Релігійний фактор в історії Росії

Релігійний фактор в історії Росії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра всесвітньої історії

shura19@yandex.ru

Курсова робота

на тему:

Релігійний фактор в історії Росії

Виконала:

студентка 3-го курсу,

групи ІП-31, історико-

соціологічного факультету

Гнатюк Людмила Василівна

Науковий керівник:

РІВНЕ – 2004

З м і с т

стор.

Вступ

............................................................................

................................... 3

1. Церква і держава в XVII

столітті............................................................. 6

1.1. Діяльність московського гурту ревнителів древнього

благочестя

............................................................................

................ 7

1.2. Церковна реформа

............................................................................

. 11

1.3. Вплив церковної реформи на соціальне життя Росії.

Церковний

розкол......................................................................

........ 14

2. Церква в першій чверті ХХ столітті

....................................................... 17

2.1. Декрет про свободу совісті

............................................................... 18

2.2. В роки громадянської війни

............................................................ 26

2.3. Вилучення церковних цінностей

.................................................... 27

2.4. “ЖИВА ЦЕРКВА” (ОБНОВЛЕНЦІ)

............................................. 28

3. Церква в Радянському Союзі

................................................................ 30

3.1. Криза 1924-1929

років.......................................................................

30

3.2. Декларація Сергія 1927

року........................................................... 32

3.3. Церква в роки

війни.......................................................................

.. 33

3.4. Під час “Відлиги” і

“Перебудови”................................................... 36

Висновки..................................................................

...................................... 37

Література................................................................

...................................... 39

ВСТУП

Імовірно, ніхто не буде сперечатися, що релігія — це один з

найважливіших факторів людської історії. Можна, у залежності від ваших

поглядів, стверджувати, що людина без релігії не стала би людиною, можна (і

це теж існуюча точка зору) з рівною завзятістю доводити, що без неї людина

була б краще і досконаліше. Релігія — реальність людського життя, саме так

і слід її сприймати.

Роль релігії в житті конкретних людей, суспільств і держав

неоднакова. Досить порівняти двох людей: одного — який живе за законами

якої-небудь строгої й ізольованої секти, а іншого — ведучого світський

спосіб життя й абсолютно індиферентного до релігії. Так само обстоїть

справа з різними суспільствами і державами: одні живуть по суворих законах

релігії (припустимо, ісламу), інші пропонують повну волю в питаннях віри

своїм громадянам і взагалі не втручаються в релігійну сферу, а по-третє

релігія може бути під забороною. У ході історії становище з релігією в

одній і тій же країні може мінятися. Яскравий приклад того — Росія. Та й

конфесії аж ніяк не однакові в тих вимогах, що вони пред'являють до людини

у своїх правилах поведінки і кодексах моралі. Релігії можуть поєднувати

людей або роз'єднувати їх, надихати на творчу працю, на подвиги, призивати

до бездіяльності, спокою і спогляданню, сприяти поширенню книжності і

розвитку мистецтва й у той же час обмежувати які-небудь сфери культури,

накладати заборони на окремі види діяльності, науки і т.д. Роль релігії

завжди необхідно розглядати конкретно як роль даної релігії в даному

суспільстві й у визначений період. Її роль для всього суспільства, для

окремої групи людей чи для конкретної людини може бути різна.

Разом з тим можна говорити, що релігії звичайно властиво виконувати

стосовно суспільства й окремих особистостей визначені функції. Ось вони.[1]

По-перше, релігія, будучи світоглядом, тобто системою принципів,

поглядів, ідеалів і переконань, пояснює людині устрій світу, визначає його

місце в цьому світі, указує йому, у чому складається сенс життя.

По-друге (і це результат першого), релігія дає людям розраду, надію,

духовне задоволення, опору. Зовсім не випадково люди найчастіше звертаються

до релігії у важкі моменти свого життя.

По-третє, людина, маючи перед собою деякий релігійний ідеал,

внутрішньо міняється і стає здатною нести ідеї своєї релігії, затверджувати

добро і справедливість (так, як розуміє їхнє дане навчання), упокорюючись з

позбавленнями, не звертаючи уваги на тих, хто осміює чи ображає її.

