Бідність в України

Загальний низький рівень життя населення пояснює переважно негативний

характер оцінок матеріальних умов працюючих на промислових підприємствах

України, хоча останні за рівнем заробітної плати (406 грн. на місяць в 2001

р.) перебували в більш вигідному становищі порівняно з працівниками

культури (143 грн.), охорони здоров’я (183 грн.), освіти (224 грн.) та

безробітною частиною населення.

Так, за даними дослідження, проведеного на промислових підприємствах

Донеччини, третина респондентів (30%) живе в крайній бідності, тобто

визнає, що не має достатньо коштів для забезпечення найнеобхідніших потреб,

чи прямо вказує на свої злидні (3,2%). Ще майже третині респондентів

“грошей вистачає лише на харчування”, що також не дозволяє викреслити їх з

групи малозабезпечених.

Незначна група тих, хто “ні в чому собі не відмовляє”, в дійсності,

ймовірно, буде ще меншою. З 15 осіб, які обрали такий варіант відповіді, 11

були робітниками (8 – кваліфікованими та 3 – різноробочими). Подібна

відповідь або відбиває невибагливі вимоги до добробуту цих респондентів,

або наштовхує на думку про приховану іронію, з якою вони оцінюють

матеріальне становище власних сімей. До категорії найзаможніших

респондентів не ввійшов жодний з опитаних керівників вищої ланки.

Невисоку самооцінку матеріальних умов життя підтверджує і той факт, що

з 1170 опитаних лише 4 респонденти (0,3%) віднесли себе до категорії дуже

багатих. І знову у високо статусній групі опинився 1 різноробочий і не було

жодного представника вищого керівництва. В той же час більше третини

опитаних (34,2%) ідентифікують себе з бідними. На тлі загального занепаду

не зовсім коректним буде висновок, що 41,3% респондентів, які віднесли себе

до “небагатих”, та 20,7% опитаних, які самовизначилися як “середні”, є

представниками ілюзорного “прото середнього” чи “середнього” класу,

пошуками якого в Україні так занепокоєні зараз соціологи.

Рівень життя середнього класу в загальноприйнятому розумінні передбачає

не лише певний рівень заробітної плати, що дозволяє повноцінно харчуватися,

але й, наприклад, подорожувати, відпочивати за кордоном та взагалі

задовольняти всю сукупність духовних потреб, крім цього - робити

заощадження, а також мати престижну освіту та роботу. Та чи можна це

сказати про п’яту частину кваліфікованих робітників, різноробочих та

службовців без вищої освіти, які віднесли себе до “середніх”, в умовах

згортання виробництва, тривалої структурної кризи та невиплати заробітної

плати, незначної за своїм розміром? Скоріше за все, респонденти, які не

відносять себе до бідних, хотіли показати, що вони ще знаходять сили для

опору злидням, ще не повністю позбавлені засобів до існування і матеріальні

умови життя їхніх родин є “середніми” в тому значенні, що не відрізняються

від в цілому невисокого добробуту їхнього соціального оточення.

Дані дослідження виявили також незадовільний характер динаміки

добробуту опитаних та зростання ступеню відчуття негативних змін з

пониженням професійного статусу працівника. Респондентів, які відзначали

погіршення матеріального становища власних родин (48,6%), було в 2 рази

більше, ніж тих, хто вказував на поліпшення матеріальних умов життя (23,8%)

за попередні опитуванню рік чи два. При цьому значне поліпшення добробуту

за цей період відзначали 5,2% всіх опитаних, а значне погіршення – 22,3%. В

підгрупі робітників відносна чисельність респондентів, які вказували на

зниження матеріального рівня життя, була найвищою (52%) по всьому масиву і

коливалася від 50,2% серед кваліфікованих робітників до 64,8% серед

різноробочих.

Керівники середньої ланки становлять єдину підгрупу, в котрій частка

респондентів, які оцінили нещодавні зрушення у власному добробуті як

позитивні (34,8%), дещо перевищувала частку тих, хто оцінює останні як

негативні (31,5%).

