Релігійний фактор в історії Росії

політики». Про це ж говорять і поступки, на які в роки революції 1905-1907

р. змушений був піти уряд. Укази про віротерпимість, про порядок устрою

старообрядницьких громад привносять у суспільство елементи релігійної волі.

Ліберали тепер одержали можливість реально вплинути на зміну церковного

курсу. У Державну думу вноситься на розгляд ряд віросповідних

законопроектів, із прийняттям яких зв'язувалося розширення релігійних воль.

Однак смуга, що наступила після поразки революції, реакції не дозволила цим

надіям збутися. Але одночасно недозволенність релігійного питання ставала

істотним елементом революційної ситуації, що складається в Росії.

Лютий 1917 року поставив Російську Православну церкву в зовсім нове і

незвичайне для неї положення. Вперше з часів Петра 1 церква звільнялася від

підпорядкування державі.

Керівництво православної церкви визнало Лютневу революцію. 9 березня

1917 року Святіший синод призвав віруючих “довіритися Тимчасовому уряду,

щоб працями і подвигами, молитвою і покорою полегшити йому велику справу

запровадження нових початків державного життя”.

Самій церкві тепер докорінно треба було змінити своє життя. Ці зміни

почалися негайно. З весни 1917 року Православні єпископи вперше за сотні

років стали обиратися самими віруючими на єпархіальних з'їздах.

Ідеї скликання соборів і відновлення патріаршества висловлювалися в

середовищі духовенства і громадськості ще в Х1Х ст. У 1905 році члени

Святішого синоду навіть запропонували царю скликати собор і обрати

патріарха. Микола ІІ відповідав, що настільки великі справи не повинні

відбуватися в такий тривожний час. По іронії долі час, у який їх довелося

здійснювати, виявився ще більш тривожним.[23]

15 серпня 1917 року в Успенському соборі Московського Кремля

відкрився Помісний собор Російської Православної церкви. На відкритті

собору був присутній глава Тимчасового уряду Олександр Керенський.

Московський митрополит Тихон говорив, що собор “утілив мрії і сподівання

кращих синів Російської Церкви, які жили думкою про поновлення соборного

життя церкви, але не дожили до цього щасливого дня”.[24]

Через три дні після Жовтневого перевороту, 28 жовтня, Собор прийняв

рішення про відновлення в Російській Православній церкві патріаршества,

скасованого в 1703 році

5 листопада на патріарший престол був обраний митрополит Тихон.

Робота Помісного собору продовжувалася більше року. Він закінчив її 1

вересня 1918 року, ставши свідком найбільших потрясінь і змін у житті

країни.

2.1. Декрет про свободу совісті.

20 січня 1918 року Раднарком прийняв Декрет про свободу совісті, що

“відокремлював церкву від держави”. Кожна людина одержувала право

"сповідати будь-яку релігію чи не сповідати ніякої". Заборонялося будь-яке

обмеження прав по ознаці віри.

Декрет також “відокремлював школу від церкви”. У школах заборонялося

викладання Закону Божого.

Крім того, декрет позбавляв церкву, і різні релігійні суспільства

права мати власність. Усе їхнє майно повинне було перейти в розпорядження

держави. Декрет, особливо останню його частину, духовенство сприйняло як

гоніння на церкву. Помісний собор Російської Православної церкви помітив

це: “Доселе Русь была святой, а теперь хотят сделать её поганой”.[25]

Після перемоги Жовтневої революції протягом жовтня — грудня 1917 р.

Раднарком прийняв ряд декретів, звертань і постанов («Про землю»,

«Декларація прав народів Росії», «До всіх працюючих мусульман Росії і

Сходу», «Про розірвання шлюбу» і т.д.), які стосувалися національно-

державного, соціально-економічного і культурного будівництва. У них

одночасно дозволялися і деякі з питань діяльності релігійних організацій.

Передбачалося більш докладно розглянути державно-церковні проблеми в

спеціальному декреті. З метою підготовки його проекту в грудні 1917 р.

