Зміни у співвідношені сил найбільш развитих держав на рубежі 19-20 ст

потреби країни на 48 і 34 %. Інтенсивно зростало будівництво залізниць. За

1882 — 1890 рр. їх протяжність зросла в 10 разів. До 1906 р. було

побудовано 2/3 колій, що існують до цього часу. Повільно розвивалося

машинобудування. В 1913 р. в цій галузі працювало 60 тис. осіб. Прискорені

темпи характеризували суднобудування, воєнну промисловість.

У цілому на початок першої світової війни механізація промисловості не

завершилась. Чисельність фабричних робітників у 1913 р. становила 948 тис.,

у ремеслі, на мануфактурах — близько 2 млн осіб. Була поширена праця жінок

і дітей.

Порівняно з європейськими країнами Японія за абсолютними показниками

випуску продукції відставала. Однак темпи економічного зростання були

високими.

|Показник |1870 |190|191|

| | |0 |3 |

|Індекс промислового |100 |240|320|

|розвитку | | | |

|Індекс добувної |100 |123|134|

|промисловості | | | |

|Видобуток вугілля, млн т|1 (на 1880 |7,5|21,|

| |р.) | |3 |

|Виробництво чавуну, млн |- |0,0|0,2|

|т | |2 |4 |

|Виробництво сталі, млн т|- |0,0|0,2|

| | |01 |5 |

|Виробництво міді, мли т |5,3 (на |24,|66,|

| |1880 р.) |3 |5 |

|Тоннаж суден, тис. т |- |5 |65 |

Якісно нові зміни відбувалися в організації та управлінні виробництвом

у промислово розвинених країнах. Провідна роль належала товариствам на

основі акціонерної колективної власності. Посилився процес концентрації

виробництва та централізації капіталу, що охопив основні галузі

господарства. Акціонерна система підготувала умови для монополізації.

Контроль за виробництвом і збутом від локальних ринків і промислових

районів охопив цілі галузі промисловості, національний та світові ринки.

Монополістичні об'єднання почали виникати та розвиватися в банківській

сфері. Банки перетворилися на фінансові центри, що контролювали як грошовий

капітал, так і промислове виробництво. Злиття банківського капіталу з

промисловим зумовило формування фінансової олігархії.

У США процеси акціонування, концентрації виробництва і капіталу

прискорилися після кризи 1873 р. Кількість підприємств збільшувалася

повільніше, ніж вартість їхньої продукції. Так, в обробній промисловості за

1900 — 1913 рр. зростання становило відповідно 130 і 210 %. У 1914 р.

акціонерні товариства становили 28,3 % всіх підприємств, випускали 83,2 %

промислової продукції, на них працювало 80 % робітників. У 1910 р.

підприємства за обсягом виробництва поділялися на невеликі (до 20 тис.

дол.) — 67,2 %, середні (від 20 до 100 тис.дол.) — 21,3. великі (100 тис.

дол. і більше) — 11,5 %. Корпорації, вартість продукції яких була понад 1

млн дол., виробляли міді — 99 %. свинцю — 92. прокату — 91, чавуну — 85,8,

автомобілів, сільськогосподарських машин, продукції хімічної,

електротехнічної, текстильної галузей — 50, переробляли м'яса - 80 %.

Монополізація розпочалася з виникненням залізничної імперії

Вандербільта. Першою формою монополістичних об'єднань були пули (або

картелі), які встановлювали ціни, розподіляли замовлення та прибутки. У

1866 р. виник соляний пул у штаті Мічіган, у 1870 р. — Чикагський пул, який

контролював залізничні перевезення. Панівною формою монополій спочатку в

легкій, потім у важкій промисловості стали трести. Першим з них був

нафтовий трест Рокфеллера "Стандарт ойл Компані'', утворений у 1870р.

У 90-х роках провідна роль у монополізації промисловості, транспорту,

банків перейшла до холдінг-компаній та концернів. У 1901 р. в США

налічувалося 440 трестів з загальним капіталом 20.3 млрд дол.

Одночасно відбувалася монополізація банків. У 1890 р. у Нью-Йорку було

64 банки, що володіли капіталом 302 млн дол., у 1900 р. — 58, капітал яких

збільшився до 548 млн дол. Інтенсивно, внаслідок злиття банківського та

промислового капіталів, формувався фінансовий капітал.

Найбільшими американськими монополіями були групи Рокфеллера

(контролювали 95 % американського видобутку нафти і 90 % її експорту,

промислові підприємства, банки, залізниці), Моргана ("Юнайтед Стейтс

Стіл'', що монополізував виробництво 2/3 сталі, трести в

сільськогосподарському машинобудуванні, торговому пароплавстві,

електротехнічна корпорація "Дженерал електрик", підприємства зв'язку,

міського транспорту, страхові компанії), Пенсільванська група, група

Вандербільта, групи Гульда, Гаррімана, три автомобільні корпорації: "Форд",

"Дженерал моторе", "Крейслер" та ін. Фінансові групи Рокфеллера та Моргана

контролювали 112 банків.

Уряд намагався обмежити економічне панування монополій. -У 1890 р.

було прийнято закон Шермана про заборону монопольної змови, який регулював

торгівлю за межами окремого штату. В 1914 р. закон Клейтона заборонив

встановлювати різні ціни на товари для окремих категорій покупців,

скуповувати акції для послаблення конкурента", обмінюватися директор ськими

посадами. Однак антитрестівське законодавство фактично не застосовувалося.

