Національна політика СРСР в роки перебудови

пов'язано у першу чергу з демократизацією виборчої системи. Закон, зокрема,

забезпечував перехід до реальної, а не тільки проголошеної альтернативності

висування кандидатів у депутати. Істотні зміни було внесено в розділ 12

Конституції УРСР, що регламентував організацію і діяльність Верховної Ради

республіки. Чіткіше визначалась компетенція Верховної Ради, предмети

виключного відання цього вищого органу влади УРСР. Значно розширювалися

повноваження Голови Верховної Ради УРСР, який набуває рангу найвищої

посадової особи республіки і представляв УРСР у країні та в міжнародних

відносинах. Конституція УРСР у редакції Закону від 27 жовтня 1989 p.

передбачала функціонування в республіці Комітету конституційного нагляду

УРСР, який обирався Верховною Радою строком на 10 років. Істотні зміни були

внесені також в розділ 18 Конституції УРСР "Суд і арбітраж". Наприклад,

змінювався порядок обрання народних суддів районних народних судів. Обирали

їх обласні Ради народних депутатів. Судді усіх судів обиралися строком на

10 років. В розвиток демократичних начал виборчої системи, Верховна Рада

республіки 27 жовтня 1989 p. прийняла закони "Про вибори народних депутатів

Української РСР" та "Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів

Української РСР".[14;315]

Демократизація виборчої системи дала позитивні результати. У березні

1990 p. на виборах до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депутатів

національно-демократичні сили одержали переконливу перемогу. Так, на

виборах до Верховної Ради вони завоювали в умовах жорсткого пресингу з боку

владних структур 27% депутатських мандатів. У парламенті республіки була

сформована опозиція в особі Народної Ради, до складу якої увійшло 125

депутатів. Між ними і партапаратною більшістю депутатів ("група 239")

розгорнулася запекла політична боротьба.[3;7] Уперше за багато років свого

існування Верховна Рада почала працювати в парламентському режимі, тобто

сесії продовжувалися по кілька місяців. Порядок їх роботи визначався

Тимчасовим регламентом засідань Верховної Ради Української РСР дванадцятого

скликання, затвердженим Верховною Радою УРСР 22 травня 1990 p.

Новий поштовх справі удосконалення державного апарату УРСР дало

прийняття Декларації про державний суверенітет України. 24 жовтня 1990 p.

Верховна Рада прийняла Закон "Про зміни і доповнення Конституції (Основного

Закону) Української РСР". Вони стосувалися в першу чергу розділу "Політична

система". Було змінено статтю Конституції про принцип демократичного

централізму. У новій редакції зазначалося, що організація і діяльність

держави ґрунтуються на засадах виборності всіх органів державної влади,

підзвітності їх народові, відповідальності кожної державної та службової

особи за доручену справу, обов'язковості рішень вищестоящих органів для

нижчестоящих відповідно до їх компетенції. Цим же Законом було виключено

ст. 6 Конституції про керівну і спрямовуючу роль КЛРС у суспільному та

державному житті і надано право політичним партіям, громадським

організаціям і рухам через своїх представників, обраних до Рад народних

депутатів, та в інших формах брати участь у розробці і здійсненні політики

в управлінні державними і суспільними справами. Таким чином, були підірвані

засади монопольного панування компартії в державі як вирішального чинника

функціонування командно-адміністративної системи управління.

Зміни і доповнення Конституції УРСР торкалися ряду статей про

розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими

органами. Істотні зміни було внесено до розділів 18 ("Суд і арбітраж") та

19 ("Прокуратура"). Судова і прокурорська системи України фактично

виводилися із підпорядкування союзним структурам. Так, в ст. 149

Конституції зазначалося, що "найвищий судовий контроль і нагляд за судовою

діяльністю судів республіки здійснюється лише Верховним Судом Української

РСР", а в ст. 163 — що "Генеральний прокурор Української РСР призначається

Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй

підзвітний". Встановлювалося, що організація й порядок діяльності судів і

органів Прокуратури УРСР визначаються виключно законами УРСР.[12;9]

Передбачалося також створення в Україні дуже важливого органу —

Конституційного Суду.

