Бідність в України

належну освіту й вирватися з лабет злиднів чи приречені бідувати все своє

життя?

Дуже негативним симптомом варто визнати формування в Україні так

званої спадкової бідності. Діти з бідних родин не отримують необхідної

фахової підготовки і згодом не можуть одержати хорошу високооплачувану

роботу. Як показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між

рівнем освіти й матеріальним становищем.

Наявність у сім’ї бодай однієї людини з вищою освітою вдвічі знижує

ризик бідності. Про збільшення можливостей завдяки освіті знайти роботу й

заробити, свідчить і співвідношення в бюджеті родини грошових і натуральних

доходів. Якщо в домогосподарствах, де ніхто з дорослих не має навіть

середньої освіти, грошові доходи приблизно дорівнюють натуральним, то в

сім’ях, де всі дорослі мають вищу освіту, грошові доходи вчетверо

перевищують натуральні.

|[pic] | |

Бідність працюючих. Можна зрозуміти й виправдати бідність людей, котрі

мають погане здоров’я, низьку кваліфікацію чи професію, що не користується

попитом на ринку праці. Такі люди вважаються соціально уразливими й

підтримуються суспільством. В останні роки відповідно до концепції стійкого

людського розвитку ця підтримка спрямовується на забезпечення їм можливості

самим заробляти собі на життя.

В Україні ж бідність дуже часто стає супутником не просто досить

освічених і кваліфікованих людей, а людей працюючих, причому в режимі

повної зайнятості. Відповідно до результатів обстеження умов життя 9,2 тис.

домогосподарств, проведених у 1999 році Держкомстатом, близько 78% бідних

родин — ті, де хоча б один із членів сім’ї працює.

Така ситуація відбиває типовий для бідного суспільства процес

знецінення робочої сили, що триває принаймні десять років: питома вага

оплати праці у ВВП знизилася з 53% у 1990 до 45% у 2000 році, а в грошових

доходах населення частка оплати праці зменшилася з 71 до 49%. У 1991—1999

роках реальна зарплата скорочувалася значно швидше, ніж ВВП та

продуктивність праці, і навіть у 2000-му, коли за всіма ознаками в країні

спостерігалося економічне зростання, вона знизилася. Майже чверть працюючих

отримують зарплату нижчу від межі бідності, хоча вона і є розрахунковою, а

не встановленою офіційно. Дуже значними залишаються борги з виплати

заробітної плати: за станом на 10 січня ц.р., вони становили 4,9 млрд.

грн., причому 40% цієї суми припадає на промисловість (тут працюють 26%

усіх зайнятих в економіці) і 31% — на сільське господарство (16% усіх

зайнятих).

При оцінці рівня бідності в макроекономічному зрізі простежується

тенденція стійкого і вельми істотного зниження реального середньорічного

доходу українців (рис.1). Як свідчать матеріали ПРООН (з посиланням на дані

Світового Банку), величина реального ВВП України на душу населення,

перерахована по паритету купівельної спроможності, впродовж 10 років

трансформації скоротилася майже удвічі (Україна. Національний звіт з

людського розвитку 2001. Сила суспільної взаємодії/ Програма розвитку ООН.

- Київ, 2002. - З. 99.).

На підставі цих даних можна стверджувати, що в 1990-1998 рр. Україна

рік від року ставала бідніше, і це пояснюється в першу чергу низькою

ефективністю трансформації економічної системи, недосконалістю діючої

моделі економічного розвитку і відсутністю необхідних соціальних реформ.

Деяке зростання середнє душового доходу спостерігається, тільки починаючи з

1999 р., коли українська економіка вступила у фазу відновлення. Проте в

даний час Україна продовжує залишатися однією з бідних країн з перехідною

економікою, за підсумками 2000 р. маючи в 1,5-2 рази менше середнє душового

доходу в порівнянні з ними

Регіональний зріз бідності в Україні, оціненій по показнику середнє

душового доходу (скоректована величина реального ВВП з розрахунку на душу

населення), показує, що до регіонів з високим рівнем добробуту відносяться

тільки промислово розвинені центри (Київ, а також Київська, Полтавська,

Дніпропетровська, Донецька і Запорізька області). У теж час такі

адміністративно-територіальні одиниці як р. Севастополь і більшість

західних областей (Волинська, Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька)

відносяться до розряду бідних, що пояснюється незначною величиною їх

накопиченого економічного потенціалу і низьким рівнем зовнішньоекономічної

активності цих регіонів.

Окрім економічної оцінки бідності, що відображає виробництво і

споживання валової продукції з розрахунку на душу населення, застосовуються

її різні соціальні характеристики, що стосуються доходів, споживання,

зайнятості населення. Найбільш показовими серед них є такі індикатори

соціального розвитку як:

. відносний рівень сукупних витрат домогосподарств;

. рівень достатності живлення;

. ступінь відсутності можливості придбання домогосподарствами основних

побутових товарів.