У Німеччині активний розвиток акціонерної власності (грюндерства)

почався з будівництва залізниць у 70-х роках XIX ст. У 1870 р. існувало 418

акціонерних товариств, за період 1871 — 1872 рр. з'явилося 978 нових з

акціонерним капіталом 2,8 млрд марок. Процес монополізації охопив усі

галузі промисловості. На відміну від США, монополії об'єднували більшу

кількість підприємств (кілька сотень), існували у формі картелів і

синдикатів. У 1879 р. їх кількість становила 14, в 1900 р. — 300, перед

першою світовою війною кількість їх зросла в 2 рази. У кінці 90-х років XIX

ст. — на початку XX ст. з'явилися перші трести: електротехнічні корпорації

АЕГ і товариство "Сіменс".

Інтенсивно формувався фінансовий капітал. У 1913 р. існувало 1850

банків; 9 берлінських банків контролювали 85 % банківського капіталу (11,3

млрд марок). До таких банків належали Німецькій (капітал З млрд марок і

контроль за 87 банками). Дрезденський, Дармштадтський банки, Облікове

товариство (власний капітал 300 млн марок), їхній прибуток в 1895 — 1900

рр. становив 38,6 — 67,7 % щорічно. Німецькі банки вкладали капітали в

основному у промисловість. Так, 6 берлінських банків контролювали 751

підприємство.

У Великобританії ще на початку 60-х років XIX ст. було 639 акціонерних

корпорацій. Проте перші монополії виникли лише в кінці 80 — 90-х років XIX

ст. У 1888 р. виник Соляний союз. що контролював 90 % продукції. В 1894 —

1896 рр. у Шотландії утворилося монопольне об'єднання з виготовлення труб.

Поступово монополії з'явилися в хімічній, трубопрокатній, воєнній

промисловості, суднобудуванні, на транспорті. В 1913 р. у Великобританії їх

налічувалося 93. Отже, формування монополій розпочалося пізніше, ніж в США

та Німеччині, здійснювалося повільніше. В основному вони об'єднували ЗО —

50 фірм. Контроль над галузями був практично ВІДСУТНІЙ. Найменше монополій

було в легкій і добувній промисловості.

За темпами монополізації банківський капітал випереджав промисловий. У

80-х роках XIX ст. кількість приватних банків зменшилася до 172, а

кількість акціонерних досягла 91. Депозити в банках за 1880 — 1908 рр.

зросли в 2,8 раза. Їм належало 25 % всіх цінних паперів світу. В 1913 р. 12

банків на чолі з Англійським зосередили 70 % всього світового капіталу.

Для економіки Франції характерним було збереження великої кількості

невеликих підприємств, повільний процес концентрації виробництва. На

початку XX ст. лише ЗО % підприємств мали понад 50 робітників. Швидке

зростання кількості акціонерних товариств почалося в перші роки XX ст.,

коли щорічно виникало 600 — 700, а в 1907 р. — 1000 нових компаній.

Монополізація у формі картелів і синдикатів почалася в 70-х роках XIX ст.

Так, в 1876 р. утворився металургійний синдикат (13 заводів), у 1883 р. —

цукровий картель. На початку XX ст. велика кількість картелів виникла в

хімічній, текстильній, вугільній, металургійній промисловості, на торговому

флоті, у машинобудуванні.

Винятково високими були темпи концентрації банківського капіталу. За

1870 — 1909 рр. три банки "Ліонський кредит", "Національна облікова

контора", "Генеральне товариство" збільшили обсяг капіталів в 4,4 раза,

вкладів — у 10,2, кількість відділень — у 19,2 раза. Загальна сума

банківського капіталу досягла в 1914 р. 11 млрд фр. Головним центром

фінансового капіталу був Французький банк. Однак діяльність банків була

спрямована не на інвестиції у промисловістьа а на позиково-лихварську

діяльність. Капіталовкладення всередині країни щорічно зростали на 1 %,

експорт капіталу — на 3 %. Перед війною обсяг експортованого капіталу був в

1,6 раза більший, ніж капіталовкладення в національну промисловість і

торгівлю.

Акціонування та монополізація економіки в Японії розпочалися в 80-х

роках XIX ст. Лише за 1905 — 1906 рр. виникло 180 акціонерних компаній. У

1913 — 1914 рр. 25 % усіх робітників працювали на підприємствах з кількістю

працюючих понад 500 чол. У 1913 р. капітал акціонерних корпорацій досяг 2

млрд дол. З них 38 % належало 0.4 % корпорацій, кожна з яких мала понад 5

млн єн. Першими монополіями були старі банківсько-торгові компанії Міцуї

(контролювали добувну і текстильну промисловість), Міцубісі (панували у

судноплавстві, транспортному машинобудуванні). У 1880 р. була створена

Японська паперова, у І 882 р. — Японська пароплавна компанії. Процес

монополізації прискорили фінансова криза 1887 — 1898 рр. та світова криза

перевиробництва 1900 — 1903 рр. Основними формами монополій були картелі,

синдикати, концерни.

Швидко зростав банківський капітал. Перший Національний банк Японії

був утворений у 1873 р. компаніями Міцуї та Оно. В 1879 р. кількість банків

досягла 153. У 1912 р. банківський капітал становив 570 млн єн.

