Образи і символи смерті в культурі

Образи і символи смерті в культурі

План

Вступ.

І. Образи і символи смерті в культурі……………………………… с. 8-23

§1. Культуротворчість смерті за концепцією Є.Морена……с. 8-14

§2. Образи смерті в західній культурі…………………………с. 14-18

§3. Східна культура і смерть……………………………………с. 18-21

ІІ. Історична варіативність підходів до смерті за Ф.Ар‘єсом……..с. 22-42

§1. “Смерть приручена”………………………………………....с. 23-27

§2. “Смерть своя”………………………………………………....с. 28-31

§3. “Смерть далека і близька”…………………………………..с. 31-35

§4. “Смерть твоя”…………………………………………………с. 36-38

§5. “Смерть перевернута”………………………………………..с. 38-42

ІІІ. Некрофільність сучасної культури………………………………..с. 43-48

Висновки.

Використана література.

Кошмар смерті завжди переслідував людей. Він породжував різноманітні

уявлення про трагізм життя. “Смерть не має образу, - говорить байронівський

Люцифер, - та все, що носить вигляд земних істот, поглине”(2;396). У деяких

це слово викликає жах, тривогу, а у деяких радість, насолоду.

Істота, що живе, знає тільки життя. І дві його таємниці – початок і

кінець, народження і смерть – є головними для формування людського

світобачення, цілісних фієнтирів , розуміння себе і собі подібних.

На противагу народженню смерть – таємниця, оповита сумом і мороком.

Саме вона, незбагненна і необхідна, змушувала людину замислюватися так

глибоко, як жодна проблема чи турбота повсякденного життя. Смерть спонукає

до питання “Що таке життя?”. В багатьох аспектах життя визначається смертю.

Мета моєї роботи - дослідження проблеми смерті та її культурологічного

значення, а також вирішення таких життєво важливих питань: ”Що таке смерть

для людини?”, “Як в різні епохи смерть сприймалася людьми?”.

Немає більш важкої для дослідження і більш важливої для роздумів

проблеми, ніж проблема смерті не в будь-якому з її власних або спеціальних

аспектів, а в її загальнолюдському, світовому смислі.

Для вирішення цієї прблеми я поставила перед собою наступні завдання

:

- як сприймалася смерть в різних типах культури;

- визначити, в чому полягає креативність смерті, застосувавши

концепцію А.Морена;

- розглянути історичну еволюцію поглядів на смерть;

- що таке некрофільство і, зокрема, некрофільність сучасної культури;

Рано чи пізно кожен з нас починає роздумувати про смерть, щоб вирішити

для себе не що є смерть взагалі, яку він так чи інакше спостерігає, про яку

читав і чув, смерть інших, а його особиста смерть. Це зовсім не одне й

теж: чужа смерть, за якою можна спостерігати, яка має відношення до

фізичного світу, і смерть особиста, яку спостерігати не можна, і про яку

можливо тільки роздумувати, в яку можна не вірити, яку можна боятися, від

якої можна до певного часу відмахнутися.

Проблема смерті, взята в своєму етичному ключі, є багатоплановою.

Одне з визначень смерті може полягати в тому, що вона є кінець життя, є

заперечення його як вищої цінності. А оскільки смерть – є цінність того ж

рангу, тому що, як і життя, вона несе в собі деякий фундаментальний смисл,

який задає масштаб, істинних цінностей. Життя як найвища цінність є свого

роду еквівалент інших вищих цінностей – свободи, любові, честі, і тому воно

володіє здібністю заповнювати їх існування, їх дійсне соціальне буття,

обмінюючи себе на них. А смерті є формою такого обміну. Мова йде про смерть

конкретної особистості, яка здійснює свій вибір, надаючи перевагу смерті

над життям.

Слід сказати, що за одною і тою ж символікою можуть

приховуватися різні смисли. Одне діло – смисл смерті у християнина і всіх

тих, хто допускає безсмертя душі, можливість життя в потойбічному світі;

інше – смисл смерті для тих, хто у все це не вірить.

В першому випадку легко можна обгрунтувати істинний смисл життя,

зняти страх людини перед смертю. Хочу навести приклад із слів Цицерона :

“якщо я тут помиляюсь, вірячи в безсмертя людської душі, то помиляюсь я

охоче і не хочу, щоб у мене відібрали цю помилку, якою я насолоджуюсь, доки

живий. О, який прекрасний буде день, коли я приєднаюсь до світу душ і піду

від цього натовпу, від цих мерзотників!”(26;30)

Вміння жорстко контролювати нашу здібність видавати бажане за

дійсне – важлива умова серйозного аналізу етичних проблем смерті і

безсмертя.