(Звичайно, добрий початок можна затверджувати лише в тому випадку, якщо

ведучі людину цим шляхом релігійні авторитети самі чисті душею, моральні і

прагнуть до ідеалу).

По-четверте, релігія керує поведінкою людини через свою систему

цінностей, моральних установок і заборон. Вона може істотно впливати на

великі співтовариства і цілі держави, що живуть за законами даної релігії.

Звичайно, не варто ідеалізувати положення: приналежність до самої суворої

релігійно-моральної системи не завжди утримує людину від здійснення

непорядних дій, а суспільство від аморальності і злочинності. Ця сумна

обставина є наслідок слабості і недосконалості людської натури (чи, як

сказали б послідовники багатьох релігій, «підступ сатани» у людському

світі).

По-п'яте, релігії сприяють об'єднанню людей, допомагають складанню

націй, утворенню і зміцненню держав (наприклад, коли Русь переживала період

феодальної роздробленості, обтяжена іноземним ярмом, наших далеких предків

поєднувала не стільки національна, скільки релігійна ідея — «усі ми —

християни»). Але той же самий релігійний фактор може приводити до поділу,

розпаду держав і суспільств, коли великі маси людей починають протистояти

один одному по релігійному принципу. Напруженість і протистояння виникає і

тоді, коли з якої-небудь церкви виділяється новий напрямок (так було,

наприклад, в епоху боротьби католиків із протестантами, сплески якої

відчуваються в Європі і донині).

Серед послідовників різних релігій періодично виникають крайні течії,

члени яких вважають, що тільки вони живуть по божеських законах і правильно

сповідають свою віру. Нерідко ці люди доводять правоту жорстокими методами,

не зупиняючи перед терористичними актами. Релігійний екстремізм (від лат. -

крайній), на жаль, залишається й у XXІ в. досить розповсюдженим і

небезпечним явищем - джерелом суспільної напруженості.

По-шосте, релігія є надихаючим і фактором духовного життя, що

зберігає, суспільства. Вона зберігає суспільну культурну спадщину, часом

буквально перепиняючи дорогу всякого роду вандалам. Хоча церкву надзвичайно

невірно сприймати як музей, виставку чи концертний зал; приїжджаючи в будь-

яке місто чи в чужу країну, ви напевно одним з перших місць завітаєте в

храм, який вам з гордістю покажуть місцеві жителі.

Філософи пропонують чітко розрізняти два поняття: культура і

цивілізація, відносячи до останнього всі досягнення науки, техніки, що

розширюють можливості людини, що дають йому життєвий комфорт і визначають

сучасний спосіб життя. Цивілізація подібна могутньому знаряддю, яке можна

ужити в благо, а можна перетворити в засіб убивства: у залежності від того,

у чиїх руках воно знаходиться. Культура, як повільна, але могутня ріка, що

випливає з древнього джерела, дуже консервативна і часто вступає в конфлікт

із цивілізацією. А релігія, що складає основу і стрижень культури, — один з

головних факторів, що охороняє людину і людство від розпаду, деградації і

навіть, можливо, від моральної і фізичної загибелі — тобто всіх погроз, що

може нести із собою цивілізація.

Таким чином, релігія виконує в історії творчу культурну функцію. Її

можна проілюструвати на прикладі Русі після прийняття християнства

наприкінці IX в.

І останнє - (це зв'язано з попереднім пунктом), релігія сприяє

зміцненню і закріпленню визначених суспільних порядків, традицій і законів

життя. Тому що релігія більш консервативна, чим будь-який інший суспільний

інститут, вона в більшості випадків прагне до збереження підвалин, до

стабільності і спокою. (Хоча, безумовно, і це правило не обходиться без

винятків.) Якщо ви пам'ятаєте з нової історії, коли в Європі зароджувалося

політична течія консерватизму, у її джерел стояли діячі церкви. Релігійні

партії знаходяться, як правило, у правій охоронній частині політичного

спектра. Їхня роль в якості противаги нескінченним радикальним і часом

нерозумним перетворенням, переворотам і революціям дуже важлива. Спокій і

стабільність дуже потрібні зараз і нашій Батьківщині...