Індустріальний розвиток не був поступальним. Починаючи з 1825 р. його

переривали кризи (1825, 1836, 1847, 1857, 1866, 1873, 1883, 1893, 1901 —

1902 рр.), внаслідок чого він набув циклічного характеру. Розорення

невеликих і середніх підприємців сприяло концентрації та централізації

виробництва, капіталу.

3. Особливості аграрного розвитку

Для європейських аграрних відносин у XIX — на початку XX ст.

визначальним було збереження великого землеволодіння. У Великобританії у 70-

х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У

Франції в 1815 р. 0,6 % власників (21,4 тис.) володіли 42,3 % землі. У

Німеччині 118 тис. дворян мали понад 600 моргів землі кожний, що разом

становило 60 % земельної площі. В кінці XIX ст. поміщицьким і фермерським

господарствам, які становили 13 % усіх господарств, належало 71,4 %

сільськогосподарських угідь.

Сільське господарство Великобританії розвивалось на фермерській

основі. Фермери орендували у лендлордів землю, господарювали на ній,

використовуючи найману робочу силу. До 70-х років XIX ст. у фермерське

господарство було вкладено 450 млрд ф. ст., чисельність найманих робітників

становила 1 млн чол. Концентрація виробництва призвела до знищення

невеликих ферм. Перед першою світовою війною у Великобританії було понад

500 тис. ферм, найбільшим належала третина оброблюваних земель. Характерним

було те, що значна частина земель не оброблялася.

Англійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи агротехніку і

агрокультуру. Поширилися сівозмінна система, травосіяння. Широко

застосовували парові плуги, машини, дренажні роботи, використовували

мінеральні добрива. В 1846 р. було відмінено протекціоністські "хлібні

закони". Проте фермери, які сплачували високу земельну ренту, не

витримували конкуренції дешевого американського зерна. Аграрна криза, що

продовжувалася з середини 70-х до середини 90-х років XIX ст., прискорила

переведення сільського господарства на індустріальну основу. Було скорочено

посівні площі під зерновими культурами, зменшено земельну ренту. Основним

напрямом стало інтенсивне тваринництво. В 1913 р. сільськогосподарська

продукція становила 8 % національного доходу країни. Потреби країни в

продуктах харчування та сировині задовольнялися за рахунок імпорту. Рівень

забезпеченості країни залежав від становища на світовому ринку.

У Франції сільське господарство розвивалося на основі парцелярного

землеволодіння. У 1815 р. 1,5 млн селян (37,9 % усіх власників) володіли

19,5 % землі, середній розмір господарства коливався від 3 до 12 га землі.

Більше половини з них користувалися ділянками 0,5 га. Протягом XIX ст. йшов

повільний процес концентрації земельних володінь і одночасного зростання

кількості парцелярних господарств. -Формувалося фермерство. В 1908 р. 84 %

всіх господарств належало 28,8 % оброблюваних земель, з них менше 1 га мали

38 %, від 1 до 10 га — 46 %. Великі господарства займали 2/3 землі.

Селянське господарство складалося з невеликих парцел розміром від 0,05

до 0,4 га. Для зміцнення матеріального становища селяни орендували землю.

Була поширена як "чиста" (капіталістична) оренда, так і дольщина, коли

землю брали під заставу. В кінці XIX ст. селяни сплачували лихварям щорічно

2 млрд фр., значна частина їх була номінальними власниками землі.

Селянське господарство залишалося провідною галуззю французької

економіки. В 1912 р. у ньому було зайнято 40 % населення, а в промисловості

— 36 %. Сільськогосподарська продукція протягом XIX ст. збільшилася в 2,5

раза і за вартістю перевищувала промислову. Відбулися певні прогресивні

зрушення. Посівні площі зросли з 23 до 26 млн га. Із зернових культур

найпоширенішою була пшениця, з технічних — цукровий буряк. Розширювалося

шовківництво. Аграрна криза кінця XIX ст. прискорила механізацію сільського

господарства. За перші десятиліття XX ст. кількість молотарок зросла в 2,5

раза, сівалок — в 4 рази, жниварок — у 8, сіножаток — у 4, використання

мінеральних добрив — в 5 разів.

Проте порівняно з іншими європейськими країнами рівень розвитку

сільського господарства був низьким: Врожайність підвищувалася повільно.

Поголів'я худоби на 1 тис. га землі становило 262 голови великої рогатої

худоби, тоді як у Великобританії — 367, Німеччині — 395, Бельгії — 727.

Механізацію, агротехніку запроваджували лише у великих господарствах. Перед

війною Франція за врожайністю пшениці посіла десяте місце в світі. В окремі

роки імпорт сільськогосподарської продукції перевищував її експорт.

Гальмом розвитку сільського господарства Франції була його

парцелярність. залишки такої оренди, як половинщина, заборгованість селян в

Іпотечному банку, державні прямі та непрямі податки. Торгова неспроможність

селян гальмувала розвиток внутрішнього ринку.