20 грудня 1990 p. був прийнятий закон України "Про міліцію". Згідно з

ним основними завданнями міліції оголошувалися: забезпечення особистої

безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання

правопорушенням та їх припинення; виявлення і розкриття злочинів, розшук

осіб, що їх скоїли;

забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних

посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;

участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння в

межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам,

організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

Робота по удосконаленню держапарату України тривала й у 1991 р. Так,

Законом від 21 травня 1991 p. були змінені і доповнені статті Конституції

про структуру вищої виконавчої влади республіки. Посада голови Ради

Міністрів замінялась посадою прем'єр-міністра, Рада Міністрів стала

називатися Кабінетом Міністрів — урядом України — найвищим органом

державного управління республіки. 13 травня 1991 p. був прийнятий Закон

"Про перелік міністерств та інших центральних органів державного управління

Української РСР". Значною подією стало запровадження в Україні поста

Президента УРСР. З цього приводу Верховна Рада УРСР прийняла 5 липня 1991

p. такі закони: "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення

змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР", "Про

Президента Української РСР", "Про вибори Президента Української РСР".

Вибори Президента України призначалися на 1 грудня 1991p.[10;198] Таким

чином, запровадження поста Президента УРСР було новим кроком по створенню в

республіці державного апарату, побудованого на принципах розподілу влади.

У період, що розглядається, значні за обсягом та змістом зміни і

доповнення до Конституції були внесені Верховною Радою України Законом від

19 липня 1991 p., викликані створенням Кримської Автономної республіки,

необхідністю визначення її конституційного статусу. В свою чергу це

викликало зміни статей Конституції про адміністративно-територіальний

устрій, систему і компетенцію державних органів.

Істотним змінам було піддано законодавство УРСР про місцеві Ради. Це

було пов'язано з прийняттям 7 грудня 1990 p. Закону УРСР "Про місцеві Ради

народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування". Він визначив

засади місцевого самоврядування — основи демократичного устрою влади в

республіці, правовий статус місцевих Рад народних депутатів, органів

територіального громадського самоврядування, а також форми безпосередньої

демократії. У преамбулі Закону підкреслювалося, що цей правовий акт є

основою реалізації державної влади і місцевого самоврядування, утвердження

повноти народовладдя на відповідних адміністративних територіях. З

введенням в дію зазначеного Закону втрачало чинність законодавство про

обласні, районні, міські, районні в місті, селищні, сільські Ради народних

депутатів УРСР .

Ось такі основні зміни в державному апараті України сталися в умовах

реформування політичної системи країни. Новий етап реформи держапарату

республіки розпочався уже у другій половині 1991 p., коли Україна набула

статусу незалежної держави.

2.2. Зміни в законодавстві в період перебудови.

На початок 1985 р. в Україні діяло розгалужене як союзне, так і

повністю відповідне йому республіканське законодавство. Воно було покликане

забезпечити функціонування командно-адміністративної системи управління і

планової економіки. У роки "перебудови" здійснюється реформування

законодавства. У діючі закони, інші правові акти вносяться численні зміни і

доповнення. Крім того, приймаються нові законодавчі акти. Практично не було

жодної галузі права, де б не сталися часом істотні зміни. Усе це було

обумовлено процесами, які відбувалися у суспільстві.

Особливо активний процес оновлення законодавства спостерігався в

галузях права, які регулювали економічні відносини. Так, було прийнято

низку правових актів, покликаних забезпечити перехід економіки СРСР на

систему ринкових відносин.