У своїй курсовій роботі, яка має назву “Релігійні фактори в історії

Росії” буде простежено хід історії двох головних, на мою думку, періодів у

становленні та розвитку взаємовідносин держави Росії та церкви, їх

суперечливі та позитивні наслідки. Головним чином мова у роботі піде про

становище та функції церкви у царській Росії ХVII століття, її реформацію,

вплив та втручання у державні справи. Наступні два століття у відносинах

Росії і церкви встановилося відносне так би мовити затишшя і знову нас

привертають події до взаємовідносин між державою та церквою після падіння

імперської Росії. Отже, я вбачаю що хід цих змін пов’язаний зі зміною у

державному устрої Росії, адже церква і держава мають надзвичайно тісний

контакт. Про реформи церкви за часів більшовиків буде описано у другому

розділі роботи. Третій розділ містить у собі взаємовідносини вже радянської

Росії з 1925 року і до часів перебудови.

Церква і держава в XVII столітті.

В міру розвитку російського самодержавства усе гостріше вставало на

порядок денний питання про пріоритет державної влади над церковною. У

період феодальної роздробленості російська церква зіграла істотну роль в

об'єднанні країни для боротьби з монголо-татарською навалою. Однак при

всьому своєму прагненні відігравати самостійну роль, російська православна

церква завжди знаходилася в залежності від державної влади. Цим вона сильно

відрізнялася від римсько-католицької церкви, що володіла повною

самостійністю в церковних справах.

Перетворення церкви зі знаряддя панування феодалів у знаряддя

панування дворянської держави дістало своє завершення в XVII столітті, коли

після смути дворянство остаточно захопило керівне становище в Московській

державі. Це торкнулося і церкви. Вона втратила значну частину свого впливу,

і навіть патріарх був змушений рахуватися з постійним контролем з боку царя

і боярської думи.

Ця зміна в становищі церкви мала під собою економічну підставу.

Правда, абсолютні розміри церковних вотчин і чисельність церковних людей

були в XVII столітті дуже значні: патріарху, митрополитам і єпископам

належало наприкінці століття близько 37000 дворів, у яких числилося близько

440000 душ тяглового населення; крім того, значні землі належали окремим

монастирям. Але, усе-таки, у порівнянні з дворянською державою, це було не

так багато. Росли торгово-промислові міста і слободи. Дворянство ревниво

стежило за церковним господарством і продовжувало вживати заходів проти

його росту. Московський уряд провів на соборі 1580 р. постанову, відповідно

до якої заборонялося давати монастирям вотчини на спомин душі, а також

узагалі заборонялося церковним особам і установам купувати і брати в

заставу землі. Смута паралізувала дію цього правила; але в 1649 р. при

складанні Укладення воно було відновлено, розширене і введене в життя як

загальнодержавний закон. Саме Соборне Укладення ухвалило: «Патріарху і

митрополитом і архієпископом і єпископом, і в монастирі ні в кого родових,

і вислужених і куплених вотчин не покупати, і в заставу не імати, і за

собою не тримати, і по душам в вічний поминок не імати деякі справи…»[2]

Укладення остаточно знищило церковну юрисдикцію стосовно церковних

людей по цивільних і кримінальних справах. Ці заходи крім їхнього

юридичного значення наносили церкві чималий матеріальний збиток,

позбавляючи її постійних і великих доходів у вигляді судових мит.

Ініціатива заснування патріаршества виходила від царя. Усі вони були

«обрані» соборами за вказівкою царя.

Цар втручався не тільки в адміністративні, фінансові і судові справи.

Він також видавав розпорядження про дотримання постів, служінні молебнів,

порядку в церквах. І нерідко ці укази відправлялися не архієреям, а

царським воєводам, що ревно стежили за їхнім виконанням і карали

ослушників.