Для розвитку аграрних відносин у Німеччині характерною була поступова

ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. "Жовтневий едикт" 1807 р. у

Прусії дав селянам особисту свободу і право розпоряджатися землею, залишив

за юнкерами судову та адміністративну владу. За законами 1811, 1816, 1821

рр. селяни мали змогу викупити землю за умови сплати суми, в 25 разів

більшої від щорічних рентних платежів, чи віддати поміщику від 1/3 до 1/2

своєї землі. Цей порядок було поширено на заможних селян, які мали повну

упряжку худоби і буди записані в особливі податкові списки. Революція 1848

р. прискорила ліквідацію феодальних відносин. Проте цей процес

продовжувався на основі викупних платежів і затягнувся до 80-х років XIX

ст. Лише в областях на схід від Ельби селяни виплатили юнкерам протягом 50

років 1 млрд марок.

Посилився процес майнової диференціації серед селянства. В 1882 р.

селянські господарства площею до 10 га (87 % всіх господарств). володіли

28,6 % оброблюваних земель. З млн господарств, що становило половину

загальної кількості їх, мали менше ніж 2 га землі. Основна частина селян

перетворилася на наймитів із наділом та орендарів, становище яких було

складне в зв'язку з високою земельною рентою.

У Німеччині на той час було два типи розвитку аграрних відносин. Для

східних районів характерним був юнкерський шлях аграрної еволюції. У

північних та південно-західних районах і в Баварії, де засилля юнкерського

землеволодіння було меншим, розвивалися селянські та фермерські

господарства.

На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під

впливом аграрної кризи 1876 — 1895 рр. Значна роль в цьому належала

урядовій політиці аграрного протекціонізму. В землеробстві поширилися

сівозмінна і травопільна системи. За 1870 — 1913 рр. врожайність зросла на

33 — 50 %. Визначилася спеціалізація юнкерських господарств: цукровий

буряк, картопля, тваринництво, насамперед свинарство. В помістях будували

цукрові та винокурні заводи. Імпор-тували пшеницю, бавовну, вовну.

Створювали сільськогосподарські товариства, станції, школи. У 1893 р. почав

діяти Союз сільських господарів, в 1909 р. — Імперський союз

сільськогосподарських товариств, який об'єднував 13 тис. кредитних

товариств з 1 млн членів і річним оборотом 4,5 млрд марок.

У цілому індустріалізація сільського господарства Німеччини

відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від промисловості.

Факторами, що стримував цей процес, були обезземелення і малоземелля

більшості селян, їх низька купівельна спроможність. висока земельна рента,

заборгованість.

У США перша половина XIX ст. — це період утвердження фермерського

господарства як пануючої форми землеволодіння. Після війни за незалежність

і в холі освоєння Заходу державний земельний фонд значно зріс. Протягом

1788 — 1859 рр. 1442 млн акрів землі з 1905 млн акрів (1 акр дорівнює 0,4

га). що оброблялися, перейшли у володіння уряду. Внаслідок боротьби за

демократизацію аграрного законодавства поліпшилися умови продажу землі, але

залишалося скваттерство — система вільного займу земель, яка була

санкціонована в 1841 р. На 1860р. загальна кількість фермерських

господарств досягла 2044 тис., їх середній розмір становив приблизно 335.4

акра. На Півдні зберігалося плантаційне рабовласницьке господарство, що

спеціалізувалося на впрощуванні бавовни. Типовими були плантації площею від

700 — 900 до 20 тис. акрів, на яких працювало від 20 до 500 рабів.

Розвивалася оренда землі. На Заході орендарями були 15 — 20 %, на Півдні —

до 40 % землевласників.

Ліквідація рабства в ході Громадянської війни, Акт про гомстеди

(поселення), прийнятий у 1862 р., активізували зростання аграрного сектора

економіки. Гомстед-акт давав право кожному громадянину США після сплати 10

дол. реєстраційного збору отримати 160 акрів землі, що ставали власністю

після п'яти років проживання на ній, обробітку та забудови. Ті, хто бажав,

могли отримати землю до 5-річного строку, заплативши до 1,25 дол. за 1 акр

після 5-місячного проживання на гомстеді. За 1860 — 1900 рр. було роздано

1,4 млн гомстедів. Площа оброблюваних земель збільшилася в 2,2 раза. 160

млн акрів землі з державного фонду на Заході безплатно отримали компанії з

будівництва залізниць. У розпорядженні індійців залишилося менше 2 % землі.

На початок XX ст. в США налічувалося 5,8 млн ферм, що утворилися в

основному в результаті купівлі землі у держави та великих землевласників,

оренди. З них 35 % були орендовані, 23 % — заставлені в банках і страхових

компаніях, 42 % перебували в руках власників. Відбувався процес

концентрації земельної власності. Так, 1 млн ферм функціонували,

використовуючи 2/3 сільськогосподарських робітників, і давали 52 %

продукції. У 1910 р. 1 % фермерів володіли п'ятою частиною фермерських

земель. Розміри великої ферми в середньому становили 1,5—2 тис. га,

середньої — 55 — 80 га, невеликої — 1,5 га.

Сільське господарство США розвивалося на основі індустріалізації, що

забезпечило його переваги в світовому сільськогосподарському виробництві.

Високими були темпи зростання: валовий збір пшениці і кукурудзи зріс

відповідно в 3,5 і 3 рази, бавовни — в 2 рази. В 1900 — 1914 рр. врожай

пшениці збільшився на 70 %. кукурудзи — на 27, бавовни — на 58 %.

