Національна політика СРСР в роки перебудови

забезпечити кожну родину квартирою або будинком до 2000 року, піклуватися

про ветеранів війни і праці, скоротити управлінські витрати, встановити

повнокровний соціалістичний ринок, створити правову соціалістичну державу,

обновити національну політику і вирішити багато інших завдань.

Демократизація – початок і суть перебудови, найбільш істотна її

характеристика в той час.

Демократизація пронизує всі сфери суспільства. У сфері політики вона

пропонує зміну самого механізму влади, перехід від ієрархічного управління

суспільством «для трудящих» через порівняно вузький правлячий шар до

самоуправління трудящих. У сфері економіки демократизація спрямована на

рішучу зміну механізму реалізації суспільної й особистої власності, для

того, щоб трудові колективи і всі трудящі одержали реальні прерогативи

хазяїв суспільного виробництва і можливість виявляти індивідуальну трудову

ініціативу.[12]

У соціальній сфері суть демократизації полягає в подоланні

«залишкового принципу» виділення засобів на соціальний розвиток, докорінну

зміну механізму розподілу національного доходу, усунення з цього механізму

елітарно-технократичних елементів. У культурі демократизація передбачає

відновлення і розвиток свободи творчості й інформації. У моральній сфері

демократизація спрямована на відновлення поваги до соціалістичної

особистості, до соціальної справедливості.[13]

Таким чином, демократизація є гігантським суспільним процесом, що

реалізує основну стратегічну мету перебудови – звільнення і реалізація

творчої енергії і творчої ініціативи трудящих мас, кожного трудівника для

прискорення соціально-економічного розвитку країни і досягнення нової

якості життя.

Навесні 1985 року здавалося, що країна вступає в новий цикл

модернізації суспільних відносин, спрямованих на формування політичної

демократії, демонополізацію економіки, звільнення приватної ініціативи,

появу трудової мотивації. Мета цих перетворень – підвищити рівень

соціального добробуту, і створити соціально-економічний і політичний

комфорт для розкриття духовного, творчого, морального потенціалу

особистості. Державі при цьому приділялася роль гаранта збереження того

соціального стану населення і тих прав людини, які були досягнуті на

попередній стадії розвитку.

Однак чекання ці не виправдалися. Декларативний характер програм

перебудови став переважним. Відсутність конкретного механізму реалізації

проголошених завдань призвело до зворотного результату.

2.1. Політичні зміни

У країні стали досить помітно проявлятися сумніви у доцільності

«перебудови» і в здатності партійно-державного керівництва країни

переломити хід подій: воно виявилося нездатним активно впливати на

поліпшення процесу. Сам же генсек Горбачов неохоче зустрічався з

громадянами власної країни і все частіше робив поїздки за кордон. Лавина

грошових премій, почесних звань, золотих медалей, спеціальних випусків

телепередач, радісне населення «цивілізованих» країн і похмурі обличчя

співвітчизників визначили напрямок політичного дрейфу Генсека-Президента.

Напевно, саме в цей час Горбачов поставив перед собою ту мету, про яку

говорилося вище. Створювалося враження, що Генеральний Секретар ЦК КПРС

прагне змінити суспільно-політичний лад у країні, пустивши почате на

самоплив.[14]

Ставало очевидним, що в країні почалися не реформи, а нищівна робота

зі знищення науково-технічної могутності, виробничого потенціалу,

агропромислового комплексу, інтелектуального запасу, моральних підвалин.

Отже, на політичному Олімпі під прикриттям реформ розгорнулася

запекла боротьба за владу. Її результати виявилися жалюгідними.

Одним із кроків до демократії в період перебудови було створення

багатопартійної системи в Радянському Союзі. Можна з повною впевненістю

стверджувати, що це стало однією з причин краху соціалістичного режиму.

Багатопартійність усе виразніше стає природним атрибутом суспільного

розвитку СРСР, що з'являються і ростуть нові партії прагнуть до

встановлення в державі демократичного режиму, призводять до підриву

авторитету і значимості Комуністичної партії, яка з 1918 року безроздільно

панувала в країні.

Шлях до створення подібної системи в СРСР був досить нелегкий.

