золото, стало очевидним, що як покупцям, так і продавцям незручно та небезпечно

перевозити, важити та провіряти на чистоту золото. Тому в практику ввійшло

правило віддавати золото на зберігання ювелірам, які мали підвали, або

спеціальні місця, які були готові за певну плату надати їх. Отримавши золотий

вклад, ювеліри видавали квитанцію. Невдовзі товари почали обмінювати на

квитанції ювелірів, і квитанції перетворились в ранню форму паперових грошей.

Але ювеліри, побачивши, що люди готові приймати квитанції в якості паперових

грошей, почали видавати квитанції під неіснуючий золотий запас. Так зародилася

банківська система (система часткових резервів).

В такій системі банки можуть створювати гроші. Хоча золото зараз не

використовується для підтримки грошової пропозиції, банківське кредитування

сьогодні обмежується кількістю резервів, які банк вважає за необхідне або

зобов’язується в юридичному порядку утримувати.

Банки, які діють на основі часткових резервів вразливі перед банківською

панікою або “напливу” вимог. Убеспечення від “напливу” вимог в банку – основна

причина жорсткого контролю банківської системи.

Банківська справа – це специфічна підприємницька діяльність. Банки – це

кредитно-фінансові установи, головне призначення яких акумулювати тимчасово

вільні грошові кошти підприємств, населення та бюджетних установ і надавати їх

у кредит своїм кліємтам та обслуговувати грошовий обіг.

Банки існували у середні віки в Італії (слово banko з італійської означає

“лавка”, “конторка”, за якою працювали міняйли грошей). Сучасні банки набули

поширення у всьому світі. Вони є переважно акціонерними товариствами. Їх

власний капітал служить основою для здійснення фінансових операцій, але

основним джерелом кредитів є кошти клієнтів, що зберігаються на рахунках у

банках. З того часу, як банки почали роздавати кредити переважно за рахунок

коштів вкладників, розвинулося банківське підприємництво. Безпосередньою метою

їх діяльності є отримання прибутку від своїх операцій, основним джерелом якого

є банківський процент. Першоосновою процента є додатковий продукт, створений у

виробництві, а на поверхні прибуток банків виступає переважно як різниця між

сумою процентів, отриманих банком за надані кредити і виплачених по внесках

клієнтів. Роль банків виявляється в їх функціях.

Банківська система України знаходиться в стані формування та пошуку

оптимальних форм праці. в Україні існує система комерційних банків, яка

контролюється центральним банком країни – Національним Банком. Комерційні банки

України працюють з фізичними та юридичними особами, надають кредити, проводять

операції на фінанових ринках, та ринках цінних паперів, виступають

посередниками при розрахунках між підприємствами та державами. Стабільність

банківської системи України визначає стабільність та ріст не тільки

кредитно-фінансової системи, але й економіки вцілому.

Саме тому ця робота є актуальною. Я намагатимусь висвітлити основні тенденції

розвитку банківської системи України, показати переваги та недоліки існуючої

кредитно-фінансової системи та основні види діяльності комерційних банків.

Основним методами аналізу діяльнсті роботи комерційних банків України є:

статистичний, індуктивно-логічний. При написанні роботи вткористовувалась

політики та грошового обігу. До основних функцій банків належать:

кредитування підприємств, держави, приватних осіб та операції з цінними

паперами;

регулювання грошового обігу;

залучення тимчасово вільних грошових коштів, нагромаджень і перетворення їх у

позич­ковий капітал;

здійснення грошових розрахунків та платежів у господарстві;

випуск кредитних засобів обігу (депозитно-чекова емісія);

консультації і надання економічної та фінансової інформації.

