Образи і символи смерті в культурі

сили протистояти погрозі фізичного знищення. Античні греки, наприклад,

вчилися переборювати жах небуття шляхом контрацепції духу. зусиллями

животворної думки, виховували в собі презирство до смерті. Людей

середньовіччя, навпаки, наступаюча смерть доводила до виснаження.

Страх перед смертю закладений у самій людській природі, в самій тайні

життя. Але в конкретній епосі, через призму певних духовних цінностей цей

страх набирає різних форм. Культура постійно відтворює життєві ситуації, з

якими люди зустрічаються у всі часи. Йдеться про проблему любові, жертви,

трагедії, героїзму, смерті.

Кожна культура виробляє певну систему цінностей, в якій

переосмислюються питання життя і смерті. Вона творить також певний комплекс

образів і символів, з допомогою яких забезпечується психологічна рівновага

індивідів.

На думку психологів, така система починає складатися в психіці людини

вже в ранньому віці. Образ, який виникає в підсвідомості людини в зв‘язку з

його народженням, коли плід відділяється від матері, пізніше

трансформується в деякий праобраз жаху перед смертю. Індивід намагається

уникнути цього жаху. Він намагається знайти способи увіковічнення себе,

постійно відчуваючи присутність смерті.

Порівняння світових релігій, далеких культур, показує, що межу між

життям і смертю люди сприймають по-різному. Рахують, наприклад, що між

земним і загробним життям немає ніякої різниці, але вважають також, що така

різниця є. Спробуємо продемонструвати це на прикладі різних культур.

Багаточисленні і різнохарактерні уявлення про смерть, які склалися в

світовій культурі, можна розділити по деяких признаках. Виділим перш за все

християнські та передхристиянські погляди. Християнство визнавало

кінцевість індивідуального існування. Масове воскресіння трактувалося ними

як завершення земної історії.

Історія людської цивілізації містить хвилюючий літопис багаточисленних

намагань найдревніших культур зберегти життя і уникнути смерті. В багатьох

культурах вважалося, що кожен може певним чином підготуватися до смерті,

якщо він при цьому здобуде потрібні знання про процес вмирання.

Освітня західна людина в основному вважала віру в свідоме життя після

смерті, загробне існування душі виявом примітивного страху тих людей, які

не мають наукових знань. Істинна романтизація смерті, яка являється

викликом життя, розпочинається у найновішій західній філософії у

Шопенгауера. Німецький філософ намагався створити єдиний погляд на долю

тіла і душі. Життя в системі його роздумів оцінюється як дещо таке, якому

краще було б зовсім не існувати. Земне існування, на його думку, - це

певного роду промах і випадковість.

Тварина, думав Шопенгауер, боїться смерті тільки безсвідомо,

інстинктивно. Вона не може осягнути ясну картину фізичної гибелі. Людина ж

не тільки розуміє наступаюче зникнення. Вона здібна по цій причині

страждати. Реальне відчуття наступаючого зникнення тільки посилює її

страждання. Ось чому, за Шопенгауером, щастя ні в якому випадку не може

розглядатися як ціль людського буття.

Проблемам смерті значну увагу приділили і засновники психоаналізу:

Зігмунд Фрейд та Карл Юнг.

З.Фрейд дійшов висновку, що в людини проявляється два основних потяги:

- потяг до життя, більш менш ідентичний сексуальному потягу;

- інстинкт смерті, який має за ціль винищити життя.

Він вважав, що інстинкт смерті, сплавлений з сексуальною енергією, може

бути направлений або проти самої людини, або проти об‘єктів поза нею. При

цьому він вважав, що інстинкт смерті біологічно закладений у всіх живих

організмах і являється необхідною складовою життя взагалі.

В патріархальній, доперсоналістчній культурі смерть не сприймалася як

нечувана катастрофа. В традиційній культурі християни знали про циклічність

усього буття. Традиції допомагали знайти психологічну опору в природному

процесі життя і смерті. Сільське кладовище було частиною загального устрою.

Мертві залишалися серед живих.

Люди також намагалися розгадати таємницю іншого буття. Древні знали,

що людина, яка померла може повернутися ло життя. Розповіді про це

містяться в міфологіях, релігіозних текстах, історичних хроніках. Мистецтво

і наука виходили із уявлення, що за межею смерті тіло стає бездиханним,

зникає в біосфері. Разом з тим зникає і дух.

