Роль банків у створенні грошей

спаду. Тому виникає проблема «запізнень» у здійсненні необхідних корекцій

облікової ставки. Це пояснюється недостатньою виразністю початкових етапів

фаз економічного циклу та іншими об'єктивними й суб'єктивними чинниками.

У багатьох країнах з перехідною економікою, в т.ч. і в Україні, владні

структури віддають перевагу політиці низьких фіксованих ставок банківського

відсотка. Така політика мотивується наступними аргументами: намаганням

стимулювати рівень інвестицій; здійсненням вибіркового кредитування

пріоритетних галузей економіки за низького нормою відсотка; бажанням

знизити інфляційні процеси тощо.

Поряд із регулюванням облікової ставки в країнах із недостатнім рівнем

розвитку ринкових механізмів застосовується система директивного управління

нормою відсотка на позики, що надаються комерційними банками та

небанківськими кредитними установами. Значення ефективного використання

цього інструмента має розглядатись у двох аспектах. З одного боку,

банківський відсоток безпосередньо впливає на розвиток ділової та

економічної активності. Від його рівня залежить попит на інвестиційні

ресурси та їх пропозиція, рішення суб'єктів економічної діяльності щодо

визначення пропорцій між споживанням і збереженням. Під його впливом

складається валютний курс, відбувається міграція капіталів між окремими

країнами та інші макроекономічні процеси.

Інший аспект, що характеризує значення ефективного регулювання норми

відсотка, пов'язаний з безпосереднім впливом його параметрів на структуру

грошових агрегатів і на масу грошей, що знаходяться в обігу. Йдеться про

ефект ліквідності: що нижча величина норми відсотка, то більше грошей

залишається на руках у населення. При її збільшенні отримують протилежний

результат. Існують і інші канали, що визначають вплив динаміки норми

відсотка на головні параметри грошового обігу.

Однак, як засвідчує теоретичний аналіз та реальна практика, зазначена

політика звичайно не дає бажаних результатів. І це можна пояснити. Низька

ставка відсотка скорочує обсяги збережень фінансових ресурсів і тому не

лише не сприяє ростові інвестицій, а й викликає протилежний ефект. Не

виправдовує себе і вибіркове кредитування, бо через ефект кредитного

мультиплікатора відповідно спрямовані кредитні ресурси розпорошуються по

всій економіці. Як засвідчує практика, недостатньо коректного є й тека з

приводу безпосереднього впливу норми відсотка на цінову динаміку. В цьому

випадку слід враховувати ефект не лише прямого, а й зворотного впливу на

розглядувані процеси.

З урахуванням цього стає зрозумілою важливість визначення оптимального

рівня ставки відсотка, що його прагнутимуть досягти засобами монетарної

політики відповідні інституційні структури. Мається на увазі досягнення: по-

перше, позитивного рівня відсотка; по-друге, врахування його співвідношення

з нормою прибутку на витрати інших чинників виробництва та обігу; по-третє,

співвідношення дійсної норми відсотка з нормами відсотка країн, з якими

здійснюються інтенсивні зовнішньоекономічні зв'язки.

Ефективне поєднання механізмів грошово-кредитної політики дає змогу

реалізувати її тактичні цілі.Цим визначенням знову ж таки підкреслюється

структурна підпорядкованість усьго комплексу цих механізмів

макроекономічним завданням. Цільовою же функцією монетарної політики

тактичного порядку є забезпечення внутрішньї стабільності грошей. Така

стабільність має пріорітетне значення у вирішенні всьго комплексу

макроекономічних завдань.

Дієвість монетарної політики

Розмаїття інструментів грошово-кредитної політики визначає актуальність

проблеми її дієвості. Найважливішою вимогою в цьому є забезпечення

системності в застосуванні різних важелів монетарного регулювання, їх

спрямування на досягнення взаємопов’язаних завдань грошової стабілізації.

Не можна, скажімо, водночас обмежувати пропозицію грошей і стримувати ріст

норми відсотка. Це альтернативні важелі монетарного регулювання,

застосування яких дає взаємовиключпий ефект. Нараз необхідно взяти до уваги

кілька загальних правил, визначених теорією грошей і напрацьованих

багаторічною практикою. Їхній зміст такий:

1. Застосування тих чи тих засобів монетарної політики не терпить

закостеніння. Грошово-кредитна політика завжди мусить бути гнучкою. Слід

узгоджувати ЇЇ з загальними механізмами макроекономічного регулювання,

відображати розвиток економічного циклу ринкової кон'юнктури.

2. Широта застосування напрацьованих світовою практикою інструментів

грошово-кредитної політики залежить від ступеня розвитку в кожній країні

ринкової інфраструктури. дієвості економічних саморегуляторів. Коли в

управлінні економікою переважають методи жорсткого адміністративного

макроекономічного регулювання (контроль над цінами й доходами, валютними й

торговельними операціями), коли існує монополізм і відсутня конструктивна

конкуренція, ефективність грошово-кредитної політики є незначною. У цьому

випадку виправдовує себе метод поетапного впровадження ринкових регуляторів

грошово-кредитної системи.