Пушкін:

Нет, весь я не умру – душа в заветном мире

Мой прах переживёт и тленья убежит.

Але тут – тільки жах зникнення, кінця і пристрасне бажання життя,

кохання, краси, як антиподію смерті:

Как ничего! Ни мысль, ни первая любов!

Мне страшно… И на жизнь гляжу печален вновь,

И долго жить хочу, чтоб долго образ милый

таился и пылал в душе моей унылой. (20;86-87)

Але загальним для всіх, в тому числі і для віруючих, є таїнство смерті,

почуття страху перед нею: “Йду в жахливий світ всезагального

розладу”(8;322). “Але страшне рокове новосілля”(8;643).

Федоров, наприклад, будучи релігійним мислителем, вважав смерть “головним

злом” і намагався мобілізувати людство і науку на те, щоб подолати це зло.

Слідуючи Р.Ліфтову можна виділити 5 категорій або способів

імморталізації і біологічне безсмертя (надія на продовження життя у

нащадках), творче безсмертя (надія на продовження життя в результаті своєї

діяльності), теологічне безсмертя (різноманітні релігійні форми

трансцендування смерті шляхом встановлення зв‘язку з вічними духовними

цінностями), натуралістичне безсмертя (надія на безсмертя шляхом злиття з

природою, спосіб іммортизації, розвинутий в японській та інших східних

культурах).

У нашій культурі тема смерті до недавнього часу була забороненою. В

тоталітарному суспільстві, де в підвалах для допитів і вогняних печах

зникало мільйони людей, не замовкало перемежне вшанування життя. Згідно

авторитарним канонам, смерть повинна була відступити під тиском життєдайних

сил.

Саме розуміння смерті в суспільній свідомості в умовах тоталітаризму

набувало скоріше язичницького, ніж християнського, смислу. Вона вступала в

свої права лише тоді, коли Вождь вмирав. Погребальні дії отримали майже

міфологічне звучання.

Зараз тема смерті перестала бути забороненою. Саме кінцевість земного

існування примушує роздумувати про смисл життя, про ієрархію цінностей, про

значення та роль людини у суспільстві.

Ми спробуємо дослідити як відносилися до смерті від архаїчних часів до

нашого часу. У здійснені дослідження я застосовувала такі методи:

- метод культурологічної проблематизації ;

- метод співставлення типу культури з іншими;

- метод аналізу;

Багато сучасних філософів досліджують тему смерті. Цій темі

присвячено багато книжок та статей.

Зокрема, темі смерті присвячували свої твори Е.Морен, Е.Фран,

Ф.Ар‘єс, Серафим Роуз, Гуревич П.С. та багато інших.

У своїй кваліфікаційній роботі, досліджуючи тему смерті, я спиралася,

зокрема, на твір Гуревича П.С. “Філософська антропологія”. У цій книзі

автор доступно викладає свій матеріал, з якого можна почерпнути багато

цікавих думок. Гуревич порівнює дві культури, тобто в його книзі

відбувається порівняння ставлення до смерті східної та західної культур.

Гуревич розглядає тему смерті як таємницю людського буття. Автор порівнюючи

західну та східну культури показує, що кожна з них виробляє певну систему

цінностей, а також певний комплекс образів і символів, за допомогою яких

забезпечується психологічна рівновага індивідів. Також він порівнює світові

релігії і робить висновки, що межу між життям і смертю люди сприймають по-

різному.

Цікавою і доступною є також книга Е.Морена, в якій він намагається

довести, що смерть, як така, тривожила ще й найархаїчнішу людину. Морен

описує розвиток певних елементів культур, і яке місце у них займала смерть.

Також він описує похорони людини та всі ритуали, які з ними пов‘язані. І

саме у цих ритуалах, на думку Морена, Можна прослідкувати відношення

первісної людини до смерті.

Цієї думки дотримувався і Ф.Ар‘єс, який присвятив темі смерті багато

своїх статей та книг. Я спиралася на його книгу “Людина перед лицем

смерті”. З однієї назви книги можна багато чого зрозуміти. Ар‘єс описує як

в кожному періоді, які він назвав по-своєму, людина відносилася до смерті.

Тут можна провести паралель, тому що саме певний період він і називав за

відношенням людини до смерті – “Смерть приручена”, ”Смерть своя”, ”Смерть

далека і близька”, “Смерть твоя”, “Смерть перевернута”.