Зерновий напрям був визначальним для сільського господарства. Серед

технічних культур переважала бавовна. Важливе місце займало молочне і

м'ясне тваринництво. Розвиток техніки сприяв механізації сільського

господарства. В 1850 р. у США виготовлялося 250 різних модифікацій залізних

плугів. У 1860 р. на полях працювало 250 тис. молотарок, у 1911 р. — 17

тис. тракторів з паровими двигунами. Щорічні витрати на машини і обладнання

для сільського господарства зросли за останню третину XIX ст. на 424.4 млн

дол. Будували польові залізниці, створювали систему елеваторів.

Застосовували мінеральні добрива, обсяг яких збільшився за 1900 — 1914 рр.

у 2.7 раза. Найману робочу силу використовувала половина американських

ферм.

На Півдні розвиток сільського господарства відбувався повільніше через

ліквідацію здольщини (кропперства) і системи боргового рабства (пеонажу).

У кінці XIX — на початку XX ст. вартість сільськогосподарської

продукції швидко зростала. У 1890 р. вона становила 2,5 млрд дол., V 1900

р. — 5. у 1914 р. — 10 млрд дол.

Господарство заможного фермера мало товарний характер. США стали одним

з головних експортерів збіжжя і м'яса на світовий ринок. З 1862 по 1901 р.

експорт пшениці збільшився майже у 5 разів, кукурудзи - в 16. Це призвело

до європейської аграрної кризи 1875 — 1896 рр., коли ціни на пшеницю впали

майже вдвічі. Завоювання зовнішнього ринку було зумовлено тим, що

американський фермер обробляв землю, вільну від ренти, тоді як європейські

селяни і фермери були змушені платити значні рентні платежі. На початок XX

ст. колонізація земель завершилася. Ціни на землю зросли, США в

конкурентній боротьбі втратили переваги і, як наслідок, американський

експорт значно скоротився.

Отже, аграрні відносини в США розвивалися в умовах панування

фермерського господарства, що було тісно пов'язане з ринком. Це сприяло

піднесенню продуктивності та інтенсивності праці, розвитку механізації,

агрокультури, використанню найманої робочої сили.

Для розвитку сільського господарства Японії велике значення мала

земельна реформа 1872 — 1873 рр. Було анульовано феодальне право і

утверджену буржуазну власність на землю. Селяни — спадкові держателі землі,

отримали її у власність, а селяни, які дали землю в заставу, втратили її на

користь своїх кредиторів. З селянського землеволодіння було вилучено до

третини орної землі. 70 % селян залишилися мало- та безземельними,

орендували землю за умови сплати 65 — 70 % врожаю. Общинні землі були

проголошені державними, а пізніше продані поміщикам. Податок, що раніше

збирали з врожаю, був замінений на єдиний поземельний податок, який

сплачували у грошовій формі. Він становив 50 % вартості середнього врожаю.

Землю обробляли вручну. Погано розвивалося тваринництво. Перед війною

Японія була аграрно-індустріальною країною, 60 % населення якої займалося

сільськогосподарським виробництвом.

Отже, у XIX — на початку XX ст. розвиток сільського господарства в

США, Японії та європейських країнах відбувався у двох напрямах:

революційним (з переходом на індустріальну основу) та еволюційним, або

поступовим переростанням господарств з феодальних у фермерські.

4. Міжнародні економічні відносини

У першій половині XIX ст. сформувався світовий ринок як підсистема

господарства, пов'язана з обміном товарів за межами національної економіки

та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Він став формою

усталених зв'язків між національними ринками, що внаслідок успіхів на

транспорті, особливо залізничному, в будівництві доріг остаточно

утвердилися як складова частина загальносвітової ринкової господарської

системи. Зовнішня торгівля набула світового характеру. Формувалися світовий

кредитний та валютний ринки. Масова міграція трудових ресурсів свідчила про

виникнення міжнародного ринку праці. Отже, склалася система міжнародних

економічних відносин як результат взаємодії всієї сукупності світових

господарських зв'язків. Основними чинниками цього процесу були розвиток

великої машинної індустрії, утворення колоніальної системи, міжнародний

поділ праці, що розподілив світ на промислово розвинені й економічно

відсталі країни.

Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних надходжень або

на експорт. Лише зовнішній ринок міг поглинути масовий випуск фабричних

товарів. Для збереження панування на внутрішньому ринку національні

корпорації повинні були забезпечувати світовий рівень з якості та цін.

Важливим фактором формування світового ринку було утворення

колоніальних володінь. У 1914 р. територія колоній промислово розвинених

держав становила 85 млн м2 з населенням 560 млн осіб. Найбільшими

колоніальними імперіями стали Великобританія, яка володіла 33,5 млн м2

колоній з населенням 393,5 млн осіб, і Франція, площа колоній якої

становила 10,6 млн м2 з населенням 55,5 млн осіб. Німеччина і США у 20-х

роках XIX ст. стали на шлях колоніальних загарбань, площа їх була в 1914 р.

відповідно 2,9 і 0,3 млн м2.

Основою формування світового ринку став міжнародний поділ праці (МПП)

зі спеціалізацією окремих країн у виробництві певних видів продукції для

задоволення потреб світового ринку. Протягом XIX ст. переважною формою МПП

була міжгалузева предметна спеціалізація. Великобританія як "майстерня

світу" спеціалізувалася на виробництві та продажу машин і устаткування. За

1845 — І 870 рр. експорт машин збільшився в 10 разів. Німеччина зайняла

чільне місце у світовому виробництві сільськогосподарської техніки,

залізничного устаткування, парових котлів, картоплі, спирту, цукру, виробів

хімічної промисловості. Франція — текстильних машин, шовкових і суконних

тканин, Великобританія — машин, взуття, шкіргалантереї, виробів харчової

промисловості, чорних металів, Бельгія — зброї та інструментів, Австро-

Угорщина — металів, цукру, хмелю. Колоніальні країни спеціалізувалися на

виробництві бавовни, прянощів, кави, цукру, натурального каучуку.

