Національна політика СРСР в роки перебудови

цьому процесі дається різнохарактерна оцінка. Приведемо ще одне з

висловлень на цей рахунок видного вітчизняного історика В.Согріна.

«...Обрана Горбачовим у 1985 році командно–адміністративна модель

реформування соціалізму, - пише він, - провалилася, а взята на озброєння з

1987 року реформістсько-демократична модель супроводжувалася ще більш

руйнівними економічними наслідками, прирекла на страждання наступні

покоління і накреслила дуже неясні перспективи буржуазного розвитку».

Хоча аналогічних суджень у пресі чимало, не з усіма цими оцінками

можна погодитися. І все-таки треба враховувати, що мова йде про головного

архітектора перебудови, тобто про особу, яка несе повну відповідальність за

наслідки початої ним акції. При всіх перипетіях того часу, очевидно, що

СРСР логікою свого внутрішнього розвитку не йшов до настільки швидкого

розпаду: його розвалила політика «перебудови».

2.3. Перебудова в зовнішній політиці.

В ході зустрічі М.С.Горбачова з президентом США Рональдом Рейганом у

листопаді 1985 року сторони визнали необхідність поліпшення радянсько-

американських відносин і оздоровлення міжнародної обстановки в цілому.

Укладено договори СНВ-1,2. Заявою від 15 січня 1986 року М.С. Горбачов

висунув ряд великих зовнішньополітичних ініціатив[25]:

. Повна ліквідація ядерної і хімічної зброї до 2000 року.

. Жорсткий контроль при збереженні ядерної зброї і знищенні її на

місцях ліквідації.

Під час візиту Михайла Сергійовича в Індію була підписана Делійська

декларація про принципи вільного від ядерного озброєння і ненасильницького

світу.

На ХХVІІ з'їзді КПРС, який відбувся в лютому-березні 1986 року була

прийнята нова філософія зовнішньої політики Радянського Союзу.

Головною зовнішньополітичною метою на з'їзді була названа мета

забезпечення радянському народу можливості трудитися в умовах міцного миру

і волі. Виконання цієї мети, на думку керівництва, лежало в припиненні

підготовки до ядерної війни, боротьби проти гонки озброєння і збереження, і

зміцнення загального миру.[26]

Рішення ХХVІІ з'їзду випливали з характеристики сучасного світу:

1) характер нинішньої зброї не залишає жодній державі шансів

захистити себе;

2) безпека може бути тільки загальною;

3) світ знаходиться в процесі стрімких змін.

На з'їзді було вирішено, що центральним напрямком зовнішньої політики

СРСР на майбутні роки повинна стати боротьба за реалізацію висунутої в

Заяві Генерального секретаря ЦК КПРС від 15 січня 1986 року програма

знищення зброї масового винищування і запобігання військової небезпеки.[27]

У новій редакції програми КПРС ми читаємо, що СРСР виступає за

підтримку і розвиток відносин з капіталістичними державами на основі

мирного співіснування.

ХХVІІ з'їзд не був схожий на попередні з'їзди і виявився прогресивним

явищем як у внутрішній, так і в зовнішній політиках, але разом з тим

залишалося і багато застарілих комуністичних догм, що заважали розвитку

зовнішньої політики СРСР. Так, наприклад, залишалося застаріле

формулювання: “мирне співіснування держав з різним суспільним ладом є

специфічною формою класової боротьби” (це формулювання було вилучено з

обороту в 1988 р.). “Форма класової боротьби” неминуче спричиняла погляд на

світ як на поле перманентної боротьби систем, таборів, блоків.[28]

Стерти з розумів людей цей образ - одна із самих головних завдань в

умовах мирного розвитку, коли встають такі погрози людству, які загрожують

йому повною загибеллю, - термоядерна війна, екологічна катастрофа, розпад

світогосподарської системи.

Для цього треба було дати знак, що час ворожнечі і недовіри

закінчився і є дійсно гідні орієнтири консолідації в ім'я виживання.

Тези про людське життя як вищої мети суспільного розвитку, що

пролунав у доповіді Горбачова на з'їзді, згодом були розгорнуті в

імперативну категорію пріоритету загальнолюдських цінностей.

Забезпечення безпеки і вирішення всіх спірних питань винятково

політичними засобами, іншими словами - констатація верховенства сили

політики над політикою сили.