Особливо важлива функція банків — їхня здатність «робити гроші», інакше

кажучи — розширювати кредитні ресурси народного господарства. Банки називають

«фаб­риками кредиту». Справа у тому, що кредит відбиває рух позичкового

капіталу (Г — Г"), який відокремлюється від кругообігу промислового капіталу

(Т'— Г') і набуває са­мостійного руху. Надаючи позичку під боргові

зобов'язан­ня своїх клієнтів (забезпечені товаро-матеріальними цін­ностями, які

не є грішми) банк зараховує її на рахунок позичальників і тим створює

можливість надходження в обіг нових сум грошей. Якщо кожен окремий банк може

видати позичку, що перевищує розмір обов'язкового резер­ву (наприклад, при

вкладі 100 дол.: 100—20=80), то вся банківська система на основі вкладу 100

дол. може видати позичок на суму у кілька разів більшу (за принципом

мультиплікатора), оскільки позички, отримані в одному банку, у ході

народногосподарського кругообігу ресурсів потрапляють в інший банк у вигляді

вкладів і знову виступають джерелом надання кредитів. Отже, дуже важ­лива роль

кожного окремого банку, а ще важливіша — всієї банківської системи.

За сучасних умов спостерігається два протилежні про­цеси — універсалізація

банків і поряд з нею їх спеціаліза­ція. В їх основі лежать концентрація

виробництва (і відпо­відно банківського обслуговування) та паралельне

утво­рення малих, спеціалізованих підприємств.

Банки можна поділити на:

а) центральні емісійні;

б) комерційні депозитні;

в) інвестиційні;

г) ощадні;

д) банки спеціального призначення (наприклад, іпотечні,

зовнішньо­торговельні, страхові, пенсійні фонди).

У сукупності всі види банків складають кредитну систе­му як взаємозв'язок

фінансово-кредитних установ. Для неї за сучасних умов характерні концентрація

та злиття з промисловим капіталом, а також інтернаціоналізація та створення

міжнародних банківських систем. Кредитна си­стема характеризується конкуренцією

як між різними вида­ми банків та інших кредитних установ, так і між банка­ми

одного виду (наприклад, комерційними), що позитивно впливає на кредитне і

розрахункове обслуговування гос­подарств.

Серцевиною кредитної системи є центральні (національні) банки. Вони або з

самого початку виникали як державні, або були націоналізовані, переважно після

кризи 30-х років чи після другої світової війни. У США феде­ральна система

банків і у Швейцарії національні банки формально не належать державі. Проте

вони строго дотри­муються інструкцій державних органів щодо регулювання

грошового обігу. Національні банки у суверенних держа­вах, що утворилися на

базі колишнього СРСР, створюють­ся після проголошення їх незалежності на базі

Державного банку колишнього СРСР.[7]

Функції центральних (національних) банків істотно відрізняються від функцій

комерційних (чи спеціалізова­них). Основні з них такі: 1) емісія кредитних

грошей та вилучення грошей з обігу; 2) акумуляція та збереження касових

резервів інших кредитних установ; 3) збереження офіційних золото-валютних

резервів; 4) надання кредитів і виконання розрахункових операцій для урядових

органів; 5) здійснення розрахунків і перевідних операцій для ко­мерційних

банків; 6) грошово-кредитне регулювання еко­номіки; 7) контроль за діяльністю

кредитних установ; 8) надання ліцензій на операції із зарубіжною валютою; 9)

обслуговування державного боргу країни.

Отже, центральні емісійні банки у більшості країн виконують роль емісійного,

відповідального за грошове господарство, і кредитного центру, а також роль

касира держави і «банку банків». Вони є «кредиторами» останньої інстанції,

тобто до них комерційні банки звертаються по допомогу у тому випадку, коли

вичерпані всі інші способи мобілізації кредитних ресурсів. З підприємствами та

скуповування у них цінних паперів та переоблік (дисконт) векселів, виданих

підприємствами і прийнятими на облік (для забезпечення кредиту) комер­ційними

банками. При цьому центральний банк регулює процентну ставку.

Грошово-кредитна політика центральних банків — це сукупність заходів,

спрямованих на зміну грошової маси в обігу, обсягів кредиту й емісії, або на їх

обмеження — за­лежно від стану економіки. Емісія здійснюється, коли потрібно

подолати спад в економіці, а її обмеження — під час промислового піднесення,

щоб не допускати «перегрі­ву» економіки.