Згідно першому критерію, бідними вважаються сім'ї, чия величина

сукупних витрат менше трьох чвертей середньої величини витрат

домогосподарств. Відповідно, до категорій потенційне середньо доходних,

середньо доходних і заможних відносяться сім'ї з вищим рівнем витрат.

Диференціація соціальних страт в Україні в 2001 р. показує, що біля третини

населення знаходиться на межі бідності і приблизно половина сімей може бути

віднесена до групи середньо доходних.

За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств, в 2001

році нижче за прожитковий мінімум (311,3 грн.) знаходилися середньо

доходних грошові витрати 89% всіх українських сімей і більше 95% сімей, що

проживають в сільській місцевості. Якщо ж враховувати не грошові, а сукупні

витрати, то лише 62,1% сімей можуть вважатися бідними, оскільки рівень їх

сукупних витрат з розрахунку на одну людину в місяць (222,4 грн.) був нижче

середнього. І, безумовно, до числа безумовно бідних слід віднести шосту

частину (15,4%) опитаних сімей, в яких середньо душові доходи не

перевищували 111,2 грн. в місяць, тобто третини прожиткового мінімуму.

Апріорі бідними в Україні слід рахувати таку соціальну категорію

населення, як пенсіонери. Статистика свідчить, що рівень реальної

середньомісячної пенсії по віку складає біля третини аналогічного показника

1990 року. При цьому переважна більшість пенсіонерів (81% в 1998 р., 96% в

1999 р., 94% в 2000 р., 71% в 2001 р.) одержує пенсію, розмір якої

знаходиться нижче за межу малозабезпеченості, що дозволяє ідентифікувати

таке специфічне вітчизняне явище як "пенсіонерська бідність"(Соціальний

захист населення України у 2001 році/Державний комітет статистики України.

- ДО., 2002. - С.17. ).

Оцінюючи бідність населення по критерію достатності живлення, доцільно

привести певні дані, що стосуються доходів і витрат домогосподарств

України. Вони свідчать, що питома вага сімей, які споживають менше 2100

Ккал в добу з розрахунку на 1 людину (тобто що не мають достатнього рівня

живлення) в 2000 році склав 25,6 %. При цьому десята частина найбільш

потребуючих громадян споживала в середньому 1746 Ккал в добу, фактично

балансуючи на межі виживання.

Використовуючи такий критерій бідності, як ступінь відсутності

можливості придбання домогосподарствами основних побутових товарів,

потрібно відзначити, що в 2000 р. згідно опитам, 92,7% всіх українських

сімей не мали нагоди придбати холодильник, 90,0% -- не могли дозволити собі

купити пральну машину, а доходів 86,6% сімей не вистачало на покупку

недорогого телевізора.

Згідно даним про самооцінку українських сімей, що стосується рівня їх

матеріальної забезпеченості в 2001 р., чверті опитаних домогосподарств

доходів вистачало тільки на споживання (на прийнятному рівні) і лише 1,9% з

них мали достатній дохід і могли робити заощадження. Фактично це означає,

що людьми, що мають нагоду зберігати частину доходу, тобто небідними, в

нашій країні в минулому році була лише п'ятдесята (!) частина населення.

Ще характернішою ілюстрацією бідності в Україні є той факт, що в 2001

р. більше половини (56,2%) всіх сімей постійно відмовляли собі в

найнеобхіднішому, окрім живлення, а 17,3% не могли забезпечити собі навіть

достатнього живлення. Рівень достатності споживання, оцінений за допомогою

цих двох показників, свідчить про регіональну диференціацію бідності в

Україні в минулому році. Так, в списку бідних знаходяться Тернопільська і

Черкаська області, в яких відповідно 48,3% і 35,3% сімей не могли навіть

забезпечити собі достатній рівень живлення, тобто знаходилися в умовах

крайньої бідності. Бідність була поширеним явищем також в таких регіонах як

Миколаївська, Донецька і Чернівецька області, де відповідно 76%, 69,2% і

67,9% сімей постійно відмовляли собі у всьому необхідному, окрім живлення

(мал. 5).

Про Україну як країні тотальної бідності можна говорити, враховуючи,

що в минулому році унаслідок відсутності грошей приблизно три чверті сімей,

що проживають в Дніпропетровській, Кіровоградській, Луганській,

Тернопільській, Херсонській, Черкаській і Чернівецькій областях, не мали

нагоди купити одяг і взуття. А в Миколаївській, Сумській, Харківській

областях таких сімей налічувалося більше 80%

Приведені факти свідчать про стійке і масштабне розповсюдження бідності

в Україні, вимагаю чому її розгляду як вагомої загрози людського розвитку і

чинника, що ініціює постійну соціальну напругу в суспільстві.