Був вкрай важливий на з'їзді як з теоретичної, так і з практичної

точок зору висновок про те, що безпека неподільна: у двосторонніх

відносинах вона може бути тільки взаємною, а в міжнародних вона може бути

тільки загальною.

Безсумнівно, що це був крок вперед у доктринальній основі зовнішньої

політики Радянського Союзу, але в цілому з'їзд міг бути розглянутий як

черговий пропагандистський хід радянського керівництва, тому в подальших

зовнішньополітичних документах радянська сторона пропонувала зовсім

конкретні дії для досягнення тієї мети, яка була зафіксована в з'їздівських

документах.

Говорячи в загальному про ХХVІІ з'їзд, можна виявити орієнтири, що

одержало міністерство закордонних справ для проведення східної політики

Радянського Союзу. Відмовитися від “мертвих”, жорстко фіксованих позицій на

користь розумних взаємоприйнятих компромісів. Вести переговори до балансу

інтересів. Розблокувати регіональні конфліктні ситуації. Нормалізувати

відносини з країнами, з якими в СРСР були складні відносини. Будувати

відносини із сусідами на основі поваги їхніх інтересів, принципу

невтручання в їхні внутрішні справи.

Усе це повинно було втілитися в практичній політиці.

Після з'їзду 28 травня 1986 року була проведена закрита нарада

відповідальних працівників МЗС за участю послів, на якій виступив

Горбачов. На основі ХХVІІ з'їзду він зробив висновки про те, що мир є

найвищою цінністю. Ядерну війну виграти не можна. Генеральний секретар

заявив, що потрібна зовнішньополітична активність у всіх напрямках.

Ключовими напрямками в Азії Горбачовим були названі Японія, Китай, Південно-

Східна Азія, Індонезія, Австралія, Нова Зеландія.[29]

Для того, щоб показати подальшу прихильність Радянського Союзу йти

далі по шляху діалогу і продемонструвати прихильність втілення нового

політичного мислення в східній політиці країни, 28 липня 1986 року

М.С.Горбачов виступив зі знаменитою промовою у Владивостоці.

Радянський лідер заявив, що стара схема підходу СРСР до східної

політики повинна бути замінена на нову. Була позначена позиція Радянського

Союзу у відношенні КНР і Японії, пролунали слова й у відношенні

Афганістану.

Головні пропозиції радянської сторони в Азії полягали в

наступному[30]:

По-перше, Радянський Союз виразив свою рішучість у регіональному

врегулюванні в Афганістані, Південно-Східній Азії і Кампучії. Але

відзначив, що багато залежить від нормалізації китайсько-в'єтнамських

відносин.

По-друге, СРСР виступив за припинення поширення і нарощування ядерної

зброї в Азії і на Тихому океані.

По-третє, Горбачов заявив, що радянська сторона виступає за початок

переговорів про скорочення військових флотів і за поновлення переговорів по

перетворенню Індійського океану в зону миру. Так само було запропоновано

Сполученим Штатам відмовитися від військової присутності на Філіппінах в

обмін на поступки Радянського Союзу.

По-четверте, Радянський Союз був за скорочення збройних сил і

звичайних озброєнь в Азії до меж розумної достатності.

По-п'яте, радянський лідер заявив, що прийшов час провести переговори

по обговоренню заходів довіри і незастосування сили в регіоні.

У вересні 1988 року у Красноярську пролунали нові пропозиції

радянської сторони. Тоді СРСР відмовився від нарощування ядерної зброї в

АТР і призвав піти по такому ж прикладу США й ін. ядерним державам.

Радянський Союз пропонував провести консультації між основними військово-

морськими державами про ненарощування тут військово-морських сил і

обговорити на багатобічній основі питання про зниження військового

протистояння в районі, де зближаються узбережжя СРСР, КНР, Японії, КНДР і

Південної Кореї. Знову пролунала пропозиція про те, що якщо США

відмовиться від своїх військових баз на Філіппінах, то СРСР - від бази в

бухті Комрань. Радянський керівник виступив за безпеку морських комунікацій

і запропонував не пізніше 1990 року провести міжнародну конференцію про

перетворення Індійського океану в зону миру. У висновку своєї промови в

Красноярську М.С.Горбачов повідомив, що Радянський Союз готовий на будь-

якому рівні, у будь-якому складі обговорити питання про створення

переговорного механізму для розгляду пропозицій, що стосуються безпеки в

АТР.[31]

Перебудова у духовному відношенні

У цей час почалася загальна демократизація життя в країні.