Мета грошово-кредитної політики центрального бан­ку, — створити сприятливі

умови для зайнятості робочої сили, стримування інфляції, регулювання темпів

економічного зростання та збалансованості народного господарства і платіжного

фонду.

Серед методів грошово-кредитної політики важливе міс­це посідає дисконтна

політика, пов'язана з купівлею вексе­лів. Це найстаріший метод кредитного

регулювання. Зни­ження дисконтної ставки центрального банку стимулює комерційні

банки розширювати кредитування підприємств, а підвищення — навпаки. Продаж

цінних паперів цент­ральним банком означає зменшення сум на резервних рахунках

і звуження кредитування комерційними банками своїх клієнтів.

Грошово-кредитна політика центральних банків не по­збавлена суперечностей.

Адже коли для підвищення ділової активності банк піднімає дисконтну ставку, щоб

сприяти припливу грошового капіталу з-за кордону, то подорожчання кредиту

гальмує зростання виробництва і пожвавлення внутрішньої ділової активності.

Центральний банк впливає на процес кредитування у народному господарстві

також шляхом відкриття спеці­альних резервних рахунків комерційних банків, на

яких вони зобов'язані розміщати депозити (вклади). Розміри останніх (у %)

залежать від того, які вклади своїх клієнтів мобілізував комерційний банк. Ці

депозити є резервом для розширення кредитування, якщо цього потребує

кон'юнк­тура розвитку народного господарства, і страховим фон­дом для

комерційних банків від банкрутства.

Центральний банк не може бути конкурентом комер­ційних банків. Його головна

мета — забезпечувати стабіль­ність грошового обігу та регулювати кредитні

відносини. Заслуговує на увагу досвід взаємозв'язку з комерційними банками у

Великобританії. Банк Англії ставиться до своїх банків з турботою, але й

вимогливо. Його керуючий кожно­го тижня зустрічається з президентами різних

кредитних, промислових і торговельних асоціацій. Отже, центральні банки

застосовують і адміністративні санкції (різні обме­ження) до комерційних

банків, але впливають на їх кре­дитну політику переважно економічними методами

товариства або на пайових засадах і є кредитними установами універсального

характеру. Їх часто називають «фінансовими універмагами» або «супермаркетами

кредиту». Вони пов'язані з усіма сфера­ми та фазами відтворення. Характерна

риса комерційних банків — повна самостійність підприємств у сфері торгівлі

позичковим капіталом. Вони не обмежені централізовано виданими інструкціями з

кредитування та проведення ін ших операцій, проводять кредитну політику на свій

страх і ризик, що сприяє оперативному впливу банків на економіку. Однак це не

означає, що комерційні банки діють безконтрольно. Зокрема, у США комерційні

банки належать до найбільш контрольованої сфери підприємницької діяльності.

Основою такого контролю є спеціальне законодавство й антимонопольні закони. Щоб

обмежити створення великої кількості «слабких» банків, які можуть легко

банкрутувати і викликати «ланцюгову реакцію банкрутств» серед своїх клієнтів,

держави встановлюють до сить високі квоти на їх статутний капітал. Крім того,

центральний банк визначає для комерційних банків розмір обов'язкових резервів,

які у більшості випадків зберігають­ся у центральному банку, розмір граничного

ризику на одного позичальника (встановлюється певний відсоток від загальної

суми власних коштів банку). Так забезпечується ліквідність комерційного банку,

тобто його здатність у кожен певний момент задовольнити вимоги вкладників на

готівку. Уряд, центральний банк і страхові компанії (за допомогою спеціального

страхування) гарантують, що комерційні банки забезпечать збереження коштів

своїх клі­єнтів.[10]

Кошти комерційних банків складаються з власних, залучених і імітованих.

Власні - це акціонерний капітал, мобілізований шляхом продажу акцій на ринку

цінних паперів, і резервний капітал, що утворюється з відрахувань від поточного

прибутку. Резервний капітал призначе­ний для покриття непередбачених збитків та

втрат від падіння курсів цінних паперів. Крім того, у комерційних банках є

рахунок нерозподіленого прибутку, який згодом буде або розподілений серед

акціонерів у формі дивідендів, або зарахований у резерв.