З другої половини XIX ст. набула розвитку така форма МПП. як

внутрішньогалузева спеціалізація. Так, у металургійному виробництві

експортерами чорних металів були Великобританія, Бельгія. Люксембург,

кольорових — Австро-Угорщина, Франція.

Зароджувалися елементи кооперації з виробництва та взаємо-обміну. Так.

у всьому світі використовували гвинти та підшипники англійського

виробництва, вимірювальні прилади та крани німецької промисловості. Почався

процес інтернаціоналізації виробництва.

Провідною і найстарішою формою світогосподарських зв'язків була

міжнародна торгівля, до якої були залучені всі незалежні та колоніальні

країни. Її динаміку характеризують такі дані: 1720 — 1780 рр. — зростання

фізичного обсягу в 2,1 раза, 1800 — 1880 рр. -в 10,4, 1896 — 1913 рр. — в

2,4 раза. Отже, світовий товарообмін перевищував темпи зростання

виробництва. Ця тенденція була властива для зовнішньої торгівлі промислове

розвинених країн світу:

|Країна |Індекс зовнішньоторгових оборотів у вартісному |

| |вираженні, % |

| |1800 |1850 |1870 |1900 |1913 |

|Великобритан|100 |486 |808 |1324 |1230 |

|ія | | | | | |

|Німеччина |- |100 |538 (за 1889 р.) |975 |- 1961 |

|Франція |- |100 |304 |473 |823 |

|США |100 |258 |1035 |2931 |5461 |

|Японія |- |- |100 |1020 |2825 |

Провідну роль у світовій торгівлі займала Великобританія. Частка

торгівлі та транспорту в національному доході постійно зростала: з 17,4 % в

1801 р. (в 1871 р. — 22 %) до 27,5 % в 1907 р. Це можна пояснити наявністю

значної кількості товарів внаслідок промислового, перевороту, що почався

швидше, ніж в інших країнах; існуванням колоніальної імперії;

індустріалізацією в Європі та США; низькою вартістю товарів; великим

торговим флотом, тоннаж якого становив 21 млн т з 49 млн т загального

тоннажу світового флоту.

У 40-х роках XIX ст. Великобританія проводила політику вільної

торгівлі та поміркованого протекціонізму, прагнучи встановити економічне

панування над усім світом. Цього вона досягла лише у відносинах з

колоніями. Так, індійські товари, що були більш конкурентоспроможні

порівняно з англійськими, були обкладені 10 — ЗО %-м митом від вартості, а

англійські товари, що експортувалися в Індію. — в розмірі 2 — 5 % від

вартості. Це призвело до збагачення англійських фабрикантів і розорення

індійських ткачів. Там. де не можна було економічно підкорити країну.

Великобританія вдавалася до воєнної сили (війни з Китаєм, поява англійської

ескадри в Японії в 1853. 1854рр.).

Негативно вплинув на Великобританію режим торгової політики світового

ринку. З європейських країн лише Прусія. а потім об'єднана Німеччина у

перші роки свого існування проводили політику вільної торгівлі, оскільки

були зацікавлені в експорті сільськогосподарської продукції з

Великобританії. Французький уряд підвищував протекціоністські мита. США

неодноразово приймали акти протекціоністського характеру, які збільшували

кількість товарів, обкладених митом, і його розміри. Всі країни, крім

Великобританії, проводили політику аграрного протекціонізму.

Зовнішньоторговій"! баланс Великобританії був пасивний, тобто імпорт

переважав над експортом. Однак платіжний баланс за усіма формами

зовнішньоекономічних відносин був активним. В економіці країни швидко

розвивалася сфера послуг, значення якої в експорті зростало (посередницькі,

торгові, банківські операції за кордоном. фрахт, транспортні послуги). Так,

у 70-х роках XIX ст. від'ємне торгове сальдо становило 181,9 млн ф. ст. і

перекривалося прибутками від міжнародного обміну послугами — 160 млн ф.

ст., від іноземних інвестицій — 95,9 млн ф. ст. У 1913 р. це співвідношення

становило відповідно 159, 125 і 187 млн ф. ст. Із зростанням світового

товарообороту частка Великобританії скорочувалася: в 1870 р. — 25 %, в 1900

р. — 19,5, в 1913р.- 15,5 %.

Німеччина досягла неабияких успіхів у зовнішній торгівлі. У 1850 р. її

зовнішньоторговий оборот оцінювався в 10,6 млрд марок, у 1913 р. — 20,7

млрд марок. На початку XX ст. Німеччина була морською державою. Тоннаж

торгового флоту протягом 1871 — 1913 рр. зріс з 982 тис. т до 3 млн т. З

кінця 70-х років XIX ст. країна остаточно стала на шлях протекціонізму.

Застосовуючи підвищені мита на імпорт промислових і сільськогосподарських

товарів, вона збільшувала експорт у промислово відсталі країни.