Припинилися політичні переслідування. Ослабнув гніт цензури. З в'язниць і

заслання поверталися такі видні люди, як: Цукрів, Марченко і т.п.. Політика

гласності, яка почалася новим радянським керівництвом, різко змінила

духовне життя людей. Зріс інтерес до друкованих видань, радіо, телебачення.

Тільки за 1986 рік газети і журнали придбали більш 14 млн. нових читачів.

Політика гласності підготувала ґрунт для справжньої волі слова, друку,

думки, що стало можливим тільки після катастрофи комуністичного режиму.

3. "Перебудова" - як головна причина розвалу СРСР.

Проведення економічних реформ із наступним скасуванням СРСР і

поступовим переходом до ринку викликало рясний потік суперечливих міркувань

про крах т.зв. Радянської імперії. Але потрібно відзначити, що розпад СРСР

не був розпадом класичної імперії. Ще раз відзначимо: розпад унікальної

багатонаціональної країни відбувся не по природних причинах, а, головним

чином з волі політиків, що переслідують свою мету, всупереч волі більшості

народів, що проживали в ті роки в СРСР.

Незважаючи на багатонаціональний характер СРСР, все-таки національне

питання в тому вигляді, у якому воно дісталося від царської Росії, у нас в

основному було вирішене. Громадяни єдиної країни були виховані в дусі

дружби і гордості за досягнення країни. Дійсно було чим пишатися.

Сформувалася державність багатьох народів. Стала доступною безкоштовна

освіта для людей усіх національностей, виникли національні університети,

театри, кіно, література. Але було не мало і не вирішених питань між

центром і національними республіками, у тому числі розвиток національних

мов, культур і ін. Але не ці упущення визначали відносини між народами в

єдиній багатонаціональній державі.

3.1. Путч.

Кульмінацією протиборства представників двох влад (Президента СРСР М.

Горбачова, обраного 15 березня 1990 року на союзному з'їзді народних

депутатів, проти Президента Росії Б.Єльцина, обраного 12 червня 1991 року

всенародним голосуванням) стали події 19-21 серпня 1991 року, відомі як

серпневий путч ДКНС. Російське керівництво, яке очолило боротьбу проти

путчистів, що діяли, цілком ймовірно, з мовчазного схвалення Горбачова,

розтрощило не тільки ДКНС, але і забезпечило тим самим перемогу Росії, і її

верховних органів над союзним Центром. З осені 1991 року Конституція і

закони РРФСР, з'їзд народних депутатів і Верховна Рада РРФСР, Президент

РРФСР одержали повне верховенство на території Росії. Незалежність

Російської Федерації стала реальною.

І сьогодні після ліквідації Радянського Союзу, продовжують

зберігатися і діяти фактори, що зв'язували колишні радянські народи, і,

насамперед – морально–психологічні, а саме: глибоко усвідомлене почуття

приналежності до єдиної великої країни. Тому можна зрозуміти і якось

пояснити ті складні відносини, що виникли між народами колишнього СРСР в

умовах утворення СНД: багатьом важко змиритися з тією ситуацією, у якій

вони виявилися сьогодні. Справді, виникло досить аморфне, не відоме

світовій практиці, державне утворення. Із самого початку було невідомо, як

воно себе поведе при вирішенні багатьох проблем, як внутрішнього, так і

міжнародного характеру.

Навіть порівняно швидкий характер на наслідки розвалу СРСР дає повні

підстави для наступного висновку.

3.2. Розпуск СРСР.

Горбачовське керівництво розпочало перебудову з лібералізації

політичного життя і мобілізації широких мас для участі в політиці. Однак,

офіційна риторика обличала не політичну систему як таку, а лише окремого її

скривлення і прославляла демократію як невід'ємний (ленінський) її елемент,

відроджений після приходу до влади Горбачова. Іншими словами, “теоретична

основа” перебудова мала на меті не стільки зменшення, скільки на ділі

посилення легітимності колишньої системи.

Політична система не могла бути одночасно і реформована в демократію,

і збережена в обновленому, лише частково демократичному ніж колись,

вигляді. Як відомо, ця система споконвічно ґрунтувалася на прямо

протилежних принципах.