Основні ресурси комерційного банку - це залучені кошти, депозити (вклади)

клієнтів. Клієнти вносять свої кошти у вигляді депозитів до вимоги або

строкових. Останні часто оформляються у вигляді сертифікатів. Зокрема, у США

вони випускаються вартістю від 100 тис. дол. і більше.[2]

Емітовані фонди як джерело ресурсів комерційного банку утворюються при

акцепті (згоді) банку на оплату грошових документів та при авалі - гарантії

платежу, який застосовує банк у випадку банкрутства платника. Акцептовані та

авальні суми у виглялі вимоги до платника і є ресурсом комерційного банку для

кредитування.

Кредитні операції комерційних банків поділяються залежно від їх забезпечення,

строку, на який видані позички (коротко-, середньо- і довгострокові), а також

від методу стягнення процента (при видачі, при погашенні позички або рівними

частками). Позички поділяються також залежно від категорії позичальників: на

поповнення оборотного капіталу; представникам фондової біржі для бір­жових

операцій; на кінцеве споживання - споживчий кре­дит під заставу житлового

фонду, на придбання товарів у кредит, сільськогосподарські позички, іпотечні

(на ка­піталовкладення) і короткострокові на тимчасові по­треби.

Фондові операції банків - це різні операції з цінними паперами, придбання

цінних паперів для банків, первинне розміщення випущених цінних паперів,

вторинний обіг цінних паперів (купівля та продаж за дорученням клієн­тів),

розміщення державних позик та операцій з облігаціями.

Комерційно-посередницькі операції - це операції, за допомогою яких банк за

дорученням своїх клієнтів отримує гроші. Це насамперед інкасові операції. На

інкасо приймаються чеки, векселі, цінні папери, іноземна валюта. Найбільш

поширені інкасові операції чеками та акцепти банку. Широко практикується

інкасування облігацій державних позик. Набули також поширення розрахунки

акредитива­ми — грошовими і товарними та перевідні операції.

Поширені також довірчі операції — тимчасове управ­ління майном приватних

осіб, управління капіталом, збереженням цінностей у сейфах банку. Для

підприємств банк може виступати гарантом по позиках, випущених підприємством,

агентом з реєстрації акцій, керуючим пенсійним фондом корпорації. Довірчі

операції створюють солідну основу для контрольних функцій банку.

Лізингові операції за сучасних умов набули особливого поширення. Лізинг

означає придбання банками машин та устаткування для надання їх в оренду. За

умов НТР це дуже вигідно для фірм: зменшує ризик втрат від морально­го

зношування техніки. Це один з аспектів переплетення кредитних і торговельних

операцій.

Взаємовигідні для банків і їх клієнтів факторінгові операції - своєрідна

форма кредитування оборотного капіталу, дієвий спосіб прискорення його обігу.

Підприємство-постачальник передає банку вимогу на оплату відправлених товарів,

які банк негайно оплачує, утримуючи пев­ний процент (фактично кредитує

постачальника), а сам далі має справу з платником, отримуючи суми, що підляга

ють оплаті.

Крім комерційних універсальних банків, діють багато спеціалізованих банків та

небанківських кредитних організацій. Серед них — інвестиційні банки, що

проводять довгострокове кредитування та фінансування капіталовкладень у різних

галузях, переважно за рахунок кредитів комерційних банків. Ощадні банки

акумулюють, як правило, відносно дрібні вклади, які разом утворюють джерела

кредитування виробництва та торгівлі. Позичково-ощадні асоціації акумулюють

капітал за допомогою реалізації сертифікатів, що рівнозначні довгостроковим

вкладам.

У кредитних спілках капітал утворюється за рахунок пайових внесків (через

акції), а використовується для короткострокових позик членам асоціації.

Страхові компанії — специфічні кредитні інститути. Мобілізовані за допомогою

продажу страхових полісів кошти вони використовують для надання довгострокових

кредитів підприємствам і державам. Проводиться також страхування кредитів.