У США динаміка зовнішньої торгівлі за 1870 — 1913 рр. зросла в 5,3

раза. Визначальним було швидке зростання експорту порівняно з імпортом (за

1870 — 1913 рр. відповідно 6,5 і 4,1 раза), а також із обсягом промислового

виробництва, тобто промисловість США почала працювати на експорт.

Франція за обсягом зовнішньоторгового обороту протягом XIX ст. займала

друге місце після Великобританії. Внаслідок зростання зовнішньої торгівлі

США і Німеччини вона в 1913 р. перемістилася на четверте місце. Переважав

імпорт товарів. Відставання експорту в 1,6 раза пояснювалося повільним

розвитком господарства.

Для Японії було характерним велике зростання обсягу зовнішньої

торгівлі: за 1870 — 1913 рр. в цілому — в 28 разів, експорт — у 46,3,

імпорт — в 21.6 раза. Вирішальне значення для торгової експансії мали

прискорена індустріалізація, монополізація, ввезення сировини. необхідної

для промисловості.

У 80-х роках XIX ст. почалася стагнація міжнародної торгівлі. Експорт

товарів з Великобританії зменшився на 20 %. Німеччини — на 5, Франції — на

3 %. Це було пов'язано з падінням цін на промислові та сільськогосподарські

товари через зміни у промисловому виробництві в межах світового

господарства, а також із загостренням економічної боротьби між

європейськими країнами та США.

З 1896 р. почався перелом у світовій торгівлі, що знову розвивалась

швидшими темпами порівняно з промисловістю. Ціни систематично зростали

внаслідок монополізації виробництва і відкриття золотих копалень на Алясці,

в Канаді, Південній Африці.

У світовій торгівлі зменшилася частка Європи, одночасно зросло

значення американських і азіатських країн, що видно з таких даних, %:

|Країна |190|191|

| |0 |3 |

|Єврпа |65,|61,|

| |9 |2 |

|Америка |19,|21,|

| |1 |5 |

|Азія |9,5|11,|

| | |4 |

|Африка, |5,5|5,9|

|Австралія | | |

У світовій торгівлі Європа зазнала втрат в основному через

Великобританію (на 3,6 %) і Францію (на 1 %). Частка США під тиском

конкуренції зменшилася з 11,5 до 11,1 % у світовій торгівлі. В цілому

частка Великобританії, Німеччини, Францї, США в 1900 р. становила 42,9 %, а

в 1913 р. — 38,7 % світової торгівлі.

Відбулися зміни в структурі товарообміну. Якщо для XIX ст. був

характерний обмін промислових товарів на сировину і продукти харчування, то

на початку XX ст. зросло значення фабрикатів у експорті всіх європейських

країн, США та Японії. Перше місце займала Великобританія — 77,9 % всього

експорту в 1913 р., потім Франція — 60,8, Німеччина — 58,7 %.

Характерною ознакою зовнішньоекономічних відносин був імпорт сировини

з колоніальних країн, оскільки найрозвиненіші країни, за винятком США, були

мінімально забезпечені сировиною. У 1913 р. в УСЬОМУ імпорті Великобританії

частка сировини досягала 36 %, Німеччини — 56,1, Франції - 58,7, США - 53,2

%.

Для світової торгівлі сільськогосподарськими продуктами був

притаманний аграрний протекціонізм, який поглибився кризою 1875 — 1896 рр.

Лише Великобританія заборонила хлібні мита. що було викликано інтересами

промислового капіталу. На шлях вільної торгівлі стали Бельгія, Шотландія.

На початку XX ст. відбувся перелом у світових цінах на хліб. почалося їх

підвищення. Різко скоротився експорт зернових культур із США. а посилився з

Росії, Канади, Аргентини, Австрії, Румунії. Значна роль належала експорту

м'ясо-молочних продуктів та птиці.

З кінця XIX ст. для зовнішньої торгівлі характерною була тенденція

зростання протекціонізму і встановлення монопольних цін. Країни укладали

торгові договори, підписували інвестиційні угоди.

З розвитком міжнародної торгівлі, починаючи з 70-х років, дедалі

більшого значення набув експорт капіталу. Найбільшими експортерами були

Великобританія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія, про що

свідчать такі дані, млрд марок:

|Країна |1880 |1913 |

|Великобритан|30 |76 - |

|ія | |77 |

|Франція |12 - |48 - |

| |15 |49 |

|Німеччина |4-5 |ЗО - |

| | |32 |

|Бельгія |- |2-3 |

|Голландія |3-4 |4-6 |

|Швейцарія |- |4-5 |

США мали велику зовнішню заборгованість, що в 1912р. становила 6750

млн дол. Одночасно протягом першого десятиліття XX ст. вони збільшили ввіз

капіталу з 500 млн дол. до 2,5 млрд дол. в 1913 р.

Експорт капіталу від 2/3 до 3/4 був спрямований у колонії та залежні

країни. Великобританія 52,2 % капіталів вклала в колонії та домініони, 21,9

% — у залежні країни. У 1910 р. вона мала 72 банки з 5,5 тис. відділень у

колоніях. Сферами розміщення капіталів були залізниці та автомобільні

дороги (61,4 %), торгівля (19,9 %), банки та страхова справа (2,5 %),

видобуток сировини, плантації чаю та кави (9,2 %).

