Роль держави в економіці

національну оборону, необхідність якої визнана більшістю, неможливо.

Приклад з національною обороною являє собою, ясна річ, крайній випадок, Та

коли ідеться про нічних поліцейських, про суддів, про асигнування на

концерти в парках, про будівництво греблі — словом, коли ви думаєте про

діяльність держави взагалі, то виявляється, що саме вона має взяти на себе

виробництво суспільних благ.

Яскравим прикладом суспільного блага є маяк, який попереджає кораблі

про підступність морського узбережжя чи гавані. Будівництво маяка може

виявитися економічно вигідним, якщо вигода (зменшення кількості корабельних

аварій) перевищує виробничі затрати. Однак вигода, що припадає на частку

кожного користувача маяком, не може відшкодувати придбання такого великого

і неподільного продукту. У всякому разі після введення маяка в експлуатацію

його сигнальне світло є орієнтиром для всіх без винятку кораблів.

Практично немає способу позбавити деякі кораблі можливості

користуватися вигодою від маяка. Тому власникові будь-якого корабля немає

потреби добровільно оплачувати таку вигоду. Маяк світить всім, і коли

власник судна вважає за краще за нього не платити, капітанові корабля не

можна заборонити користуватися його сигналами. Тобто виникає проблема,

пов'язана з тим, що люди можуть користуватися вигодами певного продукту

нічого не витрачаючи на його виробництво.

Оскільки в даному випадку принцип винятковості незастосовний, то не

існує ніяких стимулів для індивідуального підприємства пропонувати кошти

для будівництва маяка з метою його продажу. Враховуючи, що послуги маяка

неможливо ні виразити в цінах, ні продати, зрозуміло, що приватним фірмам

немає ніякої вигоди вкладати гроші у їхнє будівництво. Тут ідеться про

послугу, що приносить суттєву вигоду, але на виробництво якої ринок не

виділятиме ресурсів. Отже, щоб суспільство могло користуватися такими

благами і послугами, забезпечити їх повинен державний сектор, а фінансувати

їхнє виробництво необхідно за допомогою системи примусових податків.

Хоча непридатність принципу винятковості до вигод переливу досить різко

відрізняє суспільні блага від товарів індивідуального користування, уряд

забезпечує людей безліччю інших товарів і послуг, до яких принцип

винятковості може бути застосований. Зокрема, такі блага і послуги, як

вулиці і автомагістралі, поліційна і пожежна охорона, бібліотеки і музеї,

профілактичне медичне обслуговування, цілком підпадають під дію принципу

винятковості, тобто на них можна встановити ціни, і приватні виробники

можуть ними забезпечувати споживачів за допомогою ринкової системи.

Всі ці послуги, які несуть у собі значні вигоди переливу, ринкова

система не вироблятиме в достатній кількості. Тому держава бере на себе

їхнє фінансування і виробництво, щоб не допустити можливого виникнення

дефіцитного виділення ресурсів. Подібні товари і послуги іноді називають

квазісуспільними (квазідержавними) благами. Щоправда, ні в економічній

науці, ні в практичній діяльності урядів різних країн нема єдності щодо

статусу державної системи охорони здоров'я і житлового будівництва. Що ж до

благ цих сфер суспільної діяльності, то найдоцільніше поєднувати

забезпечення ними населення через ринок і за допомогою держави.

Оскільки ринкова система цін не виділяє ресурсів на суспільні блага, а

на квазісуспільні виділяє їх недостатньо, надзвичайно важливо виробити

механізм, що забезпечував би їхнє виробництво. Досвід багатьох країн

показує, що суспільні блага виготовляються і доводяться до споживачів за

допомогою уряду на підставі групових, або колективних, рішень. Види і

обсяги виробництва різних суспільних благ визначаються у цивілізованих

країнах політичними методами, передусім шляхом голосування. Обсяги

споживання суспільних благ — то питання державної політики. Ці групові

рішення, які приймаються політиками, є доповненням до рішень підприємств і

домогосподарств, що дають відповіді на три основні питання.

Після прийняття вказаних групових рішень слід з'ясувати, як саме

перерозподілити ресурси із виробництва товарів індивідуального користування

у виробництво суспільних благ. В умовах повної зайнятості перед державою

стоїть завдання вивільнення ресурсів із сфери виробництва товарів

індивідуального користування, для направлення їх у сферу виробництва

суспільних благ.

Вивільнення ресурсів із індивідуального сектора здійснюється шляхом

скорочення індивідуального попиту на них через обкладання підприємств і

домогосподарств податками, які виключають частину їхнього доходу, тобто

частину потенційної купівельної спроможності.

