Образи і символи смерті в культурі

яким би важким він не був, все ж не страшний. Він прекрасний і сам померлий

гарний. Знаходиться біля ліжка померлого значить в XIX ст. більше чим

просто приймати участь в ритуальній соціальній церемонії. Це означає бути

присутнім при видовищі підбадьорюючим. Відвідування будинку померлого в

чомусь нагадує відвідування музею: який він гарний! В самих банальних

інтер‘єрах західних буржуазних будинків смерть в кінці кінців починає

співпадати з красою: останній етап довгої еволюції, яка бере початок від

прекрасних лежачих надгробних статуй Ренесансу і продовжується в естетизмі

смерті епохи барокко. Однак, ця прекрасна смерть XIX ст. – вже не смерть,

а ілюзія мистецтва. Смерть починає ховатися, не дивлячись на видиму

публічність, якою вона оточена: похорони, траур, відвідування кладовища.

Смерть ховається за красою.

З XVII ст., але особливо з початку XIX ст. кладовище повертається в

топографію європейського міста. Пролітаючи над сучасними містами і навіть

селами, бачимо обширні земні плями – кладовища. Середньовічний пейзаж був

організований навколо дзвіниць. Більш урбанізований пейзаж XIX – початку XX

ст. намагається придати ту роль, яку грали дзвіниці, кладовищами з їх

імпозантними надгробними пам‘ятниками.

З тих пір як хоронити стали в церкві або біля неї, з тих пір як тіло почали

поміщати в дерев‘яну домовину або завертати в саван, відмовившись від

кам‘яних саркофагів, погребальний обряд вже не мінявся. В церквах, під

нерівною, погано покладеною підлогою, і на кладовищах відбувалося постійне

перекладання трупів з одного місця в інше. Сучасна людина відразу уявляє

собі, який запах, які випаровування, яку заразу розповсюджували місця

погребінь в результаті всіх цих маніпуляцій. Але це сучасна людина. А

людина того часу прекрасно до цього пристосувалася.

Культ могил і кладовищ – це літургічне виявлення нової чуттєвості, в

якій починаючи з кінця XVIII ст. смерть “іншого” стає нестерпною. Ця нова

колективна чуттєвість до цих пір зберігається в народному середовищі у

Франції, в Італії. Культ мертвих, гаряча прив‘язаність до тіла померлого

перейшли від старого Європейського Заходу в інші сучасні культури.

§5. В XX ст. розвивається страх перед смертю і самими її

нагадуваннями. “Смерть перевернута” – так позначив Ар‘єс п‘яту стадію

розвитку сприйняття і переживання смерті європейцями і

північноамериканцями.

Ще на початку XX ст., скажімо, до першої світової війни, на всьому

Заході смерть однієї людини приводила в рух цілу соціальну групу або навіть

все суспільство – наприклад, в межах села. В кімнаті померлого закривали

ставні, запалювали свічки, приносили святу воду. Будинок наповнювався

сусідами, родичами, друзями, всі шепотілися з виглядом серйозним і

урочистим. На вхідних дверях прикріплювали траурну звістку, яка замінила

собою древній звичай виставляти в дверях тіло мерця або його домовину.

Богослужіння в церкві збирало багато людей, які ставали в чергу, щоб

виразити свої співчуття сім‘ї покійного. Після чого траурна процесія

супроводжувала домовину на кладовище. Але й на цьому справи не

закінчувалися. Період траура був заповнений візитами і сім‘я померлого

ходила на кладовище, родичі і друзі навідували сім‘ю. Лише поступово життя

входило в звичне русло, так що залишалися тільки відвідування кладовища

близькими померлого. Смерть індивіда хвилювала цілу соціальну групу, і вона

реагувала колективно, починаючи з ближньої родини і до більш широкого кола

знайомих. Не тільки кожний вмирав публічно, але й смерть кожного ставала

суспільною справою.