Ця книга є дещо важкою для сприйняття, але в той же час, вона є досить

цікавою, тому що Ар‘єс використовує, як приклади, епізоди з відомих творів

митців певної епохи. І саме за цими епізодами він відтворює ставлення до

смерті, а також аналізує це ставлення з психологічної точки зору.

Погляд Фрола направлений на некрофільність сучасної культури, яку він

вважає злоякісною формою психології людини. Аналізуючи книгу Фрола можна

зробити висновки, що кожен другий в сучасній культурі – некрофіл. Але

причиною цього Фром вважає як і саму людину, так і її оточення. З ним, в

деякій мірі, можна погодитися, Аналізуючи події, які відбуваються в наш

час.

Але це потім, а зараз розпочнемо з самих початків існування людини. І

прослідкуємо , яке місце займала смерть в ту епоху.

Розділ І.

§1. Проблема смерті постає як фундаментальна ще на зорі людського

існування. На це звертає особливу увагу сучасний французький антрополог,

філософ Едгар Морен. На його думку, людина майже від початку свого

існування починає створювати елементи культури. Ціль яких у пристосуванні

до жахливого психологічного страху, пов‘язаного зі смертю. Звернемося до

думки Е.Морена детальніше.

Епоху великого мозку відкриває неандерталець – вже sapiens, - який

пізніше поступився місцем сучасній людині, останньому і єдиному

представникові роду людського на землі.

Найдавніші відомі нам гробниці належать неандертальцям. Вони свідчать

про щось значно більше і зовсім інше, ніж просте закопування в землю, аби

захистити живих від дії розкладу (з цією метою можна було б залишити труп

десь подалік або кинути у воду). Померлого клали в позі ембріона (що

свідчить у віру в його повторне народження), іноді його навіть клали на

ложе з квітів, як показують сліди пилку, які збереглися в неандертальському

похованні, виявленому в Іраку (що свідчить про наявність церемонії

поховання); кістки іноді пофарбовані вохрою (звідси припущення про

поховання після канібальського поїдання або повторне поховання після

розкладу трупів), останки захищено камінням, а пізніш біля померлого почали

залишати їжу і зброю (звідси припущення про віру в загробне життя покійного

у вигляді привиду, який має тіло й ті самі потреби, що й у живих). Гіпотеза

про наявність тут віри у відродження або в те, що померлі продовжують жити

у подобі привида, є цілком слушною, бо йдеться про два фундаментальні

вірування людства стосовно потойбічного світу, які, чи то у змішаному

вигляді, чи то окремо, можна зустріти у відомих нам архаїчних суспільствах,

до того ж вони становлять основу всіх наступних вірувань.

Як вважає Морен “Неандертальські поховання свідчать не тільки про

вторгнення смерті в життя людини, а й про антропологічні модифікації, які

зробили таке вторгнення можливим і спровокували його”.(14;94)

Перш за все, безперечно, - це прогрес об‘єктивного знання. Смерть не тільки

визначається як факт, що визнається й тваринами (до того ж вже вміють

“прикинутись мертвими”, щоб обдурити ворога), вона не тільки відчувається

як згуба, зникнення, непоправна втрата (це може відчувати і мавпа, і слон,

і собака, і птах) і вона осягається ще й як перетворення, перехід із одного

стану в інший.

Більше того, смерть, очевидно, вже уявляється хоч і не як “закон”

природи, але як щось майже неминуче, примусове для всього живого.

У будь-якому разі, звернувши увагу як на саму присутність померлих, так і

на наявність ідеї смерті поза її безпосередньою далістю, у неандертальців

ми можемо відзначити наявність думки, не повністю затопленою тим, що

безпосередньо відбувається перед очима, тобто ми виявляємо присутність часу

у свідомості. Зв‘язані між собою усвідомлення трансформації, усвідомлення

примусової необхідності й усвідомлення часу вказують на появу у sapiens‘a

нового складнішого ступеня свідомих знань, їх нової якості.

Одночасно з реалістичним усвідомленням трансформації віра в те, що ця

трансформація (нове народження чи життя “двійника”), показує, що у

сприймання реальності втручаються витвори уяви, у сприймання світу

втручається міф. Відтепер такі уявлення будуть водночас і виступати

продуктами людської долі, і визначати її.

Тоді як гробниці сигналізують про наявність міфа і його силу, поховальні

церемонії сповіщають про присутність і силу магії. “Справді, похорон, -як

вважає Морен, -являє собою ритуал, який сприяє здійсненню переходу в інше

життя належним чином, - тобто захищаючи живих від дратівної дії смерті

(звідси, можливо, виникає і культ померлих) і від зв‘язаного з нею розкладу

(звідки, можливо, виникає жалоба, яка ізолює близьких від покійника)

”.(14;101) Так у sapiens’a складається цілий міфологічний апарат,

мобілізований, аби дати відсіч смерті.

