Ринок праці, політика зайнятості, відтворення робочої сили

нарощування величини зарплати з урахуванням росту продуктивності праці і

приросту ВВП. Але випереджальної динаміки оплати праці недостатньо для

встановлення прийнятного співвідношення між фондом оплати праці і ВВП.

Закладені в прогноз траєкторії повільного нарощування ВВП, продуктивності

праці, капітальних вкладень не створюють передумов для прискорення росту

оплати праці. Зниженню ціни робочої сили сприяють заміщення грошових виплат

натуральними, ріст схованого безробіття.

Висловлюється також думка, відповідно до якої доцільно шляхом

господарського маневрування змінити структуру доходів населення, збільшивши

в тому числі оплату праці за рахунок скорочення бюджетних дотацій населенню

(на житлово-комунальні послуги і т.п.), стимулювання дрібного

підприємництва. Однак потенційний працівник, пропонуючи свою робочу силу на

ринку праці, максимізує її корисність як у грошовому, так і негрошовому

вираженні поряд з іншими умовами наймання, тобто даний підхід проблеми не

вирішує.

Наслідку державного регулювання ціни робочої сили, а також вимоги

профспілок, спрямовані на підвищення зарплати і гарантій зайнятості,

неоднозначні. З одного боку, це підсилює соціальну захищеність найманих

робітників і зменшує диференціацію доходів населення. З іншого боку -

штучне створення більш сприятливих умов для окремих підприємств визначає

недосконалість конкуренції на ринку праці. Унаслідок цього втрачається

безпосередня залежність попиту та пропозиції на робочу силу від динаміки

заробітної плати. Це підтверджує зіставлення середньомісячної номінальної

заробітної плати в найважливіших галузях російської національної економіки

з її середнім рівнем.

Сформована структура оплати праці на підприємствах основних галузей

української економіки свідчить про перевагу фіксованих елементів у виді

оплати по тарифних ставках, окладам, відрядним розцінкам (47,5%),

виплат у рамках районного регулювання оплати праці (14,2%). З ростом

номінальної і реальної зарплати відповідне збільшення витрат за допомогою

цін перекладається на споживача, що робить вітчизняні товари, продукти,

послуги неконкурентоспроможними.

Приведення у відповідність з дійсною вартістю робочої сили основного

її елемента - заробітної плати - може бути досягнуте насамперед за рахунок

застосування більш гнучких форм оплати праці, що адекватно реагують на

ринкові зміни, зменшення частки фіксованої оплати праці і відповідного

збільшення винагороди за результатами господарської діяльності, розширення

участі працівників у розподілі прибутку, а також організаційного спрощення

і здешевлення апарата керування.

Державна політика зайнятості і її ефективність.

Вплив держави на ринок праці здійснюється прямими і непрямими

засобами.

Виникає питання, чи можливе безробіття в нашому суспільстві. Можливо і

неминуче, насамперед через економічну кризу виробництва, зміну форм

власності, курс на реалізацію виробництва, технічний прогрес і структурні

зрушення в економіці, конверсію ВПК.

Реальні і потенційні масштаби безробіття в Україні в різних її формах

величезні. Фахівці вважають, що тільки прихована форма безробіття (коли

троє виконують роботу одного) досягає в границях колишнього СРСР досягає 37

млн. чоловік. Якщо рівень продуктивності праці в нашому суспільстві

підняти до загальносвітових показників (на початку 90 р. на одного шахтаря

приходилося 320 т. видобутку на-гора вугілля в рік, у США - 7,143 т. Одна

людина, що зайнята у сільському господарстві в СРСР могла своєю працею

прокормити тільки 15 чол., тоді як у США - близько 90 чол., і т.д.), то

безробітними стало б більш 30 млн. чол. У 1988 р. , по розрахунках

фахівців, з 131 млн. чол., зайнятих у народному господарстві, 16 млн. чол.

були зайвими на виробництві. Ними покривалася загальна потреба підприємств

у робочій силі, коли від них були потрібні люди для сільгосп робіт,

збирання території й інших невиробничих робіт. Фактором збільшення

безробіття в нашому суспільстві є політика, спрямована на фінансово-

кредитну стабілізацію економіки, утримання росту інфляції. В усьому світі

такий напрямок внутрішньої політики держави сприяє зниженню попиту на

робочу силу і збільшує армію безробітних.