Отримуючи менші доходи, підприємства і домогосподарства змушені

скорочувати свої інвестиційні і споживчі видатки. Отже, податки зменшують

попит на товари і послуги індивідуального користування, а це, у свою чергу,

викликає зниження індивідуального попиту на ресурси.

Передаючи купівельну спроможність приватних економічних агентів

урядові, податки вивільняють ресурси із індивідуальної сфери застосування.

Уряд, витрачаючи податкові надходження, може сам направляти ці ресурси для

виробництва суспільних благ і послуг. Так, податки на доходи підприємств і

на особисті доходи вивільняють ресурси із виробництва інвестиційних товарів

і товарів особистого споживання. Уряд використовує ці ресурси для

виробництва військових літаків, на будівництво нових шкіл і

автомагістралей. Уряд свідомо перерозподіляє ресурси з метою здійснення

певних змін у структурі національного продукту країни.

Особливе місце у діяльності держави посідає проблема стабілізації

економіки, тобто допомоги ринковій економіці забезпечити повну зайнятість

ресурсів, ефективне їхнє використання і стабільний рівень цін. Ключовий

момент полягає в тому, що рівень виробництва безпосередньо залежить від

загального, або сукупного, обсягу видатків.

Високий рівень загальних видатків означає, що для багатьох галузей

вигідно нарощувати випуск продукції, а це, в свою чергу, зумовлює

необхідність досягнення високого рівня використання матеріальних і людських

ресурсів. Досвід показує, що сама по собі ринкова економіка далеко не

завжди забезпечує повну зайнятість ресурсів.

Загальний рівень видатків у ринковій системі може бути надто низьким

для реалізації повної зайнятості. Уряд зобов'язаний так доповнити приватні

видатки, щоб їхній загальний рівень був достатнім для створення повної

зайнятості. При цьому держава може використати урядові видатки і податки

для перерозподілу ресурсів у виробництво суспільних благ.

Коли суспільство намагається витрачати більше, ніж дозволяють виробничі

потужності економіки, виникає інфляція. За повної зайнятості сукупні

видатки перевищують величину продукту, що зумовлює підвищення рівня цін.

Надмірний обсяг сукупних видатків носить інфляційний характер. В такому

разі урядові необхідно усунути надмірні видатки, чого можна досягти шляхом

скорочення власних видатків, а також підвищенням податків з метою

скорочення видатків приватного сектора.

Вплив державного сектора і економічної політики на потоки товарів і

платежів у суспільстві можна також проілюструвати з допомогою схеми

макроекономічного кругообороту. На мал. 2 показано, як виглядає

кругооборот; якщо включити в нього видатки і доходи державного сектора.

Щоб спростити схему, тут не враховані потоки товарів і послуг, тобто в

неї включені лише потоки платежів. На схемі видно, що державний сектор

робить два види добавок до попиту, орієнтованого на товарні ринки. Частково

державний сектор сам виступає в ролі покупця товарів і послуг (від

локомотивів для державних залізниць і до офісних меблів для установ).

[pic]

Малюнок 2.

Державний сектор виплачує дотації (трансферти) домашнім господарствам

(допомога на дітей або пенсії), що підвищує їхню купівельну спроможність,

Як правило, обидва ці види добавок до попиту називають ін'єкціями

купівельної спроможності в економіку.

Державний сектор зобов'язаний також фінансувати вищезгадані видатки. Це

здійснюється за допомогою податків, що сплачуються домашніми

господарствами. Тим самим купівельна спроможність зменшується. Тому податки

називають іще «відпливом» попиту.

Якщо у державному секторі виявляється надлишок, тобто якщо він вилучає

з допомогою податків більше, ніж віддає, то вилучення із макроекономічного

обороту перевищує "ін'єкції". Як наслідок, відбувається скорочення

національного продукту і, відповідно, національного доходу. Коли ж навпаки,

у державному секторі існує дефіцит, тобто його видатки перевищують доходи,

«ін'єкції» стають більшими, ніж вилучення. Це означає, що купівельна

спроможність зростає, національний продукт і національний доход

збільшуються.

Слід відзначити, що ці стандартні підходи, необхідні для функціонування

ринкової системи, непридатні для тієї виняткової ситуації, що склалася на

сьогоднішній день в економіці України. Тут зростання державних видатків

веде не лише до посилення кризи фінансової та кредитно-грошової систем, а й

спричиняє різке скорочення обсягів виробництва.

Частина 2

Роль податків і державних видатків в економічній політиці держави

Незважаючи на безліч економічних важелів, за допомогою яких держава

втручається в економічне життя країни, найвідчутнішими серед них є

оподаткування та урядові видатки. Саме податки — економічна основа для

здійснення урядових закупівель товарів та послуг і державних трансфертних

платежів.