створюється особлива комісія. «Нові початки», що вводяться в державне і

громадське життя країни, уже змінювали становище віруючих різних конфесій,

релігій і релігійних суспільств: одні втрачали колишню економічну

могутність, становище що першенствує і привілеї, інші здобували «волі і

права». Але усі вони з пильною увагою стежили за діями радянського уряду,

очікуючи його подальших кроків, що торкалися сфери їх інтересів. Багато в

чому характер нових державно-церковних відносин, що формуються, залежав від

того, як складуться відносини між радянською державою і колишньою державною

церквою - Російської православної.[26]

2 грудня 1917 р. на засіданні Помісного собору був прийнятий

спеціальний акт - «Про правове становище Російської православної церкви».

Він став одним з основних підсумків першої сесії Помісного собору, що

засідав у Москві ще із серпня. Хоча в центрі уваги собору були питання

власне «церковного відновлення», але в міру загострення ситуації в країні

його діяльність здобувала усе більш політизованого характеру. З літа й

особливо восени 1917 р. на сторінках церковної преси, у проповідях

духівництва наростає хвиля «викриття» і «спростування» соціалізму;

більшовиків обвинувачують у «шкідництві», «зрадництві Батьківщини» і

т.п.[27]

Приступаючи до обговорення законопроекту «Про правове становище

Російської православної церкви», члени Собору виходили з припущення, що

«нинішні влади» не протримаються більш одного-двох місяців. А тому

пропонували зберегти «головне становище» православної церкви серед інших

релігійних об'єднань; оголосити церковний календар державним, а церковні

свята вихідними днями; установити порядок, при якому «глава держави»,

міністри освіти і сповідання повинні бути в обов'язковому порядку

православного сповідання; запровадити у всіх навчальних закладах викладання

закону божого; відчисляти щорічно на нестатки православної церкви кошти з

державного бюджету. Іншими словами, орієнтир був на збереження «союзницьких

відносин» православної церкви з державою і її «особливого» становища в

суспільстві, на розширення, насамперед для неї, «волі дій».

31 грудня есерівська газета «Справа народу» повідомляє про намір

уряду найближчим часом розглянути проект декрету про відділення церкви від

держави, і тут же викладається його зміст: релігія оголошується «приватною

справою громадянина», визнається право кожного сповідати або не сповідати

релігію, забороняється яке-небудь обмеження «волі совісті», не допускаються

церковні обряди і викладання «релігійних предметів» у державних установах і

навчальних закладах, «церковні і релігійні суспільства» позбавлялися прав

володіння власністю і прав юридичної особи, а майно їх надходить у

власність держави», як майно приходів, так і церковні будинки передавалися

у відання «волосних, земських і міських самоуправлінь», скасовувалися і

релігійні клятви і присяги, а «духовні особи» відсторонялися від записів

актів цивільного стану.[28]

Цілком або у викладі проект декрету опублікувала і церковна преса.

Таким чином, віруючі і невіруючі, релігійні організації одержали уявлення

про спрямованість державної «церковної політики» і можливість висловити

свою думку про неї.

Серед ієрархії і духівництва православної церкви превалювало

негативне відношення до проекту, що розглядався як акт, що узаконює

«гоніння» на релігію і церкву, як «погроза» усякому вільному волевиявленню

в питаннях релігії. Саме тому перше ж засідання другої сесії Помісного

собору, що відкрилася 20 січня 1918 р., було присвячено виробленню заходів

«протиборства» діям влади і захисту «церкви Божої». Тоді ж було оголошено

на Соборі і патріарше послання до духівництва і віруючим. У ньому через

біблійні алегорії мову проглядає відвертий заклик до невизнання і непокорі

радянській владі, відкиданню всіх її актів, що стосується церкви. Тихон

анафемствував (проклинав) і владу, і тих, хто проводив і виконував її

постанови або хоча б співчував їй. І на Соборі і поза ним послання було

сприйнято як антибільшовицьке, антиурядове.[29]

Звістка про патріаршу анафему «ворогів церкви і держави»

повідомляється віруючим через посланників Собору. Вони зачитували його в

храмах, тлумачили зміст алегорій, призивали до згуртування «воєдино» заради

підтримки патріарха і захисту церкви. До вечора про послання Тихона стало

відомо в Петрограді. Ближче до ночі скликається засідання Раднаркому. На

ньому нарком юстиції І.3. Штейнберг (лівий есер) і завідувач відділом

Наркомюста М. Рейснер представили проект декрету «Про волю совісті,

церковних і релігійних товариствах». З урахуванням ряду ленінських

виправлень і доповнень декрет приймається, а ранком, 21 січня, текст його

публікується в газетах «Правда» і «Известия».[30]