2.2. Вплив бідності на процеси макроекономічного розвитку.

Скорочення обсягів виробництва й відповідне зниження попиту на робочу

силу обернулося зниженням зайнятості, насамперед у промисловості,

будівництві та сільському господарстві, які традиційно визначали структуру

ринку праці України, призвело до поширення вимушеної неповної зайнятості,

зростання рівня і тривалості безробіття. У промисловості, яка колись

визначала обличчя вітчизняної економіки, ці негативні процеси виявилися

настільки суттєвими, що чисельність працюючих тут нині поступається

чисельності само зайнятих (включаючи тих, хто працює в особистому

підсобному господарстві).

|[pic] | |

Крім того, саме в промисловості протягом останніх років спостерігається

найнижчий із усіх галузей економіки рівень використання фонду робочого часу

— 72% у 2000 році (у цілому по економіці — 78%), тобто насправді ситуація

ще гірша. Близько третини так званих зайнятих у промисловості перебувають в

адміністративних відпустках (у цілому по економіці — 16%) — ці люди

фактично не мають ані роботи, ані заробітків і змушені орієнтуватися на

незареєстрований сектор економіки.

Бідність сімей з дітьми. За такого рівня оплати праці навіть двоє

працюючих батьків не завжди можуть забезпечити гідний (за нашими низькими

національними стандартами) рівень життя своїм неповнолітнім дітям. Коли

працюють і батько, і мати й у родині немає непрацюючих дорослих, бідними є

26,1% сімей з дітьми, — не кажучи вже про багатодітних! Рівень бідності

серед родин з однією дитиною становить 29,5%, із двома — 35,9%, із трьома —

47,0%; серед родин із чотирма дітьми він зростає до 64,1%, а з п’ятьма й

більше — до 88,7%.

Кількість дітей до трьох років є особливо помітним фактором ризику (у

середньому рівень бідності серед таких родин становить 44,1%).

Закономірно, що бідність дуже тісно пов’язана з безробіттям. Особливо

небезпечне зростання так званого сімейного безробіття, характерного для

малих і моно функціональних міст. Наявність у родині хоча б одного

безробітного підвищує ризик бідності на 50%, двох — у 2,3 рази, а трьох і

більше (на жаль, в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах, є й

такі сім’ї) — у 2,6 рази. Майже половина безробітних жінок має

неповнолітніх дітей, а 6% — це багатодітні матері.

За ідеєю, матеріальними труднощами родин із дітьми за таких умов має

перейматися держава. Однак навіть просте порівняння різних видів допомоги

на дітей із середньою зарплатою показує, що цього не відбувається. Якщо

1994 року самотня мати отримувала на дитину 13,4% середньої по Україні

зарплати, а дружина солдата — 24,7%, то в 1999-му — відповідно лише 4 і

6,1% (табл. 3).

Однак навіть такі мізерні суми населення не отримує вчасно. Допомога,

передбачена законом про державну допомогу сім’ям із дітьми, — майже єдиний

вид соціальних трансфертів, заборгованість з виплати яких не скорочується,

а зростає: за 1999 рік — у 1,6 рази, а за 2000-й — ще в 1,4 рази. Загальна

сума заборгованості на 1 січня 2001-го становила 61,5 млн. грн., тобто 5,3%

отриманого в 2000 році профіциту бюджету країни. Фактично в рахунок

заборгованості, приміром, у грудні 2000 року було виплачено менше третини

необхідної суми.

Бідність пенсіонерів. Про цю проблему говорять, мабуть, найбільше,

особливо перед виборами. Справді, 96% пенсій, призначених на загальних

підставах (тобто не державним службовцям, не працівникам суду чи

прокуратури, не військовим... — список бажаючі можуть продовжити

самостійно, ознайомившись із чинним законодавством), — нижчі від межі

бідності. У результаті, основна частина населення пенсійного віку

використовує всі можливості для трудової діяльності (частково як наймані

працівники в зареєстрованому секторі, частково — в особистому підсобному

господарстві, частково — у тіньовій економіці). У багатьох випадках,

особливо в сільській місцевості, для 55—70-літніх пенсія перестала бути

основним джерелом доходів.

Водночас люди похилого віку, які вже не в змозі працювати, просто

бідують. Особливо у скрутному становищі перебувають самотні, які не мають

постійної допомоги, але конче потребують її.

Таким чином, матеріальне становище нинішнього пенсіонера (йдеться про

людей, які отримують пенсії на загальних підставах) визначається не стажем

роботи, не заробітком протягом усього попереднього життя — з якого, до

речі, сплачувалися внески до Пенсійного фонду, — а можливістю продовжувати

трудову діяльність після виходу на пенсію і наявністю дітей, які можуть

допомогти матеріально. Попри виплачені нарешті борги й невелике підвищення

пенсій, становище непрацюючих пенсіонерів залишається вкрай важким, зокрема

через низьке співвідношення пенсій і зарплат. Якщо в економічно розвинених

країнах воно становить приблизно 70%, то в Україні — 32%. І без

кардинальної зміни системи фінансування істотно його збільшити неможливо.

