яких вони мають розрахункові рахунки. Розрахунки про­водять за такими

правилами:

1) платежі здійснюються, як правило, після відванта ження товароматеріальних

цінностей або виконання робіт

2) за дорученням платника;

3) за рахунок власних коштів платника або в окремих випадках за рахунок

кредиту банку;

4) сума спочатку списується з рахунку платника, а потім зараховується на

рахунок постачальника. Виняток становлять розрахунки чеками у межах окремої

держави

При різноманітності підприємницької діяльності під приємств за умов

планомірно-ринкових відносин організа ція розрахунків виходить з принципу

вільного вибору підприємствами форм розрахунків і закріплення їх у дого­ворах

та невтручання банку у договірні відносини підпри ємств. Такий підхід

поширюється на всі підприємства юридичні та фізичні особи — незалежно від форми

влас ності Кошти з рахунку підприємств списуються за розпо­рядженням власника

рахунку, при чому черговість плат«1 жів визначає карівник

підприємства, якщо інше н° перед бачене законом.

Безготівкові розрахунки здійснюються у таких формах платіжні доручення, чеки,

акредитиви, вимоги-доручення, векселів

За обставин масової заборгованості (при порушенні нормального потоку товарів

та грошей) уряд і Національ­ний банк України організовують масові взаємні

заліки. Але цей елемент адміністративного втручання у роботу банків і

підприємств виправданий лише в екстремальній ситуації Такий же характер має

розпорядження про лише поперед ню оплату товарів, зокрема хлібопродуктів, води,

електро та теплоенергії та ряду послуг, зокрема транспортних.

За домовленістю платник і постачальник можуть про вести між собою взаємне

зарахування заборгованості без посередництва. Найчастіше практикуються

розрахункі платіжними дорученнями платника банкові про перерахо вування певної

суми з його рахунку. Лише платник пови нен вирішувати, чи перераховувати кошти

за товари послуги. Це підвищує відповідальність постачальника зг виконання

договору поставок і посилює економічну неза лежність підприємств.

За домовленістю між підприємствами доручення можуть бути строковими

(наприклад, авансом, або після відвантаження товару, або часткові платежі при

великю угодах), дострокові або відстрочені — без шкоди для фінансового стану

сторін.

Розрахунки акредитивами застосовуються як гарантіє оплати товарів або послуг.

За дорученням платника банк в якому він обслуговується, переводить кошти у

банк, який обслуговує постачальника наперед, а при виконанні умої акредитиву

(наприклад, поставки товару) кошти відразу перераховуються постачальнику.

Акредитив призначається для розрахунків лише з одним постачальником.

Розрахунки вимогами-дорученнями застосовуються для оплати виконаних робіт і

наданих послуг, поставленої зі договором продукції. Вимогу виписує постачальник

чі виконавець робіт і безпосередньо вручає її платникові Платник на цьому ж

документі виписує доручення пр( повну або часткову оплату і здає у банк, який

його обслуговує.

Якщо є підстави для відмови від оплати, то платник їх повідомляє

постачальникові теж безпосередньо. У договор між підприємствами передбачається

відповідальність платника за несвоєчасну оплату вимог-доручень. Ця формі

набуває все більшого поширення. Отже, розрахунки, ще застосовуються між

підприємствами, спрямовані на усунення автоматизму у розрахунках та підвищення

відпові дальності за виконання договорів.

Банки забезпечують обіг ресурсів між підприємствами акумулюючи їх в одних

точках господарського механізму і спрямовуючи в інші. При цьому стимулюють

кредит­них інститутів приводять до поглиблення розвитку грошо­вих і кредитних

відносин. Виникає особливий сектор госпо­дарювання, який пов'язаний з обігом

цінних паперів — фінансовий ринок.

Фінансовий ринок потребує не лише правового регулю­вання обігу цінних

паперів, а й створення організації, яка забезпечувала б цей обіг. Такою

організацією є фондова бір­жа. Фондова біржа — це організований і регулярно

функ­ціонуючий ринок для купівлі та продажу цінних паперів, обов'язковий

елемент регулювання ринку цінних паперів.

Фінансовий ринок умовно можна поділити на дві части­ни: ринок банківських

позичок і ринок цінних паперів. Ринок цінних паперів доповнює систему

банківського кре­диту та взаємодіє з нею. Комерційний банк рідко видає позички

на тривалий час (більше року). Цінні папери дають змогу отримати кошти на

довгий період (на десяти­річчя—облігації) чи у безстрокове користування

(акції).