Зміна економічного фундаменту суспільства, пов'язана з переходом до

багатоукладної економіки, викликала посилення значення цивільного права як

основного регулятора ринкових відносин, що формувалися. Головними актами,

які регулювали цивільно-правові відносини в Україні у період, що

розглядається, були Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних

республік від 8 грудня 1961 p. та Цивільний кодекс УРСР 1964 p., куди

вносилися зміни і доповнення. Проте поряд із зазначеними актами були

прийняті й нові закони, які вносили істотні зміни в цивільне право. Це перш

за все закони СРСР від 4 червня 1990 р. "Про підприємства в СРСР", від 26

травня 1988 p. "Про кооперацію в СРСР", від 6 березня 1990 p. "Про

власність в СРСР", Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про

оренду від 23 листопада 1989 p. та ін. В УРСР новими важливими актами в

галузі цивільного права стали закони від 17 лютого 1991 р. "Про власність"

і від 27 березня 1991 р. "Про підприємства в Україні".[14;156]

У травні 1991 p. були прийняті нові Основи цивільного законодавства

Союзу РСР і союзних республік, які набрали чинності 1 січня 1992 p. Вони

являли собою серйозний, глибоко продуманий, працездатний закон ринкового

типу.

До законодавства в галузі цивільного права тісно примикали правові

акти, покликані створити сприятливі умови для підприємницької діяльності.

Одним з них був Закон СРСР від 2 квітня 1991 p. "Про загальні засади

підприємництва громадян в СРСР", яким, зокрема, регламентувалися права і

відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності. В Законі

підкреслювалося, що він спрямований на створення умов для широкого

виявлення господарської ініціативи і заповзятливості громадян на підставі

реалізації принципу рівності усіх форм власності, свободи розпорядження

майном і вибору сфер діяльності. На забезпечення ефективного функціонування

економіки в умовах ринкових відносин були спрямовані Основи законодавства

про інвестиційну діяльність від 10 грудня 1990 p., а також Закон СРСР від

11 грудня 1990 р. "Про банки і банківську діяльність", який передбачав

можливість існування поряд з державними й комерційних банків.[14;157]

В Україні союзне законодавство про підприємницьку діяльність було

продубльовано в законах УРСР від 7 лютого 1991 р. "Про підприємництво" і

від 18 вересня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність".

Одним з найважливіших правових актів, покликаних регулювати економічні

відносини, були Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про

землю від 28 лютого 1990 p. Вони мали регулювати земельні відносини і

створювати умови для раціонального використання та охорони земель,

відтворення родючості ґрунтів, збереження і поліпшення природного

середовища, розвитку усіх форм господарювання.

Перехід до ринкової моделі розвитку економіки був неможливим без

кардинального реформування трудового законодавства. Перші кроки у цьому

напрямку були зроблені на початку 1988 p., коли розпочався перехід

практично усіх підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування. З

цього часу був встановлений новий порядок розробки й укладення колективних

договорів. Основною його особливістю є деяка демократизація усієї

колдоговірної роботи.

З метою забезпечення рівноправності з чоловіками трудове законодавство

розширило жінкам пільги і надало їм додаткові гарантії трудових прав. Це

було закріплено, зокрема, в Законі СРСР від 22 травня 1990 р. "Про внесення

змін і доповнень у деякі законодавчі акти СРСР з питань, що стосуються

жінок, сім'ї та дитинства" і постанові Верховної Ради СРСР від 10 квітня

1990 p. "Про деякі заходи щодо поліпшення становища жінок".

Питання трудових відносин регулювалися і в таких законах СРСР, як "Про

власність в СРСР", "Про підприємства в СРСР", Основи законодавства Союзу

РСР і союзних республік про оренду. Наприклад, в ст. 62 Закону "Про

власність в СРСР" закріплялося, що громадянину належить виключне право

розпорядження своїми здібностями до праці.[14;157]

У трудовому законодавстві були й інші зміни прогресивного характеру.

Так, тривалість випробування при прийомі на роботу стала визначатися за

погодженням сторін трудового договору, були скасовані нерозумні обмеження

роботи за сумісництвом, краще стимулювалося суміщення професій і посад

тощо.

Кардинальними можна вважати також зміни в інституті трудового договору

по запровадженню союзним законодавством 1990— 1991 pp. так званої

контрактної форми прийняття на роботу. Свідченням розуміння необхідності

кардинальних змін в галузі правового регулювання праці є включення до плану

підготовки проектів законодавчих актів, необхідних для правового

забезпечення економічної реформи, підготовка проекту закону СРСР про

приведення Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю у

відповідність з новими принципами господарювання.