Переворот, зламування партійно-державних структур СРСР могли

відбутися тільки в умовах наростаючих економічних труднощів, що багато в

чому визначалися непродуктивними витратами. Після приходу Горбачова до

влади був здійснений цілий ряд заходів, спрямованих (на словах) на

поліпшення економічного стану країни. Однак поставлені цілі досягнуті не

були. Перебудова політичної й економічної систем СРСР закінчилася

руйнуванням і системи, і СРСР.[32]

Розпад колишньої системи був неминучий, тому що при збереженні основ

старої системи так звана демократизація старих владних інститутів зводилася

всього лише до заміни зовні новими, але авторитарними інститутами.

Демократичний горбачовський режим так і не зміг перебороти внутрішній

конфлікт зі збереженими основами колишньої політичної системи і дозволити

потрійне протиріччя перебудови: між дійсною метою, активною демократичною

риторикою й авторитарними тенденціями системи.

Усе сказане ні в якому разі не применшує значення, які відбулись.

Велич і одночасно трагізм перебудови будуть згодом адекватно оцінені. Однак

сьогодні у твердих рамках політологічного аналізу приходиться констатувати

саме очевидне. У кінцевому рахунку це була ще одна чергова спроба

мобілізаційного ривка, що здійснювалася незвичайними, а тому неефективними

методами. Метою була мобілізація системи. В результаті система поборола

діючий режим.

Зникнення з геополітичної арени настільки могутнього військово-

політичного суб'єкта спричинило найсильнішу деформацію «силового поля»

усієї світової політики. Безповоротно порушеним виявився той глобальний

баланс сил, що установився на планеті в результаті Другої світової війни.

Біполярна система світу - СРСР і США, відійшла в минуле.

З іншого боку, скасування ОВД, що було противагою НАТО в Європі, яке

послужило своєрідним інструментом підтримки військового балансу, на якому

ґрунтувалася світова стабільність протягом останніх 40 років, призвело до

помітного порушення цього балансу на користь США. Розпад ОВД є 2-м за

значенням після розвалу СРСР фактором, що визначив принципову зміну

військово–стратегічної обстановки у світі. Усе це призвело до якісного

посилення геополітичних позицій США. В результаті зникнення радянського

«центру сили» Сполученим Штатам фактично вдалося здійснити кардинальний

перегляд результатів Другої світової війни в свою користь і зайняти місце

безумовного глобального лідера по всіх силових параметрах.

Характеризуючи ситуацію, яка створилася в цьому зв'язку, Г.А.Зюганов

у книзі «Росія – Родіна моя» пише: «Ключовою ланкою такої стратегії став

сценарій розгрому й усунення Радянського Союзу зі світової арени і

наступного розвалу історично сформованої геополітичної рівноваги....

Мабуть, вперше в новітній історії одна могутня держава розвалює свого

рівнозначного по могутності супротивника без збройного конфлікту, а за

допомогою ідеологічного «обвалу» супротивника і ... застосування на його

території соціальних технологій «повільної катастрофи» і «громадянської

війни низької ефективності».

Сама Росія не тільки не виграла від розвалу СРСР, але і багато

втратила. В територіальній області Росія втратила величезні, стратегічно

важливі території і позбавилася десятка мільйонів своїх співвітчизників. І

сьогодні територіальний устрій Росії з її майже 90 суб'єктами

нестабільний. В одній державі діють добрих півтора десятка президентів; між

територіями всередині країни нескінченні конфлікти. Росія втратила самі

важливі порти, і виходи до моря на Балтиці, на Чорному морі і на Каспії.

Проголосивши суверенітет, Росія виявилася в положенні небувалому в її

політичній історії. За межами Росії залишилося понад 20 млн. росіян, що

стали ізгоями.[33]

«Хоча в грудні 1991 року і проголошене створення СНД, всередині нього

ще зберігається багато дестабілізуючих факторів, і не усунута небезпека

продовження поглиблення хаосу...», - відзначає професор А.М.Хазанов.

У зв'язку з відсутністю законодавчого оформлення кордонів практично

між усіма новими державами відразу ж виникли територіальні суперечки. У

самій Росії незалежними себе оголосили Татарська і Чеченська республіки.