Всі зміни у відношенні до смерті на протязі тисячоліття не порушили цієї

фундаментальної картини. Зв‘язок між смертю окремої людини і суспільством

залишався непорушним. Смерть завжди була фактом соціальним. Вона й сьогодні

продовжує бути таким в багатьох випадках, і немає впевненості, що ця

традиційна модель зникне. Але абсолютно всезагальною ця модель вже не є.

Протягом минулого століття склався новий тип смерті, особливо в найбільш

індустріально й технічно розвинутих і урбанізованих регіонах західного

світу. і звичайно, ми спостерігаємо сьогодні лише перший етап у становленні

нової моделі.

Дві її риси кидаються в очі кожному. Перша вразливо нова і протилежна

всьому, що ми бачили в минулі віки; суспільство уникає смерті, якщо тільки

мова не йде про видатних діячів держави. Ніщо не оповіщає в місті

перехожих про те, що щось сталося. Старий чорний із сріблом катафалк

перетворився в самий звичайний лімузин, непомітний в потоці вуличного руху.

Смерть більш не вносить в ритм життя суспільства паузу. Людина зникає

миттєво. В містах все здається так, ніби ніхто більш не вмирає.

Друга риса нового відношення до смерті не менш вразлива. Звичайно, і

раніше протягом довгих віків, образ смерті і сприйняття її мінялися, але як

повільно! Маленькі зміни відбувалися так довго, розтягувалися на цілі

покоління, що сучасники їх просто не помічали. В наш час повний переворот в

нравах виник на протязі життя одного покоління. “у дні моєї молодості

жінок, які носили траур, було не видно з-під чорних вуалей і шовків. В

буржуазних сім‘ях діти, які втратили бабусю, ходили в фіолетовому. Моя мати

після 1945р. останні двадцять років свого життя носила траур по сину, який

загинув на війні. А сьогодні… ”(1;455)

Так, Ар‘єс правий, раніше було зовсім не так як сьогодні. Бистрота і

різкість змін зробили їх непомітними. Їх знають, обговорюють, про них

ведуть свої досліди соціологи, готують телевізійні передачі. Вигнана

суспільством через двері, смерть знову входить у вікно, повертається так

швидко, як і зникла.

Дещо суттєво змінилося до кінця XIX ст. у відношеннях між помираючим

і його оточенням. Звичайно, у всі віки людина почувала себе погано, коли

взнавала, що кінець її близький. Але люди минулого вміли це почуття

перемогти. То була частина звичного ритуалу смерті: товар, лікар або

священик попереджують людину про наближення кінця. Але з середини минулого

століття цей обов‘язок став здаватися близьким хворого обтяжливим.

намагання приховати наближення смерті веде до спроби відкласти на

саму останню хвилину все, що може навіяти вмираючому думку про швидкий

кінець, і особливо підготовку того публічного акту, яким колись була

смерть. Навіть у самих релігійних і набожних сім‘ях входить на початку XX

ст. у звичай кликати священика лише тоді, коли його поява вже не може

слугувати роковим знаком: наприклад коли хворий вже без свідомості або в

агонії.

Смерть вже не тільки навіює сирах, але й тривожить душу, як усяке

відразливе видовище. Вона стає непристойною, як деякі фізіологічні

відправлення людини. робити смерть публічно тепер не потрібно. Більше не є

можливим, щоб хто-небудь входив до кімнати помираючого, де пахне мочою,

потом, брудними простирадлами. входити туди дозволяється лише самим

близьким, здібним перебороти відразу і тим, чиї послуги для хворого

необхідні. Формується новий образ смерті: смерть жахлива і прихована. Ії

ховають саме тому, що вона брудна і жахлива.

Кімната помираючого перемістилася з будинку в лікарню. Лікарні

віднині єдине місце, де смерть може уникнути публічності або того, що від

неї зосталося, оскільки публічність, вмирання на очах у багатьох людей

сприймається тепер як дещо несумісне, неподобаюче. Лікарня тому стає місцем

одинокої смерті.

Отже, з початку XX ст. суспільство психологічно готове до того, щоб

віддалити від себе смерть, позбавити її характеру публічної церемонії,

зробити її чисто приватним актом, в якому беруть участь лише самі близькі,

а в подальшому від нього відсторонюється і сім‘я, коли загальноприйнятою

стає госпіталізація смертельного хворого. Комунікація між вмираючим або вже

мертвим і живими зникає після того, як зникає звичай останніх прощань і

настанов. Але фінальним кроком була відмова від траура.