Магія, ритуал і міф сакралізують правила організації суспільства і,

тим самим, підсилюють владарювання чоловічого класу, даруючи йому

виправдання трансуендентального характеру. Чоловічий клас, зрештою,

затоплює ключові магічно-релігійні позиції, монополізуючи спілкування з

духами, які лякають жінок і дітей. Щодо жінок, то вони не зовсім позбавлені

магічної зброї: чоловіча влада мусить рахуватися з жіночим принципом

родючості й поважати його – як в межах космічного, так і в межах соціально-

антропологічного порядку; влада чоловіків контролює лише членів

мисливства, війни, організації. Що ж стосується молоді, магічний контроль

над нею значно більш всеосяжний; він здійснюється через ритуал ініціації.

З допомогою ініціації клас дорослих чоловіків розчленовує на дві

соціологічні частини біологічний континуум дорослішання, у такий спосіб

довершуючи розрив, який не дає змоги сформуватися класові молодих, і

встановлюючи абсолютний контроль над правом входження у дорослий світ. Ця

операція здійснюється шляхом випробувань і знущань, кульмінацією яких

служить церемонія смерті-воскресіння, коли дитина, що стає чоловіком,

дістає нове ім‘я і стає новою особистістю. Так класова влада зміцнюється

під прикриттям грандіозної міфологічно-космологічної процедури, в якій

беруть участь духи й боги .

Магія, міф і ритуал наділені тут такою правдоподібністю і такою силою

переконливості в плані їх наказів і заборон, що придушення і покарання

часто стають зовсім непотрібними.

отже, усе вказує нам, що усвідомлення смерті, яке з‘являється у sapiens’a ,

створюється взаємодією об‘єктивної свідомості, яка визнає факт смертності,

і свідомості суб‘єктивної, яка стверджує якщо не безсмертя, то, принаймні,

можливість трансформації. Ритуали, які стосуються смерті, одночасно й

висловлюють травму, що викликається ідеєю знищення, й пом‘якшують, і

заклинають її. Похорон - у всіх відомих нам суспільствах sapiensiv –

відображає одночасно і саму кризу, і подолання цієї кризи і з одного боку

муки відчаю, з другого – втіху надії. Все, таким чином, підказує що смерть

спостигає homo sapiens’a як непоправна катастрофа, що віднині він буде

носити в собі особливе занепокоєння, острах життєвою проблемою, яка обтяжує

життя. Однаковою мірою все підказує, що людина ця не просто не просто

відмовляється від смерті, вона спростовує її, переборює, розв‘язує у міфі і

у магії.

Та справді глибоким і фундаментальним виявляється не просте співіснування

цих двох свідомостей, а їх тривожне життя в єдиній двоїстій свідомості:

хоча дві ці свідомості дуже по-різному комбінуються між собою у різних

індивідів, у різних суспільствах (як і життя різною мірою насичене смертю),

жодну з них не усуває до кінця інша, і все відбувається так, ніби людина

щиро намагається сама себе обдурити, ніби вона – істерик, за давнім

клінічним визначенням, який перетворює в об‘єктивні симптоми те, що йде від

його суб‘єктивних тривог.

Отже, між суб‘єктивним і об‘єктивним баченням існує розрив, який

смерть перетворює на справжню прірву, заповнювану міфами, ритуалами іншого

життя, що врешті-решт здійснюють інтеграцію смерті. Sapiens, таким чином

кладе початок дуалізму суб‘єкта і об‘єкта, їхньому нерозривному зв‘язку, а

за разом – їхньому непереборному розриву, який пізніше у тисячі способів

намагатимуться перебороти всі релігії й філософії. Людина вже, фактично,

відмежовує свою долю від природного фатуму, переконуючи себе, що

продовження життя підвладне природним законам подвоєння й метаморфози.

Виходить, що в ній збагачена об‘єктивність інтерферує із збагаченою

суб‘єктивністю, оскільки обидві вони відповідають прогресу

індивідуальності.