Для нашого суспільства є два варіанти розвитку. Перший полягає в тому,

щоб усім зберегти статус-кво, тобто усім платити однаково і мало, робочу

силу залишити іммобільною. Другий полягає в тому, щоб істотно підвищити

рівень заробітної плати, але не всім однаково, а диференційовано, у

залежності від реального внеску у виробництво. При цьому вводити

працезберігаючу техніку і технологію, скорочувати надлишкові кадри,

виплачувати їм грошову допомогу, розмір якої прямо залежить від рівня

зарплати, і надавати безкоштовно можливість перекваліфікації і допомоги в

працевлаштуванні. Перший варіант значно зменшує якість робочої сили,

продуктивність праці. Другий - це модель розвитку ринку праці у всіх

розвитих країнах. Тому наше суспільство повинне перенаправляти свої

соціальні орієнтири, що виконують корінні перетворення в розвитку і

використанні трудових ресурсів. Мова ведеться про зміну концепції робочої

сили, тобто про відмовлення від концепції повної зайнятості і прийняття на

озброєння концепції ефективної зайнятості.

Політика повної зайнятості склалася в нашому суспільстві внаслідок

панування теорії і практики примітивного комунізму, що були розкритиковані

К. Марксом ще в ранніх його роботах. Вона була результатом нерозвинених

виробничих відносин соціалізму і низького рівня розвитку продуктивних сил,

переваги екстенсивних методів господарювання.

Безпосередньо суспільна праця в нашому суспільстві в кращому випадку

стає працею міського працівника, відчуженого від засобів виробництва,

результатів і змісту своєї праці. Його положення в системі суспільного

виробництва практично визначається не стільки загальсоціологічними

законами, скільки відносинами пізнього феодалізму в сумі з відносинами

раннього капіталізму. І хоча зараз застосовуються міри до перебудови

господарського механізму, заснованого на пануванні державної власності як

глобальної приватної власності, положення більшості загальних робочих сил і

нині характеризується такими рисами.

Повна зайнятість перетворилася в нашому суспільстві в поголовну

зайнятість маломобільної робочої сили, що звикла одержувати низьку

заробітну плату не за працю, а за робоче місце. Значна частина працівників

і зараз зайнята некваліфікованою робочою працею в сфері виробництва. Ця

модель використання трудових ресурсів націлена на дешеву робочу силу з

нерозвиненими сучасними потребами і великою кількістю безкоштовних

соціальних послуг досить низької якості.

Ігнорується зворотний зв'язок - “виробництво - людина”. Виробництво

націлене в основному на свої цілі і вирішує свої задачі. При відсутності

соціального орієнтованого суспільного виробництва така політика стосовно до

трудових ресурсів породила деформації: зниження народжуваності, простого

відтворення робочої сили, погане виховання дітей, низький рівень

кваліфікації й утворення робочої сили і т.п. Повна зайнятість - це

добровільна трудова служба, організована по військовому зразку (“хто не

працює той не їсть”, мається на увазі тільки державний сектор). З погляду

держави, вона була кращим способом забезпечення всіх робітниками місцями і

мінімальними засобами існування, а також тотальним контролем за населенням

за населенням.

При цьому зайнятість характеризувалася великими диспропорціями: поруч

з надлишком робочої сили в одних сферах і видах діяльності існує

колосальний дефіцит робочих кадрів в інші ( на 100 верстатів, що працюють в

одну зміну, приходиться 60 працівників, п'ята частина машин простоює в

автопарках через відсутність водіїв, не дістає доярок, механізаторів і

будівельників).