Завдання ринку цінних паперів полягає у тому, щоб забезпечити більш повне та

швидке переливання за­ощаджень за ціною, яка влаштовує обидві сторони. Для

цього потрібні біржі та діючі на ринку цінних паперів посередники.

Біржа — це організований ринок цінних паперів, який функціонує на

підставі офіційно зареєстрованих правил ведення торгівлі, де угоди про

розміщення та купівлю-про­даж цінних паперів здійснюються обмеженою кількістю

біржових посередників. Емітентами (емітент — організа­ція чи підприємство, що

випускає в обіг гроші або цінні папери) на ринку цінних паперів виступають

приватні на­ціональні, державні національні, приватні та державні іноземні

організації.

Усі цінні папери, які обертаються на ринку, можна поділити на три групи:

акції, облігації та спеціальні цінні папери. Щодо надійності інвестицій та

стабільності при­пливу доходу найбільш якісними вважаються державні облігації,

особливо короткострокові скарбничі векселі. По­тім ідуть приватні облігації й

акції крупних компаній, які регулярно виплачують дивіденди. Найменш надійними в

акції, що випускаються тільки що створеними, невідомими фірмами.

Розглядаючи сучасну інституціональну структуру рин­ків цінних паперів, слід

виділити чотири категорії учасни­ків операцій: комерційні банки; інвестиційні

(торговельні) банки; власне біржові фірми та кредитно-фінансові організації,

які об'єднані під назвою «інституціональні інвестори» (страхові компанії,

пенсійні та інвестиційні фонди).

У різних країнах співвідношення сил між ними різне. Воно залежить від рівня

розвитку ринків та від юридичних відмінностей у законодавствах. Так, у

державах, де комер­ційні банки мають право здійснювати операції із всіма видами

цінних паперів, наприклад у ФРН, інвестиційні банки не відіграють значної ролі.

Кошти, що мобілізуються пенсійними фондами, страхо­вими компаніями та іншими

організаціями, надходять на ринок цінних паперів, де вони використовуються у

тому числі й інвестиційними банками чи біржовими фірмами (біржовою фірмою

називають брокерську фірму, яка купи­ла місце на біржі) переважно для придбання

акцій, обліга­цій чи інших фондових цінностей. У деяких випадках ці кошти

передаються на управління у комерційні банки, спільні інвестиційні фірми.

Частина вільних грошових надходжень населення потрапляє відразу на ринок цінних

паперів, коли власник коштів віддає свої розпорядження біржовій фірмі щодо

кожної операції.

Залежно від значення, яке має ринок цінних паперів в економіці, його можна

поділити на два види: первинний і вторинний. Первинний — це ринок, на якому

розміщую­ться вперше випущені папери. Тут відбуваються мобіліза­ція грошових

коштів акціонерними товариствами та запози­чення їх державою. Первинний ринок

включає інвестиційні та комерційні банки, через які акціонерні товариства і

держава здійснюють розміщення своїх паперів.

Вторинний ринок — це ринок, на якому продаються і купуються випущені раніше

цінні папери. Тут відбува­ється зміна власника цих паперів. З погляду

організації вторинний ринок поділяється на централізований і

децент­ралізований. Формою централізованого ринку цінних папе­рів є фондова

біржа, на якій постійно обертаються цінні папери, але не всі, а лише ті що

допущенні до обігу біржовими комітетами.

Децентралізований — це ринок, на якому обертаються як допущені, так і

недопущені до обігу на фондових біржах цінні папери. Цей ринок складається із

значної кількості брокерсько-дилерських фірм, розкиданих по всій території, які

здійснюють між собою зв'язки за допомогою телефон­но-телеграфної мережі та

пошти. До них належать і комерційні банки, оскільки багато з них займаються

анало­гічними операціями з цінними паперами.

5.1. Сучасні тенденції в функціонуванні ринку цінних паперів.

Для сучасних ринків цінних паперів характерним є досить великий обсяг угод,

які укладаються поза біржею, і це становить позабіржовий обіг. Це зумовлене

існуючою у багатьох країнах системою високих фінансових комісій й обмежувальною

практикою прийняття акцій до котування, високою вартістю послуг біржі,

необхідністю сплачува­ти комісію та збори, монополізацією членства біржі. Отже,

сучасний ринок паперів складається з біржового обігу із зареєстрованими і

незареєстрованими на біржі цінними паперами, а також позабіржевого обігу. У

свою чергу позабіржовий обіг ділиться на організований та неорга­нізований.