За останні десятиріччя урядові видатки значно зросли і досягли 20%

валового національного продукту. Крім придбання товарів і послуг (закупівля

зброї, будівництво автомагістралей і поштових споруд, утримання суддів,

пожежних, вчителів тощо), держава здійснює виплати, які перерозподіляють

податкові доходи, отримані від усіх платників податків, певним верствам

населення в формі допомоги по безробіттю, виплат на соціальне страхування й

забезпечення, допомоги ветеранам війни і т. ін. Останнім часом вони також

зросли і в багатьох країнах перевищують 20% національного доходу. Як

наслідок, податкові надходження, необхідні для фінансування державних

закупівель і трансфертних платежів, складають близько 1/3 ВНП. Слід

відзначити, що в кінці 80-х років частка сукупних податкових надходжень у

ВНП колишнього СРСР була значно більшою, ніж у економічно розвинутих країн

Заходу. Так, якщо в США цей показник складав близько 30%, ФРН — 38%,

Норвегії — 45%, Туреччині — 24%, Швеції — 57%, то в колишньому СРСР —

70%,'.

Важливо уточнити різницю між державними закупівлями і трансфертними

платежами. Урядові закупівлі часто-густо називають виснажливими, оскільки

вони безпосередньо поглинають або використовують ресурси: отримана при

цьому продукція є складовою частиною національного продукту. Трансфертні

платежі навпаки не є виснажливими, бо вони не поглинають ресурсів і не

пов'язані з виробництвом.

Через урядові затрати суспільство намагається перерозподілити ресурси

від індивідуального до суспільного споживання товарів. Через трансферти

уряд змінює структуру виробництва товарів приватного сектора.

Різниця між урядовими закупівлями і трансфертними платежами має

безпосереднє відношення до вивчення проблеми зростання ролі держави в

економіці. Є підстави вважати, що трансфертними платежами держава менше

втручається в економіку країни, ніж у разі державних закупівель.

Вище було показано, що логічним обгрунтуванням існування державного

сектора в економіці виступає намагання населення країни усунути або

пом'якшити нестійкість, неефективність і нерівність, пов'язані з ринковою

економікою. Тут слід вказати на ряд конкретних чинників, які пояснюють

історичне зростання і сучасні масштаби державних видатків і податків. До

цих чинників належать: війна і оборона, зростання народонаселення,

урбанізація і попит на суспільні блага, стан навколишнього середовища,

програма подолання бідності і скорочення нерівності доходів. Ця програма

включає розвиток соціального страхування, допомогу безробітним, соціальне

забезпечення, безплатну медичну допомогу, продовольчі купони, державне

житлове будівництво.

Нинішня податкова система України перебуває у стадії свого становлення.

Вона включає такі основні види:

— податки з юридичних осіб: податок на добавлену вартість, акцизний

збір, соціальний податок, податок на використання природних ресурсів,

податок на прибуток підприємств, податок з обсягу реалізації, податки-

регулятори на фонд оплати праці, податок на експорт і імпорт;

— податки з юридичних та фізичних осіб: податок на нерухомість, або

майновий податок, транспортний податок, податок на використання

автомобільного палива, земельний податок;

— податки з фізичних осіб: подоходний податок з громадян, податок на

доходи від підприємницької діяльності та податки на інші об'єкти.

Важливе місце в податковій системі посідає податок на добавлену

вартість (ПДВ). Він має певні переваги не тільки для держави, але й для

платників податків. По-перше, від нього важче ухилитися. По-друге, з ним

пов'язано менше економічних порушень. По-третє, він більше, ніж інші,

стимулює зростання доходів. До того ж, для платників податків завжди краще

сплачувати їх державі з видатків, ніж з доходів.

Не дивно, що податок на добавлену вартість використовується в більш ніж

40 країнах світу, в тому числі в 17 європейських країнах. Універсальність

податку, а також регулярність надходжень до бюджету також висунули його в

ряд найефективніших форм оподаткування.

Базою оподаткування є добавлена вартість, яка включає видатки на

заробітну плату з нарахуваннями, амортизацію, відсотки за кредит, прибуток,

видатки на електроенергію, рекламу, транспорт. Сума ПДВ, що підлягає сплаті

до бюджету, визначається як різниця між сумою податку, одержаного від

покупців за реалізовані товари (роботи, послуги), і сумою податку,

сплаченого постачальниками за матеріальні ресурси, паливо, роботи, послуги,

вартість яких належить до витрат виробництва та витрат обігу. Хоча

стягнення ПДВ здійснюється багаторазово, ціна товару збільшується так само,

як і за одноразового його стягнення — насамкінець. Тобто платником ПДВ є

споживач. Однак на будь-якій стадії виробництва і обміну продукції (робіт,

послуг), платежі до бюджету здійснюються продавцем.