Найважливішими причинами масової бідності в Україні респонденти вважали

саме ті, які обумовлюють кризу в економіці і, так чи інакше, знаходяться в

площині зовнішньої політики, що відбиває зростаючу взаємозалежність

сучасного світу (табл. 2). Після руйнування господарських зв’язків

внаслідок розпаду СРСР, Україна втратила значну частину свого промислового

потенціалу, що, на думку респондентів, й стало основною (60%) причиною

масового зубожіння в Україні. Корумпованість всіх гілок влади (58,7%) і, як

результат, міжнародні скандали навколо відмивання “брудних” грошей не

сприяють формуванню іміджу України як гідного економічного партнера і

закріплюють її другорядну роль у світовому розподілі праці як сировинного

додатку, що, в свою чергу, третина респондентів (36,3%) вважають також

чинником розповсюдження бідності в Україні.

В різних підгрупах розподіл респондентів за значущістю причин масової

бідності мав певні коливання. Чітко простежується тенденція зростання

значущості впливу на масове збіднення населення чинників, які за

результатами опитування в цілому посіли друге та третє місця, з погіршенням

самооцінки власного добробуту. Так, тих, хто вважає, що корупція сприяє

масовому зубожінню, було 42,1% в підгрупі “середніх” та 69,2% в підгрупі

“бідних”. Співвідношення тих, хто вважає поступове перетворення України на

колонію передумовою зниження рівня життя її населення, в цих підгрупах

становило відповідно 26,9% та 42,25%.

Також слід відзначити, що значущість всіх трьох основних – за

результатами опитування в цілому – причин масової бідності в Україні

підвищується зі зростанням віку респондентів. І навпаки, зі зниженням віку

та покращенням самооцінки добробуту респонденти відносно частіше вбачають

причини бідності в тимчасових економічних труднощах, хоча останні в жодній

підгрупі не стали домінуючим чинником погіршення добробуту.

Зростання соціально-економічної нерівності в українському суспільстві

знайшло відображення в тому, що більше третини (35%) респондентів

відзначили антисоціальний характер реформ як причини масової бідності.

Значущість антинародної спрямованості сучасних економічних перетворень

зростала з погіршенням умов життя респондентів – серед тих, хто відзначав

достатність коштів для існування, на зростаюче розшарування як передумову

поширення бідності, вказували 24,7%, а в підгрупі тих, хто потрапив до

злиднів, – 55,7% респондентів.

Скорочення соціальних виплат, самоусунення держави від питань

регулювання соціальної сфери та орієнтація економічного розвитку на пануючі

в світі неоліберальні принципи призведуть, ймовірно, до того, що значне

розшарування населення не тільки закріпиться, але й набуватиме незворотного

характеру.

Загальновідомо, що стан здоров’я людини визначає її майбутнє. Якщо

вдатися до аналогії, які перспективи та можливості має країна, в якій

більшість населення, і в тому числі творці її багатства, ледве животіють в

образливих для людини злиднях? Економічне благополуччя та моральне здоров’я

країни починаються з добробуту кожного її громадянина і вимірюються не

максимальною позначкою багатства окремих її представників, а рівнем життя

та соціальними шансами її найменш забезпечених верств.

Тому шанс на вихід з тривалої соціально-економічної кризи, в якій

опинилася Україна, залежить від того, чи набуде боротьба з бідністю статусу

основного пріоритету майбутнього суспільного реформування. Сподіватися на

те, що це зможе чи захоче зробити сучасний пануючий антинародний режим в

Україні, не доводиться. Особливо в умовах відсутності тиску на нього з боку

мільйонів знедолених громадян. Але й останній фактор спроможний тільки дещо

покращити їх становище, а не розв’язати проблему бідності, тому що

ліквідувати її в межах капіталізму ще не вдалося жодній капіталістичній

країні навіть з числа тих, які належать до “клубу багатих” на чолі з США.

3. Дослідження вчених проблеми бідності.

“Сьогодні для усіх, окрім самих недалекоглядних і догматично

налаштованих ідеологів вільного ринку, очевидно, що колишні комуністичні

держави не досягнуть успіху там, де потерпіли поразку всі інші країни, – у

справі будівництва неоліберальної утопії. Воістину найбільш витончена і

жорстока іронія історії полягає у тім, що криза легітимності інститутів

західного ринку, якої немарксистські теоретики подібні до Хабермаса дарма

чекали протягом десятиліть економічного процвітання і холодної війни,

очевидно, настає тепер, у новому історичному контексті, вже під час

відсутності ворожого сусідства Рад”, – відзначає один з видатних політичних

теоретиків сучасності, британський науковець Дж. Грей.