В середині 70-х років західні вчені зробили вражаюче відкриття. Врачі

реаніматори зробили висновки, що люди, які повертаються до життя після

клінічної смерті, мають деякий досвід. Вони здатні розповісти про те, що

відбувалося в земному існуванні, після їх смерті, як розвивалися події в

лікарняній палаті, на місті аварії, навколо смертного одра. Але разом з тим

вони можуть розповісти про свою приналежність до таємниці якогось іншого

буття. Інший світ, в який вони вступали, мав своїх жителів і загадковим

чином був пов‘язаний з земним існуванням.

Кожен з них в критичний момент відчув повну фізичну втому, а потім

ледь сприймав слова лікаря, який констатував факт смерті. Потім в

погасаючій свідомості пацієнта виникав неприємний шум, різкий дзвін,

незрозуміле дзижчання. Вмираючий відчував, що попав в якийсь довгий темний

тунель, через який він понісся з неймовірною швидкістю. Через мить він

відчув, що відділяється від свого тіла і бачить себе, як би зі сторони,

причому може спостерігати ту ж ситуацію, тих же людей, які були поруч з ним

в момент смерті.

Далі людина помічала, що у неї є інше тіло, зовсім не схоже на

попередню тілесну оболонку. Воно ніби-то має інші якості, але разом з тим

служить новим “вмістилищем душі“. Потім виникають тіні родичів, друзів,

близьких, які оточують новоявлену душу і намагаються допомогти їй

освоїтися. Перед людиною виникає деяка світлоносна істота. Вона вступає з

нею в телепатичний контакт. Перед мисленим взором покійного проходить вся

панорама його життя. Народжуються окремі епізоди, які по велінню

світлоносної істоти воскрешають минуле життя, як би відповідаючи на

питання, чи вдалося виконати намічене. Але, досягнувши деякого бар‘єру,

померлий помічає, що його час ще не настав, що він може вернутися на землю.

Душа знову повертається в своє тіло. Це дає свої плоди істинна реанімація.

В записаних сповідях розповідалося про страшну роздвоєність

свідомості. “Покійник” бачив відразу дві грані буття, але при цьому не мав

можливості вступати в контакт з живими .

Більшість західних вчених не вважають слово “дума” метафорою, вони

намагаються дати цьому поняттю природне пояснення. Згідно версіям багатьох

вчених, кожна людина має три тіла, які в купі являють собою певний

комплекс, цілісність. По-перше, це зовнішнє фізичне тіло, по-друге,

патентно-ефірна субстанція і, по-третє, духовна сутність. Всі три тіла

абсолютно реальні, але мають різну природу. Що ж відбувається з індивідом

після смерті? Він звільнюється від своєї фізичної оболонки, але продовжує

жити в ефірному тілі, поступово переселяючись в астральний світ.

В “Державі” Платона від імені старого чоловіка говориться про те,

як легко втішатися над історіями про страхи потойбічного світу, коли смерть

здається далекою. Народжується думка, що ці історії дійсно правдиві. Тоді

люди починають згадувати все зло, яке вони вчинили один одному.

Просипаючись в ночі серед кошмару, поневолі починаєш роздумувати про

розплату. Платон відважився навіть на те, щоб описати загробну долю вбивці,

злочинців та нечестивців.

У Новий час у європейській свідомості смерть набирає романтичності.

Смерть – висновок земного буття. Це значить, що на смерть треба дивитися,

як на головну ціль. Її тінь лежить на людському бутті. Чекання смерті, її

передчуття – ось на що здібна розумна людина на відміну від тварини.

§3. Треба відмітити, що східні культури на відміну від західних

зберегли в собі віру в оригінальну силу космології, релігійних і

філософських систем, в яких смерть не розглядається як абсолютне завершення

існування. У всіх цих віруваннях смерть не ототожнюється з повним

зникненням індивіда.

У Гуревича П.С. мабуть саме тому виникає ідея “реінкарнації”. Перш за

все “реінкарнація” і “метапсихоз” не синоніми. Реінкарнація вказує на

перехід душі з одного тіла в інше, вважаючи тим самим, що душа втілена, і

що вона таким чином знаходиться у відведеному їй місті. Метапсихоз вказує

скоріше на рух душі від одного тіла до іншого. Тим самим ці два поняття

нероздільні і прекрасно доповнюють одне одного, послідовно вказуючи на

пошук тілесного втілення, а саме на його завершення.