Регіональна бідність. Впродовж останніх років відбувається посилення

регіональної диференціації доходів і рівня життя населення, причому

провалля між областями в частині доходів їхніх жителів поглиблюється значно

швидше, ніж розрив у економічному потенціалі.

Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних областей, де

менше поширені самозайнятість і тимчасова трудова міграція, тобто там, де

населення гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Трохи

краща ситуація в областях із відносно високим розвитком незареєстрованого

сектора економіки, включаючи особисте підсобне господарство. За єдиними для

всієї країни критеріями найвищі рівні бідності — у Луганській (44,8%) та

Миколаївській (42,6%) областях, а найнижчі — у Києві (10,9%). І ці

розбіжності не можна не враховувати при розробці стратегії подолання

бідності та її реалізації в контексті регіональної політики.

Бідність як явище соціально-економічного характеру надає негативна дія

і в короткостроковій, і в тривалій перспективі на самі різні сфери

суспільного життя. При цьому можна виділити декілька основних наслідків від

збільшення масштабів і глибини бідності, які безпосередньо вплинуть на

динаміку економічного розвитку України, рівень її конкурентоспроможності в

глобальному економічному середовищі, і таким чином - на ієрархічне

положення національної економіки в системі мірохозяйственних зв'язків.

Демографічні наслідки посилення бідності - значне зниження

народжуваності і зростання смертності населення, підвищення рівня

захворюваності і травматизму, скорочення середньої тривалості життя, що

веде фактично до депопуляції і втрати національного генофонду. У

економічному контексті дія цих чинників істотно зменшує трудовий потенціал

країни і тим самим обмежує відтворювальні можливості її економічної

системи.

Соціальними проявами бідності слід рахувати збільшення безробіття і

нелегальної зайнятості, посилення криміногенної обстановки, появу актів

громадянської непокори. Ці проблеми, породжувані бідністю, а часто і

відсутністю коштів для існування, перешкоджають соціальній стабільності в

суспільстві, знижують якість життя, збільшують витрати бюджету на соціальну

допомогу і охорону правопорядку, дестімуліруют підприємницьку активність.

Економічні наслідки розповсюдження бідності в Україні пов'язані з

перспективами її макроекономічного розвитку, а також інтеграції країни в

міжнародну економіку як повноправного суб'єкта зовнішньоекономічних

відносин. Найважливішим макроекономічним слідством посилення бідності стане

зниження темпів розвитку економіки з наступних причин: скорочення

платоспроможного попиту, яке дестімуліруєт виробничу активність; погіршення

кількісних і якісних характеристик ресурсу праці; втрата можливості

формування і акумуляції ресурсу "людського капіталу" як ключового чинника

економічного зростання. Закономірним слідством розповсюдження бідності в

Україні стане також загострення проблеми її інтеграції до європейських і

світових економічних структур, оскільки необхідною умовою вступу в них є

досягнення рівня середньо душового доходу (величини ВВП на душу населення),

який в 4-5 разів перевищує нині існуючий в нашій країні.

Враховуючи комплексність дії і економічний масштаб наслідків зростання

бідності в Україні, її слід розглядати як безпосередню загрозу

національному розвитку і положенню країни на світовій економічній арені.

2.3. Аналіз життєвого рівня українського населення:

індикатори міжнародної і вітчизняної

статистики

Для отримання досить повного уявлення про рівень і масштаби бідності в

Україні необхідно не тільки охарактеризувати динаміку відповідних

загальнонаціональних і регіональних показників, але і привести результати

її порівняння з іншими країнами світу по даному критерію.

Варто відзначити, що оцінка бідності при міжнародному порівнянні

вельми утруднена унаслідок відсутності в спеціальних виданнях необхідних

даних про Україну. Наприклад, в останньому спеціальному звіті Світового

банку (Human Development Report - 2002. -- World Bank, 2002. - 150-161 p.)

для ранжирування 173 країн світу по рівню бідності використовуються два

показники: соціальної (людської) бідності і бідності по доходах.

Композиційний індикатор соціальної бідності включає специфічні компоненти,

що відображають: втрату задовільних життєвих стандартів (зниження певного

рівня доходу); недостатню тривалість життя; величину соціально неактивного

населення (безграмотних і безробітних). Характеристика бідності по доходах

асоціюється з декількома показниками, ключовою серед яких є питома вага

населення країни, що має дохід на рівні менш ніж 50% величини середнього

доходу домогосподарств, що розташовується. На жаль, дані по нашій країні у

вказаному Звіті відсутні за обома показниками (унаслідок відсутності

аналогічної вітчизняної статистики), що не дозволяє зробити порівняння

рівня соціальної і майнової бідності України і інших держав.