Простежимо еволюцію її створення. Вперше численні політичні партії

з'являються наприкінці XIX - початку XX століть. Партії створювалися

нелегально, піддавалися гонінням, що, до речі, відбувалося й у радянській

державі. Лише після підписання Миколою II Маніфесту 17 жовтня 1905 року був

даний офіційний дозвіл створювати політичні партії. Однак уже через кілька

років демократичний процес у царській Росії був заморожений: монархія

починає наступ на демократичні права і волі, Державна Дума розпускається,

діяльність партій не робить особливого впливу на державну політику.

Лише після лютневої революції 1917 року знову на сцену виходять

десятки партій. У жовтні 1985 року Головою Ради Міністрів СРСР був

призначений М.І.Рижков. У грудні 1985 року секретарем московського міського

комітету партії став Б.М.Єльцин. Міністром закордонних справ замість

Громико став Е.А.Шеварднадзе. У вищу партійну ієрархію висунулися:

О.М.Яковлев, А.І.Лук'янов. Фактично 90% старого брежнєвського апарату було

замінено новими кадрами. Змінився практично весь склад Президії Ради

Міністрів СРСР. На короткий час країна стає вільною і демократичною

країною. Але після приходу до влади більшовиків поступово партії-опоненти

були просто заборонені, і установилася однопартійна система, що спочатку

проводила лінію революційного пролетаріату, а потім переродилася в

панування партійної бюрократичної верхівки. Усе суспільство поступово було

поставлено під контроль, всяка опозиція жорстоко придушувалася, офіційно

була дозволена лише комуністична ідеологія.[15]

Коли лібералізація політичного режиму стала досить відчутною, усюди

стали виникати самодіяльні колективи, кружки, фонди, комітети суспільного

самоврядування. Цікавий склад цих суспільних рухів – це не ті, хто виступав

за демократію в 70-і роки, а здебільшого це люди, які відгукнулися на

ініціативу Горбачова по розвитку гласності і демократизації суспільства.

Усі ці об'єднання відстоювали саме ті гуманістичні і демократичні принципи,

що дисиденти послідовно відстоювали ще в роки брежнєвського правління.

Два роки політики гласності приводять до втрати головної монополії

влади – монополії на інформацію. Це був ще один крок до краху режиму.

Об'єктом критики журналістів, політологів, соціологів стає не тільки

історія, але й основи існуючого державного устрою. Це дозволило опозиції

залучити на свій бік громадськість. Людям дали реальну оцінку режиму. У

газетах з'явилися вимоги створити в країні багатопартійну систему.[16]

У 1990 році під тиском мас була змінена стаття 6 Конституції СРСР, що

визнавала тільки за КПРС право на керівництво радянським суспільством. У

новій редакції статті 6 право на участь “у виробленні політики Радянської

держави, у керуванні державними і суспільними справами” визнавалося як за

КПРС, так і за іншими партійними, профспілковими, молодіжними, іншими

громадськими організаціями і рухами.

Проведена Горбачовим політика призводить до розколу Комуністичної

партії на кілька течій. З'являються дві конфронтуючі тенденції[17]:

1) Ортодоксально-охоронна – до XXVIII її очолював Єгор Лігачов. У цю

течію увійшли прихильники традиційної комуністичної лінії (її можна назвати

“сталінською”). Вони виступали з різкою критикою проведених реформ, а також

за скасування всіх нововведень перебудови.

2) Помірковано обновлена – зберігала свою прихильність

соціалістичному вибору, але відмовилася від старих догм і виступала за

гуманізацію і демократизацію життя. Цієї орієнтації дотримувалися більшість

членів партії.

Завершальним етапом у сфері реформ політичної системи можна назвати

III з'їзд народних депутатів СРСР, на якому Горбачов був обраний

президентом СРСР, а також внесені деякі виправлення в Конституцію

(скасована 6-я стаття).[18]

До початку 90-х років виявилася майже цілком зруйнована індустріальна

економіка, доведена до такого стану, коли вона позбавилася здібності

адаптуватися до нових умов відтворення. До цього часу була також

дискредитована творча праця і соціальний статус самого працівника. І,

нарешті, як не сумно, була дезорганізована система управління економікою.