Постановою Верховної Ради УРСР "Про економічну самостійність

Української РСР" було передбачено розробку законодавчих актів про працю.

Законом УРСР від 20 березня 1991 p. були внесені окремі зміни в КЗпП УРСР.

Щоправда, ці зміни можна охарактеризувати лише як тимчасові заходи щодо

оновлення трудового законодавства. Були прийняті й інші законодавчі акти,

присвячені окремим інститутам трудового права України, наприклад закони

УРСР від 1 березня 1991 р. "Про зайнятість населення" і "Про основи

соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Таким чином, і в союзному, і в республіканському трудовому

законодавстві мали місце певні зрушення реформаторського характеру. Проте в

цілому трудове законодавство перебувало у кризовому стані і не відповідало

потребам часу. Істотними недоліками цієї галузі права були:

> хибна орієнтація на виробництво, а не на працівника;

незахищеність розмірів зарплати; низький рівень умов праці;

> майже повна відсутність договірних начал між працівником і

адміністрацією підприємства, установи, організації; слабкість

захисту трудових прав при їх масових порушеннях (йдеться про

обмеженість предмета і вузька сфера дії права, яка охоплювала

лише робітників і службовців держпідприємств, організацій і

установ);

> слабкість економічних методів регулювання; негнучкість права,

внаслідок чого приймалися спрощені рішення при регулюванні

трудових відносин; надмірна централізація права, яка не залишала

місця самостійній правотворчості союзних республік. Тому в умовах

економічних реформ і розвитку ринкових відносин потрібні були

радикальні зміни всього законодавства про працю, які відображали

реальні процеси перебудови в різних сферах життя суспільства.

Робилися також спроби реформувати законодавство, яке регулювало

соціально-культурну сферу. Наприклад, були прийняті такі закони СРСР: від

11 квітня 1991 р. "Про загальні засади державної молодіжної політики в

СРСР", від 15 травня 1990 р. "Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР",

від 24 квітня 1990 р. "Про мови народів СРСР", від 1 жовтня 1990 р. "Про

свободу совісті і релігійні організації". Серед правових актів України

соціально-культурного призначення можна назвати, зокрема, закони від 28

жовтня 1989 p. "Про мови в Українській СРСР" і від 5 листопада 1991 р. "Про

пенсійне забезпечення".[14;158]

У роки перебудови в кримінальне законодавство, яким керувались в

Україні, вносилися зміни і доповнення, обумовлені процесами, які

відбувалися в соціально-скономічній і політичній сферах. Так, у 1985—1986

pp. кримінальне законодавство змінювалося у зв'язку з проведенням політики

по посиленню боротьби з пияцтвом, а також одержанням нетрудових доходів. У

1986 р. в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік

було встановлено, що в разі заміни в порядку помилування смертної кари

позбавленням волі останнє могло бути призначене і на строк понад 15 років,

але не більше 20 років. У 1987 р. в загальносоюзне законодавство були

внесені зміни і доповнення у зв'язку з приєднанням СРСРдо міжнародних

конвенцій щодо наркотиків, СНІДу, заручників.

Загострення соціально-політичної ситуації в країні, активізація

громадсько-політичних рухів, боротьба за владу різних угруповань, партій і

рухів призвели до змін і доповнень в Закон СРСР "Про кримінальну

відповідальність за державні злочини", обумовили прийняття законів СРСР від

2 квітня 1990 р. "Про захист честі і гідності Президента СРСР", від 23

жовтня 1990 р. "Про кримінальну відповідальність за блокування транспортних

комунікацій та інші незаконні дії, які посягають на нормальну і безпечну

роботу транспорту". 2 липня 1991 p. Верховна Рада СРСР прийняла Основи

кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік.[9;38]

Реформаторськими началами позначено й процесуальне законодавство. Так,

30 червня 1987 p. Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про порядок оскарження

в суд неправомірних дій службових осіб, які ущемляють права громадян", який

за формою і змістом відповідав принципам демократизації суспільного життя.

Таким чином, законодавство у перебудовчий період зазнавало низки змін.