Тому в другій половині 80-х років була визначена й одержала офіційне

схвалення концепція ефективної зайнятості. Це не поголовна, а соціально

орієнтована зайнятість, основними компонентами якої є: скорочення

(ліквідація в майбутньому) важкої, примітивної, некваліфікованої праці;

стимулювання гнучких форм зайнятості, що дає можливість забезпечити роботою

всіх бажаючих працювати настільки, наскільки вони цього бажають; формування

соціального партнерства працюючих по найму з адміністрацією, що передбачає

можливість ведення переговорів за умовами й оплатою праці; воля вибору

місця роботи з погляду форми власності (держ. підприємство, приватне,

кооперативне, колективне, суспільне і т.п.); посилення зв'язку оплати праці

з кінцевим результатом, ліквідація принципу оплати за вихід, за робоче

місце; визнання суспільно повноцінної роботи у домогосподарстві; уведення

мінімуму і ліквідація максимуму заробітної плати.

Ефективна зайнятість - це модель розвитку і використання

кваліфікованої, дорогої і мобільної робочої сили, орієнтовано на переоцінку

її зростаючих матеріально-побутових потреб. Велику роль у реалізації

концепції ефективної зайнятості повинні грати державна служба

працевлаштування, заснований державою фонд поліпшення зайнятості

(відрахування на нього складають 1% від фонду заробітної плати незалежно

від форми власності). Необхідно організувати також службу прогнозування

процесів, що відбуваються в сфері попиту та пропозиції праці, розробляти

програми перетворення усіх форм рівнів утворення і навчання, підготовки і

перепідготовки робочих кадрів. Політика ефективної зайнятості є більш

раціональною, соціально спрямованою, що відповідає вимогам ринку робочої

сили, що формується.

Забезпечення зайнятості.

Найперші кроки до ринкової економіки вдарили ще по одній сфері

відносного соціального благополуччя в колишній системі господарювання - по

повній зайнятості.

Проблема ця винятково складна вже тим, що посягає на основи колишньої

економічної системи, що виключала безробіття, у всякому разі, не приховану

залученням надлишкових працівників. Важливо відзначити, що безробіття, з

яким ми починаємо зіштовхуватися зараз, зв'язано не з технічним прогресом

чи кризою надвиробництва, як це відбувається циклічно в ринковій економіці,

а з факторами, обумовленими глибокими деформаціями в попередньому розвитку

народного господарства.

Усунення таких деформацій вимагає форсованого зростання виробництва

товарів народного споживання, появи в цій області нових підприємств, фірм.

Тут у зв'язку з високим попитом (і, виходить, високими цінами) повинна

більше підвищуватися і заробітна плата.

Тому в даній сфері в цілому погроза безробіття повинна бути відсутня.

Підприємства ж машинобудування, військово-промислового комплексу

знаходяться в занепаді.

Таке положення утворить базу для структурного безробіття, характерного

для нашої економіки, що перетвориться. І мова тут, мабуть, йде про процес

не тільки важкий і хворобливий, але і дуже затяжний, оскільки усунення

глибоких структурних перекосів у короткий термін нереально. Утім, і це

усунення не зніме проблему безробіття цілком. Остання лише знайде форми,

характерні для зрілого ринкового середовища, у якій звільнення працівників

відбувається насамперед під впливом реалізованих пропозицій науково-

технічного прогресу й інтенсифікації виробництва.

Далі, якщо на Заході безробіття виникає в умовах надвиробництва

товарів і відносної вузькості ринку, результатом чого і є падіння попиту на

робочу силу, то в наших умовах ситуація інша. Узагалі говорячи, не може

бути безробіття в тім суспільстві, де порожні полки магазинів: попит на

продукти і товари повинний автоматично зайняти працівників, що

звільняються, показали неготовність як державних органів так і самих

підприємств до рішення проблеми.

Відмовлення від установки на повну зайнятість означає утрату важливої

соціальної гарантії з усіма наслідками, що звідси випливають. Тут потрібно

якщо не повне запобігання такої втрати (це неможливо), те, принаймні,

ослаблення породжуваних нею явищ.

Необхідний комплекс заходів, що упорядковують процес, що не дають

безробіттю стать масовим, що дозволяють ефективно вести перекваліфікацію

працівників, підтримувати їх у період пошуку роботи, активно створювати

нові робочі місця і т.д.

Зниження капітальних вкладень у державному масштабі може бути трохи

компенсовано енергійною інвестиційною політикою місцевої, регіональної

влади.