Корпоративні інтереси чиновників призвели до створення замкнутих структур,

що підмінювали народногосподарські цілі корисливими планами нових груп, що

стрімко опановували всім тим, чим до політики «перебудови» вони тільки

керували. Став досить відчутний розрив між тим, що намагалося реалізувати

партійно-державне керівництво, і реальною обстановкою, що склалася в ці

роки в країні.

Ситуація почала складатися таким чином, що до початку 90-х років

політична номенклатура (апарат КПРС, ради народних депутатів усіх рівнів і

ін. органи) стала втрачати своє безроздільне панування, одночасно

підсилювалися позиції адміністративно-господарської номенклатури. Ця

обставина викликала відповідну протидію з боку партійних лідерів.

Ще в діяльності Ю.В.Андропова, який пришов до керівництва після

Брежнєва, і в перших кроках М.С.Горбачова боротьба за збереження

політичного панування починалася з «очищення» і «відновлення» соціалізму,

надання йому нових форм.

Політична номенклатура зуміла на короткий час захопити маси ідеями

«відновлення й очищення соціалізму», «демократизації і гласності»,

виборністю господарських керівників і т.д. Але втримати ці процеси

ініціаторам перебудови не вдалося.

У противагу ідеології «відновлення й очищення соціалізму» набирає

значну силу ідея «ринкових відносин». В цих умовах відбувається ще одне

парадоксальне явище.

Страх втратити владу змусити верхівку політичної номенклатури

переметнутися на позиції ринкової економіки, привласнити гасла

адміністративно–господарської і науково-технічної аристократії, запозичити

термінологію «дисидентів», опанувати фразеологією «нового політичного

мислення» і встати на шлях приватизації того, чим раніше тільки керували.

До політичної номенклатури, насамперед партапарату приходить розуміння

того, що зберегти своє панування вона може, тільки перетворившись у

власника державного загальнонародного майна на правах власника.[19]

Отже, як видно з усього вищесказаного, радянська номенклатура

затівала «революційну перебудову» з добре продуманими цілями.

У процесі розподілу власності і привілеїв відбулося, по-перше, злиття

частини представників усіх номенклатур; по-друге, «нова» номенклатура

довела розподіл власності до розгрому Центру і розвалу СРСР; по-третє, нова

політична еліта зняла всякі обмеження на фінансово-економічну діяльність,

оскільки це відповідало її соціальним інтересам.[20]

Якщо коротко характеризувати ситуацію, що створилася, то слід

зазначити, що перехід у новий стан у країні здійснювався не буржуазно-

демократичним, а кримінально-бюрократичним шляхом.

Номенклатурна приватизація і бюрократична лібералізація створювали

своєрідний сплав, що віддалено нагадує ринкові відносини.

Такі підсумки реформування «по Горбачову».

В результаті вже в 1992 році стали проявлятися такі явища, як низька

ефективність виробництва, відсутність стимулів господарської діяльності,

структурні диспропорції. Усе це фактично паралізувало здатність країни до

нормального розвитку. Початі в рамках політики «перебудови» заходи призвели

до підриву фінансової системи, розбалансуванню економіки, формуванню

дефіциту товарів і заклали матеріальні основи для розвалу СРСР.

З закінченням політики «перебудови» питання про те, куди йде країна,

уже було ясно. Країна вступила у фазу економічного і соціального регресу.

2.2. Перебудова в економічних відносинах.

XXVIII з'їзд КПРС виробляє програму виходу зі сформованої в країні

кризи. У програмі передбачається демократизація суспільства – воля і

добробут людини, ефективна економіка, цивільне суспільство і правова

держава, визнання принципу поділу влади в державі, демократизація партії і

т.п. Але те, що було написано в програмі, далеко не повністю було

реалізовано на практиці.

Вважаю за необхідне привести витримки з цієї програми.