Організований обіг перебуває, як правило, під контро­лем саморегульованих

органів, членами яких є посередни­ки цих ринків. У більшості країн провідну

роль у здійснен­ні позабіржових операцій відіграють біржові брокери.

Позабіржовий та біржовий ринки певною мірою про­тистоять один одному, проте

водночас взаємно доповнюють один одного. Таке протиріччя виникає через те, що,

викону­ючи загальну функцію торгівлі та обігу цінних паперів, вони керуються

специфічними методами їх відбору та реалізації. Позабіржовий обіг, як правило,

охоплює лише нові випуски цінних паперів і головним чином розміщення облігацій

торговельно-промислових корпорацій. Останні вступають у безпосередній контакт

через інвестиційні бан­ки, банкірські будинки з кредитно-фінансовими

інститута­ми, які придбали ці цінні папери, навпаки, на біржі котуються старі

випуски цінних паперів і переважно акції торговельно-промислових корпорацій.

Якщо через позабіржовий обіг здійснюється в основному фінансування

відтворювального процесу, то на біржі за допомогою скупову­вання акцій

відбувається контроль над корпораціями та фірмами, йде формування контролю та

його перерозподіл між різними фінансовими групами. Біржа здійснює також

відповідну частину фінансування в основному через дріб­ного та середнього

вкладника.

Особливість біржі полягає в тому, що тут активніше діє індивідуальний

вкладник, хоча йде процес монополізації операцій кредитно-фінансовими

інститутами. Навпаки, на позабіржовому ринку діє колективний вкладник в особі

крупних кредитно-фінансових інститутів, передусім комер­ційних банків і

страхових компаній. Особливість позабір-жового ринку полягає й у тому, що через

нього проходять нові випуски облігацій, які при їх наступній купівлі та

перекупівлі надходять на фондові біржі. Проте переважна частина нових облігацій

не повертається на біржу і пере­буває у руках (активах) кредитно-фінансових

інститутів.

Основні функції фондових бірж — це: мобілізація та концентрація тимчасово

вільних грошових нагромаджень та заощаджень шляхом продажу цінних паперів

біржови­ми посередниками на первинному і вторинному ринках; кредитування та

фінансування держави і приватного сек­тора шляхом придбання їхніх цінних

паперів на первинно­му ринку, а також біржових спекулянтів і

фінансово-кре­дитних закладів на вторинному ринку; концентрація опе­рацій з

цінними паперами, встановлення цін на них, що відбивають рівень попиту та

пропозиції, а також форму­вання фіктивного капіталу; забезпечення публічності

цін­ний паперів.

Фіксування та публікування біржею цінних паперів на конкретний період дає

змогу акціонерним компаніям і державі розв'язувати питання про умови та

доцільність випуску паперів у той чи інший період. Публічність курсів та

можливість продажу цінних паперів через біржу ство­рює умови для широкого

використання їх як засобу забез­печення банківських позичок. Крім публікації

середніх курсів кожного виду цінних паперів, що обертаються на біржі,

обчислюються та публікуються середні курси акцій відповідних груп компаній, а

також всіх компаній, які зареєстровані на біржі.

Обіг цінних паперів у країнах із соціальне орієнтова­ною ринковою економікою

має розвинуте правове регулю­вання. Наприклад, у США діють федеральні закони

про цінні папери з 1933 р. У всіх штатах існує закон, який встановлює державний

контроль за обігом цінних паперів. Він отримав назву «закон голубого неба». Ним

захищають­ся права власника від спекуляцій, коли покупцеві не пропонують ніякої

реальної цінності. Діють також правила національної Асоціації біржових

маклерів. У ФРН діють федеральні закони про операції з цінними паперами, про

біржі та біржові операції, про порядок зберігання вкладів, зберігання та

придбання цінних паперів і ін. Держава створює спеціальні органи, які

контролюють обіг цінних паперів.

Крім правового забезпечення обігу цінних паперів важ­ливу роль відіграє

технічне забезпечення функціонування фондових бірж. У зв'язку з існуванням у

багатьох країнах відокремлених фондових бірж- і великим значенням для дилерів

котувань на центральній біржі, однією з перших сфер впровадження сучасних

засобів передачі й обробки інформації стало об'єднання ринків цінних паперів

єдини­ми системами електронного зв'язку. Біржі Швейцарії об'єднані за допомогою

електроніки (візуальних і комп'ю­терних систем) так, що замовлення, яке

надходить, вико­нується на будь-якій з бірж з урахуванням найбільш сприятливих

котувань. З весни "1986 р. чотири діючі біржі Гонконга об'єднані

комп'ютеризованою системою і фактич­но є зараз однією фондовою біржею.