Порівняння ставок ПДВ України з іншими державами говорить про те, що в

нас вони зависокі. Так, 1992 року ПДВ в Україні становив 28% оподаткованого

обороту. При реалізації товарів (робіт, послуг) за регульованими цінами і

тарифами, що включають податок, застосовувалась ставка у розмірі 22%. 1993

року ПДВ для підприємств усіх форм власності встановлений в розмірі 20%.

Тоді як в США ця ставка складає 11 %, в Англії — 15%, у Франції— 18,6%'.

Практика використання податку на добавлену вартість показує, що

доцільніше було б використовувати його диференційовано:

— низькі (8—10%) ставки ввести на товари першої необхідності і,

зокрема, на сільськогосподарську продукцію, що дозволить зменшити

регресивний характер ПДВ стосовно доходу і внесе елементи прогресії

оподаткування залежно від споживання;

— внутрішню ставку податку на імпорт;

— нульову ставку для оподаткування експорту, за винятком експорту

сировини і енергоносіїв;

— вищі ставки податку на предмети розкоші, що дозволить зменшити

податковий тягар для тих, хто має низькі доходи;

— ставки на рівні не вище 15—18% на всі інші групи товарів.

Середній податок на товар, або податок на споживання, виступає не

тільки у формі ПДВ, а й у формі акцизного збору. Різниця між цими двома

видами податків полягає, по суті, у сфері їхньої дії. ПДВ поширюється на

широке коло продукції, тоді як акцизні податки встановлюються вибірково і

охоплюють невелику кількість товарів.

Ставка акцизного збору визначається у вигляді відсотка або твердої суми

з одиниці реалізованої продукції. Так, в Україні ставка акцизного збору на

питний спирт складає 90% вартості у відпускних цінах, на горілку — 87,5%,

лікеро-горілчані вироби — 75%, вина виноградні — 46,5%, коньяк — 55%,

шампанське — 47,5%, пиво — 25%, шоколад — 40%,, тютюнові вироби — 14—40%,,

легкові автомобілі — 25—35%, хутряні вироби — 10—35%, килими і килимові

вироби — 20—45%, одяг з натуральної шкіри — 35% .

Важливе місце в системі оподаткування України займає податок на доход

підприємств і організацій. Об'єктом оподаткування до 1992 р. був валовий

доход підприємства, що являв собою суму доходів від реалізації продукції

(робіт, послуг), інших матеріальних цінностей і майна (включаючи основні

фонди), нематеріальних активів, брокерських місць (крім реалізації біржами)

і доходів від позареалізаційних операцій, зменшених на суму витрат по цих

операціях.

3 1993 р. в Україні замість податку на доход підприємств введений

податок на прибуток. Його введення — об'єктивно обгрунтований захід, який

дозволяє реалізувати принцип єдності вимог держави щодо всіх господарських

суб'єктів, що ставить усі підприємства в рівні умови і забезпечує однакові

вимоги до їхньої діяльності. За таких умов ряд малоефективних виробництв,

не здатних платити податки, змушені будуть згортати свою діяльність або

вишукувати резерви підвищення її ефективності. (При цьому треба мати на

увазі. що принцип рівного підходу до всіх господарських суб'єктів може бути

дійсно дотриманий за умови повного вилучення диференційної природної

ренти.)

Певним відступом від політики єдиних податкових ставок могло б у

перспективі стати підвищення рівня податків для видобувних галузей

промисловості, щоб стимулювати розвиток обробних галузей і сприяти

ресурсозбереженню.

Розглянуті види податків є основним джерелом надходжень до Державного

бюджету України. Так, якщо всю суму його доходів у 1992 р. взяти за 100%,

то податок на добавлену вартість складає 52%, податок на доходи підприємств

і організацій — 18,4%, акцизний збір — 2,5%, плата за землю — 0,9%,, митні

платежі — 2,1%>, надходження від господарської діяльності Міноборони —

2,3%і, надходження від застосування спеціального курсу карбованця (обмін

валюти) — 3,6%,, збори та інші неподаткові доходи — 0,5%, відрахування на

геологорозвідувальні роботи — 1,1 %, внески підприємств та господарських

організацій до фонду для здійснення заходів по ліквідації наслідків

Чорнобильської катастрофи та соціальному захисту населення — 16,4%,, інших

доходів — 0,2%,.