У цьому ж Звіті указується, що в 1996-99 рр. в Україні за межею

бідності (встановленої на рівні 4$ в день по паритету купівельної

спроможності 1990 р.) знаходилося 25% населення. А в теж час в Киргизстане

- 88%, Молдові - 82%, Росії - 53%, а розвиненіших країнах (Угорщина,

Словаччина, Словенія) - менше ніж 1% населення. Отже, щодо благополучної по

такому критерію бідності Україну слід рахувати лише порівняно з

постсоціалістичними країнами, що також не мають значних успіхів в процесах

соціально-економічної трансформації.

Використовуючи для оцінки бідності такий показник міжнародної

статистики, як величина ВВП на душу населення (зміряна по паритету

купівельної спроможності), Україну слід віднести до числа безумовно бідних

країн. Підставою для цього служить те, що в 2000 р. показник ВВП України на

душу населення склав близько 3,8 тис. $, що 7-9 разів менше аналогічних

показників розвинених європейських країн (Норвегія, Швеція, Бельгія,

Німеччина і ін.) і лише в 3-4 рази більше, ніж ВВП бідних країн світу

(Конго, Йемен, Нігерія і ін.). Очевидно, що на макроекономічній шкалі

среднедушевого доходу в даний момент Україна знаходиться набагато ближче до

бідних країн, ніж до багатих.

Інші спеціальні статистичні источники містять застарілу інформацію (за

1995-96 рр.), що робить порівняльну оцінку рівня бідності неактуальної і

некоректної зважаючи на успішну економічну трансформацію деяких країн

постсоціалістичного простору і значного поліпшення показників їх

соціального розвитку саме останніми роками.

2. Шляхи подолання бідності

Як було позначено вище, бідність в Україні перетворилася на один з

найістотніших чинників, який постійно ініціює зростання соціальної напруги

в суспільстві і сприяє соціальному регресу. Тому як ніколи актуальною стає

задача розробки комплексного підходу до рішення проблеми бідності і

визначення конкретних кроків соціально-економічної політики, направленої на

подолання цього негативного явища.

Державна соціальна політика, орієнтована на підвищення рівня життя

всіх верств населення (незалежно від їх майнового положення), повинна бути

пов'язана з такими задачами стабільного економічного розвитку як

забезпечення реального зростання виробництва, поліпшення ситуації на

національному ринку праці, заборона інфляційних процесів, ефективне

використовування бюджетних коштів і засобів спеціальних позабюджетних

фондів. Саме ефективний економічний розвиток на макрорівні закладає

фундамент соціального розвитку країни і зрештою визначає рівень добробуту

її населення.

З урахуванням специфіки процесів, пов'язаних з трансформацією

вітчизняної економіки, необхідним також представляється вживання

першочергових заходів в таких напрямах:

. скорочення майнової нерівності шляхом проведення гнучкої податкової

політики,

. стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу,

. упровадження системи раціональних соціальних трансфертів,

. легалізація тіньової економіки і незареєстрованих доходів.

Особливістю прояву проблеми бідності в Україні є той факт, що не

тільки перебування у складі соціально уразливих груп населення (сім'ї з

дітьми, пенсіонери, інваліди), але навіть зайнятість не гарантує від

попадання в групу бідних. Саме тому необхідною умовою подолання бідності

стає надання працездатному населенню країни можливостей для самостійного

вирішення проблем трудовлаштування. Досягнення цієї мети сприятиме

збалансованості попиту і пропозиції на ринку праці, а також запобіганню

різкому збільшенню рівня безробіття унаслідок структурних перетворень в

економіці. Однієї з таких можливостей, свого часу успішно реалізованої

західними країнами, є створення нових ефективних робочих місць на базі

розвитку малого і середнього бізнесу.

Не менш важливим представляється також створення умов для зростання

доходів, одержуваних від трудової діяльності. При розробці відповідних

заходів політики доходів і зайнятості слід врахувати, що збільшення

реальних трудових доходів населення може бути слідством: по-перше,

стабілізації макроекономічної динаміки, що забезпечує зростання реальної

заробітної платні; по-друге, встановлення економічно і соціально

обґрунтованих рівнів мінімальної заробітної платні з поетапним наближенням

її розміру до рівня прожиткового мінімуму і, по-третє, забезпечення

оптимальної між професійної і міжгалузевої диференціації заробітної платні

всіх категорій працюючих.