Зараз у першу чергу передбачається забезпечити компенсацію втрат в

оплаті праці. Мова йде насамперед про посібники по безробіттю, виплаті

підйомних на новому місці проживання, вихідних допомог т.п. Питання

упирається в джерела фінансування, у створення особливих служб зайнятості,

системи перепідготовки кадрів, інформаційних центрів, що зосереджують дані

про надлишки робочої сили і потреби в ній.

В даний час підприємства виплачують частина своїх доходів для

формування фонду зайнятості.. Ці відрахування, передбачається, будуть

витрачатися переважно на посібників по безробіттю працівникам бюджетних

установ, на перенавчання кадрів і зміст служб зайнятості.

Найбільш перспективною й ефективною представляється система

економічних пільг підприємствам, що самі створять у себе додаткові робочі

місця і працевлаштовують працівників, що звільняються, перенавчать їх. У

нагороду такі підприємства можуть звільнятися від частини податків,

одержувати пільгові інвестиції під приріст робочих місць і інші переваги.

Якщо ж підприємство (будь-якої форми власності) виштовхує зайву робочу

силу, то сума її шести - дванадцятимісячного утримання повинна вноситися в

муніципальні органи, що перерозподіляють і перепідготовляють звільнених

людей. Роботодавця корисно ставити перед альтернативою: створювати нові

робочі місця на власному підприємстві, чи оплачувати утримання своїх

колишніх робітників. Саме такий механізм, до речі, існує у Швеції, де,

як і в Японії, безробіття помітно менше, ніж в інших державах з розвитий

ринковою економікою.

У законодавстві деяких республік СНД передбачено, що суми, витрачені

на професійну підготовку і перекваліфікацію працівників, віднімаються з

оподатковуваного прибутку Є надії, що ця міра позначиться на процесах

подолання масового безробіття.

Соціальний захист населення - суть і шляхи досягнення.

З переходом до планово-ринкової економіки буде значно зростати армія

безробітних, погіршуватися впевненість у завтрашньому дні і т.д. Це жадає

від держави проведення активної соціальної політики на рівні держави,

підприємств.

Соціальна політика - це комплекс соціально-економічних мір держави

підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист

населення від безробіття, зростання росту цін і т.д.

Основними принципами проведення соціальної політики є:

1) захист рівня життя шляхом уведення різних форм компенсації при

підвищенні цін і проведення індексації;

2) забезпечення допомоги самим бідним родинам;

3) видача допомоги на випадок безробіття;

4) забезпечення політики соціального страхування, установлення

мінімальної заробітної плати для працюючих;

5) розвиток утворення, охорона здоров'я, навколишнього середовища в

основному за рахунок держави;

6) проведення активної політики, спрямованої на забезпечення

кваліфікації.

Проблема соціального захисту населення по різному зважується в рамках

тієї чи іншої соціально-економічної формації, конкретної країни. При

переході України до соціально спрямованої ринкової економіки основна вага

соціального захисту лягає на державу, але одночасно збільшується роль

ринкового механізму в проведенні такої політики. Зважаючи на статтю 25

Декларації прав людини, сучасна правова держава повинна гарантувати право

на такий рівень життя, що враховує забезпечення людей їжею, одягом, житлом,

медичним обслуговуванням, які необхідні для підтримки здоров'я, і права на

соціальне забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності,

удівства, старості чи інших способів до існування при незалежних від людини

обставинах.

Для забезпечення такого захисту держава повинна насамперед у

законодавчому порядку установити основні соціальні гарантії, механізм

їхньої реалізації, і функції надання соціальної підтримки.

Поруч з державою, соціальний захист забезпечують підприємства (чи

підприємці) і самі наймані робітники - їхні профспілкові організації.

У системі соціального захисту населення найважливішим елементом

виступає соціальне страхування, у яке входить пенсійне, медичне,

страхування від безробіття і від нещасливих випадків на виробництві. У

розвитих країнах Заходу медичне і пенсійне страхування здійснюється шляхом

утримань із заробітної плати і прибутку в однаковому розмірі. У США,

наприклад, з цією метою з заробітної плати найманих робітників утримується

7,5%. У Швеції соціальні фонди формуються цілком за рахунок держави. У

Японії платежі на соціальне страхування складають 7% середньої зарплати

працівника. Засоби з цих фондів направляються спеціальними радами, у які

входять представники трудящих і підприємців.