До середини XX ст. в найбільш обуржуазнених і проникнутих

індивідуалізмом частинах Заходу складається нова ситуація. Виникає

впевненість, що публічний вияв скорботи, а також довге вираження горя

втрати в особистій сфері є дещо хворобливе. приступ сліз рахується нервовим

припадком. Скорбота – це хвороба. Проявлення її – означає проявляти

слабохарактерність. Період траура – це більше не час мовчання людини. Ні,

це період мовчання самого оточення: в будинку, де недавно хтось помер, не

дзвонить телефон, люди їх уникають. Людина в траурі ізольована, вона немов

би в карантині, наче заразний хворий.

Отже, подібно тому як декілька поколінь тому назад в суспільстві

вважалося непристойним говорити про секс, так після зняття з полової сфери

всіх табу ці заборони і заговор мовчання перенесені на смерть. Тенденція

до витіснення її із колективного пізнання, постійно наростаючи, досягає

апогею у наш час, коли, за твердженням Ар‘єса і де-яких соціологів,

суспільство веде себе так, ніби взагалі ніхто не вмирає і смерть індивіда

не пробиває ніякої брехні в структурі суспільства. В найбільш

індустріалізованих країнах Заходу кончина людини обставлена так, що вона

стає справою одних тільки лікарів. Похорони проходять простіше і коротше,

кремація стала нормою, а траур і оплакування покійника сприймаються як

свого роду душевне захворювання. Покійника бальзамують, наряджають і

рум‘янять, з тим щоб він виглядав більш юним, гарним і щасливим, ніж був

при житті.

Отже, досліджуючи досліджуючи книгу Ар‘єса “Людина перед лицем смерті”

можна зрозуміти, що шлях, пройдений Заходом від архаїчної “прирученої”

смерті, близько знайомої людини, до “медикалізованої”, “прирученої” смерті,

смерть наших днів, “смерті забороненої” і оточеної мовчанням або брехнею

відтворює коріння зрушення в стратегії суспільства. В цьому процесі

суспільство бере на озброєння і актуалізує ті ідеї, які відповідають його

несвідомим потребам.

Ар‘єс не міг не задатися питанням, чому мінялося відношення до

смерті? Як він пояснює переходи від однієї стадії до другої? Тут немає

ясності. Він посилається на чотири “параметра”, які з‘ясовували, на його

думку, відношення до смерті. Це:

1. Індивідуальне самопізнання (яке значення надається індивіду і

групі?);

2. Захисні механізми проти неконтрольованих сил природи, постійно

погрожуючих соціальному порядку ( найбільш небезпечні сили – секс і

смерть);

3. Віра в загробне існування;

4. Віра в тісний зв‘язок між злом і гріхом, стражданнями і смертю,

який є базисом міфу про “падіння” людини;

“Ці “параметра” вступають між собою в різні зв‘язки. Але їх постійна

“гра”, яка розгортається в пітьмі колективного несвідомого, нічим не

обумовлена.” (1;17).

Розділ ІІІ.

Страшні трагічні картини XX ст., пов‘язані з двома світовими війнами і

численними локальними конфліктами, змусили звернутися до проблеми смерті

багатьох сучасних дослідників. Як вдалося людству, що досягло висот у

розвитку раціональної науки і технічних засобів, дозволити смерті захопити

себе у її кістлявий кулак? Як могли дозволити люди стати маріонетками в

театрі воєн, де головним лялькарем виступає смерть? Однім із тих, хто

спробував відповісти на ці запитання, розібравшись у таємницях психічного

життя людини, був Еріх Фром.

Він розглядав тенденції, які направлені проти життя і. які досить

розвинуті у сучасній культурі. Як пише Фром: “Вони складають ядро тяжких

психічних захворювань і створюють сутність зла”(24;30). А саме, мова буде

йти про некрофілію. Але некрофілія не як сексуальне сексуальне оволодіння

тілом, а як ненависть до життя і любов до мертвого.