Ще однією необхідною умовою для подолання бідності в Україні є

реформування системи соціального захисту, направлене на посилення її

адресності і пов'язане з регулюванням величини гарантованого мінімального

доходу. Як свідчить світова практика, ефективними заходами реформаторської

політики в даному напрямі може стати розвиток нових соціальних технологій,

які торкаються підтримки потребуючих (малозабезпечених) сімей, надання

безкоштовних послуг охорони здоров'я і освіти, а також послуг соціальної

реабілітації.

Що можна й потрібно робити? В основі стратегії подолання бідності має

бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки

знедолених. Необхідний комплексний підхід, орієнтований як на бідні, так і

на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави з підвищення

рівня життя всіх верств населення незалежно від їхнього матеріального

становища мають спиратися на забезпечення стійкого економічного зростання,

всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу

країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Слід, нарешті, відмовитися від практики регулювання оплати праці

виключно шляхом підвищення мінімальної зарплати. Такий підхід уже призвів

до того, що співвідношення мінімальної та середньої зарплат в Україні

становило в 2000 році 51,3%, хоча нормальним вважається 30—35%. Особливо

загострилася ситуація в бюджетній сфері: в освіті — 75,5%, в охороні

здоров’я — 84,8, у соціальному забезпеченні — 99,2, у культурі — 100%.

Абсолютно очевидно, що за таких умов зарплата аж ніяк не може стимулювати

ефективну працю, творчу активність — фактично вона давно перетворилася на

засіб соціальної підтримки працівників бюджетних галузей.

Однак… саме по собі економічне зростання ніде й ніколи не вирішувало

соціальних завдань. Цілком можливою (особливо за умов України) вбачається

ситуація, коли його плодами скористається дуже обмежене коло людей. Цей

прошарок буде прискореними темпами накопичувати у своїх руках багатство, а

бідні так і залишатимуться бідними.

Отже, поряд із реформуванням системи оплати праці, концепція якого

розроблена й затверджена Президентом, необхідно добиватися зниження

економічної нерівності шляхом упровадження гнучкої податкової політики,

раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього

бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.

Першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної

реформи, оскільки лише в такий спосіб можна кардинально поліпшити становище

сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення

працездатного віку. Слід запроваджувати — спочатку добровільну, а за кілька

років і обов’язкову — накопичу вальну систему пенсійного забезпечення, яка

спонукатиме населення реєструвати свої доходи й забезпечить необхідний

зв’язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу та сумою

внесків до Пенсійного фонду) і матеріальним забезпеченням у старості. Нині

вже діє цілий ряд так званих недержавних пенсійних фондів, але через

відсутність необхідних законів держава ніяк не регулює їхню діяльність.

Як би ми не заперечували, альтернативи підвищенню пенсійного віку не

існує. Нинішній був запроваджений наприкінці 1920-х років, коли

демографічна ситуація була абсолютно іншою. Співвідношення пенсіонерів і

населення працездатного віку таке, що просто не залишає нам вибору. Через

це болюче рішення пройшли всі без винятку країни, які розпочали реформи

своїх систем пенсійного забезпечення (від Казахстану й Грузії до Польщі й

Угорщини).

І неправда, що середня тривалість життя в Україні не дозволяє цього

зробити. Середня тривалість майбутнього життя при народженні розраховується

виходячи з ймовірностей померти немовлям, у дитинстві, підлітковому віці, в

юності, у працездатному віці (а ризик померти в працездатному віці для

чоловіків досягає 35%). Ті ж, хто щасливо пережив ці періоди, можуть

розраховувати на досить довге життя. Так, середня тривалість майбутнього

життя для чоловіків при досягненні ними 60 років становить 14 років, а

жінок при досягненні 55 років — 23 роки. До цього слід додати, що кожен

п’ятий виходить на пенсію раніше 55 або 60 років, і за рахунок цього

підвищується співвідношення населення пенсійного та працездатного віку.

Ще один аргумент супротивників такого рішення пов’язаний із нібито

неминучою катастрофою на ринку праці. Однак поступове підвищення (на

відміну від, приміром, Грузії, де пенсійний вік одно моментно підвищили на

п’ять років) призведе до того, що протягом перших чотирьох років, коли це

буде стосуватися наймолодших пенсіонерів (значна частина яких і нині

працює), додаткова пропозиція робочої сили на ринку праці не перевищить 100

тисяч чоловік на рік. І лише потім цей показник помітно зросте, однак

початок економічного піднесення дає всі підстави розраховувати, що на той

час зросте й попит на робочу силу.

Необхідно принципово змінити діючу систему пільг. Існування розвиненої

системи пільг (в оподатковуванні, в оплаті цілої низки послуг тощо) є

однією з болючих точок нинішньої соціальної політики. Прибічники її

збереження підкреслюють, що в багатьох країнах військовим, приміром, крім

зарплати надається ціла низка пільг. Однак, по-перше, відповідна галузь

відшкодовує збитки, яких могли б зазнати через це, скажімо, транспортники.