За ефективну економіку![21]

Партія вважає за необхідне створити умови для формування і розвитку

різноманітних і рівноправних форм власності, їхньої інтеграції і вільного

суперництва:

- державну власність (загальносоюзну, республіканську) перетворити в

суспільну власність, керовану самими трудящими на основі діючого

законодавства; надати право колективам трудящих орендувати державні

підприємства і майно, здобувати об'єкти промисловості, торгівлі, сфери

послуг; використовувати акціонерну форму організації підприємств;

- розвивати різні види кооперативної власності, власності громадських

організацій, а також змішаних форм власності;

- КПРС проти тотальної денаціоналізації, а також проти нав'язування будь-

яких форм власності

Альтернативою, яка вижила себе, адміністративно-командній системі

управлінням народним господарством є ринкова економіка, КПРС вважала за

необхідне:

- надати підприємствам, усім товаровиробникам незалежно від форм

власності самостійність, волю підприємництва, сприяти розвитку

здорової і чесної конкуренції між ними;

- здійснити демонополізацію виробництва, банківської і страхової справи,

торгівлі, наукових розробок; надати підтримку мережі малих і середніх

підприємств;

- зберегти державне управління магістральним транспортом, зв'язком,

енергетикою і підприємствами оборонного комплексу;

- у системі планування перейти до розробки стратегічних перспектив

економічного розвитку;

- забезпечити перехід до конвертованості карбованця, відкритість

економіки світовому ринку, створити умови для залучення іноземного

капіталу.

Розкриємо тези.

До середини 1990 року радянське керівництво прийняло рішення про

введення приватної власності на засоби виробництва. Почався демонтаж основ

соціалізму. Президенту було запропоновано кілька економічних програм

переходу до ринкової економіки. Найбільшу популярність з них одержала

програма за назвою “500 днів”, створена під керівництвом молодого вченого

Г. Явлінського. Свою програму запропонував і уряд СРСР. Програми

відрізнялися в основному по ступені радикалізації і рішучості. 500 днів

націлювали на швидкий і рішучий перехід до ринку, сміливе введення різних

форм власності. Урядова програма, не заперечуючи необхідності переходу до

ринкових відносин, прагнула розтягти цей процес на довгий час, залишити

значний державний сектор в економіці, контроль, який проникає за нею з боку

центральних бюрократичних органів. Президент віддав перевагу програмі

уряду. Її реалізація почалася в січні 1991 року, з обміну 50 і 100

карбованцевих купюр з метою вилучення грошей, придбаних з погляду влади

незаконним шляхом, а також зменшення тиску грошової маси на споживчий

ринок. Обмін проходив у стислий термін. В ощадкасах створювалися величезні

багатогодинні черги. Люди повинні були доводити законність своїх

заощаджень. Замість планованих 20 млрд. карбованців, уряд одержав від цієї

операції тільки 10 млрд. карбованців. 2 квітня 1991 року були в 2-4 рази

підвищені ціни на продовольчі товари, транспорт, комунальні послуги.[22]

Відбулося падіння життєвого рівня населення. За даними ООН, до

середини 1991 року СРСР по цьому показнику займав 82-е місце у світі.

Офіційне рішення радянського керівництва про перехід до ринкової економіки

дозволило найбільш заповзятливим і енергійним людям створювати перші в

країні легальні приватнопідприємницькі фірми, торгові і товарні біржі. У

країні з'явився і став реалізовуватися шар підприємців, хоча закони, що

існували, не дозволяли їм розгорнути свою діяльність по виробництву

товарів. Основна маса приватних капіталів знаходила своє застосування в

сфері торгівлі і грошового обігу. Процес приватизації підприємств проходив

вкрай повільно. До того ж спостерігалася поява безробіття, злочинності,

рекету. До кінця 1991 року економіка СРСР виявилася в катастрофічному

стані. Прискорювалося падіння виробництва. Національний доход у порівнянні

з 1990 роком зменшився на 20%. Дефіцит державного бюджету, тобто

перевищення державних витрат над доходами, складав, за різними оцінками,

від 20% до 30% валового внутрішнього продукту (ВВП). Наростання грошової

маси в країні грозило втратою контролю держави над фінансовою системою і

гіперінфляцією, тобто інфляцією понад 50% на місяць, що могла паралізувати

всю економіку. Невдачі в економіці усе більш підривали позиції

комуністичних реформаторів на чолі з Горбачовим.[23]

Завдяки т.зв. «перебудові» країни СРСР опинилися відкинуті на десятки

років назад у своєму розвитку. Країни зіткнулися з таким становищем, коли в

сфері економіки відставання переростало в стадію руйнування промислового й

аграрного потенціалу, історично сформованих зв'язків і інфраструктури. З

внутрішнього ринку стали зникати товари вітчизняних виробників. Науково-

технічний прогрес виявився заблокованим.