Прийнятий декрет підтверджував вірність принциповим становищам

«церковної політики» Радянської держави, проведеної з Жовтня 1917 р., і

разом з тим він ставав «інструментом», за допомогою якого суспільство

«очищалося» від феодально-буржуазних обмежень, які ще зберігалися, волі

совісті, коли, за словами В. И. Леніна, «церква була у фортечній залежності

від держави, а російські громадяни були у фортечній залежності у державній

церкві, коли існували і застосовувалися середньовічні, інквізиторські

закони, переслідування за віру або за невір'я, що насилували совість

людини...».

Декрет скасовував усяку дискримінацію громадян у зв'язку з їхнім

відношенням до релігії, проголошував світськість держави і школи; усував

розподіл релігійних організацій на «пануючі», «терпимі» і «гнані» — усі

вони ставали рівноправними «приватними товариствами», що утворяться на

добровільних початках і утримуються за рахунок віруючих; створював правові,

організаційні і матеріальні умови, коли кожен громадянин міг вільно

визначити своє відношення до релігії і робити згідно своїх переконань.

Можна сказати, що в січні 1918 р. Росія встала урівень з найбільш

передовими буржуазними державами того часу, що у своїх конституційних актах

закріплювали принцип волі совісті. Але не тільки. Вона зробила ще один і

дуже принциповий крок уперед, гарантуючи не тільки право на віру, але і

право не мати релігійних переконань, бути атеїстом.

Звертаючи сьогодні до осмислення декрету як частини ленінської

спадщини, варто враховувати конкретно-історичні умови, у яких він був

прийнятий. В. И. Ленін вважав, що необхідність декретів цього періоду

викликалася потребою намітити шляхи соціалістичного будівництва, причому

він допускав, що щось у них може виявитися нездійсненним, помилковим, не

витримає іспиту часом. Відповідно декрет про відділення церкви від держави

не ставив задачі розв'язати всі проблеми, зв'язані з правовим становищем

релігійних організацій у соціалістичному суспільстві. І це розуміли, і про

це говорили ті державні діячі, що мали безпосереднє відношення до

реалізації декрету в життя, і в ті роки ніхто не помишляв про його

«непогрішність» і «непорушність».

Конкретно-історична обстановка визначала необхідність уведення деяких

тимчасових обмежень у діяльності релігійних об'єднань. Це в першу чергу

відноситься до питання про церковну власність і надання релігійним

суспільствам прав юридичної особи. Однак наступні події в країні відсунули

надовго процес демократизації норм і становищ декрету, «зняття» його

жорстко обмежувального характеру.

І послання патріарха Тихона, і декрет «Про волю совісті, церковних і

релігійних товариствах» відразу ж виявилися в центрі уваги Помісного

собору.

У постанові Собору декрет був розцінений як «злісний замах на весь

лад життя православної церкви й акт відкритого проти неї гоніння». Під

страхом відлучення від церкви заборонялося віруючим яку-небудь участь у

проведенні цього декрету в життя. У звернені ж до «православного народу»

віруючі призивалися об'єднуватися навколо храмів, «становити» союзи для

захисту «заповітних святинь», і якщо прийдеться, то і «кров свою пролити й

удостоїтися вінця мученицького, чим допустити віру православну ворогам на

наругу».[31]

Послання патріарха, постанова і звернення Собору широко поширювалися

по країні. У січні — квітні 1918 р. по Росії прокотилася хвиля опору

спробам увести декрет у життя. Організовувалися масові хрещені ходи і

богослужіння на площах і в громадських місцях у підтримку церкви. Подекуди

відбувалися акти насильства у відношенні представників органів влади. На

адресу уряду направлялися колективні петиції з вимогою відмовитися від

відділення церкви від держави і школи від церкви, з погрозами «народного

опору» при його реалізації. У березні 1918 р. делегація Помісного собору

відвідала Раднарком і від імені «ста мільйонів російського населення»