США орієнтувалися на зміцнення своїх економічних позицій на своєму

континенті. Так, частка Латинської Америки становила 49,9 %, американських

експортних капіталів, Канади — 28,8, Європи — 13,4 %.

Франція розпочала свою роль світового кредитора з шести-процентної

позики саксонському королю в 1811 р. До 70-х років XIX ст. капітали

спрямовувалися в облігації, акції промислових підприємств. З кінця XIX ст.

Франція вивозила капітал переважно у позиковій формі, тобто надавала його у

вигляді державних позик і цінних паперів. Перед першою світовою війною

французькі позики розподілялися так, млрд марок: Європа — 22, в тому числі

Росія — 12 (40 % французьких вкладень), Німеччина — 1. балканські країни —

З, Австрія — 2,5, в країни Латинської Америки — 6, у свої колонії — всього

10 % капіталу.

Німеччина вкладала 98 % капіталу, що вивозився, в освоєння джерел

сировини і ринків збуту в залежних країнах (Туреччина, Китай та ін.).

Важливою формою зовнішньоекономічних зв'язків були міжнародні

міграційні процеси, пов'язані з переселенням європейців до Америки. З 1816

по 1856 р. з Європи до США емігрувало 5 млн, а в другій половині XIX ст. —

18 млн осіб. До середини XIX ст. найінтенсивнішою була еміграція з

розвинених країн: Великобританії. Німеччини, Франції. З кінця XIX ст.

збільшилася кількість емігрантів з країн Східної та Південної Європи:

Австро-Угоршини, Італії, Росії. Так, з УСІЄЇ кількості емігрантів частка

Італії становила 21,1 %, Австро-Угорщини - 19,9, Росії — 20 %.

Основною іміграційною країною були США, частка якої серед країн-

імігрантів була досить високою і становила в 1913 р. 61,9 %. Зросло

значення Канади (до 13,1 %), Аргентини (15,6 %), Бразилії (9,4 %).

Важливим економічним результатом міжнародної міграції робочої сили

було прискорення розвитку промисловості та сільського господарства в

країнах іміграції, посилення міжнародного поділу праці, збільшення експорту

товарів з цих країн і одночасно імпорту товарів у країни іміграції.

У кінці XIX — на початку XX ст. відбулися зміни у валютних відносинах

між капіталістичними країнами. Система металевих грошей у формі

біметалізму, коли роль грошей закріплювалася золотом і сріблом, була

витіснена валютною системою золотого стандарту (системою класичного

монометалізму). Ця система виникла у Великобританії в кінці XVIII ст., а в

кінці XIX — на початку XX ст. стихійно сформувалася як сукупність

національних валютних систем. Основу валютних курсів становив золотий

паритет, коли грошова одиниця будь-якої країни мала відповідний золотий

вміст. Відхилення допускалося лише в межах так званих золотих точок — не

більше 1 % від золотого паритету. У 1871 р. золоту валюту запровадила

Німеччина, в 1877 р. — Голландія, в 1879 р. — США, в 1892 р. — Австрія, в

1897 р. — Японія, в 1898 р. — Росія. Золото було основою міжнародних

розрахунків, що здійснювалися оплатою боргових зобов'язань через банки. Не

обмежувався обмін національної валюти на іноземну. Золото вільно вивозилося

і ввозилося. Крім золоті їх монет в обігу були білонни (розмінні) монети,

що виготовлялися з срібла, міді, бронзи та інших металів, паперові гроші У

формі білетів державної скарбниці, банківські білети. З усіх грошей, що

були в обігу країн у 1885 — 1913 рр., 70 — 80 % становили золоті та срібні

монети. За 1880 — 1908 рр. в усіх країнах було викарбовано на ЗО млрд марок

золотих монет. Система класичного золотого стандарту була зруйнована під

час першої світової війни. Золотий обіг законодавчо був скасований.

5. Висновок

Кардинальні зміни в усіх сферах господарського життя призвели на межі

XIX — XX ст. до утворення світового господарства як системи

світогосподарських відносин, матеріальної основи індустріальної

цивілізації. Світове господарство — це сукупність національних господарств

як макроекономічних організмів, пов'язаних між собою міжнародними

економічними відносинами в цілісну систему. Матеріальною основою формування

світового господарства були машинне виробництво, міжнародний поділ праці,

завершення формування світового ринку. Істотним чинником розвитку світового

господарства стала інтернаціоналізація господарського життя.

Національне виробництво дедалі більше визначалося міжнародними

зв'язками. Залежно від ступеня включення його до системи міжнародної

спеціалізації та кооперації воно почало набувати форми міжнародного

господарського процесу.

Бібліографія:

1.Джинчарадзе В.З. “Экономическая история США.”-М., 1973 р.

2.Виринський В.С., Котеєнков В.Ф. “Очерки истории и техники 1870-1917 гг.”-

М., 1988 р.

3.Єрофеєв М.А. “Промышленная революция в Англии.”-М., 1963 р.

4.”История Франции”. В 3 т.-М.,1997 р.-Т. 1-3.

5.”История США.” В 4 т.-М.,1983 р.-Т. 1-4.

6.”Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних економічних

відносин”

Підруч./ За ред. А.С.Філіпенка.-К., 1992 р.

7.Ейдус Х.Т. “История Японии с древнейших времён до наших дней: Краткий

очерк”-М.,

1968 р.

Страницы: 1, 2, 3, 4