повинно бути зроблене (гасло перебудови)

і тактичний пояснюючий механізми досягнення мети (на різних етапах цю роль

грали гасла “прискорення”, “нового мислення” і “демократизації”).[1;94]

Перебудова мала своєю урочисто проголошеною метою не трансформацію системи,

а перехід до нового, гуманного соціалізму. Усебічна ж демократизація

повинна була торкнутися тільки нижчих ешелонів влади. Процеси, що почалися,

були спрямовані лише на часткову видозміну колишньої політичної системи і

на збереження позицій КПРС при пануванні трохи модернізованої

соціалістичної ідеології.

Перші реформи. Причини кризи в економіці, що наступили, треба шукати у

виродливій структурі народного господарства країни і відсутності серйозних

стимулів до праці. Усе це варто помножити на серйозні помилки в управлінні,

допущені на початку перебудови.

Спочатку, на XVII З'їзді КПРС питання ставилося правильно: повернути

виробництво обличчям до споживача й активізувати людський фактор. Але як

домогтися поставленої мети? Горбачов обрав цілком марксистський метод -

метод проб і помилок.[4;47]

Спочатку було “прискорення” - наївна спроба за допомогою ідеологічних

заклинань і призовів до “кожного на своєму робочому місці” змусити

проржавілий господарський механізм крутитися швидше. Але одними

домовленостями було не обійтися: на випуск товарів народного споживання

була задіяна тільки одна сьома частина основних виробничих фондів. І уряд

затіяв малу індустріалізацію - для того, щоб в остаточному підсумку

модернізувати відсталу легку промисловість. Усе це, однак, закінчилося

провалом уже на першому етапі: мільярдні держкапіталовкладення в базові

галузі безвісти розчинилися в загальному бедламі - нового обладнання,

матеріалів, технологій легка промисловість так і не дочекалася.

Тоді скоротили закупівлю ширвжитку і кинули валютні кошти на закупівлю

техніки за рубежем. Результат - мінімальний. Частина устаткування так і

залишилася на складах і під відкритим небом - недостача виробничих площ. А

те, що удалося зрештою змонтувати, то і справа давала відмовлення. Цілі

потокові лінії простоювали через неправильну експлуатацію, відсутності

запчастин, низької якості сировини.

Нарешті зрозуміли, що при відсутності стимулів у виробників нічого в

економіці не повернеш. Вирішили дати підприємствам госпрозрахункову

самостійність. Але обмежена воля обернулася лише правом безконтрольної

витрати державних засобів і призвела до здуття цін, скороченню обсягів

виробництва і різкому рості грошової маси в наявному обігу.

Ріст заробітків при цьому ніяк не вплинув на вихід кінцевої споживчої

продукції, оскільки гроші виплачувалися не тільки виробникам товарів, але і

всім іншим без винятку.

Бажання влади виглядати добре без усяких на те основ зіграло з нею

поганий жарт. Не скорочуючи колишніх витрат, у центрі і на місцях

розробляли незліченні соціальні програми, накачували в економіку інфляційні

гроші. Зрештою роздутий платоспроможний попит початків потихеньку

роздавлювати і торгівлю, і споживчий сектор промисловості.

Втрати народного господарства від реформ Горбачова зростали. Другий

подих до соціалізму так і не прийшло - почалася агонія...

2. Перебудова та викликані нею зміни.

2.1. Реформа державного апарату в період перебудови.

Зміни, що відбувалися в країні, основним змістом котрих була

демократизація суспільного життя, зокрема розвиток гласності і політичного

плюралізму, а також послаблення влади КПРС — стрижня адміністративно-

командної системи управління, обумовили необхідність реформування

державного апарату як в центрі, так і на місцях. Ця робота почала

розгортатись перш за все на союзному рівні. Досить радикальним кроком у

реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 p. III з'їздом

народних депутатів СРСР постанови про обрання М.Горбачева Президентом СРСР.

М.Горбачев став президентом країни, одержавши лише 59,2% від списочного

складу з'їзду народних депутатів СРСР.[2;114] Запровадження інституту

президентства в країні було логічним втіленням у практику державного

будівництва теорії розподілу влади, що передбачало функціонування трьох

самостійних гілок влади, в тому числі й виконавчої.