Аналогічні процеси відбуваються у Канаді, Австралії та ін. державах.

Сучасна біржа — це сучасний комп'ютерний центр, який має засоби оперативного

становлять фондо­ві цінності.

Існують різні види фондових цінностей: цінні папери з фіксованим доходом (їх

ще називають борговим зо­бов'язання) ; акції — свідоцтво про участь у капіталі.

Є та­кож їх змішані форми. Цінні папери, будучи фактичним капіталом, не мають

ніякої реальної вартості, їхня ціна чи курс визначається регулярно доходами у

вигляді дивідендів по акціях чи процента по облігаціях, а також позичкового

процента. Біржовий курс цінних паперів зазнає коливань і у кожний момент

залежить від співвідношення між пропозицією цих паперів і попитом на них. Через

фондову біржу відбувається розміщення акцій, облігацій, яке здій­снюється

переважно крупними банками.

Цінні папери з фіксованим доходом — це боргові зо­бов'язання, в яких емітент

зобов'язується виконати відпові­дні дії. Як правило, це зворотна виплата

отриманої грошової суми та процентної винагороди, що встановлю­ється один раз у

рік або на півроку. Поряд з назвою « твердопроцентні цінні папери » вживається

також поняття «рентні Папери», тобто такі, що приносять фіксований доход,

ренту. При отриманні позички йдеться про надання великої суми грошових коштів

"'на тривалий період. Ця позичка не може бути достроково відізвана кредитором.

Є такі різновиди цінних паперів з фіксованим доходом:

1.Державна позичка (позика). Сюди належить позичка уряду на створення

спеціальних фондів.

2. Комунальна позичка. Вона призначена для збалансу­вання державних фінансів

місцевої влади. На емісію таких цінних паперів необхідно отримати дозвіл від

центрального чи земельного (місцевого) уряду, проте останні не зо­бов'язані

надавати гарантії щодо позики. Комунальні облігації мають котування на біржі,

тобто з ними здійсню­ються операції. Крім позик місцеві органи влади можуть

отримувати позичку у спеціальних іпотечних (земельних) банках.

3. Комунальні облігації та заставні листи. Іпотечні банки надають

довгострокові кредити під заставу земель­них ділянок чи під боргове

зобов'язання товариств. Різниця між заставним листом і комунальною позикою

(позич­кою) — у формі їх покриття. Емісія заставних листів рефінансується

відповідними іпотечними кредитами. Кому­нальні облігації не мають іпотечного

покриття.

4. Промислові облігації. Це боргові зобов'язання з фіксованим доходом

промислової компанії. Їх емісія здійсню­ється крупними акціонерними компаніями

та товариствами з обмеженою відповідальністю. Відносна привабливість

промислових облігацій з фіксованим доходом полягає у тому, що вони на відміну

від акцій можуть продаватися за курсом нижчим від їхньої номінальної вартості.

Така знижка з ціни зветься дизажіо. Крім цього, може бути досягнута

домовленість, що погашення облігацій буде здійснюватися не за номіналом, а за

більш високим кур­сом. Так виникає надбавка — ажіо, яка при відповідному

терміні облігації дає додатковий доход.

Промислові облігації не позбавлені недоліків. Фіксова­ний процент по

промислових облігаціях означає для фірми зростання постійних витрат. У кризові

періоди такі витра­ти особливо відчутні для компаній на відміну від

дивіден­дів, які залежно від доходу можуть встановлюватися на більш низькому

рівні.

Дещо подібні до промислових облігацій конверсійні боргові зобов'язання та

опційні позики. Це перехідні до акцій форми цінних паперів з фіксованим

доходом. Їх емісія регулюється відповідними національними законами про

акціонерну справу. Як перший, так і другий цінний папір має твердо фіксований

процент. Відмінність цих цінних паперів від промислової облігації полягає у

тому, що їх купівля пов'язана з можливістю придбати у май­бутньому акції. У

випадку конверсійних боргових зо­бов'язань кредитору надано право обмінювати ці

цінні папери після встановленого строку і за умов оплати ажіо у відповідній

пропорції на акції цієї компанії. Опційні позики та конверсійні зобов'язання,

як і промислові облігації, котуються на біржі, їх курс публікується щоден­но.

Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне зобов'язання векселедавця.

Існує простий вексель і пере-казний. Кожен з них має відповідні реквізити.

Вексель, в якому відсутній будь-який з реквізитів, не має сили, за винятком

передбачених випадків. Порядок викупівлі та обліку векселів визначається

Кабінетом Міністрів.[6]

Акції та їх види. Акції — це номерні цінні папери, документи, що

стверджують членство в акціонерному това­ристві і надають право на отримання

дивіденду. Найчасті­ше у розвинутих країнах вони бувають іменними. Кожна угода

з акціями повинна реєструватись акціонерним това риством чи банком за його

дорученням. Емісія акцій на пред'явника в усіх країнах обмежена. Друкування

акцій здійснюється вузьким колом доручень. Як правило, акції зберігаються у

брокерів чи в інших спеціалізованих конторах. Власник мав лише посвідчення про

кількість акцій. Кількість акцій, випущених компанією, строго фіксована, і

кожна нова емісія повинна бути затверджена її директо­рами або зборами

акціонерів. Іменний характер акції дає змогу компаніям завжди знати, хто є її

акціонерами, на яку адресу надсилати повідомлення про збори акціонерів, номер

рахунку, на який переказувати дивіденди. Акціонер­не товариство може випускати

як один вид акцій з однако­вими правами, так і декілька видів акцій з різними

стату сами. Розрізняють звичайні та привілейовані акції. Звичайні акції дають

своєму власнику право на один голос на зборах акціонерів. Крім цього, власник

звичайної акції має право на отримання частини чистого прибутку, який

роз­поділяється у вигляді дивіденду. При ліквідації акціонерно­го товариства

його претензія на майно є останньою. Він отримує те, що залишається після

сплати боргів і розра­хунку з привілейованими акціонерами.

Привілейовані акції дають власнику право переважного посягання на прибуток і

власність акціонерного товари ства, іноді гарантують фіксований доход (у тому

випадку, якщо товариство отримало чистий прибуток), а також особливі права при

голосуванні, (декілька голосів, право на участь у прийнятті відповідних рішень

на зборах акці­онерів).

Найбільш поширені привілейовані акції з фіксованим доходом, але без права

голосу. Виплата дивідендів по цих акціях не обов'язкова для акціонерного

товариства, її затримка чи невиплата не веде до банкрутства.

Коли виникає необхідність у власному капіталі, привілейовані акції можна

розглядати як прийнятну альтерна тиву звичайним акціям. Наявність фіксованого

дивіденду може служити додатковим стимулом для акумулювання коштів, хоч і за

більш високою ціною, ніж при використан­ні облігацій. Водночас це дає змогу

уникнути обмеження прав голосування власників звичайних акцій. Коли ціни

звичайних акцій низькі, а капітал необхідний, його можна залучити за допомогою

привілейованих акцій, оскільки конвертованість дає змогу перетворити їх у

звичайні акції, які є конвертовані, коли ціни на них підвищилися.

Емісія привілейованих акцій обмежується законом. Так, для їх випуску у ФРН

необхідно отримати спеціаль­ний дозвіл центральних органів. У Франції

власниками акцій, що дають право на два голоси, можуть бути лише громадяни

Франції та члени ЄЕС.

Інвестиційний сертифікат — це частка (участь) у спе ціальному фонді

цінних паперів (інвестиційному фонді) яким керує інвестиційна компанія.

Інвестиційний сертифі­кат не може бути віднесений ні до твердопроцентних цінних

паперів, ні до акцій, хоча по ньому виплачують відповідний доход. Інвестиційний

фонд може бути складе­ний за різними принципами: може включати лише акції

крупних компаній або лише облігації. Основною метою формування такого фонду є

мінімізація курсових дивіденд­них і відповідно процентних ризиків на підставі

широкої диференціації вкладень і виплати власникам інвестиційних сертифікатів

максимальних доходів. Інвестиційні сертифі­кати допущені на біржу лише у

небагатьох країнах, їхні ціни постійно змінюються внаслідок коливання курсів

ак­цій і облігацій, включених в інвестиційний фонд. Інвести ційна політика

фонду спрямована на зниження ризику, наскільки це можливо за даних економічних

умов і на збереження постійно високого рівня прибутків. Одним з елементів

мінімізації ризику є максимально Широка диверсифікація придбання акцій з метою

зниження кризо­вих коливань їхніх курсів.