Газети писали про те, як в США був створений клуб, де показували

фільми для обраних. Демонструвалися документальні і художні стрічки, в яких

жертва в муках прощалася з життям. Садисти приходили “покайфувати”. Для

гурманів “кривавого видовища” знімалися особливі стрічки. Збиралися палачі

і обговорювали, кого б вбити, але з найбільш “художнім ефектом”. Виникали

кандидатури, деякі з них відхилялися по причині неповної відповідальності

“високим некрофільським стандартам.”

некрофіл – антипод життя. Його нездержано тягне до всього, що не

росте, не міняється до всього механічного. Але править його поведінкою не

тільки потяг до омертвілого, але й прагнення знищити все, що земніє, все

життєздатне. тому всі життєві процеси, почуття він хотів би опредметити ,

перетворити в речі.

“Некрофіл” дослівно переводиться як “любов до мертвого”. Людина з

некрофільним орієнтуванням відчуває потяг до всього не-живого, до всього

мертвого: до трупа, нечистоти і бруду. Фрам вважає, що “ некрофільні ті

люди, які охоче говорять про хворобу, похорони і смерть. Якщо вони можуть

говорити про смерть і мертве, вони стають жвавими” (24;31).

Некрофіла ми можемо порівняти з совою. Він не любить день і, навпаки,

любить ніч і темряву. В міфології він представлений тим, хто тягнеться до

печери, в глибину океану або ж сліпим. Все, що відвернуте від життя або

направлене проти нього, притягує некрофіла. Він хотів би повернутися в

темноту материнського кола і в минуле неорганічне або тваринне існування.

Він принципіально орієнтований на минуле, а не на майбутнє, до якого

відноситься з ненавистю і якого боїться.

За концепцією Фрома некрофільні тенденції проявляються у снах такої

людини. Як він пише : “В них мають місце вбивства, кров, трупи, черепи і

експерименти; іноді в них проявляються люди, перетворені в машини, або

люди, які ведуть себе як машини ” (24;33).

Явними прикладами чисто некрофільного типу особистості являються

Гітлер та Сталін. Вплив цих людей полягає у їх необмеженій здатності і

готовності вбивати. По цій причині вони були улюбленцями некрофілів. Одні

боялися їх і, не бажаючи признаватися собі в цьому, надавали перевагу ними

захоплюватися. Інші не відчували некрофільності в цих вождях і бачили в них

рятівників. Якби ці некрофільні вожді не складали хибного враження як

захисників, кількість симпатизучих їм не досягло б рівня, який би дозволив

їм захопити владу.

Для некрофіла характерна установка на силу. Сила – це здатність

перетворити людину на труп. Фром говорить про це так: “Можливо я не хотів

би людину вбивати, я хотів би тільки тільки відібрати у неї свободу;

можливо я хотів би її тільки принизити і відібрати у неї майно, - але що б

я не робив у цьому напрямку, за всіми цими акціями стоїть моя здатність і

готовність убивати”(24;32). Так як і сексуальність може породжувати життя,

сила може його зруйнувати. На цій основі некрофіл прямо-таки закоханий в

силу.

Ще одним видатним типом некрофільного характеру був К.Т.Юнг. В

опублікованій після його смерті автобіографії є багаточисленні

підтвердження цьому. В його снах часто з‘являлися трупи, кров і вбивства.

коли будувався дім Юнга, там були знайдені останки французького солдата.

Юнг зробив фотографію трупа і повісив її на стіну. Це одна з тих дій, в

якій полягає некрофільне орієнтування. також до цього Фрейду кинулось в очі

орієнтування Юнга на мертве. Коли вони разом направлялись в США, Юнг багато

говорив про трупи, які добре збереглися і були знайдені в болотах під

Гамбургом. в Юнгових симпатіях до Гітлера і в расових теоріях також

знаходить своє вираження схильність до людей, які люблять мертве.