26 грудня 1990 p. з'їзд народних депутатів СРСР прийняв Закон "Про

зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з

удосконаленням системи державного управління", значне місце в якому

відводилося правовому регулюванню організації та діяльності уряду СРСР.

Замість Ради Міністрів СРСР уряд далі іменувався Кабінетом Міністрів СРСР.

В оновленій ст. 128 Конституції СРСР зазначалося, що Кабінет Міністрів СРСР

є виконавчо-розпорядчим органом Союзу РСР і підлеглий президенту СРСР.

Докладно організація і діяльність уряду СРСР регламентувалися Законом СРСР

від 20 березня 1991 p. "Про Кабінет Міністрів СРСР". Реконструювання уряду

СРСР означало логічне продовження конституційного оформлення виконавчої

влади. Галузеве управління в країні здійснювали міністерства СРСР та інші

центральні органи державного управління Союзу РСР. Перелік названих союзних

органів наводився в Законі СРСР від 1 квітня 1991 p.[14;221]

У період, що розглядається, була піддана реформуванню й судова система.

13 листопада 1989 p. Верховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства

СРСР і союзних республік про судоустрій. Підвищити роль суду були покликані

й інші правові акти. Так, 20 червня 1989 p. Верховна Рада СРСР прийняла

Закон "Про статус суддів в СРСР", а в грудні 1989 p. ухвалила низку

правових актів про судову систему, зокрема Закон СРСР "Про відповідальність

за неповагу до суду", постанови "Про затвердження Положення про

кваліфікаційні колегії суддів судів Союзу РСР", "Про затвердження Положення

про кваліфікаційну атестацію суддів", "Про затвердження Положення про

дисциплінарну відповідальність суддів, відкликання і дострокове звільнення

суддів та народних засідателів судів Союзу РСР".[4;118]

В процесі конституційних нововведень у роки "перебудови" було зроблено

спробу створити орган конституційного контролю. Цим органом став Комітет

конституційного нагляду СРСР, організація і діяльність якого були

врегульовані Законом про Конституційний нагляд в СРСР, ухваленим з'їздом

народних депутатів СРСР У грудні 1989 p. Проте діяльність зазначеного

органу виявилась малоефективною. Комітет був квазісудовим органом і являв

собою додаток до з'їзду народних депутатів СРСР. Громадяни були позбавлені

можливості звертатися до нього з конкретних питань.

На союзному рівні було зроблено спробу здійснити корінну реформу

організації місцевої влади. 9 квітня 1990 p. був прийнятий Закон СРСР "Про

загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР".

Згідно з постановою Верховної Ради СРСР про порядок введення в дію

зазначеного Закону вважалися такими, що втратили силу, закони про основні

права і обов'язки усіх ланок місцевих Рад народних депутатів. У той же час

Верховним Радам союзних республік пропонувалось забезпечити розроблення і

прийняття законодавчих актів, які б регулювали місцеве самоврядування

республік. Закон СРСР від 9 квітня 1990 p. містив основну ідею — перевести

місцеві Ради з режиму єдиного державного керівництва в режим місцевого

самоврядування — і закріплював становище місцевих Рад як повноправних

господарів на своїй території.

В руслі зазначених напрямків реформування союзної державності

здійснювалось і реконструювання державного апарату УРСР.

Помітною подією в державно-правовому житті УРСР було прийняття

Верховною Радою республіки 27 жовтня 1989 p. Закону "Про зміни і доповнення

Конституції (Основного Закону) Української РСР". У преамбулі цього Закону

зазначалося, що зміни до Конституції УРСР вносяться з метою розвитку

демократії, самоврядування народу, удосконалення виборчої системи,

структури, діяльності Рад народних депутатів, органів правосуддя та

відповідно до Закону СРСР "Про зміни і доповнення Конституції (Основного

Закону) СРСР". Прийняття Закону від 27 жовтня 1989 p. означало певне

зрушення у бік розвитку представницької демократії в Україні. Це було

Страницы: 1, 2, 3, 4