Тим часом відсутність національної доктрини Росії, України та інших

колишніх радянських країн так само як і криза державності і разом з ним

етносу, породило дивні устремління до подальшого поділу громадян. На

території Росії, де споконвіку проживало і нині проживає російське

населення, претендують Литва, Естонія, Фінляндія, Україна, Грузія –

держави, що одержали в доступному для огляду і недалекому історичному

минулому суверенітет з рук Радянської влади. Більш того, не тільки і не

стільки проливаються потоки слів на «імперський гніт» СРСР і «проімперську»

Росію, вони вже стали вищим заклинанням в образливих випадах політиканів,

що злобують; служать поясненням і виправданням етнократизму в

пострадянських республіках. Те, що для народів колишнього Радянського Союзу

нині розглядається як «ріст національної самосвідомості», у населення

визнається націоналізмом, комуно-фашизмом іншими неписьменними

визначеннями. Часом теоретичні вишукування і політичні наміри слідчих і

політиків спрямовані своїм вістрям на те, що складає національну гордість

великоросів, - на російську самосвідомість. Тим часом це не самоціль, а

таке ж об'єктивне прагнення, як і в інших народів. Росії це необхідно не

тільки для того, щоб бути надійною опорою всіх росіян, але і щитом

регіональної і глобальної безпеки народів сучасного світу.

3.3. Підсумки перебудови.

В результаті "перебудова" перетворилася в символ глибинного

відновлення й одночасно зміни всієї соціалістичної системи і її положення у

світі.

Період поступового якісного перетворення соціалістичної системи на

основі далеко їдучих планів і розпливчастих представлень про фундаментальну

перебудову і міцну стабілізацію радянського соціалізму, покликаного стати

зразком для всього людства, тривав неповні чотири роки, приблизно з початку

1987 до середини 1990 року. Зрозуміло, такого терміну було свідомо

недостатньо для створення дійсно обновленої системи. Питання в тому, чи

могла подібна система бути сформована і функціонувати, залишається й

очевидно ще довго буде залишатися предметом ідеологічних суперечок. Серед

багатьох обвинувачень, що пред'являли Горбачову, навряд чи не саме головне

– нерішучість. Але якщо порівняти епохальні масштаби здійсненого ним

прориву і більш ніж скромний відрізок часу перебування у влади. 5 років і 5

місяців, якщо вважати закінченням терміну не 25 грудня 1991 року, а

драматичне повернення з Фороса в Москву, коли влада вже належала Єльцину.

От тільки деякі віхи епохи Горбачова[34]:

• Руйнування “залізної завіси”, припинення холодної війни.

. Закінчення ядерного протистояння

. Вивід військ з Афганістану

. Ліквідація монополії на владу КПРС

. Проведення перших в історії радянських країн вільних змагальних виборів

. Гласність

Гласність - ключове слово перебудови, що дозволило століттями

безсловесним масам говорити все, що здумається, критикувати кого завгодно,

у тому числі й особливо хтиво самого Горбачова-людину, що дав їм волю.

У результаті його реформ світ кардинально змінився і більше ніколи не

стане колишнім. Зробити таке, не володіючи мужністю і політичною волею

неможливо. До Михайла Горбачова можна відноситися по-різному, але немає

сумніву, що це одна з найбільших фігур історії.

Висновки

Розвиток радянського суспільства в другій половині 80-х років міцно

пов'язується з поняттям «перебудова». Цим поняттям позначався переворот

спочатку у свідомості громадян, а потім - в економічній і, у кінцевому

рахунку, у всій внутрішній політиці СРСР. В результаті "перебудова"

перетворилася в символ глибинного відновлення й одночасної зміни всієї

соціалістичної системи і її положення у світі.

Період поступового якісного перетворення соціалістичної системи на

основі далекоглядних планів і розпливчастих представлень про фундаментальну

перебудову і міцну стабілізацію радянського соціалізму, покликаного стати

зразком для всього людства, тривав неповні шість років, приблизно з початку

1985 до середини 1990 року. Зрозуміло, такого терміну було свідомо

недостатньо для створення дійсно обновленої системи. Питання про те, чи

могла подібна система бути сформована і функціонувати, залишається й

очевидно ще довго буде залишатися предметом ідеологічних суперечок.

Переворот, зламування партійно-державних структур СРСР могли

відбутися тільки в умовах наростаючих економічних труднощів, які багато в

чому визначалися непродуктивними витратами. Після приходу Горбачова до

влади був здійснений цілий ряд заходів, спрямованих (на словах) на

поліпшення економічного стану країни. Однак поставлені цілі досягнуті не

були. Перебудова політичної й економічної систем СРСР закінчилася

руйнуванням і системи, і СРСР.

Процес називаний перебудовою був заключним етапом "холодної війни",

що закінчився поразкою СРСР. Цю поразку в значенні закономірності чи

випадковості раціональніше розглядати, як поразку в будь-якій іншій війні.