Але… Юнг був надзвичайно творчою людиною, а творчість являється

прямою протилежністю некрофілії. Отже, Фром робить з цього приводу такі

висновки: “Він вирішив свій внутрішній конфлікт завдяки тому, що

врівноважив диструктивні сили в собі своїм бажанням і здатністю лікувати і

зробив свій інтерес до минулого, мертвого предметом блискучих умозаключень”

(24;34).

Дуже часто людина сама не відчуває некрофільні нахили, не усвідомлює

свого потягу до мертвого; вона робить жорстоким своє серце; вона веде себе

таким чином, що її любов до мертвого стає логічною і розумною реакцією на

те, що вона переживає. тому дуже важливо не тільки розпізнати, наскільки

сильні некрофільні тенденції в людині, але й до якої степені вони нею

усвідомлюються.

Фром вважає, що “для дитини найважливішим для розвитку любові до

життя являється її сумісне проживання з людьми, які люблять життя” (24;39).

Така любов знаходить своє вираження скоріше в поведінці, ніж в ідеях,

скоріше в інтонації голосу, ніж в словах.

Фром наводить декілька умов для процвітання біофілії – це теплі

стосунки з людьми в період дитинства; свобода і відсутність погроз;

введення в “мистецтво життя”. Протилежні умови, слугують розвитку

некрофілії: життя серед людей, які люблять мертве; відсутність ініціативи;

умови, які роблять життя нецікавим; механічний порядок замість

раціонального устрою життя.

Більш всього кидається в очі, що ми знаходимося в ситуації, в якій різко

протистоять один одному надлишок і нестача як в економічній, так і в

психологічній області. Доки люди будуть затрачати основну енергію на те,

щоб захистити своє життя від посягань, і на те, щоб не вмерти з голоду,

любов до життя згасає, а некрофілія процвітати. Другою важливою соціальною

ознакою для розвитку біофілії є усунення несправедливості. “Під

несправедливістю я розумію таку суспільну ситуацію, в якій людина не є

самоціллю, а лише засобом для досягнення цілей інших людей” (24;40)

Підводячи підсумки, слід сказати, що любов до життя буде розвиватися

найкращим чином, якщо в суспільстві будуть слідуючі умови: небезпека в тому

смислі, що матеріальні основи людського існування не будуть знаходитися під

загрозою; справедливість в тому смислі, що ніхто не зможе використовувати

людину як засіб для цілей інших, і свобода в тому смислі, що кожна людина

має можливість бути активною і свідомо відповідальною перед суспільством.

Якщо суспільні умови призводять до існування автоматів, результатом буде не

любов до живого, а любов до мертвого.

Ми можемо прослідкувати значну схожість між анальним характером в

фрейдистському розумінні і некрофільним в розумінні Фрома. Як він сам пише:

“ Я вважаю некрофільний характер злоякісною формою такої структури

характеру, доброякісною формою якого є “анальний “ характер”, описаний

Фрейдом” (24;42). Фром підкреслює, що не існує суворо окреслених меж між

анальним і некрофільним характером, і часто буває важко розрізнити, чи ми

маємо справу з тим чи з іншим.

Якщо ж знову повернутися до соціальних умов некрофілії, то виникає

питання: який зв‘язок існує між некрофілією і духом сучасного

індустріального суспільства? І далі: яку рол грає некрофілія і байдужість

по відношенню до життя в якості мотивації атомної війни?

Які б причини не приводилися для минулих війн – чи то захист проти

нападу, економічні переваги, слава, збереження певного образу життя, - всі

ці причини не являються достатньо вагомими для атомної війни. “Не можна

говорити про захист, перевагу чи славу, якщо “в кращому випадку” половина

населення на протязі декількох годин перетвориться в попіл, якщо всі

культурні цінності будуть розбиті, а життя тих, хто залишився буде

настільки жорстоким, що вони будуть заздрити мертвим”(24;42).

А яку роль грають вбивства в наших розважальних програмах? Фільми,

комікси, газети діють в вищій мірі збуджуюче, оскільки містять велику

кількість повідомлень про розруху, садизм і жорстокість. В збудження люди

приходять тоді, коли бачать, що хтось вмирає, або коли вони читають про це,

і зовсім байдужі : чи йде мова про вбивство чи про нещасний випадок.