“Свідомість є енергія, яка відрізняється від матерії, з якої зіткане

фізичне тіло; свідомість – вище матерії”(6;94). Чи потрібно заперечувати

ідею духовної енергії? Так, потрібно, бо без неї не доводиться говорити про

метапсихоз. Було б не правильно погоджуватися з ідеєю реінкарнації, не

приймаючи спочатку дуалістичний принцип незалежності душі.

Цей принцип представлений в іудаїзмі (Каббала, Кінга) , в

християнстві (у Оригена), у суфізмів в ісламі, в середніх віках у Джордано

Бруно, якому був винесений смертний вирок, за свої реінкарнаційні ідеї.

Можна помітити єдність вірування, яке глибинно пов‘язує Емпідокла і

Шопенгауера. Ця єдність виконується навколо певного числа “догм”, які

створюють корпус реінкарнаційних доктрин.

Перший фундаментальний принцип доктрини торкається есхатологічного

контексту: віра в переселення душ тягне за собою космологію нескінченних

сектів.

“Люба реінкарнація є наслідком попередньої” (6;104). Але ця теза

умовна. В дійсності, причинність, яка пов‘язує дві послідовні інкарнації,

може бути описана як в детерміністській, так і волюнтаристській

ментальності. Одна течія викладає теорію так, ніби вибір тіла для

переселення відбувається автоматично і у відповідності з якістю минулого

життя. Хаотичне життя передбачає переселення душі в тіло тварини. Саме

тієї, чиї повадки в найбільшій мірі співвідносяться з повадками, якими

зловживав “попередній індивід”. Друга течія, навпаки, стверджує, що існує

вільний вибір тіла душею як раз під час нового переміщення. Із вчення про

переселення душ слідували суворі попередження про покаяння. Куди б не

звернув увагу вічно переляканий індус, і на цьому і на іншому світі його

чекала сувора кара. Кожна жива істота чекає звільнення. Для індуса його не

існувало. Навіть смерть не гарантувала позбавлення від мук. Як наслідок,

самогубство робилося навіть релігійною справою.

Сумуючи за кожною істотою в смертну годину, людина, згідно древній

містичній традиції, може втілитися в слідуючому житті в інший образ.

Мислено зливаючись з безконечно дорогою істотою в мить земної смерті, вона

за законами багаторазових відроджень стає схожою з коханою. Але це лише

посилює трагічну сторону буття.

Отже, в індійському світосприйнятті земний і загробний світ

розділені, але перевага надається не життю, а смерті.

В кабалістичній традиції євреї розвивали вчення про переселення душ. В

усній передачі релігійних заповідей мова йшла про те, що душа Адама

перейшла в Давида, а потім “ надихається” в Месію , а саме в посланника

Господнього. Душа може прийняти тілесну оболонку тварини, перетворитися в

листя дерев і навіть каміння. При цьому в давньоєврейській традиції людина

трактується не тільки як природна, а і як надприродна істота, яка

знаходиться в живому контакті з Богом. Виникає і нова інтерпретація смерті.

Іудеї втішали себе чеканням царства свободи і справедливості, до якого

повинне прийти людство.

В давньокитайській свідомості факт смерті оцінювався як дещо, що не

має глибокого побутового значення. Інакше кажучи, якщо людина вмирає,

ніякої трагедії в цьому немає. Вона все рівно залишається серед живих, але

вже як вмерла. Тут так, як і там. Мертвий йде від живих умовно, в якомусь

обмеженому смислі. Він нас не покидає. Світ увесь заселений “живими

мерцями”. Вони перейшли в інший стан, але не відішли в інший світ. Ось

чому в цій культурі символіка носила земний характер.

Не розділяли земний і потойбічний світ і єгиптяни. Але вони, скоріше,

підкреслювали схожість загробного світу з справжнім – там так, як і тут.

Смерть рахувалася прелюдією до загробного життя. Єгиптяни покладали надію

на нетлінність тіла тієї людини, влада якої була непорушною при житті.

Тілесність, за їх уявленням, залишалася незмінною.

В історії людства дві культури знайшли особливий інтерес до смерті і

процесу вмирання: єгиптяни і тібетці. Тоді розділяли глибоку віру вте, що

свідомість продовжує жити після фізичної смерті. Вони пропонували добре

розроблені ритуали які дозволяли як можна легше перейти в новий стан,

креслили важкі схеми, в яких відроджували подорожі душі.

Отже, в древньокитайській та древньоєгипетській культурах життя і

смерть в певній мірі рівні. Тут немає і натяку на те, що життя – благо,

а смерть – зло. Обидва світи рівноцінні, хоча і розділені деякою межею.

Інакше оцінюється ця проблема в індійській релігійній свідомості.