зажадала, по суті в ультимативній формі, скасування декрету й інших

розпоряджень, що стосується діяльності релігійних товариств. Російська

православна церква демонструвала політичну непокору і відмовлялася

виконувати вимоги держави. Ситуація погіршувалася і тим, що церква зайняла

відверто негативну позицію не тільки у відношенні «церковної політики»

держави, але й у відношенні всієї її внутрішньої і зовнішньої політики.[32]

І все-таки події зими — весни 1918 р. були у певній мірі

несподіваними для більшовиків, що розраховували на швидке і відносно

безболісне введення декрету. Заставою тому були впевненість у повній

дискредитації «політичного обличчя» духівництва й органів церковного

управління, ріст антиклерикальних настроїв у масах, у тому числі й у селі,

у часи правління Тимчасового уряду і широка підтримка нею вимог РСДРП (б)

(російської соціал-демократичної партії) провести рішуче відділення церкви

від держави і школи від церкви.

Але провести в життя декрет, що називається, з ходу виявилося

неможливим. До політичної протидії органів церковного управління і

керівників релігійних організацій приєднувалося прикровенне, а де і

відверте невдоволення з боку багатомільйонного селянства. Якщо воно в

цілому підтримувало міри експропріації церковно-монастирської власності,

проголошення рівності громадян поза залежністю від їх відношення до

релігії, розірвання «союзу» церкви і держави, то у відношенні запровадження

цивільної метрикації, позбавлення приходу власності, усунення в школи

Закону Божого і деяких інших подібних заходів його позиція була не

настільки однозначною. І було би спрощенням стверджувати, що на сторону

церковного керівництва встали лише представники «скинутих класів» так

окремі «віруючі-фанатики». Селянство виступило проти, як йому здавалося,

«обмирщення» свого традиційного укладу життя, проти ламання «непорушних», у

тому числі й у силу «освячення» їхніми православними канонами і догматами,

підвалин «життя по вірі» у російському селі.[33]

Заважало проведенню декрету і відсутність на місцях підготовлених

працівників і спеціальних державних органів, що займалися «церковною

політикою», непослідовність місцевої влади, «ухили» убік «революційного

натиску»; неясності і суперечливість деяких норм декрету; різне їхнє

розуміння і навіть тривіальне незнання.

Життя наполегливо вимагало освіти спеціального органу державного

управління, який би взяв на себе проведення в життя декрету. Спочатку ним

стала Міжвідомча комісія, утворена при Наркомюсті з представників

комісаріатів: внутрішніх справ, освіти, піклування й ін. Для участі в її

роботі запрошені були представники православної, старообрядницької, римсько-

католицької, греко-католицької й іншої церков. Однак швидко з'ясувалося, що

в такому вигляді комісія не може бути дієздатною, оперативно відгукуватися

на нестатки дня, залишалося неясним питання про її статус і повноваження,

місце в системі центральних органів.

8 травня 1918 р. за пропозицією Наркомюста Раднарком розпускає

Міжвідомчу комісію і доручає проведення в життя декрету «особливому відділу

Наркомюста». Цей відділ одержав порядковий номер VIII (з 1922 р.—V), за ним

закріпилося найменування «ліквідаційний». Планувалося при відділі зберегти

консультативну комісію з представників релігійних організацій. На чолі

відділу встав член колегії НКЮ П.А. Красиков.[34]

Знову створений VIII відділ відразу ж активно включився в діяльність

по проведенню в життя декрету про відділення церкви від держави. Його

співробітники виїжджають на місця, виступають на численних мітингах і

зборах, зустрічаються з духівництвом і віруючими, розбирають скарги і

конфліктні ситуації, ведуть велике переписування з провінцією. Формуються і

місцеві органи відділу - при губісполкомах (у губерніях) утворюються

відділи або підвідділи по проведенню в життя декрету про відділення церкви

від держави, а в деяких губерніях - комісаріати з церковних справ.

Роз'яснення і указівки відділу аж до вересня 1918 р. були єдиними правовими

документами, що регламентують порядок вирішення практичних питань.[35]

В Конституції РСФСР, стаття про волю совісті була в наступній

редакції:

«З метою забезпечення за трудящими дійсної волі совісті церква

відокремлюється від держави і школа від церкви, а воля релігійної й

антирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами»

У прийнятій з'їздом конституції були й інші статті, які стосуються

«релігійного питання». Так, передбачалася можливість надавати «притулок»

іноземним громадянам, переслідуваним за релігійні переконання, вводилися

обмеження політичних прав у відношенні монахів і служителів культу.