До бюджету Республіки Крим та місцевих бюджетів областей, міст Києва та

Севастополя затверджені нормативи відрахувань: від податку на добавлену

вартість; від податку на доходи (за винятком тих підприємств, які входять

до складу місцевого господарства і комунальної власності та їхніх

структурних одиниць, новостворених малих підприємств, а також спільних

підприємств відповідно до частки в них місцевих Рад); від акцизного збору.

Разом з тим установлено, що плата за землю зараховується до бюджетів

органів місцевого самоврядування, з них певна частка підлягає централізації

у Державному бюджеті. Регулюючим доходом між усіма рівнями місцевих

бюджетів є прибутковий податок з громадян України, іноземних громадян та

осіб без громадянства. Податок на доходи від казино, відеосалонів,

відеопоказу, гральних автоматів, проведення масових концертно-видовищних

заходів зараховується повністю до бюджетів відповідних місцевих Рад

народних депутатів.

Аналіз показує, що структура державного і місцевих бюджетів України за

доходами істотно відрізняється від аналогічної структури країн, економіка

яких функціонує на засадах ринкових відносин. Так, федеральний бюджет США

за доходами здебільшого складається з особистого подоходного податку (46%

загальних надходжень), податків з фонду заробітної плати (35%), податків на

прибуток корпорацій (10%), акцизного збору (4%), інших податків (5%).

Із наведених даних видно, що особистий подоходний податок є основним

елементом податкової системи США. Він отримується з доходів, що підлягають

оподаткуванню, тобто з доходів домогосподарств і некорпорованих

підприємств, після вирахування знижок і пільг.

На особистий подоходний податок встановлюються граничні і середні

податкові ставки. Перший вид ставок являє собою податки, що виплачуються на

додатковий, або збільшений доход. Середня податкова ставка — це загальний

податок, поділений на величину податкового доходу.

За визначенням, податок, середня ставка якого підвищується із

зростанням доходу, називається прогресивним податком. Такий податок

передбачає одночасно більший абсолютний розмір і більшу частку доходу в

міру його зростання.

Характерною рисою особистого подоходного податку є те, що він

«індексується» відповідно до темпів інфляції, щоб запобігти переходові

платників податків до групи з вищим рівнем оподаткування через зростання

цін. Таким чином, в умовах інфляції, залежно від її рівня, будуть

скориговані не тільки розмір стандартної знижки і персональних пільг, але й

податкові групи.

Податки стягуються і з заробітної плати. Вклад у соціальне страхування,

або податок, що стягується з фонду заробітної плати, являє собою страховий

внесок, який виплачується в межах планів обов'язкового страхування,

Наприклад, страхування старості, державна програма безплатної медичної

допомоги передбачені існуючим законодавством про соціальне забезпечення. Ці

податки стягуються як з роботодавців, так і з робітників. Внаслідок

розвитку і розширення програм соціального забезпечення, а також зростання

робочої сили значно збільшуються податки з заробітної плати.

Податки можуть бути прогресивні, пропорційні і регресивні. Це

визначення грунтується на співвідношенні між ставкою податку і доходом з

тієї простої причини, що всі податки — незалежно від того, чи стягуються

вони з доходу, чи з продукції, чи з будинків, чи з ділянок землі, —

однаково виплачуються із чийогось доходу.

Прогресивний податок характеризується тим, що із зростанням доходу його

середня ставка підвищується. Такий податок передбачає не тільки велику

абсолютну суму, але й більшу значну частку доходу, що стягується в міру

зростання доходу. Податок є регресивним, коли його середня ставка

знижується із зростанням доходу. Такі податки вимагають все меншої та

меншої частки доходу. Регресивний податок може становити велику абсолютну

суму, а може і не приводити до зростання абсолютної величини податку із

підвищенням доходу. Пропорційний податок передбачає незмінність середньої

податкової ставки, незалежно від розмірів доходу.

Державне регулювання економіки за допомогою використання податкових

важелів в умовах України в першу чергу повинно спрямовуватися на

забезпечення і підтримку збалансованого зростання, ефективне використання

ресурсів, стимулювання інвестиційної і підприємницької активності.

Ефективною може вважатися тільки та податкова політика, яка стимулює

нагромадження та інвестиції. Формування прибуткової частини бюджету за

рахунок податкових надходжень не можна вважати повністю самостійним

завданням. Значною мірою це залежить від успішного розв'язання перелічених

вище проблем.

Здійснювана в Україні лібералізація цін (а точніше вивільнення в умовах

панування державної власності, монополізму виробників і практично повної

відсутності конкуренції), повільні темпи реальної приватизації, розпад

господарських зв'язків, наростаюча інфляція призвели до тотальної кризи

купівельної спроможності і прогресуючого спаду виробництва. У такій

ситуації діючі на даний момент надзвичайно високі ставки податків тільки

сприяють поглибленню суперечностей. Розробляючи податкову політику,

очевидно, корисно звернутися до досвіду країн з розвинутою ринковою

економікою.