У сфері діяльності сучасних фондових бірж з'явився ряд нових видів цінних

паперів, що спричинене в основно му необхідністю вдосконалення організаційної

структури фондових ринків. Вони мають вторинний, похідний харак тер щодо акцій

і облігацій. Операції з цими видами цінних паперів дають змогу фондовим біржам

дещо компенсувати втрату своєї ролі у встановленні валютних курсів і цін на

державні цінні папери. До таких нових цінних паперів належать конвертовані

акції й облігації, фючерси, опціони варанти.

Фючерси — це стандартні строкові контракти, укладені між продавцем

(емітентом) і покупцем на здійснення купі­влі-продажу відповідного фінансового

паперу за заздале­гідь фіксованою ціною.

Стандартизація контрактів охоплює всі елементи угод — починаючи від суми,

конкретного виду паперу, умов розрахунків до дати виконання. Оскільки угоди

укла даються на біржі, то вона дає гарантію їх виконання. Для цього існують

спеціальні системи, що передбачають вне­сення страхових депозитів залежно від

руху цін на ринку тих паперів, право на операції з якими отримує покупець

контракту. Як правило, емітент фючерса не має у своєму розпорядженні тих

технічних інструментів, на які він виписує контракт, і фактично здійснює

операцію на різни­цю між фіксованою ціною і тією, яка складеться на ринку на

дату виконання контракту. У зв'язку з цим відповідне поширення отримали

контракти на індекси біржових кур­сів, коли продавець і покупець домовляються

про перера хування відповідної суми залежно від того, який рівень індекса буде

зареєстрований на момент закінчення строку контракту. Корпорації та банки

широко використовують фінансові фючерси для регулювання своїх активів і

паси­вів. Необхідність такого регулювання зумовлена тим, що за сучасних умов

лише теоретично існує можливість повного збалансування активів і пасивів за

строками здійснення операцій, процентними ставками та видами валют. А тому

завданням регулювання активів і пасивів є передусім врахування ризиків і

підтримка їх на рівні, сприятливому для даної організації.

Опціонн відрізняються від фючерсів тим, що вони передбачають право, а не

зобов'язання на проведення тієї чи іншої операції, якою користується покупець

опціону. Він обмежує вплив на свої активи і пасиви негативного руху ринкових

показників сумою, сплаченою за контракт. Водночас така операція дає йому змогу

отримати додаткові прибутки, якщо умови на ринку зміняться на його ко­ристь.

Основні види опціонів виписуються на акції, індекси їх курсів, валюти, а

фючерси — на процентні ставки, тобто на цінні папери з фіксованим доходом, чи

на строкові депозити. Як і у фючерсних контрактах, існує велика кількість

різновидів опціонів. Можливе комбінування опці онів і фючерсів. Проте

індивідуальність опціонів пере­шкоджає їх широкому впровадженню, що істотно

обмежує їх ліквідність, а тому і можливість використання для страхування

ринкового ризику.

Одним з різновидів опціонів є варанти, що надають їх власнику право

на придбання певних фондових цінностей їх відрізняє від опціону більш тривалий

строк, а також той факт, що опціон звичайно випускається на існуючий актив

В останні роки варанти все частіше випускаються з облігаціями, що зробило

останні більш привабливими в очах інвесторів. Купуючи облігацію, вкладник

фактично видає кредит, який при його ефективному використанні повинен принести

прибутки, достатні для сплати процентів і дивідендів. Результатом може

виявитися підвищення курсів акцій даної корпорації, яке інвестор може

реалізу­вати двояко,— або шляхом продажу варанта на ринку, або придбанням акції

за ціною нижчою від ринкової.

Конвертовані облігації відрізняються від облігацій з варантами тим, що

їх власник не може продати право придбання акції за фіксованою ціною на ринку

окремо від облігації.

Організація біржі та біржові операції. За формою організації біржі бувають

акціонерними товариствами або публічно-правовими інститутами. В останніх

приміщення для біржових операцій належить державі, а члени біржі призначаються

урядовими органами. Проте, незалежно від форми організації, спільним для всіх

бірж є, по-перше, те, що правом торгівлі на біржі користуються лише її члени.

Всі, хто не є членом біржі, можуть купувати, продавати цінні папери лише через

членів біржі чи під їх наглядом; по-друге, кількість членів біржі строго

обмежена. Вона може бути збільшена лише за рішенням біржовиків, якщо біржа є

акціонерною компанією, або урядовими органами, які призначають біржовиків, коли

біржа є публічно-право­вою; по-третє, члени біржі при укладанні угоди з цінними

паперами діють як приватні підприємці.