Останній не є ні марксистом, ні комуністом, але як чесна людина, він

привертає увагу наукової спільноти до безперечних і очевидних фактів

сучасності. На його думку, перетворення посткомуністичних країн в

дослідницький полігон для запровадження збанкрутілих ліберальних ідеологій

неприпустиме саме тому, що ціна політичних помилок для населення на

постсоціалістичному просторі є незрівнянно вищою, ніж у будь-якій західній

державі. Переконувати мільйони громадян України, які опинилася на

“економічному дні” суспільства внаслідок здійснення цього антинародного

експерименту, у тому, що це була не політична помилка, а свідомий вибір

українських можновладців та олігархів, навряд чи має рацію.

Дослідження Елли Лібанової о бідності в Україні:

„Бідність породжує сором.

Той, хто соромиться, втрачає мужність.

Боягуз страждає від принижень.

Принижених всі зневажають.

Зневажений впадає у відчай.

Зневірений втрачає розум.

Божевільний гине.

Так, бідність — джерело всіх бід.”

Давньоіндійська мудрість

Українське суспільство хворе. Хвороба називається бідністю, хоча в

офіційному переліку захворювань (тобто в чинному законодавстві) така навіть

не згадується. Немає, відповідно, й офіційних критеріїв бідності; офіційна

статистика не дає інформації про масштаби, глибину та гостроту проблеми;

соціальну допомогу надають, виходячи з офіційних середніх доходів на душу

населення, про ступінь відповідності яких реальному рівню добробуту відомо

навіть школяреві. То, можливо, й не існує в нашій країні бідності, як не

було сексу в СРСР?

Звісно ж, є. Хоча б тому, що немає жодної країни — навіть найбагатшої

та найсправедливішої, — де б частина людей вимушено не жила значно гірше,

ніж більшість населення. Бідність визначається як неможливість через брак

коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в

конкретний період часу. До бідних верств суспільства належать ті, хто не з

власної волі позбавлений необхідного: нормального житла, їжі, одягу,

здоров’я, можливості здобувати освіту. Крім того, бідність — це ще й страх

перед майбутнім, обумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти

себе та близьких від нестатків.

1. Проблеми бідності в Україні.

2.1. Оцінка бідності в Україні.

Проте поряд із такими загальними ознаками українська бідність має цілу

низку специфічних особливостей:

1) низький рівень життя населення в цілому;

2) психологічне неприйняття економічної нерівності;

3) украй висока питома вага людей, котрі вважають себе бідними;

4) поширеність бідності серед працюючого населення.

Низький рівень життя. Сьогодні населення України в цілому бідне. Це

засвідчують найрізноманітніші показники: низька якість раціону харчування,

постійний відтік громадян за межі країни, низька народжуваність, висока

захворюваність і смертність, незадоволеність широких верств суспільства

загальноекономічною ситуацією та своїм матеріальним становищем. Незважаючи

на те, що частка витрат на харчування в бюджеті середньої української

родини виросла за 1991—2000 роки з 33 до 64%, якість харчування помітно

погіршилася: енергетична цінність денного раціону знизилася з 3597 до 2505

ккал, вміст білків — зі 105 до 73 г, жирів — зі 124 до 71 г, кальцію — з

1362 до 848 г (табл. 1 на стор.10). Але, можливо, це закономірність,

характерна для нового ставлення до режиму харчування в багатих країнах?

Узагалі-то, коли бачиш традиції багатого застілля в Україні, здається,

що люди не голодують, але... Неупереджена статистика свідчить: якість

харчування населення в нас помітно нижча, ніж в інших європейських країнах.

До того ж у 10 млн. чоловік (майже п’ятої частини населення!) енергетична

цінність харчування — нижча від 2100 ккал. А це, за визначенням фахівців

Всесвітньої організації охорони здоров’я, є межею бідності.

Низька якість харчування в поєднанні з погіршенням медичного

обслуговування, недоступністю для широких верств населення багатьох ліків,

відмовою від занять спортом, хронічними психологічними й емоційними

перевантаженнями, роботою в несприятливих умовах тощо — усе це позначається

на стані здоров’я нації. Приміром, рівень поширення залізодефіцитної анемії

серед жінок 15—54 років збільшився за 10 років майже втричі, а кількість

хворих на туберкульоз — більш як у півтора рази; кількість ВІЛ-інфікованих

та хворих на СНІД, котрі перебувають на обліку, за п’ять років зросла більш

як у 17 разів. На щастя, й адаптація населення до нових умов життя, і

скорочення виробничого травматизму, і зусилля медиків щодо зниження

смертності, передусім новонароджених і дітей раннього віку, зрештою,

привели до деякого збільшення середньої тривалості життя в країні.