З прийняттям конституції основні положення декрету про відділення

церкви від держави стали нормою конституційного права, а VIII відділ

покликаний був тепер, поряд із проведенням декрету в життя, забезпечувати і

контролювати дотримання статті 13 Конституції РСФСР про волю совісті.

Численні запити з місць, практична діяльність відділу й аналогічних

органів на місцях настійно вимагали вироблення документа, що визначав

однаковість у діях центральних і місцевих органів влади при реалізації

державної «церковної політики». Таким документом стала інструкція «Про

порядок проведення в життя декрету «Про відділення церкви від держави і

школи від церкви», опублікована 30 серпня 1918 р. у газеті «Известия», яка

складалася із шести розділів і торкалася практично всіх питань, що виникали

перед органами влади на місцях по проведенню в життя декрету, давала

необхідний матеріал для їхнього дозволу. Процес відділення церкви від

держави і нормалізація відносин між релігійними центрами і радянською

владою затягся на кілька років. Причинами тому були, з одного боку, що

вибухнула громадянська війна й інтервенція, а з іншої — курс органів

церковного управління на конфронтацію з державною владою.

Загальне загострення політичної ситуації в країні влітку 1918 р.-

заколоти, змови, повстання, білий терор у відношенні «вождів революції» -

викликало з боку Ради Народних Комісарів відповідні заходи Відповідно до

Постанови про «червоний терор» розстрілу підлягали «всі особи, причетні до

білогвардійських організацій, змовам і заколотам», і церкву вносили в

розряд таких організацій, що неминуче вело до зіткнення з владою.

У спеціальному посланні Раднаркому Собор зажадав від «безбожної

політичної влади» скасувати інструкцію, що наносить «смертельний удар»

церкви і яка служить «засобом духовного гноблення і залякування

православного народу».

Отже, політичний вибір керівництвом церкви був зроблений. Відкрите

зіткнення з владою стало неминучим. Це стало закономірним наслідком

політичної лінії церкви, що завжди була на правому фланзі політичних сил у

Росії до лютого 17-го р. і залишилася на цій позиції і після Жовтневої

революції.

Наприкінці вересня церковний Собор був розпущений. Єпархіальний

будинок, де протягом року він засідав,— опечатаний. Документи, що там

зберігалися, і матеріали вилучені. Заходи судового переслідування поширені

на патріарха і близьких його помічників. Арешти, обшуки, конфіскація,

тюремні ув'язнення торкнулися багатьох єпископів, парафіяльних священиків,

активних мирян... Але до протверезіння було ще далеко. Проте набирав силу

інший і, як виявилося надалі, визначальний процес: у свідомості рядових

віруючих усе більш роздвоювалося відношення до патріарха і церкви в цілому.

І якщо як релігійно-духовні авторитети вони як і раніше залишалися

незаперечні і непідсудні, то їх політична «фізіономія» ставала неприйнятна

і більш засуджувалася. І через кілька років для Патріарха стане ясним, що

без зміни політичного курсу церкви він приречений на самітність але це буде

в майбутньому, а зараз... прірва між ним і його прихильниками, з одного

боку, і багатомільйонною паствою з іншого.[36]

До осені 1918 р. багато хто з членів Собору примкнули до «білого

руху». Створені на «білій» території церковні структури виконували роль

політичних організацій, виховуючи паству в «потрібному» дусі. Тут же декрет

про відділення церкви від держави був скасований, повертаються старі

порядки - церква служить владу імущим, а ті, у свою чергу,

покровительствують їй. Приміром, генерал А. Денікін ставив за обов'язок

створене з його ініціативи Вище тимчасове церковне управління на Південно-

Сході боротися з тими, хто «байдужий до будівництва Російської держави», і

одночасно «надихати» і «поєднувати» духівництво для «живої пастирської

роботи». Відгукуючись на заклик, духівництво «проповідувало» і

«інформувало» населення про ідеї і цілі Російської армій, розкривало перед

віруючими «гріховність» більшовизму і необхідність боротьби з ним,

поминаючи за кожним богослужінням «благовірних вождів і правителів».[37]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5