Згідно

буддизму всі істоти беруть свій початок в Брахмані, безособливому

абсолютному началі, з якого виникає світ. Брахман лежить в основі всього

існуючого. Все в кінцевому рахунку повинно вернутися до нього. Тому смерть

лише перехід від нижчої ступені до вищої, яка продовжується з тих пір, поки

дух не досягне такої степені чистоти і вдосконалення, щоб ввійти в світову

душу, до чого прагне все існуюче на Землі. Світова душа – це відображення

всього буття, світовий дух – активне начало душі.

На відміну від християнства, де відпущення гріхів, досягнення вічного

блаженства пов‘язували з божественним милосердям, раніше вважали, що тільки

сама людина може спокутувати свої гріхи, тільки своїми силами може добитися

прощення. Тіло для індусів завжди презрене і повинне бути спалене зразу ж

після смерті. Безсмертна душа перейде в нове тіло, і цей процес буде

повторятися і повторятися, поки душу не щезне і не зіллється з душею

вселенською.

Тільки людська воля може відректися від життя, відректися від нього.

Такої поетизації смерті не було в жодній культурі. Ні один народ не рахував

смерть благом і не намагався перекреслити життя. Навіть сторонники Будди не

відмовлялися від життя, повного зла і насильства.

Розділ ІІ.

В чому причина того, що серед проблем історії культури і

світосприйняття, які розробляються сучасними істориками, проблема смерті

займає одне з найвидніших місць? До порівняно недавнього часу вона їх

зовсім не займала. Мовчки виходили з постулату, що смерть завжди є смерть.

“Люди народжувались, страждали і вмирали…” (1;31). З цеху істориків тільки

археологи, які мали справу з людськими останками, могилами і етнологи, які

вивчали погребальні звичаї та ритуали, символіку і міфологію, зверталися до

цієї теми. Тепер перед історичною та культурологічною науками вималювалась

проблема сприйняття смерті людьми в різні епохи, їх оцінки цього феномену.

І з‘ясувалося, що це у вищій мірі суттєва проблема, розгляд якої спроможній

пролити нове світло на системи світобачення і цінностей які прийняті в

суспільстві.

Смерть – один з радикальних “параметрів” колективної свідомості, а

оскільки останнє не залишається в ході історії непорушним, то зміни ці не

можуть не виразитись також і у відношенні людини до смерті. В сприйнятті

смерті виявляються таємниці людської особистості. Але особистість, умовно

кажучи, - “середній чин” між культурою і соціальністю, та ланка, яка їх

об‘єднує. Тому сприйняття смерті, потойбічного світу, зв‘язків між живими і

мертвими – тема, роздуми над якою могли би істотно поглибити розуміння

багатьох сторін соціально-культурної дійсності минулих епох, краще

зрозуміти, яка була людина в історії.

Французький історик і демограф Філіп Ар‘єс – одна з найбільш яскравих

фігур у французькій історіографії 60 – 80-их рр. ця людина приділила багато

уваги такій темі як смерть. І потрібно також зазначити, що вибух інтересу

до проблеми “смерть в історії”, який виразився в потоці монографій і

статей, в конференціях і колоквіумах, був спровокований в першу чергу

працями Ар‘єса.

Який головний тезис Ар‘єса, що розвивався ним в найбільш розгорнуто

змальовуючій його позицію книзі “Людина перед лицем смерті”? Існує зв‘язок

між постановами по відношенню до смерті, домінуючими в даному суспільстві

на певному етапі історії, і самосвідомістю особистості, типового для цього

суспільства. Тому у змінах сприйняття смерті знаходять своє вираження

зрушення в трактовці людиною самої себе. Іншими словами, винахід

трансформацій, які терплять смерть в “колективному безсвідомому”, могло б

пролити світло на структуру людської особистості і на її перебудову, що

існує на протязі віків.

Ар‘єс намічає п‘ять головних етапів у повільній зміні підходів по

відношенню до смерті.

§1. Перший етап, який представляє собою не етап еволюції, а скоріше

етап, що залишається стабільним в широких верствах народу, починаючи з

архаїчних часів аж до XIV ст., якщо не до наших днів, він позначає висловом

“всі вмремо”. Це стан “прирученої смерті”. Така її кваліфікація зовсім не

означає, що до того смерть була “дикою”. Ар‘єс хоче лише підкреслити, що

люди Раннього Середньовіччя відносились до смерті, як до повсякденності,

яка не навіювала їм особливих страхів. Людина органічно включена в природу,

і між мертвими і живими існує гармонія. Тому “приручену смерть” приймали в

якості природньої необхідності. Так відносився до смерті лицар Роланд, але

так само фаталістично її сприймає і російський християнин з повісті Льва

Толстого.