Тобто фактично відбувається перерозподіл коштів галузі між прямими й

непрямими витратами на оплату праці. По-друге, і вартість, і обсяги

використання цих пільг чітко визначені. У нас же й збитків галузь не

відшкодовує, і вартість наданих пільг ніхто не рахує. При цьому не прагнуть

до наведення порядку в обліку використаних (а не просто продекларованих)

пільг насамперед ті структури, які їх надають.

Нині в українському законодавстві передбачено дев’ять видів

багаторазових і чотири види одноразових пільг. Частина їх має забезпечувати

певні привілеї особам, які й без того мають досить коштів для існування, а

частина спрямована на соціальну підтримку малозабезпечених верств

населення. Найпоширеніші пільги на оплату проїзду в міському та приміському

пасажирському транспорті, право на які має третина населення країни

(фактично використовує ледь більше половини цієї третини); право на

пільговий проїзд у міжміському транспорті (мають 13% населення, а

використовують його лише 2,5%). На відміну від цього пільги на оплату

житлово-комунальних послуг використовують 94% тих, хто має на них право

(приблизно 8% населення, а з урахуванням членів родин — 14%). Взагалі лише

43% населення використовує своє право на ті чи інші пільги, причому їхня

питома вага значно вища серед більш заможних верств населення.

Понад 70% отримувачів пільг — цілком забезпечені за українськими

стандартами люди, а, приміром, серед тих, хто користується пільгами на

оплату житлово-комунальних послуг, частка небідних сягає 77%.

Підбиваючи підсумки, хочу підкреслити необхідність мінімізації пільг і

заміни їх грошовими виплатами. Крім усього іншого, пільга обмежує право

вибору, приміром, пенсіонера між проїздом на трамваї та покупкою будь-яких

товарів чи оплатою послуг.

Ті ж пільги, які будуть збережені, необхідно обліковувати. Так, одним

із напрямків упорядкування компенсацій транспортникам за безплатний проїзд

пенсіонерів може стати видача кожному пенсіонеру певної — можна й

необмеженої, але фіксованої — кількості талонів на проїзд, що відрізняються

від загальних (аби запобігти їхньому використанню іншими громадянами). Такі

талони слід буде здавати водієві чи кондуктору при проїзді, і в такий

спосіб вони потраплятимуть на транспортне підприємство. Тільки за фактичною

вартістю пред’явлених талонів і має здійснюватися бюджетна компенсація

цьому підприємству витрачених коштів.

Система соціальної підтримки вразливих верств населення повинна бути

орієнтована на справді нужденних. Необхідно, щоб парламентарії нарешті

подолали свою «сором’язливість» і назвали бідність бідністю. За цим має йти

затвердження офіційних критеріїв і межі бідності, розробка механізму

державної підтримки бідних верств суспільства.

Метою соціальної підтримки має стати максимально повне охоплення усіх,

хто потребує допомоги. Тобто всіх бідних, хто не в змозі самостійно

забезпечити собі та своїм утриманцям (насамперед дітям) хоча б такий рівень

життя, який відповідає встановленим державним гарантіям. Таким чином, в

ідеалі всі нужденні повинні отримувати допомогу. Вона може надаватися в

різних формах:

. безпосередня допомога грошима чи товарами повсякденного попиту;

. забезпечення доступу до послуг охорони здоров’я, освіти тощо — для

цього на пільгових умовах (чи взагалі безплатно) надаються ліки,

шкільні підручники, створюється система фінансування охорони здоров’я,

яка враховувала б ризики, що не підлягають страхуванню;

. допомога у працевлаштуванні чи само зайнятості особам працездатного

віку;

. централізований перерозподіл коштів на користь найбідніших регіонів

країни.

Необхідність одночасного вирішення двох завдань — подолання бідності й

обмеження бюджетних витрат — зумовлює особливу роль адресної соціальної

допомоги. Адресність потребує насамперед точної ідентифікації бідних, яка в

принципі може досягатися кількома способами.

Базою для ідентифікації є оцінка рівня доходів (чи споживання) окремих

родин чи домогосподарств. Безумовною перевагою такого підходу є максимально

точна спрямованість допомоги. Проте є й ціла низка проблем. У нашій країні

доходи населення не відбивають реального рівня життя внаслідок поширеності

так званих «натуральних доходів» від особистого підсобного господарства,

доходів від неформальної та тіньової економічної діяльності тощо.

Орієнтація ж на рівень споживання також пов’язана з багатьма труднощами,

оскільки ця характеристика рівня життя та добробуту не підтверджується

документально і, відповідно, не може використовуватися в процедурі

призначення допомоги. Можливо (і в багатьох країнах така практика існує),

проблему буде вирішено завдяки використанню показника доходу в поєднанні з

хоча б вибірковим застосуванням перевірок реального рівня життя. Проте це

вимагає відповідних коректив у законодавстві, істотного збільшення

адміністративних витрат. Крім того, не можна не враховувати, що такий

підхід аж ніяк не популярний у суспільстві.

Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори бідності, тобто

на наявність у родині (домогосподарстві) однієї або кількох характеристик,

що тісно корелюють із бідністю, — приміром, не менше ніж п’ятеро дітей у

сім’ї, родина пенсіонерів (чи самотні пенсіонери) старші від 75 років і

т.п. Перевага такого підходу — у спрощенні процедури надання допомоги і,

відповідно, скороченні адміністративних витрат. А недоліки пов’язані з тим,

що всі індикатори бідності є лише непрямими її характеристиками. Відповідно

можуть виникати помилки в забезпеченні адресності — або неповнота охоплення

бідних, або, навпаки, надання допомоги небідним.

Значною мірою попередити розпорошення коштів може так званий механізм

само ідентифікації чи само адресності. Його ідея зводиться до формування

таких видів допомоги, отримувати які прагнуть лише справді бідні верстви

населення. Приміром, працездатним можуть бути запропоновані громадські

роботи з оплатою, яка не перевищує межі бідності.

Кажучи про ефективність надання соціальної допомоги, слід підкреслити

два основні її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне

надання допомоги тим, хто її не потребує. При цьому йдеться не про

порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення

допомоги (субсидії). За умов існування різноманітної системи підтримки

доходів населення (неоднакових критеріїв надання різних видів допомоги та

різних граничних значень доходу родини) важливо націлити її саме на бідні

верстви суспільства.

Подолання бідності — завдання не одного дня. На мій погляд, настійно

необхідною є координація різнопланових зусиль, визначення пріоритетів на

коротко-, середньо- і довгострокову перспективу. Досить швидко адресними

діями (переважно пасивного характеру — грошовими виплатами, субсидіями,

допомогою продуктами, одягом тощо) можна викоренити абсолютну бідність у

найгостріших її проявах. Пом’якшення ж відносної бідності, пов’язаної

насамперед з економічною нерівністю населення, потребує більше часу й

зусиль в основному активного характеру (допомоги у працевлаштуванні,

відкритті власної справи, отриманні необхідної кваліфікації). Що ж до

суб’єктивної бідності, то для попередження викликаних нею соціальних

конфліктів потрібні час, довіра до влади на всіх рівнях та узгоджені дії

майже всіх соціальних інститутів суспільства.

Президент зробив перший крок — розуміючи важливість проблеми, включив

відповідну тематичну доповідь до свого щорічного послання Верховній Раді.

Тепер треба чекати на реакцію інших ланок влади: законодавців, Кабінету

міністрів, місцевих органів. А може, не чекати? Може, слід згадати заповіт

Гіппократа: лікарю, допоможи собі сам...

3. Використана література.

4. Україна. Національний звіт з людського розвідку 2001. Сила суспільної

взаємодії/ Програма розвідку ООН. - Київ, 2002. - З. 99.)

5. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та

соціального розвідку України на 2002-2011 роки/ Послання Президента

Україні до Верховної Ради України. - ДО.: Інформаційно-видавничий центр

Держкомстату України, 2002.

6. Поточні пріоритети соціального реформування в Україні: актуальність в

контексті макроекономічного і світового розвитку http://fppr.org.ua

7. Countries in Transition 2001. WIIW Handbook of Statistics

/ The Vienna Institute for International Economic Studies. - 2001. - 497

p.

Збірник: Україна. Національний звіт з людського розвідку 2001. Сила

суспільної взаємодії/ Програма розвідку ООН. - Київ, 2002. - З. 99.

8. Президента Україні до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє

становіще України у 2001 році. - Д Вітраті і доходь домогосподарств

України у 2001 році (за данімі вибіркового обстеження розуму жіття

домогосподарств України). Частіна І/ Статістічній збірник. - Державній

комітет статистики України. - ДО., 2002. - 352 з.).

9. О.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2002. -- З.

110.).

10. Соціальний захист населення України у 2001 році/Державний комітет

статистики України. - ДО., 2002. - С.17.

11. Державна соціальна політика і рівень життя населення в Україні//

Економічні есе. - 2002. -- Випуск 1 (12). - З. 24.).

12. Самооцінка домогосподарствам рівня матеріальної забезпеченості (за

данімі вибіркового опитування домогосподарств, проведеного у січні 2002

долі)/ Статистичній бюлетень. Державній комітет статистики України. -

ДО., 2002. - 52 з.

13. Від соціального забезпечення до соціальної політики: Зб. наук. статей/

Під ред. Я.А. Жаліла. - ДО.: "Сантанга", 2001. - 124 з.),

Страницы: 1, 2, 3