В результаті стану економіки СРСР на початку 90-х років виявилася у

винятково важкому становищі. Власне кажучи, піддалися серйозному руйнуванню

джерела господарського розвитку, були припинені великомасштабні інвестиції;

згорнуте наукомістке виробництво; значно скорочені науково–дослідницька

діяльність, матеріальна й експериментальна база фундаментальних наук і

т.д.

У вкрай важкому положенні виявилася система життєзабезпечення,

помітно скоротилося вітчизняне продовольче і промислове забезпечення;

серйозний збиток був нанесений транспортній, телекомунікаційній та ін.

системам; занепадало житлово-комунальне господарство; почала формуватися

орієнтація на елітарне дороге медичне обслуговування, платна вища освіті та

інше.

Все про що йшла мова вище, як і багато чого іншого, стало результатом

«перебудови», що породила негативну динаміку розвитку економіки Радянського

Союзу. Ось декілька прикладів для підтвердження цього положення.

Якщо по виробництву с/г продукції на душу населення СРСР напередодні

перебудови знаходилася майже в одному рівні з найбільш розвинутими

державами світу, то, починаючи з 90-х років це співвідношення починає

помітно мінятися не на користь СРСР.

У с/г секторі скорочуються: фінансування, посівні площі, поголів'я

худоби, виробництво мінеральних добрив, техніки й ін.

Фізичний обсяг ВВП у країні до поч. 1992 року складав менше 20% від

обсягу ВВП США. У той же час потрібно мати на увазі, що в 1985 року

Радянський Союз переважав таку велику країну як ФРН, по виробництву ВВП

вдвічі і на рівних суперничав з Японією.

До початку ж 1992 року колишня країна замкнула третю десятку держав

по загальному обсязі ВВП і перейшла в групу держав, що розвиваються, по

його душовому обчисленню.

У наступні 2 роки Росія стала поступатися Франції по обсягу ВВП – у

2,5 рази, Японії – у 7 разів, США – у 12 разів. Досить відчутні також

втрати Росії в зв'язку з політикою «перебудови» у військово-технічній

сфері. Так у порівнянні зі США Росія за останні роки стала продавати танків

у 17 разів менше, БМП – у 3,5, ракетних комплексів – у 20 разів.

|Види озброєнь |Кількість, од. |

|Бомбардувальники |35 |20 |

|Танки |1300 |675 |

|Підводні човни |20 |8 |

|Бойові машини піхоти (БМП) |3600 |1100 |

|Винищувачі – бомбардувальники |575 |150 |

|Ракети з ядерними боєголовками |190 |45 |

|Штурмові вертольоти |70 |5 |

При загальному зниженні обсягів світової торгівлі зброєю чітко

просліджується монополізація ринку двома державами – США і ФРН. Їх частка

виросла відповідно на 50% і більш ніж у 3 рази. Частка Росії ж скоротилася

втроє, спостерігається процес витиснення Росії зі світового ринку торгівлі

в цій галузі.

Пояснюється це не тільки ідеологією «нового мислення», але головним

чином витіснення країни з ринку торгівлі зброєю пояснюється, насамперед,

нездатністю економіки в сучасних умовах, на відміну від СРСР, виробляти

новітнє озброєння. Для підтвердження цього положення приведемо наступну

таблицю.

Втрати, понесені за рахунок руйнування науково–виробничих,

конструкторських та ін. колективів, якщо і поповняться то тільки у далекій

перспективі. Така реальна суворість, викликана «перебудовою».

Про наслідки, викликані перебудовою, свідчать і дані, приведені

американськими експертами: "золотий запас країни скоротився в 11 разів,

карбованець по відношенню до долара - зменшився більше ніж у 150 разів,

експорт нафти скоротився більш ніж вдвічі". За час перебування Горбачова

при владі зовнішній борг виріс у 5 разів. І сьогодні картина виглядає не

менш гнітюче: загальна заборгованість Росії на початок 1997 року перевищила

127 млрд. $ США.[24]

Як відзначалося вище, характеру самої перебудови і ролі Горбачова в

Страницы: 1, 2, 3