Особливість Раннього Середньовіччя в тому, що лицарська аристократія

впровадила систему образів, яка існує в народних, усних культурах, в

суспільство кліриків , послідовників і реставраторів античної вченості.

Смерть Роланда стала смертю святого. Середньовічний образ святого був

запозичений кліриками у культури світської, лицарської, яка сама мала

фольклорне начало.

Та література і та епоха цікаві нам, тому що вони дозволяють на

основі текстів ясно побачити відношення до смерті, характерне для тієї дуже

старої і дуже довгої цивілізації, яка належить до перших віків людської

історії, а погасає тільки зараз, на наших очах.

Герої тієї літератури вмирають не як прийдеться. Їх смерть

регулюється суворим ритуалом, описаним поетами. Смерть звичайна, нормальна

не приходить до героїв спонтанно, непомітно, навіть якщо вона наступає як

наслідок випадкової рани, навіть якщо до неї призводить, що бувало, сильне

хвилювання.

Саме істоти в цій смерті те, що вона залишає час усвідомити її

наближення. “Ах, прекрасний сер, ви вважаєте, що помрете так швидко? ” –

“Так,- відповідає Говен, - знайте, що я не проживу й двох днів” (1;41). Ні

лікар, ні друзі, ні священики не знають про це так добре як він.

Благочестиві монахи не відрізняються в цьому відношенні від лицарів.

Надпис 1155 р. розповідає, що церковний страж в Сен-Пол-де-Нарбони

“побачив” як наближається до нього смерть, ніби наперед знав про свою

кончину. В оточенні монахів він склав заповіт, посповідався, пішов до

церкви прийняти причастя і там помер.

Деякі передчуття мали характер чуда; особливо вірним знаком було явлення

померлого, хоча б і у віяні.

Навіть безумний Дон Кіхот, не намагався втекти від смерті.

“Племінниця,- сказав він дуже розумно, - я відчуваю, що близький до смерті”

(1;42).

Віра в те, що смерть попереджає про свій прихід, ще довго зберігалася

в менталітеті народу. Щоб її знайти, потрібен був геній Толстого, який

постійно роздумував над темою смерті і міфом про народ. На маленькій

станції, вмираючи він постійно повторював : “А мужики? Як же мужики

вмирають?” (1;42).

Раптова смерть руйнувала світовий порядок, у який вірив кожен. Вона

Була абсурдним знаряддям в випадку, іноді виступавшого під видом Божого

гніву.

В Середньовіччі низькою була не тільки раптова смерть, а також смерть

без свідків і церемоній, як, наприклад, смерть мандрівника в дорозі,

утопленика, якого виловили в річці, незнайомої людини, яку знайшли на краю

поля, або навіть сусіда, якого вбив грім без всякої причини.

Ще в більшій мірі була позорною смерть засуджених. До XIV ст., їм

відмовляли навіть у можливості спати свою душу перед стратою : в іншому

світі їх повинно було чекати те ж прокляття, що і в цьому.

Відстань між життям і смертю не сприймалась як “радикальна метабола”.

Не було віри в просте продовження життя по ту сторону земної кончини.

Останнє прощання Роланда і Олів‘є не містить ні якого натяку на можливість

знову зустрітися на небесах. Тоді вважали, що мертві сплять.

Образ смерті як сна пережив століття: ми знаходимо його в літургії, в

надгробній скульптурі, в заповітах. Навіть сьогодні після чиєї-небудь

смерті люди моляться “за упокой його душі”. Мертві спали в квітучому саду.

Тисячі років береглося незмінне відношення до смерті. Цьому

відношенню до смерті відповідало відношення до мертвих, яке виражало

почуття байдужої близькості. Ця позиція характерна для певного історичного

періоду: вона з‘являється в V столітті н.е. і зникає в кінці XVIII ст., не

залишивши і сліду на наших сучасних традиціях. Цей період починається із

зближення живих і мертвих, і проникнення кладовищ у міста і села, в центр

поселення людей. Завершується він тоді, коли змішування живих і мертвих

стало не прийнятними.

Відчуваючи свою близкість зі смертю, древні боялися сусідства з

вмершими і тримали їх в стороні від себе. Захоронені в землі або спалені на

Страницы: 1, 2, 3, 4