У ньому певною мірою став виявлятися новий для радянської правової системи

принцип центрального становища інституту прав і свобод особи. Воно за своїм

змістом ставало більш демократичним і гуманним. Проте правові акти як

союзного, так і республіканського (в тому числі УРСР) рівня не змогли

переломити процес розвитку країни, зупинити, а згодом й подолати кризові

явища. Комплексний підхід до законодавства був явно недосконалим. Зміна

напрямків і конкретних цілей, непослідовність і неповнота рішень негативно

впливали на розвиток правової системи. У ній зберігалися "білі плями",

застарілі норми, виникали розузгод-женість норм, їх суперечність. На цьому

тлі потік законодавства не міг дати бажаного результату, а його престиж

зменшувався. Немаловажне значення мало захоплення "валом" за рахунок якості

законів. Так, Верховна Рада СРСР тільки у 1989—1991 pp. прийняла понад 100

законів.[5;341] У правових актах було багато декларативних положень, які не

підкріплювалися організаційним і правовим механізмом реалізації. В умовах

невпинного ослаблення влади союзних структур розгорнулася справжня "війна"

союзних і республіканських законів, яка набула особливого напруження після

проголошення республіками декларацій про їх державний суверенітет. Ситуація

не поліпшилась й після прийняття Закону СРСР від 24 жовтня 1990 р. "Про

забезпечення дії законів та інших нормативних актів законодавства Союзу

РСР", де, зокрема, передбачалось, що закони, укази Президента СРСР, видані

у межах його повноважень, є обов'язковими для виконання усіма державними і

громадськими органами, службовими особами і громадянами на території Союзу

РСР. Проте союзні республіки проігнорували це розпорядження, Більш того, у

той же день, 24 жовтня. Верховна Рада УРСР прийняла закон про внесення змін

і доповнень до Конституції УРСР. Тепер в ст. 71 Основного Закону України

встановлювалося, що "на території Української РСР забезпечується

верховенство законів республіки". Отже, такі протилежні підходи до дії

законодавства у просторі дестабілізували сферу правового регулювання,

поглибили кризові явища у законодавстві.

Після розпаду СРСР багато союзних правових актів втратили силу. Але

згідно з постановою Верховної Ради України від 12 серпня 1991 р. на

території України могли застосовуватися акти законодавства СРСР з питань,

які не були врегульовані законодавством України, за умов, що вони не

суперечать Конституції і законам України.

2.3. Формування нової зовнішньополітичної доктрини СРСР.

Точкою відліку у формуванні нової позиції Радянського Союзу з питань

зовнішньої політики став Квітневий Пленум, що відбувся 23 квітня 1985 р. На

цьому Пленумі позначилася позиція радянського керівництва у відношенні

Китаю: “Цілеспрямовано і наполегливо Радянський Союз буде зміцнювати

взаємозв'язку і розвивати співробітництво з іншими соціалістичними

країнами, у тому числі з Китайською Народною Республікою”.[6;83] Квітневий

Пленум продемонстрував, що радянське керівництво встало на шлях зміни не

тільки своєї внутрішньої, але і зовнішньої політик.

Для втілення в життя нових ідей Горбачову потрібні були і нові,

енергійні люди, що були б готові йти вперед по шляху реформ. Слід

зазначити, що для останнього років правління попередників Горбачова -

Брежнєва, Андропова і Черненко - були характерні застиглість, омертвіння в

кадровій піраміді влади. Ледь прийшовши в головний кабінет Партії, Горбачов

став поступово підбирати команду “під себе”.[11;218]

Він розумів, що в міжнародній політиці країни важко очікувати

позитивних змін, поки зовнішньополітичне відомство очолює досвідчений, але

надзвичайно консервативний дипломат старої сталінської школи А.А. Громико.

Так, на засіданні Політбюро 29 червня 1985 р. Горбачов запропонував

висунути Громико Головою Президії Верховної Ради СРСР. Потім став

зважуватися питання про нового міністра. Генеральний секретар тоді сказав:

“Тепер устає питання: кого висунути міністром закордонних справ. Нам не

Страницы: 1, 2, 3, 4