Таким чином, верховенство в церкві у всіх відносинах фактично

належало царю, а не патріарху. Це становище в церковних колах не тільки не

вважалося ненормальним, але навіть визнавалося соборами офіційно.

Церковна реформа 50-60-х років XVII століття була викликана

прагненням зміцнити централізацію російської церкви аналогічно іншим ланкам

державного апарату.

1.1. Діяльність московського гурту ревнителів древнього благочестя.

Стурбованість «настроями» у церковному житті зросла в другій половині

40 - початку 50-х років. Це знайшло вираження в діяльності московського

гуртка ревнителів благочестя (або «боголюбців») і у вимогах окремих

світських феодалів, учасників земського собору 1648—1649 р. У кружок

ревнителів благочестя входили як духовні, так і світські особи. Його главою

був протопіп кремлівського Благовіщенського собору і духівник царя Стефан

Вонифатьєв. У гурток входили цар Олексій Михайлович, улюбленець царя його

постельничий Ф.М. Ртищев, сестра постельничого А.М. Ртищева, архімандрит

Новоспаського монастиря Никон (пізніше - митрополит і патріарх), диякон

Благовіщенського собору Федір Іванов, провінційні ревнителі благочестя:

священики Іван Неронов, Авакум Петров, Данило, Лазар, Логин і інші.

Починання кружка підтримували й інші світські і духовні особи, у числі яких

був вихователь царя боярин Б.И. Морозов.[3]

Члени кружка домагалися усунення прямих порушень богослужбового чину,

зокрема «багатоголосся», посилення «учительного» елементу за рахунок

введення проповідей, повчань і видання релігійної літератури для читання,

усунення різночитань і розбіжності в церковних чинах, підвищення морального

рівня духівництва, у тому числі і носіїв церковної влади.

У 1648 р. Никон став митрополитом новгородським і псковським. Тоді ж

Стефан Вонифатьєв домігся переведення Івана Неронова з Нижнього Новгорода в

Москву і призначення його протопопом Казанського собору, а трохи пізніше

відбулися призначення протопопами інших ревнителів благочестя: Авакума

Петрова - у Юрьєвець-Поволжський, Данила - у Кострому, Лазаря - у Романов і

Логина - у Муром. Однак ці починання не привели до бажаних результатів. У

нових протопопів, що ввели «одноголосність» і доповнили служби проповідями

і повчаннями, не виявилося послідовників серед парафіяльного духівництва.

Нетерплячий і рішучий протопіп Авакум Петров намагався підняти благочестя

священиків і віруючих Юрьєвця-Поволжського примусовими мірами, але це

скінчилося обуренням населення і побиттям протопопа.[4]

Серед членів кружка не було єдності в оцінці розбіжностей у

богословській системі і церковно-обрядовій практиці, що існували між

російською і грецькою церквами. По цьому питанню виникли дві точки зору, і

кружок розділився на дві групи.

Одну групу склали провінційні ревнителі благочестя - протопопи Іван

Неронов, Авакум Петров, Данило, Лазар і Логин, а також диякон

Благовіщенського собору Федір Іванов. Їхнім прихильником був спочатку і

Никон. Вони дотримувались традиційного для російського духівництва погляду,

що затвердився в XVI в. Його прихильники вважали, що відмінність чина

богослужіння й обрядів грецької церкви від росіян є показником утрати

греками справжньої православної віри, що була, на їхню думку, наслідком

завоювання Візантії турками, підпорядкування греків «безбожним»

завойовникам і зносин грецької церкви з «латинською» («єретичною») римською

церквою. Вони вважали також, що внаслідок реформи Петра Могили (київський

митрополит з 1632 по 1647 р.) справжню віру втратила й українська

церква.[5]

Другу групу склали цар Олексій Михайлович, Стефан Вонифатьєв, Ф. М.