Безпосередньою реакцією громадян на низький рівень життя є міграційний

відтік. Щорічно протягом 1994—2000 років через міграцію загальна

чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тисяч чоловік —

найбільш активних, ініціативних, освічених. І хоча за останні два роки

негативне сальдо міграції скоротилося більш як удвічі, офіційні дані

віддзеркалюють лише верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо

тих, хто від’їздить на заробітки) залишає територію країни нелегально.

Україна перетворилася на постачальника дешевої й досить кваліфікованої

робочої сили в багато країн близького й далекого зарубіжжя. За даними

Національного інституту українсько-російських відносин, лише в Росії

працюють понад 300 тисяч наших співвітчизників.

Одним з найнебезпечніших проявів є «відплив мізків». Після трирічного

зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається

новий сплеск. 2000 року до країн з більш привабливими для наукової праці

умовами виїхав 151 доктор і кандидат наук (на 11% більше, ніж 1999-го).

Загалом за 1995—2000 роки Україну залишили 270 докторів і 640 кандидатів

наук, чверть котрих — фахівці молодші 40 років, а третина — у віці 41—50

років.

Ще одна дуже важлива ознака зубожіння — вельми низька народжуваність.

Звісно, це спричинено не лише бідністю: жінки в дуже благополучних країнах

не погоджуються обмежувати свої інтереси внутріродинною сферою, та й в

Україні сумарний коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, який не

забезпечує навіть простого відтворення поколінь, ще в 1960-х роках.

Унаслідок цього змінилася віково-статева структура населення. Зокрема,

низькою стала питома вага осіб активного репродуктивного віку (16—29

років), що безпосередньо позначається нині на кількості не лише народжених,

а й померлих.

Останніми роками процес зниження народжуваності стрімко прискорився. І

це — вже результат випереджаючого падіння рівня життя родин з дітьми,

розриву між реальними умовами життя та сформованими стандартами, непевності

в майбутньому. Молоді сім’ї дедалі частіше відмовляються від народження не

лише третьої чи другої, а й єдиної дитини. 2000 року народжуваність була

вдвічі нижчою від необхідної для простого відтворення населення. Так,

зниження народжуваності характерне для всіх без винятку країн Європи, однак

саме в Україні населення пояснює своє небажання мати дітей (останнім часом

це стосується навіть єдиної дитини) низьким життєвим рівнем.

Психологічне неприйняття економічної нерівності. Хай там які важливі

середні показники, але повної картини вони не дають. За інших рівних умов

бідність прямо пропорційна ступеню майнового розшарування громадян. Якщо

значна частина ресурсів (грошових, земельних або якихось інших)

концентрується в руках відносно нечисленної групи населення, то іншим

залишається мало.

Взагалі, відсутність економічної нерівності так само небезпечна для

суспільства, як і її надмірність. Саме наявність заможних людей — за умови,

звісно, що широкі верстви населення вірять у «праведність» їхнього

добробуту — є важливим стимулом до активізації життєвої позиції, прагнення

максимально використовувати наявні шанси, є тим орієнтиром, до якого

прагне, приміром, пересічний американець, намагаючись одержати хорошу

освіту, хорошу роботу, відкладаючи частину своїх доходів і т.п. Якщо ж у

суспільстві переважає прагнення забезпечити повну рівність для всіх, тим

самим провокуються утриманські настрої, знижується мотивація інтенсивної

трудової діяльності й зайнятості взагалі. Усе це, зрештою, спричиняє значне

збільшення невиправданих витрат, додаткове навантаження на бюджет і т.п.

|[pic] | |

І в цьому контексті проблема майнового розшарування в Україні набуває

особливого звучання. Сам по собі рівень економічної нерівності в країні

(принаймні, за офіційними даними) не надто високий — він більш-менш

відповідає стандартам інших країн із перехідною економікою. Але при цьому,

згідно з результатами опитування 2009 респондентів віком 18 років і більше,

проведеного в грудні 2000 року в усіх регіонах країни Українським

інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», наші

співгромадяни переконані в кримінальному походженні значної частини

існуючих сьогодні капіталів. Цим зумовлене масове неприйняття у своєму

середовищі багатих людей, очікування серед загалу конфліктів між багатими й

бідними та прагнення покарати тих, хто зумів сколотити багатство. За таких

умов навіть не дуже значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки.