Було два супротивники, два табори приблизно однакові по силі і війна

тривала 50 років.

Я думаю, що в плині всього цього періоду при рівних шансах у

супротивників могли відбутися події випадкового характеру, що привели б

одного із супротивників до поразки. Але для випадкових подій потрібно

готувати благодатний ґрунт. Короткочасність правління Ю.В.Андропова, що міг

повести країну по шляху реформ "китайського зразка", є випадковість чи

закономірність? Підтримка реформ Горбачова широкими масами це результат

психологічної війни спрямованої на підрив соціалістичних цінностей чи

обивательське невдоволення будь-якою владою? Поразка ГКЧП випадковість чи

закономірність?

Хід історії країни обумовлений не тільки взаємодіями усередині

держави але і взаємодією країн між собою. У цих взаємодіях народжується чи

конструюється ґрунт для випадкових подій.

Перебудова, як будь-який історичний процес є добре підготовлений

випадок.

У 1990-1991 роках у нас, безумовно, відбулася світова геополітична

катастрофа. Вона була несподіваною для більшості радянських людей. Так, у

середині 80-х років відомі історики А. Некрич і М. Геллер писали:

«Наближаючись до свого 70-річчя, держава, породжена в жовтні 1917 року,

завершує восьме десятиліття XX століття як остання світова імперія. Над

радянською зоною - від Куби до В'єтнаму, від Чехословаччини до Анголи -

ніколи не заходить сонце... Успіхи системи очевидні». Саме таким було

світовідчування Заходу, які панічно боялися радянської агресії.

Незважаючи на такі світовідчування, крах комуністичної системи усе-

таки відбувся. 1985-1991 роки - кінець комунізму. Починається відкрита

номенклатурна приватизація, приватна власність узаконюється, про реально-

державну (тоталітарну власність) вже і мови немає. Номенклатура відкрито

перетворюється в капіталістичну. До кінця цього періоду лад схожий уже не

на «імперіалізм» у класично-ленінському описі, а на щось перехідне до

«західної» моделі, до ринкової економіки, до відкритого суспільства і

вільного капіталізму. Політично все це відбувається на тлі тотального

розгрому держави, яка цілком програла психологічну і холодну війну як у

зовнішньому світі, так і усередині країни. Поразка закінчується розпадом,

зникненням колишньої могутньої держави СРСР.

Література

1) Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М:

Норма – Инфра М, 1999.

2) «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М:

Міжнародні відносини, 1989.

3) Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні

відносини, 1994.

4) Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

5) «Московський комсомолець», вибірково 1990-1991

6) «Аргументы и факты», вибірково 1990-1991

7) Абалкин Л. Невикористаний шанс. – М.: Политиздат, 1991.

8) Валовий Д. Таємниці овального залу Кремля. – М.: Правда,

1991.

-----------------------

[1] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні

відносини, 1989.

[2] Абалкин Л. Невикористаний шанс. – М.: Политиздат, 1991.

[3] Валовий Д. Таємниці овального залу Кремля. – М.: Правда, 1991.

[4] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні

відносини, 1989.

[5] Абалкин Л. Невикористаний шанс. – М.: Политиздат, 1991.

[6] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра

М, 1999.

[7] Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

[8] Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні відносини, 1994.

[9] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра

М, 1999.

[10] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра

М, 1999.

[11] Валовий Д. Таємниці овального залу Кремля. – М.: Правда, 1991.

[12] Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

[13] Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні відносини, 1994.

[14] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра

М, 1999.

[15] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні

відносини, 1989.

[16] Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

[17] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра

М, 1999.

[18] Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні відносини, 1994.

[19] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра

М, 1999.

[20] Валовий Д. Таємниці овального залу Кремля. – М.: Правда, 1991.

[21] Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

[22] Абалкин Л. Невикористаний шанс. – М.: Политиздат, 1991.

[23] Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні відносини, 1994.

[24] Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні відносини, 1994.

[25] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні

відносини, 1989.

[26] Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

[27] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра

М, 1999.

[28] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні

відносини, 1989.

[29] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні

відносини, 1989.

[30] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні

відносини, 1989.

[31] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні

відносини, 1989.

[32] Валовий Д. Таємниці овального залу Кремля. – М.: Правда, 1991.

[33] Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

[34] Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні відносини, 1994.

Страницы: 1, 2, 3