Пенсійні фонди створювані для виплати ненсій за рахунок коштів держави,

підприємств і самих працюючих, також використовуються як кредитні ресурси

переважно шляхом купівлі цінних паперів, акцій і облігацій.

Інвестиційні компанії, отримавши кошти від реалізації своїх акцій дрібним

власникам, вкладають їх в акції різних компаній. Отже, підприємства мають

істотну підтримку кредитними ресурсами як від комерційних банків, так і від

небанківських кредитних організацій, а конкуренція між різними кредитними

реформа 1990-1991 рр., згідно з якою сформувалася двохрівнева банківська

система: на першому рівні — Центральний банк, що обслуговує широ­ку мережу

кредитних установ, на другому — комерційні, як правило, акціонерні банки, які

обслуговують підриємства незалежно від форм власності. За таких умов відносини

між підприємствами та банками переносяться з адміні­стративної в економічну

перебувають на господарському рахунку, мають самостійний баланс і власні

оборотні кошти.

За сучасних умов центр ваги у кредитних стосунках банків і підприємств

переноситься з об'єктів на суб'єкти кредитування.

При утворенні різних банків підприємство має право кредитуватись у тому

банку, який його більше влаштовує оперативністю обслуговування, рівнем

процентної ставки тощо.

Відносини між підприємствами та відділеннями банку з питань кредитування

регулюються кредитним договором, який укладається між ними переважно на рік,

але при регулярних стосунках може бути укладений і на тривалий строк, а в

окремих випадках, при тимчасовій потребі у кредитних ресурсах — на строк менше

року. Конкретний зміст договору і перелік умов визначається за згодою сторін.

При цьому одне із завдань банку — підтримувати ініціативу та самостійність

підприємств, не допускати дріб'язкового втручання у виробничу діяльність

підприємства. Водночас банк ретельно вивчає фінансовий стан підприємств, стан

оборотних коштів, інвестиційні плани і можливості, організацію роботи щодо

підвищення фондовіддачі та рентабельності — виконує свого роду ауди­торські

функції на прохання клієнта.

Кредити надаються підприємствам на виробничі та соціальні цілі відповідно до

принципів кредитування: за­безпеченості, цільового характеру, терміновості,

поворотності та платіжності. Забезпеченням поворотності кредиту служать застава

товаро-матеріальних цінностей або про­дукція в міру її випуску, а також

гарантії банків, інших кредитних установ, страхові поліси.

Крім банківського кредиту, що його надають підприєм­ствам комерційні банки,

широко практикується комерційний кредит, який, з одного боку, істотно зменшує

потребу в банківському кредиті, а з іншого — служить його забез­печенням на

основі обліку векселів. За деякими даними 2/3 кредитного обігу здійснюється у

вигляді комерційного кредиту. Суть його полягає в тому, що одне підприємство

надає кредит іншому з оформленням його векселем. Най­частіше такий кредит

супроводжує поставку товарів.[2]

Вексель часто використовується для розрахунків з ін­шими підприємствами

шляхом індосамента — передатного напису. Це істотно зменшує потребу у грошовій

масі і має антиінфляційне значення. Японія у 50-ті роки перейшла на емісію

під комерційні векселі, що сприяло стабілізації цін.

У колишньому СРСР комерційний кредит був ліквідований у ході кредитної

реформи 1930 р., оскільки він не відповідав тотальному державному контролю за

умов адміністративно-командної системи. За сучасних умов демократизації

господарського життя і переходу до змішаної економіки (регульованих ринкових

відносин) від­новлюється комерційний кредит і швидко зростає кількість різних

комерційних банків, що утворюються як товариства з обмеженою відповідальністю

або як акціонерні товарист­ва. Їх засновниками виступають інші банки і різні

держав­ні та корпоративні підприємства. Приватні капітали для заснування банків

поки що використовуються мало.[9]

Найбільшим серед комерційних банків в Україні є акціонерний агропромбанк

«Україна», створений на базі державного спеціалізованого Агропромбанку. За

обсягом статутного капіталу та прибутків це один з найбільших банків на

території колишнього СРСР. На початок 1992 р. в ньому вже було понад 5 тис.

Страницы: 1, 2