Коротше кажучи , інтелектуалізація , квантифікація, абстрагування,

бюрократизація – відмінні риси сучасного індустріального суспільства – не є

принципами життя: вони являються механічними принципами, якщо їх приміняють

до людей. замість того, щоб приміняти їх до речей. Люди, які живуть в такій

системі, стають байдужими до життя і відчувають потяг до мертвого. Правда,

самі вони цього не помічають. Вони приймають збуджуючі спокуси за радість

життя і перебувають в ілюзії, що ведуть дуже живе життя, якщо володіють і

можуть користуватися багатьма речами. Скупі протести проти атомної війни і

дискусії наших спеціалістів по атомній війні про рівновагу тотальної

напівтотальної розрухи показують як далеко ми зайшли в “темну долину

смерті”.

Роблячи висновки, хочу зазначити, що все таки залишається найвищою

цінністю, не дивлячись на те. що життя може бути порожнім і беззмістовним,

хтось сказав: “ Те, що вмер, не доказує того, що жив”. Сама по собі смерть

як наслідок насильства, нещасного випадку, п‘янства виступає символом

жорстокості, примітивізму. Але і тут смерть пересікає якщо не істинний

зміст, то потенцію такого змісту, надію на його створення, спрямовується в

майбутнє в силу надії і віри. А надія і віра явно чи не явно містять в собі

моральний зміст, так як звернені в найкраще майбутнє. Коли проекції в

майбутнє пересікаються, наступає кінець, життя втрачає зміст.

Відсутність, ліквідація змісту, атрофія здібності творити людський

зміст значать абсурд. Ми спостерігаємо наростання абсурду в сучасному світі

– наростання беззмістовності людського життя і діяльності, беззмістовності,

яка вінчає їх смерть. Ось образи абсурду: квітучі яблуневі сади в

Чорнобилі, вражені радіацією. Замість трагічного апофеозу життя смерть стає

банальністю, простим перетворенням в труп, зникненням.

Але ніхто, крім нас самих, не в силах надати нашому життю істинний

зміст. це досягається тільки нашими творчими актами, напруженням духовних

сил, відповідальністю перед собою і людством, так як усякий істинний

людський зміст повинен бути вселюдським . І це повинно заповнюватися всім

нашим життям, а значить і смертю.

Сучасна культура стоїть на порозі грандіозних відкриттів, пов‘язаних

з таємницями буття і смерті. Величезний етнографічний, філософський

матеріал, який накопичений вченими , дозволяє значно розширити рамки

обговорення теми. Треба об‘єднати зусилля спеціалістів різних профілів для

осмислення тих загадок, які поставлені сучасною наукою.

Я вважаю, що особливої уваги потребує тема перевтілення душ.

Релігійна література дає масу повідомлень про потойбічний світ. І саме

маючи таку інформацію , треба більшу увагу приділити саме таким важливим

питанням : куди зникає душа після смерті? Чи може душа переходити від

одного тіла до іншого? Чи мають тварини та рослини душі? Людина поневолі

задає собі такі питання, але не завжди находить відповіді на них. Ця тема

широко розглядалася в східних релігіях . Раціоналістична західна культура

перейняла ідею реінкарнації. Цьому питанню приділяють увагу деякі філософи,

але це тільки паростки. початки великих відкриттів.

У своїй кваліфікаційній роботі я розглянула еволюційну тему смерті і

хочу порекомендувати розглянути її саме в психологічному аспекті, на

перехресті психології та історії.

В період швидкого розвитку матеріалістичної науки древні вірування і

концепції екзотичних релігій рахувались наївними і абсурдними.

Тільки тепер ми знову бачимо, міфологія і концепції Бога, раю і пекла

мають відношення не до фізичних істот, а до психологічних реалій змішаного

стану свідомості. Для повного осмислення природи людини необхідно

признавати їх існування і вивчати їх. Керівну роль в цьому дослідженні

можуть мати традиційні уявлення про потойбічне життя.