Страхування від безробіття надається зі спеціальних страхових фондів.

Розмір виплат залежить, по-перше, від тривалості періоду безробіття, по-

друге, від специфічних умов тієї чи іншої країни. У першому випадку

максимальні суми виплат (від 50 до 70% середньої зарплати) виплачуються в

перші місяці безробіття протягом визначеного періоду. Далі суми виплат

зменшуються.

В другому випадку береться в увагу період зайнятості, виробничий стаж,

фізична придатність до праці, час надання допомоги й ін. Так, у Німеччині

виробничий стаж повинний складати не менш 6 місяців зайнятості протягом 3-х

років і не менш 10 тижнів протягом останнього року перед утратою роботи. В

Франції такою умовою є робота протягом 150 днів за рік і 91 день

страхування. У Великобританії береться в увагу тільки виплата внесків у

страховий фонд: протягом року їх повинно бути 26.

Важливою ланкою соціального захисту населення є програми

працевлаштування і перекваліфікації При введенні в дію цих програм беруть

участь держава і підприємці. Щорічно американські фірми витрачають на ці

міри близько 30 млрд. доларів. Держава витрачає на реалізацію програм

перекваліфікації велику частину засобів.

До кінця 90-х років у США пройдуть чи перекваліфікацію будуть

навчатися близько 50 млн. чол. З метою створення нових робочих місць

держава бере на себе також виконання таких суспільних робіт, як будівництво

доріг, каналізацій і т.д. У час економічної кризи держава збільшує

капіталовкладення в державні підприємства. Програми працевлаштування

здійснюються також шляхом пільгового оподатковування компаній, що створюють

робочі місця.

У загальнонаціональному масштабі сучасна держава з метою зменшення

армії безробітних намагається регулювати заробітну плату на такому рівні,

щоб темпи її росту були нижче від росту продуктивності праці. Для цього

здійснюється “політика доходів”, активна кредитно-грошова політика і т.д.

Таку тактику застосовують приватні фірми, намагаючись зробити так, щоб

рівень продуктивності праці випереджав ріст оплати робочої сили. Найбільших

успіхів у цій справі досягли США. З 1974 р. до середини 80-х років було

утворено 23 млн. додаткових робочих місць і прийнято на роботу 12 млн.

емігрантів. Характерно, що за цей час 500 самих могутніх корпорацій Америки

скоротили 3 млн. робочих місць, а дрібні утворили 7 млн. таких місць.

Конкретні результати в здійсненні політики працевлаштування може дати

скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвитих країн

Заходу тривалість робочого дня скоротилася вдвічі. Виключенням з цього

правила стала тільки Японія. Японець сьогодні працює в середньому 2150

годин у рік, що на 230 годин більше, ніж у США, на 450 годин більше, ніж у

Німеччині, на 400 годин більше, ніж у Франції. Скорочення тривалості

робочого дня з метою збільшення зайнятості відбувалося у Швеції в 70-х

роках, у Франції - у 1982-1983 р. і деяких інших країнах.

В Україні законодавчу основу програм захисту населення при переході до

соціально орієнтованої ринкової економіки закладено в законі України “Про

зайнятість” і Державній програмі зайнятості. У цій програмі передбачений

комплекс мір, спрямованих на збереження високого рівня зайнятості,

удосконалення його структури і підтримки ринку (з цією метою буде поступово

формуватися житловий ринок, удосконалюватися інфраструктура ринку праці,

буде підсилюватися мобільність робочої сили й ін.), зміну структури робочих

місць за рахунок вивільнення частини працівників з безперспективних у

перспективні галузі і збільшення зайнятості в сфері нематеріального

відтворення, підвищення загальноосвітнього, кваліфікованого рівня робочої

сили. Більш конкретно ставиться задача створення додаткових робочих місць у

західних областях України (де існує надлишок робочої сили), формування

держзамовлення на проведення суспільних робіт з метою поліпшення

навколишнього середовища, розвитку мережі доріг і створення соціальної

інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки і

перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тим громадянам, яким

необхідна соціальний захист (молодь, інваліди й ін.); формування

інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікою центрів

зайнятості, утворення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення

і т.д.).