Доступ у приміщення біржі мають лише ті особи, для яких біржові угоди є

професією. Вони повинні бути офіцій­но зареєстровані на бірж. На кожній біржі є

особлива галерея для спостерігачів за біржовими операціями, куди відкритий

вільний доступ для відвідувачів. Той, хто має намір здійснити на біржі угоду на

купівлю чи продаж цінних паперів, повинен звернутися до біржового посеред­ника,

який має право здійснювати такі операції. Ним може бути маклер, біржовий

торговець, брокер, джоббер, дилер чи інший комерсант, що визначається статутом

біржі. Хто і які види операцій може здійснювати на біржі, залежить від

особливостей економіки та законодавства окремих держав.

Маклери — це державні службовці, приведені до прися­ги, відповідно до

якої вони не повинні здійснювати біржові операції на свій кошт і не можуть

брати участь у будь-якій комерційній фірмі. Маклери виступають посередниками у

біржових угодах з метою встановлення офіційного курсу вотування. Існують і так

звані вільні (приватні) маклери. Вони діють на біржі самостійно і конкурують з

біржовими агентами банків. Маклери здійснюють різні види угод. Крім них, на

біржі є спеціальні представники банків.

Вони виконують операції за свій кошт, тобто укладають угоди від імені і за

кошти свого банку, а також виступають комісіонерами при здійсненні операцій для

клієнтів банку. Біржові агенти банків та їх допоміжний персонал станов­лять

більшість учасників біржі. Вільних маклерів і біржо­вих представників банків ще

називають «кулісою» біржі.

Для отримання заявки на біржову операцію як мінімум повинні бути представлені

такі документи: точні назви цінних паперів та ціна, за якою повинна бути

здійснена угода. При зазначенні ціни слід підкреслити, чи є вона твердою, тобто

лімітованою, чи допускає деякі відхилення.

Лімітована цінова заявка означає, що у дорученні банку закладається ціна, яку

не можна перевищити при угоді про купівлю цінних паперів чи знизити при їх

продажу. Якщо банк чи маклер отримав нелімітоване замовлення, то це означає, що

доручення буде виконано залежно від співвідношення попиту та пропозиції на

біржі

В угодах на купівлю цінних паперів зазначається, що операцію слід здійснювати

за найнижними цінами. При продажі клієнт визначає, що цінні папери повинні бути

продані за максимально високою ціною.

До обов'язкових характеристик заявки на здійснення біржової операції належить

термін її дії. Можливі різні варіанти. Наприклад, «діє лише на сьогодні», «діє

до кінця місяця». Потім зазначається біржа, де слід виконувати операції. Вибір

місця угоди може бути покладений на банк.

У зв'язку з тим, що заявки на продаж і купівлю цінних паперів, які надходять

щоденно у крупні банки, досягають значних обсягів, кредитні інститути створюють

у своїх відділеннях спеціальні відділи для здійснення комісійних операцій за

дорученнями клієнтів. Банківські службовці, які консультують клієнтів про

варіанти інвестування гро шових засобів, повинні мати особливо високу

Однак поки ще не завершено втілення в життя економічних методів впливу банків

на роботу підприємств. Головний наслідок кредитної рефор­ми - злам

монополістичних тенденцій. Навіть після утво­рення спеціалізованих банків, які

підірвали «абсолютну» монополію Держбанку, зберігалася галузева кредитна

мо­нополія: підприємство не обирало не лише виду банку, навіть і відділення, в

якому могло відкрити розрахунковий рахунок. У центрі уваги перебували не

суб'єкти, а об'єкти кредитування. Процентні ставки також регулювались

адмі­ністративними методами.

Важлива роль у налагодженні ділової активності під­приємств суверенної

України належатиме утвореному у 1991 р. Національному банку України. Його

діяльність регулюється законом України, прийнятим у березні 1991 р. Будучи

підзвітним лише Верховній Раді України, він має право законодавчої ініціативи.

Своє монопольне право ви­пускати грошові знаки та направляти їх в обіг

Національ­ний банк поєднує з операціями, які він проводить з резервними фондами

та з касовим обслуговуванням комерційних банків, з купівлею та продажем

державних цінних паперів та іноземної валюти, з визначенням курсу національної

валюти щодо валют інших країн. Свій вплив на діяльність підприємств він

здійснює через обслуговування комерцій­них та інших банків, у ході якого

проводить відповідну грошово-кредитну політику. Дозвіл на створення комерцій

них банків та на діяльність на території України іноземних банків він дає

шляхом їх реєстрації. У процесі становлення власної фінансово-кредитної системи

та власної валюти роль Національного банку України особливо відповідальна.