Ртищев і інші столичні члени гуртка. Пізніше до них приєднався Никон. Вони

відмовилися (у відомій мірі - по політичним мотивам) від традиційної оцінки

грецької церкви, як ухиленої від справжньої віри. Нову її оцінку вони

виразили в «Книзі про віру», виданої в 1648 р. з ініціативи Стефана

Вонифатьєва, зокрема в положенні про те, що й у «нинішній час у неволі

турецькій християни віру православну цілу дотримують, ...так заградяться

усяка вуста глаголющих неправду ...на смиренних греків» . Ця група

ревнителів благочестя вважала за необхідне усунути розбіжності в

богословській системі і церковно-обрядовій практиці між церквами на основі

грецького зразка. Ця пропозиція одержала підтримку вузького, але

впливового кола духовних і світських осіб у Росії, у тому числі патріарха

Йосипа, і церковних ієрархів України. Не чекаючи вирішення питання про

шляхи проведення уніфікації богословської системи і церковно-обрядової

практики, що належало прийняти церковному собору, цар і інші столичні

ревнителі благочестя здійснили деякі заходи, що поклали початок виправленню

російських богослужбових книг по грецьких зразках. Так, з Києва були

запрошені в Москву учені ченці, що добре знали грецьку мову, для

виправлення книг. Приїхали в Москву в 1649 р. Єпифаній Славинецький і

Арсеній Сатановський, а в 1650 р. - Дамаскін Птицький.[6]

Найбільше невдоволення патріарха Йосипа викликало самочинний введення

ревнителями благочестя «одноголосності» у ряді соборів і парафіяльних

храмів і їхнє втручання (завдяки приналежності до кружка царя Олексія) у

призначення архієреїв, архімандритів і протопопів. Щоб покласти кінець

цьому втручанню, патріарх Йосип на церковному соборі 11 лютого 1649 р.,

скликаному за розпорядженням царя, використовував слабість позиції

ревнителів благочестя в питанні про «одноголосність». Ревнителі благочестя,

наполягаючи на «одноголосності», не передбачали скорочення богослужбового

тексту, тому служби ставали настільки тривалими, що багато віруючі не

вистоювали їх до кінця. Таким чином, віруючі позбавлялися встановленої для

них «духовної їжі». Пропуск же служби чи достроковий відхід з її вважалися

великим гріхом. Тому при розгляді 11 лютого 1649 р. з ініціативи царя

пропозиції ревнителів благочестя про введення у парафіяльних церквах

«одноголосності» патріарх і архієреї відкинули пропозицію про введення

«одноголосності».[7]

Цар Олексій Михайлович був незадоволений рішенням церковного собору і

поведінкою патріарха. Він не затвердив цього рішення, але і не міг

скасувати його своєю владою. У підсумку цар зажадав передати питання про

«одноголосність» на розгляд константинопольського патріарха. Переписування

зайняло два роки. У відповідь на послання Йосипа, константинопольський

патріарх, догоджаючи по спірному питанню царю писав, що «одноголосність» і

в парафіяльних церквах «не тільки личить, але і неодмінно повинно бути». У

зв'язку з цим у 1651 р. був скликаний новий церковний собор. Він скасував

вирішення попереднього собору й ухвалив «співати у святих божиїх церквах,

...псалми і псалтир говорити в один голос, тихо і неспішно». Патріарх і

його прихильники виразили своє невдоволення утручанням світської влади в

церковно-обрядові справи. Це був осуд намірів царя і близьких до нього

ревнителів благочестя самим здійснити церковну реформу.

До липня 1652 р., тобто до обрання на патріарший престол Никона

(патріарх Йосип умер 15 квітня 1652 р.), становище в церковно-обрядовій

сфері залишалося невизначеним. Протопопи і священики з ревнителів

благочестя і митрополит Никон у Новгороді, не зважаючи на вирішення

церковного собору 1649 р. про помірне «багатоголосся», домагалися

здійснення «одноголосної» служби. Навпроти, парафіяльне духівництво,

відбиваючи настрої парафіян, не виконувало рішення церковного собору 1651

р. про «одноголосність», у зв'язку з чим у більшості церков збереглися

«багатоголосні» служби. Результати виправлення богослужбових книг не

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5