Одним з елементів соціального захисту населення при планово-ринковій

економіці є правове регулювання найманої праці, що здійснюється шляхом

законодавчого встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсій,

порядку здійснення колективних договорів стосовно умов праці, оплата

робочої сили, соціального страхування, відпусток і т.д.

При встановленні мінімального рівня заробітної плати в документах МОП

рекомендується враховувати потреби працівників і їхніх родин, вартість

житла, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, що впливають

на рівень зайнятості.

За базу мінімального рівня заробітної плати приймають набір основних

товарів і послуг, що задовольняють основні фізіологічні і соціальні

нестатки окремої чи людини типових родин різного типу (з однією дитиною,

двома й ін.). До цього набору в різних країнах включають неоднакові

компоненти. У США, наприклад, у нього входить оплата найманого житла,

близько 20 видів м'ясопродуктів, покупки 1 раз у п'ять років старого

автомобіля й ін.

Розмір мінімальної заробітної плати в розвитих країнах Заходу складає

від 30 до 50% розміру середньої заробітної плати. У США цей показник

сьогодні складає 4.5 дол. у годину. Окремий мінімум установлюється для

молоді.

Найбільш загальними критеріями бідності є безробіття й інфляція,

рівень яких характеризують ступінь бідності. Сумарна величина цих

показників у США називається “індексом убогості”. Так, якщо індекс

безробіття складає 2%, а індекс інфляції - 1000%, те “індекс убогості” -

1002%.

Основним критерієм бідності є рівень доходів, що приходиться на одну

людину. Загальним критерієм бідності є структура споживання родин,

наприклад, частка витрат на їжу. У США, наприклад, до числа бідних

наприкінці 80-х років відносилися ті родини, що витрачали на споживання

третю частину сімейного бюджету. У Росії в 1992 році витрати на їжу в

доходах більшості родин складали близько 75%. В Україні ситуація ще більш

несприятлива.

Загальний рівень бідності в тій чи інший державі визначається

показником частки числа бідних людей у загальній чисельності населення від

15 років і більше. Сама бідність виміряється за допомогою прожиткового

мінімуму, що існує у виді життєвого (чи фізіологічного) мінімуму і

соціального мінімуму. Перший показує задоволення тільки головних

фізіологічних потреб і основних послуг. Другий, крім цього, включає

мінімальні духовні і соціальні запити.

Для визначення абсолютного рівня прожиткового мінімуму найбільш точним

є метод споживчого кошика. Так, у Болгарії до складу такого кошика на

родину з двох чоловік уключалися 552 позиції, із трьох - 639, а з чотирьох

- 652. споживчий кошик складається з 149 позицій по продовольчих товарах

(чи 23-27% загальної кількості позицій названих трьох типів родин) з таким

розрахунком, щоб структура їжі забезпечувала добову калорійність для

працюючих у кількості 2822 кал, для пенсіонерів - 2026 і для дітей - 2123.

У 1988 р. рівень прожиткового мінімуму стосовно середнього доходу в цій

країні склав 69%.

В Угорщині в 1991 р. середньомісячний прожитковий мінімум міської

родини з чотирьох чоловік склав 32.6 тис форинтів (чи приблизно 400 дол.).

У Білорусії і республіках Прибалтики для розрахунку прожиткового

мінімуму береться показник соціального прожиткового мінімуму, у Росії,

Казахстану - фізіологічного. З 1 квітня 1992 р. у Білорусії введений

показник средніх мінімальних споживчих бюджетів, що забезпечували б норму

калорійності для працездатних чоловіків у сумі 3050 ккал. і 2525 ккал. для

працездатних жінок.

Уряд України методику розрахунку споживчого кошика дотепер не

обнародувало.

З мінімальним рівнем заробітної плати тісно зв'язаний критерій

бідності

Важливим елементом програми соціального захисту населення є

регулювання заробітної плати залежно від сфери діяльності і професії, форми

власності. Так, у розвитих країнах Заходу здійснюється пряме регулювання

заробітної плати в держсекторі. Спеціальним законодавством установлюються

права й обов'язки зайнятих у держапараті, військовослужбовців, виборних

осіб. Як правило, у США й ін. країнах Заходу заробітна плата в держсекторі

нижче, ніж у приватних власників, але для працівників і службовців першого

існує значно велика гарантія зайнятості, більш високі соціальні виплати і

т.д..