Впадає в око й відсутність у країні «середнього класу», котрий є

основним компонентом соціальної стабільності та прогресу. Представники

цілого ряду фахових груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), які ще на

початку перехідного періоду мали середні за національними стандартами

доходи й відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, нині здебільшого

опинилися серед «нових бідних». А перехід значної частини високоосвічених

людей з високими соціальними орієнтирами до групи, доходи котрої нижчі (чи

трохи вищі) за межу бідності, може мати серйозні ускладнення. Маючи високий

інтелектуальний рівень, такі люди істотно (хоча й не завжди очевидно)

впливають на суспільну психологію, і їхня незадоволеність характером

соціально-економічного розвитку, неминуча в умовах різкого падіння

особистого рівня життя й соціального статусу, неодмінно позначається на

соціальній ситуації.

Стосовно «нового середнього класу», появу якого пов’язували з

реформуванням економіки, зокрема з приватизацією, то ця верства — за

оцінками Інституту соціальних досліджень, близько 25% — ще зовсім невелика

й не справляє належного впливу на розвиток суспільства.

Багатий і бідний вважають себе… бідними. Серед різноманітних форм

бідності надзвичайно важлива так звана суб’єктивна бідність, визначена за

само ідентифікацією. Важливість ця обумовлена її безпосереднім зв’язком із

маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями. Саме суб’єктивна

бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню

економічної активності, ініціативи, прагненню до додаткових заробітків, до

само зайнятості чи підприємництва. А це, в свою чергу, провокує готовність

до сприйняття деструктивних ідей і протиправних дій. Адже, втрачаючи віру у

власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, чиїсь вказівки й урешті

скоряється будь-якій політичній силі, яка належним чином натискає на

больові точки.

Відповідно до даних 26 обстежень, проведених у 1994—2000 роках

Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний

моніторинг», 75% населення вважають, що вони живуть гірше, ніж пересічна

українська родина. А за даними загальнонаціонального соціологічного

моніторингу, протягом уже восьми років здійснюваного вченими Інституту

соціології НАН України, 2000 року 65% населення вважали себе бідними (1994

року таких було 47%). При цьому межу бідності в грошовому еквіваленті самі

опитані визначають навіть нижче від мінімальної пенсії чи мінімальної

зарплати й межі, розрахованої, виходячи з результатів наукових досліджень.

|[pic] | |

Критерії та межа бідності. Хай там який загальний рівень життя населення

країни, завжди є частина людей, котрій живеться значно гірше. Таких людей

вважають бідними за національними стандартами. І ясна річ, що бідні,

приміром, у Швейцарії чи США, можуть бути цілком забезпеченими за

стандартами України, а наші бідняки живуть зовсім непогано порівняно з

більшістю населення Ефіопії.

Взагалі, визначення межі бідності — питання не стільки економічне,

скільки політичне. Звісно, не можна ігнорувати можливості бюджету надавати

матеріальну підтримку незаможним членам суспільства. Але головну,

визначальну роль відіграють діючі в суспільстві установки. Приміром,

ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію населення на власні

сили й дуже обмежену допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована

модель, навпаки, поширює опіку на значно ширші верстви. У цьому контексті

встановлення офіційної межі бідності в Україні набуває особливої ваги.

То скільки ж насправді бідних в Україні і хто вони? Відповідно до

прийнятих у світі критеріїв, майже 28% українського населення слід

кваліфікувати як бідних — ці люди страждають від недостатнього споживання

продуктів харчування, вони не можуть придбати необхідний одяг і взуття,

обмежуються найдешевшими й не завжди ефективними ліками. Глибина бідності

становить 21,5%, тобто в середньому витрати бідняків на 21,5% нижчі від

вирахуваної, виходячи з обраного критерію, межі бідності — 75% середніх

сукупних витрат у розрахунку на одного члена родини (табл. 2). Причому

використані критерії спираються лише на поточне споживання й не враховують

можливості заміни меблів, побутової техніки, ремонту житла тощо.

|[pic] | |

Проте річ не тільки в тому, скільки людей бідує, хоч і це, звісно,

дуже важливо. Річ ще й у тім, наскільки ці люди бідні. Що можуть вони

купити на свої доходи? Як захищені їхні діти? Чи можуть вони здобути

Страницы: 1, 2, 3