Він почав її з впровадження у січні 1992 р. багаторазових купонів, які

повинні стати щаблем на шляху впровадження українських конвертованих грошей.

Наприкінці 1992 р. Україна вийшла з рубльової зони країн СНД, а у лютому 1993

р. впроваджено часткову конвертованість українського карбованця. Проте у цілому

вплив Національного банку України на стабілізацію еконо­міки та подолання

гіперінфляції поки що слабкий.

Банківська система України ще перебуває в стані становлення, причому цей

процес відстає від потреб реформування економіки. У цьому виявляється

взаємозалежність всієї економічної системи та системи банків, яка є «нерво­вою

системою» господарського механізму. Основною причиною слабкості системи банків

є не стільки сучасні інфляційні процеси (це зовнішній прояв, який у свою чергу

посилюється діяльністю банків), скільки економічна криза спад виробництва,

розрив традиційних господарських зв'язків як із зарубіжжям, так й у межах

України. Лібералізація та безконтрольне зростання цін спричинили велику нестачу

оборотних засобів і коштів для інвестицій, які практично, припинилися. Це у

свою чергу спричинило масові неплатежі, гіпертрофовану потребу у кредитних

ресурсах. Виникла суперечність: без дешевих кредитів не можливо здійснити

структурної перебудови у народному господарстві України і конверсії підприємств

військової промисловості, відродити інвестиції, насамперед у прогресивні

технології, не можуть «стати на ноги» малі приват­ний і кооперативні

підприємства, отже, неможливо наситити внутрішній ринок товарами. Але гостра

потреба в кредитиих ресурсах зумовлює властиве для кризової ситуації непомірне

зростання процентних ставок.

Ще одна суперечність: ліквідація державної монополії у банківській справі

єдиного у країні державного банку шляхом відродження спеціалізованих (але все ж

за фор­мою власності державних) банків, а пізніше перетворення їх у комерційні

банки та виникнення численних акціонер­них і приватних банків створюють

сприятливі умови для здорової конкуренції у банківській справі як основи

поліп­шення кредитного та розрахункового обслуговування під­приємств усіх форм

власності. Але більшість з них — малі банки, їх статутний фонд не дає їм змоги

надавати кредити у великих розмірах, потрібні для інвестицій у підприємствах

базових галузей. Адже банк має право надавати кредит клієнту не більший, ніж у

розмірі половини його статутного фонду. Отже, чим більше буде утворюватися

малих банків, тим гострішою ставатиме проблема кредитування великих

підприємств, розукрупнення яких не завжди доцільне. Ставиться питан­ня, щоб

мінімальний статутний фонд комерційних банків збільшити з 50 до 500 млн. крб.

За таких умов багато новостворених комерційних банків будуть або закриватись

або -об'єднуватись, що у свою чергу може привести до олігопольних і навіть

монопольних процесів.

Водночас в Україні об'єктивно відбуватиметься збли­ження та переплетення

банків з господарськими структу­рами, з одного боку, як засновників і

акціонерів комерцій­них банків, а з іншого — банки стають акціонерами

під­приємств. Лише за таких умов, що повсюдно мають місце у ринковій економіці,

комерційні банки будуть зацікавлені не просто отримувати проценти та

збагатитися на кризо­вий ситуації в економіці, а домагатися процвітання

під­приємств.

В Україні відбувається відродження фондових бірж, які активно впливали на

економіку до революції. Верховна Рада України прийняла 18 червня 1991 р.

постанову про порядок введення в дію закону “Про цінні папери і фондо­ву біржу”

2. Економіка України // №№ 1-12, 1996 – 1998.

3. Основи економічних вчень. За ред. Гуріна В.І. Л.:, 1996.

4. Основи економічної теорії. За ред. Ватаманюка С. (Т.1, 2), К.:, 1997.

5. Основи економічної теорії. За ред. Мочерного С.В. К.:, 1997.

6. Пиндайк "Экономика", М.:, 1993.

7. Політекономія. За ред. Купріяна Р.Б. К.:, 1994.

8. С.Брю,Р.Макконнелл "Экономикс" (в 2-х томах) 1993г.

9. Фінанси України. // №№ 1-10, 1999.

10. Хайман "Современная экономика: анализ и применение" (в 2-х томах), М.:,