Зарплата для найманих робітників регулюється за допомогою колективних

договорів і тарифних угод. Більш широке коло питань регулюється

колективними договорами. У них, крім оплати робочої сили, фіксуються

тривалість робочого дня і відпусток, конкретні гарантії стосовно умов

праці, доплати за понаднормові роботи, за надання додаткового харчування й

ін. У тарифній угоді встановлюються мінімальний рівень заробітної плати в

тих чи інших галузях і мінімальні гарантії рівня зарплати для працівників

різної кваліфікації. Тарифна угода при участі представників підприємства і

працівників складається за посередництвом держави і бере свідоцтво

Міністерства праці. Це виступає гарантом його виконання. Під час дії

тарифної угоди страйк вважається незаконним засобом рішення трудових

суперечок.

Одночасно необхідно утворювати правову базу для висновку колективних

договорів і угод, рішення трудових суперечок, приведення у відповідність з

нормами міжнародного законодавства Кодексу законів України про працю.

Надзвичайно важливою ланкою системи соціального захисту населення є

індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона застосовується у

всіх розвитих країнах. В окремих країнах деякі профспілки домагалися повної

компенсації росту цін. В Україні така компенсація є дуже незначною, що

ставить велику частину населення за рису виживання.

Висновок

Формування ринкового механізму господарювання неминуче веде і до

необхідності формування ринково обґрунтованої системи розподілу робочої

сили. В даний час український ринок праці не збалансований, про що свідчать

серйозний дисбаланс у першу чергу з боку попиту. Криза в економіці,

закриття великих промислових підприємств ведуть до безробіття й одночасно

до необхідності широкомасштабної перекваліфікації значної частини робочої

сили. Особливо важко йдуть ці процеси через слабку мобільність робочої сили

– переїзд із міста в місто залишається великою проблемою. З іншого боку,

спостерігається збільшення частки зайнятості в тих галузях, ділова

активність у який виросла в зв'язку з ринковими перетвореннями. До таких

відносяться, головним чином, сфера послуг - сфера торгівлі і суспільного

харчування, матеріально-технічного постачання і торгового посередництва, а

також кредитно-фінансова і страхова сфера.

В Україні йде формування конкретних механізмів державного регулювання

ринку трудових ресурсів. Визначені кроки тут уже зроблені: створена

державна служба зайнятості, розгортається система перепідготовки кадрів,

офіційно встановлюються прожитковий мінімум і мінімальна заробітна плата.

Утім, поки два останніх індикатори є в Україні (на відміну від

високорозвинених країн з ринковою економікою) лише умовними показниками.

Справа в тім, що мінімальна заробітна плата встановлена на настільки

низькому рівні, що кожна – навіть відверто грабіжницька ставка – легко

укладається в цей норматив.

СПИСОК

ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Бункина М.К. Национальная економика. М.: «Дело», 1997.

1. Рофе А.И., Збышко Б.Г., Ишин В.В. Ринок праці, зайнятість населення,

економіка ресурсів праці: Навчальний посібник. – М.: «МИК», 1998.

2. Гальперин В.М. и др. Макроекономика: Учебник. Спб.: Экономическая школа,

1994.

3. Фишер С. і ін. Економіка. М.: «Справа ЛТД», 1993.

7. Макконнелл К.Р, Брю С.А. Экономикс. М.: «Соминтэк», 1995.

4. М. Мкртчан, И. Чистяков. Соціальні аспекти ринку праці/Суспільство й

економіка, 9/1999.

5. Н. Восколович. Формування ціни робочої сили на ринку праці перехідного

періоду/Людин і праця, 1/2000.

6. Сорока И. “Соціальне ринкове господарство і змішана економіка як

пріоритетні моделі українського ринку”

“Економіка України”, №5, 1994 р.

7. Кредисов А., Бодров В., Леоненко П. “Сутність, структура і принципи

організації соціального ринкового господарства”

“Економіка України”, №4,1993р., с.38-47

Страницы: 1, 2