У теорії і практиці податкового регулювання розвинутих країн Заходу

податкова політика в останні роки будувалася відповідно до кейнсіанської

концепції функціональних фінансів. Згідно з цією концепцією величина

видатків і норма оподаткування підпорядковані потребам регулювання

сукупного суспільного попиту, який повинен утримуватися на рівні, що

забезпечує повне використання трудових ресурсів і капіталу за умови

збереження стабільних цін (при цьому бюджетна рівновага приноситься в

жертву рівновазі економічній).

Починаючи з 80-х років, у зв'язку із зниженням частки державного

сектора в економіці розвинутих країн і зменшенням економічної ролі держави

(скороченням її прямого втручання в економіку здебільшого через зниження

державних видатків) податкова політика, крім засобу регулювання, стала ще й

засобом забезпечення бездефіцитності бюджету. В умовах розвинутої економіки

ця мета досягається не через посилення податкового тягаря, що лягає на

виробників і фізичних осіб, а через розширення податкової бази і скорочення

державних видатків на тлі широкомасштабного і цілеспрямованого зниження

податків.

Перехід української економіки на ринкові засади передбачає формування

принципово іншої, ніж це було в умовах адміністративно-командної системи,

податкової політики. Це, одначе, зовсім не означає необхідності механічного

запозичення її західних моделей, ефективних тільки в умовах розвинутого

ринку. Теоретична база і значний практичний досвід країн Заходу в галузі

побудови і використання податкових систем повинні бути переосмислені і

адаптовані до наших умов. Причому з врахуванням як сьогоднішнього рівня

розвитку і кризового стану економіки, так і тих завдань, які належить

вирішувати саме з допомогою податкової політики.

Важливо також усвідомити, що встановлення високого рівня оподаткування

з метою розв'язання насамперед фіскальних завдань і поповнення бюджету не

може бути основою податкової стратегії на порівняно тривалий період.

Використання принципу формування податків від прибуткової частини бюджету з

мстою досягнення його бездефіцитності неминуче веде до встановлення

завищених норм оподаткування.

[pic]

Малюнок 3.

При цьому забувають про об'єктивну залежність між величиною податкової

ставки і зростанням надходжень до бюджету, що зображено на мал. 3. Ця крива

показує, що із підвищенням ставки податку доходи держави за рахунок

податків спочатку збільшуються. Та коли податкова ставка перевищує певну

межу, доходи від податкових надходжень починають зменшуватися. Причина

полягає в тому, що зависокі податки знижують у людей бажання працювати в

легальній економіці. Чим вища визначена ставка податку, тим менше вони

будуть працювати легально і, відповідно, тим меншими будуть доходи держави.

Коли ж ставка податку і далі зростатиме, то рано чи пізно вона досягне

такого рівня, коли ніхто не захоче працювати і платити податки, і, таким

чином, держава зовсім не отримає ніяких податкових надходжень.

Надмірний податковий тягар провокує різке скорочення бази

оподаткування, оскільки перешкоджає створенню нових підприємницьких

структур і прирікає вже існуючі на масові банкрутства.

Як наслідок, продовжується спад виробництва, а отже, різко скорочуються

надходження до бюджету, що ставить під сумнів здійсненність антиінфляцінної

стратегії: іншого виходу, крім додаткової емісії грошей, за цих умов не

передбачається.

І якщо донедавна вважалось, що високий рівень податків і ступінь

прогресивності податкової шкали відповідають високому рівню розвитку

економіки і соціального захисту населення, то тепер загальною тенденцією в

галузі оподаткування у країнах Заходу є зниження фактичного податкового

тягаря на прибуток корпорацій і доходи фізичних осіб. Одночасно в ряді

провідних країн (США, Японія, Англія та ін.) проходить розширення бази

оподаткування, зменшуються кількість і розміри податкових пільг.

3 позицій економічних проблем, що стоять перед Україною, і здійснюваних

в ній перетворень, цілями податкової політики повинні стати розкріпачення

сил ринку, подолання спаду виробництва, стабілізація економіки,

стимулювання розвитку пріоритетних сфер діяльності і структурних зрушень.

Першим кроком могло б стати суттєве зниження сукупного рівня податків за

допомогою зменшення граничних ставок податків і прогресивності шкали

оподаткування. Такі заходи сприяли б створенню успішного інвестиційного

клімату і умов для економічного зростання. Вплив на виробництво

здійснювався б через зміни величини податкової ставки і систему цільових

податкових пільг.