В наш час смерть видається чимось брудним. Вік гігієни та

медикалізації ізолює смерть в лікарні.

Звідси – незрозумілий страх, що є страхом смерті, який переслідує

людину протягом життя. Звідси – розгубленість від існування того, що за

суспільними нормами не існує – смерті – і повної неготовності до її

приходу. Звідси – самотність людини в житті, як відгук її самотності в

момент смерті. Звідси, нарешті, втрата сенсу життя і піднесення самого

життя над його сенсом. Все – від страху смерті.

Не можна безкарно викреслювати те, чим кінчається процес життя і

починається його осягнення. Не можна перетворити єдино неповторне життя на

кошмар очікування чогось невимовно жахливого, чи марну спробу втекти від

того, від чого не втечеш, посиливши жах самотності: “Протягом усього того

нелегкого життя, крізь роки, що ще не настали, із глибини майбутнього летів

мені на зустріч похмурий подих і зрівнював усе на своєму шляху…” (А. Каню).

Знаком смерті відмічено все життя людини. Як це не дивно, знак смерті

– знак життя.

На мою думку, щоб відштовхнути від себе цей жах смерті, людина

повинна сприймати її не як повне знищення особи, а як перехід від одного

життя до іншого. Людина повинна повернутися в минуле, в той період, який

Ар‘єс назвав “смерть приручена”, тому що саме смерть не повинна лякати

людину. Потрібно вірити також в перевтілення душі. І саме за цими

віруваннями, який спосіб життя людина вела, в таку тварину чи іншу істоту

її душа перевтілиться. Якщо вона вела себе як свиня, то й стане в іншому

житті свинею. Людина повинна вести себе так, щоб залишитись людиною. Треба

прагнути до кращого. Можливо, ми змогли б знищити такім чином

некрофільність та жорстокість сучасної культури.

Список використаної літератури:

1. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. – М., 1992.

2. Байрон Дж. Т. Соч.: в 3Т. – М., 1954.

3. Гройс Б. Ленин и Динкальи - Образы современной смерти // Гройс Б.

Утопия и обмен. – М., 1993.

4. Гроф С., Хемефакс Дж. Человек перед личом смерти. – М., 1996.

5. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. – М., 1984.

6. Гуревич П.С. Философская антропология. – М.,1997.

7. Дубровский Д.И. Смысл смерти и достоинство личности //ж. Философские

науки . - №5, 1990.

8. Европейские поэты Возрождения. – М., 1974.

9. Калиновский П. Переход; последняя болезнь, смерть и после. – М., 1991.

10. Клочков И.С. Духовная культура Вавилонии: человек, судьба, время. –

М.,1983.

11. Левин С. Кто умирает? – К., 1996.

12. Мамардашвилли М. Лекции о Прусте. – М., 1995.

13. Мамардашвилли М., Пятигорский А. Символ и сознание (Метафизические

рассуждения о сознании, символике и языке). – Иерусалим, 1982; - М.,

1997.

14. Морен Е.

15. Моес М. Физическое воздействие на индивида колективно внушаемой мысли о

смерти // Ж. Человек. - №6., 1992.

16. Платон. Апология Сократа. Соч в 4Т. Т.1. – М.,1994.

17. Платон. Государство. – Т.3. – М., 1994.

18. Платон. Парменид. – Т.2. – М., 1993.

19. Платон. Федон. – Т.2. – М., 1993.

20. Пушкин А.С. Стихотворения. Поэмы. – М., 1984.

21. Роуз С. Душа после смерти // Ж. Наука и религия. - №6, 1991.

22. Рязанцев С. Философские смерти. – Санкт – Петербург., 1994.

23. Трубников И.И. Проблема смерти, времени и цели человеческой жизни // Ж.

Философские науки. - №2., 1990.

24. Фромм Э. Душа человека. – М., 1992.

25. Фуко М. Герменевтика субъекта // Социо – Логос. – М., 1991.

26. Цицерон. О старости. О дружбе. Об обязаностях. – М., 1974.

Страницы: 1, 2, 3, 4