Як пише Морен: ” Справді, потрібна найсильніша особистісна

присутність, аби індивідуальність померлого продовжувала жити серед живих;

треба, щоб афективні інтерсуб‘єктивні зв‘язки були надто інтенсивними, аби

зберігатися навіть після смерті; треба, щоб виробилось і розвинулось, як

новий епіцентр, усвідомлення смертельного розриву – точка сходження

об‘єктивного утвердження смерті й суб‘єктивного утвердження індивідуального

безсмертя.”(14;112)

Так, вторгнення смерті виявляється sapiens’a вторгненням одночасно істини і

ілюзії, тривоги й упевненості, об‘єктивного знання й нової суб‘єктивності,

а перш за все – їх амбівалентного зв‘язку. Воно сприяє подальшому розвитку

індивідуальності й утворює новий антропологічний розрив.

Як вже було сказано, смерть постигає homo sapiens’a як непоправна

катастрофа, яка викликає в нього особливі занепокоєння, страх.

Існує тваринний неспокій, який пов‘язаний із пильністю і

продовжується за наявності щонайменших ознак небезпеки. Як вважає Морен:”

Пильність у людини значно більш розвинена ніж у приматів, і власне людський

неспокій меншою мірою пов‘язаний з безпосередньою небезпекою і більшою

мірою – з появою свідомості, а отже, усвідомлення смерті”(14;115).

Просторове дистанціювання дасть змогу тепер уявити навколишній світ

як “відсторонений”; часове дистанціювання, зі свого боку, змусить відкрити

світ як незворотній процес, а заразом – і усвідомити невідомість

майбутнього. Просякнуте неспокоєм усвідомлення цього подвійного

дистанціювання збігається із усвідомленням смерті, яке доповняльно визначає

і поглиблює його. Свідомість смерті виникає тоді, коли є знання про смерть

як об‘єктивний, передбачуваний феномен (момент якого, проте,

непередбачуваний ), а також суб‘єктивне усвідомлення цього феномена. Така

свідомість у всіх відомих архаїчних суспільствах, вона з‘явилася ще у

неандертальця. Дуже раннє усвідомлення смерті дитиною і поява у неї

антропологічного неспокою підтверджує для нас їх фундаментальний характер.

І справді, стресове, трагічне переживання смерті виникає у шести-

семирічному віці, тоді ж, коли й ідея зв‘язку між смертю і втратою

індивідуальності.

Цей подвійний розрив – смерті і невпевненості – очевидним чином

заповнюється за допомогою міфа, магії, релігії, афективної співпричетності,

належності до соціального, колективного буття і, звичайно ж, усіх видів

повсякденної діяльності. Проте завжди стримуваний людський неспокій, який,

одначе, ніколи не зникає, буде підсилюватися соціокультурним розвитком

sapiens’a, котрий неминуче потягне за собою заборони і пригноблення.

Неспокій стимулює і підтримує міфи, магію, релігію, які урівноважують

надмірну відмежованість від світу, надто велику невизначеність часу, надто

сильну занепокоєність смертю.

Отже, -“ Уявлення неандертальців про смерть, які констатувалися вже

давно, однак антропологічно не інтерпретувалися відповідним чином через

одновимірний погляд на людину розумну, являють собою істинне одкровення, що

проливає ні з чим незрівнянне світло на відмінності між sapiens’om і його

попередниками, та й надалі постійно висвітлює природу людини, - у тому

розумінні, що виявлений мною тут надзвичайно важливий вузол значень

поєднаний з остаточним розвитком мозку гомінід і навіть, власне з

формуванням мозку sapiens’a. ” (14;121)

Зрозуміло, що все вище сказане не з‘явилося на світ у неандертальця

одномоментно. Цілком можливо, що деякі з цих рис зародились в homo erectus.

Вони могли почати викристалізовуватися або починаючи з притаманного

м‘ясоїдним гомінідам канібалізму, який наповнився афективними значеннями у

зв‘язку з поїданнями родича або ворога (присвоєння доблестей померлого),

або виходячи з двоїстої і суперечливої турботи про те, щоб позбавитись

трупа (у зв‘язку з розкладом) і зберегти коло себе любого покійника

(збереження кісткових тканин), - або ж, з рештою, за відправну точку могло

правити повернення померлих у сновидіннях.

“Як можна не помічати, що найбільш біологічні явища – секс і смерть -

у той же час більше за все насичені символами культури?.. Людина за своєю

природою істота культурна, оскільки за своєю культурою вона є істота

природна ” (14;127)

§2. Кошмар смерті у всі епохи і завжди переслідував людей. Він

породжував специфічне уявлення про трагізм життя. Кінець людського

існування безповоротно ставить питання про смисл земного існування, про

приналежність життя. Звичайно, проблема смерті відноситься до числа

фундаментальних, торкається основ буття.

В деякі епохи страх смерті зовсім був відсутній: люди знаходили в собі

Страницы: 1, 2, 3, 4