Урядова податкова політика, що нині здійснюється, намагається

розв'язати проблему наповнення бюджету насамперед за рахунок посилення

податкового тягаря підприємств і населення.

Така спрямованість податкової стратегії не може вважатися

перспективною. Незначна частка приватного сектора в економіці, надто

повільні темпи проведення приватизації не дозволяють включити механізм

ринкової конкуренції. Внаслідок цього дійсним обмеженням їхнього зростання

за лібералізації цін є лише обмеження платоспроможного попиту. За цих умов

високий рівень оподаткування неминуче викликає у підприємців бажання

перекласти податковий тягар на споживача, включивши всю суму податків у

ціну товарів. У результаті ціна виробника (яка включає в себе його витрати,

податки і мінімальний прибуток, що залишається після сплати податків) часто

перевищує ту, яку готовий заплатити за його продукцію покупець. Зниження ж

продажної ціни ставить виробника на межу банкрутства.

Наслідком збільшення ставок і маси податків, що вилучає держава, завжди

є посилення інфляційних тенденцій. Збільшення маси податків або прямо веде

до зростання цін (це стосується товарів першої необхідності, попит на які

нееластичний за ціною, а також взаємонезамінних товарів і тих, що

виготовляються підприємствами-монополістами), або через скорочення

внаслідок зростання цін попиту (на ті товари, на які він еластичний за

ціною) веде до погіршення фінансового становища господарюючих суб'єктів, що

з позицій всієї економіки супроводжується подальшим поглибленням

економічної кризи і спадом виробництва.

Іноді підприємства намагаються штучно утримати низькі ціни на свою

продукцію для того, щоб, з одного боку, знизити абсолютну масу податкових

платежів до бюджету, а з іншого, шляхом створення штучного дефіциту

здійснювати кінцеву реалізацію своїх товарів за допомогою тіньових

комерційних структур. В результаті все одно спрацьовує стихійний механізм

ринку: споживач оплачує продукт за рівноважною ринковою ціною. При цьому

для держави втрачається сенс збільшення податків, оскільки основна маса

прибутку привласнюється виробником і посередником безконтрольно.

Бюджетові України притаманні певні відмінності від бюджетів багатьох

промислово розвинутих країн не тільки за доходами, але й за видатками, що

видно із даних табл.

Структура видатків бюджету України

і федерального бюджету США

|Назва статей видатків в |% % |Назва статей видатків |% % |

|Україні у 1992 р. | |федерального бюджету США | |

|Видатки соціального |62,3 |Підтримка рівня доходів |40,0 |

|призначення | | | |

|з них | |Національна оборона |28,0 |

|— соціальний захист |23,6 |Відсоток за державну |14,0 |

|населення | |заборгованість | |

|— соціально-культурна |32,2 |Освіта і охорона здоров'я |7,0 |

|сфера | | | |

|Наука |2,8 |Сільське господарство, |4,0 |

| | |природні ресурси, | |

| | |навколишнє середовище | |

|Народне господарство |11,1 |Торгівля, житло, транспорт |3,0 |

|Утримання армії |8,8 |Інші видатки |4,0 |

|Правоохоронні органи |2,1 |Разом |100,0 |

|Законодавча, виконавча і |1,6 | | |

|судова влада та | | | |

|прокуратура | | | |

|Витрати пов'язані з |8,8 | | |

|ліквідацією Чорнобильскої | | | |

|катастрофи | | | |

|Інші видатки |2,5 | | |

|Разом |100,0 | | |

Із даних таблиці видно, що в Україні основна частина видатків має

соціальну призначення (62,3%, із них 23,6% припадає на соціальний захист

населення і 32,2% — на соціально-культурну сферу. Досить вагомими є також

видатки на розвиток народного господарства, на утримання армії і на

ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи. 3-поміж видатків

федерального бюджету США виділяються три найважливіші сфери вкладення

коштів: захист доходів, національна оборона і виплата відсотка за державний

борг.

Важливе місце в бюджетній системі України посідає місцевий бюджет. Він

забезпечує необхідними коштами заходи економічного і соціального розвитку,

які здійснюються місцевими органами державної влади і органами державного

управління. Місцеві Ради народних депутатів самостійно розробляють,

затверджують і реалізують свій бюджет.

Законом «Про бюджетну систему України» визначені джерела доходу

місцевого бюджету, а також передбачений процес перерозподілу нагромаджень

із одних, розвинутіших в економічному відношенні, районів в інші, де власні

ресурси ще не забезпечують задоволення господарських і культурних потреб.

Для цього в розпорядженні місцевого бюджету залишається частина

загальнодержавних податків, зборів і платежів, яка визначається Верховною

Радою України, виходячи, як це було показано вище, із відповідних соціально-

економічних нормативів бюджетного забезпечення населення території і станом

місцевих джерел доходів. Якщо джерел доходів недостатньо, із вищестоящих

бюджетів можуть передаватися нижчестоящим кошти у вигляді субвенцій,

субсидій і дотацій.

Разом з тим розширення прав і підвищення відповідальності за рішення

важливих соціальних і економічних проблем у прийнятих нормативних

документах не завжди підкріплені реальними джерелами доходів для створення

фінансової бази місцевих Рад, без чого влада практично існувати не може.

Фінансові кошти продовжують концентруватися в державному бюджеті у вигляді

загальнодержавних податків і обов'язкових платежів, які розподіляються

Верховною Радою України всередині держави і між місцевими органами влади у

вигляді відсотка відрахувань.

Труднощі у формуванні фінансової бази посилюються ще і тим, що вказані

нормативні акти діють в умовах жорстокої фінансової кризи — постійно

зростаючої державної заборгованості України, бюджетного дефіциту та

інфляції. Зростають номінальні доходи населення, а за ними, наздоганяючи і

переганяючи їх — ціни. Таке становище не дає можливості встановити

стабільні нормативи відрахувань до місцевого бюджету із загальнодержавних

податків і обов'язкових платежів, а без цього місцевий бюджет не може бути

самостійним.

Для подолання фінансової кризи і значного бюджетного дефіциту необхідно

вжити заходи, направлені на прискорення прийняття пакету законів про

систему оподаткування: про введення жорсткого режиму економії коштів

бюджетів усіх рівнів, різке обмеження направлення бюджетних коштів на

капітальні вкладення і виплату різних видів дотацій збитковим галузям: про

налагодження раціональних економічних зв'язків між регіонами і

підприємствами, збільшення виробництва товарів для народу і завдяки цьому

оздоровлення фінансів України; про державне регулювання цін на важливі види

сировини і гостродефіцитну продукцію на період переходу до ринку; про

введення національної валюти і регулювання грошових доходів населення.

Висновок

Мінімально необхідні межі регулювання реального ринку визначаються

організацією грошового обігу, виробництвом суспільних товарів і усунення

зовнішніх ефектів. Максимально припустимі межі втручання держави в

економіку визначаються перерозподілом прибутків, забезпеченням деякого

рівня зайнятості, протидією монополізму й інфляції, розвитком

фундаментальних досліджень, проведенням регіональної політики, реалізацією

національних інтересів у світовій економіці.

Держава виконує свої функції, застосовуючи економічні й адміністративні

методи. Вони взаємозалежні і водночас протилежні. Існують області, де

застосування адміністративних методів ефективно і не суперечить ринковому

механізму.

Надані державою суспільні товари покликані задовольняти колективні

потреби, що неможливо виміряти в грошовій формі і який у зв'язку з цим не

може зробити ринок. Суспільні товари зв'язують з одного боку, колективні

потреби, з іншого боку - податкову і бюджетну політику держави. Для

виробництва суспільних товарів держава здійснює оподатковування. Структура

бюджетних витрат повинна відповідати структура попиту на суспільні товари.

У деяких ситуаціях ринковий механізм не може автоматично забезпечити

рівновагу через зовнішні ефекти, що виникають у процесах ринкового

виробництва і споживання. Держава втручається в економіку і забезпечує

псевдоринкову рівновагу. Через спеціальний податок воно здійснює

перерозподіл прибутків на користь тих, хто несе не врахований ринком

збиток. Держава втручається в ціноутворення, щоб ціна на товари і послуги

враховували зовнішні ефекти.

Вихід держави за відкреслені максимальні межі робить необхідним

роздержавлення економіки. Проблема особливо актуальна для країн, що

переходять від тотального одержавлення економіки до ринку. Добре

зарекомендували себе такі способи роздержавлення, як приватизація

власності, лібералізація ринків, оздоровлення державного сектора, створення

змішаних підприємств. Одним із найважливіших переваг приватизації є

антиінфляційний ефект. Для успішного проведення приватизації необхідно

виконання ряду умов.

Використана література

1. Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. – К.: Основи, 1994. –

336с.

2. "Основи ринкової економіки", Підручник / За ред. Л.О. Каніщенка, К.

Либідь, 1995 - 320 с.

3. "Основи економічної теорії", / За ред. С.В. Мочерного, Тернопіль:

АТ Торнес, 1993 - 688 с.

4. "Економіка", Підручник / Самуельсон, Львів: Світ, 1993 - 493 с.іл

Страницы: 1, 2