3. Щоб монетарна політика була результативною, і треба тісно

узгоджувати як із фіскальною, так зовнішньоекономічною. в т.ч. валютною,

політикою. Йдеться, власне, про необхідність застосування цілісної

внутрішньо збалансованої системи заходів фінансово-грошової та валютної

політики. Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефективними при

перевищенні оптимально припустимого (більше 3-4 % ВВП) дефіциту державного

бюджету та від'ємного сальдо платіжного балансу.

4. При здійсненні заходів із регулювання варто враховувати неоднозначне

реагування грошового обігу на різні інструменти грошової політики та

консерватизм монетарної сфери, що визначається наявністю в її структурі

сил, які, діючи в протилежних напрямках, уповільнюють відповідну реакцію.

Так, жорстка емісійна політика компенсується зміною швидкості обігу грошей.

Тому політика урівноваження грошових агрегатів має зважити на цю обставину.

Вона повинна бути скоригованою на швидкість обігу грошової одиниці. Схожа

ситуація може скластись і при застосуванні інших інструментів грошової

політики.

5. Консерватизм монетарної сфери робить неприпустимим застосування

різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів

грошової політики може бути лише тимчасовим. Досягнутий ними успіх звичайно

не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. Ба більше —

перегодом можлива протилежна реакція з іще глибшою дестабілізацією

грошового обігу.

6. При плануванні головних параметрів монетарної політики та визначенні

її дієвості необхідно враховувати ефект запізнення — наявність розриву в

часовому вимірі між застосуванням регулювальних заходів і відповідною

реакцією на ці дії як грошової сфери, так і всієї економічної системи в

цілому. Існують, дослідження, за якими зміна динаміки грошової маси

відбивається на динаміці цін та реальному обсязі ВНП з інтервалом у 3—12

місяців. Це значить, що проведення стабілізаційних заходів має спиратися на

точні економічні прогнози та бути не просто своєчасним, а й з відповідним

упередженням.[5]

Грошово-кредитна політика в Україні

Грошово-кредитна політика, починаючи з жовтня 1994 року, була

спрямована на створення умов для фінансової стабілізації в Україні,

впровадження і укріплення національної грошової одиниці та підтримку

макроекономічної стабілізації через зниження інфляції до керованого рівня.

Її реалізація створила певні умови стабілізації виробництва, інвестиційної

діяльності, життєвого рівня населення.

Як інструмент регулювання грошового ринку процентна політика

Національного банку України почала запроваджуватись фактично з 1994 року.

До цього періоду за три попередні роки незалежності облікова ставка

змінювалась лише три рази — в період високої інфляції та гіперінфляції вона

адміністративне була підвищена в 1992 році з 80%. до 100% та в 1993 році до

240% і була на від'ємному рівні відносно інфляції. Тобто, в період

гіперінфляції реальний рівень встановленої облікової ставки по відношенню

до інфляції був значно нижчим, через що вартість національної валюти

планомірно підривалась.

Активна процентна політика почала проводитися з 1994 року, коли

номінальний рівень облікової ставки змінювався у відповідності до коливань

інфляції 5 разів — від 140% до 300% річних. Це дозволило вперше вийти на

позитивний реальний її рівень по відношенню до інфляції, хоч коливання і

номінальної, і реальної ставки через значні поштовхи інфляції були досить

значними (декілька десятків процентних пунктів у місячному обчисленні).[2]

В 1995 році такі відхилення зменшились від +6 до –8, а в 1996 році — в

середньому до ±3-х процентних пунктів, що свідчило про забезпечення

відносно нормальної ринкової вартості національної валюти на внутрішньому

ринку та створення адекватних загальноекономічній ситуації умов здійснення

кредитної діяльності комерційних банків та суб'єктів господарювання.

Політика у сфері обов'язкового резервування коштів комерційних банків

також була спрямована на стабілізацію стану з ліквідністю комерційних

банків та поступове зниження Їх надлишкової ліквідності.

В умовах значних кредитних емісій перших трьох років існування

незалежної держави надлишкова ліквідність банків перетворилась на загрозу

вибухового зростання грошової маси та дестабілізації стану на грошово-

кредитному ринку. В цих економічних умовах такий інструмент регулювання, як

обов'язкове резервування коштів комерційних банків, фактична не міг

працювати. Тільки в 1994 році вдалося задіяти цей механізм, коли рівень

обов'язкового резервування було поступово підвищено з 10% до 15%.

З метою прискорення залучення в обіг коштів, куплених на цільових

кредитних аукціонах Національного банку, в 1995 році тимчасово

використовувалась 100%-на норма резервування на тимчасово вільні кошти,

придбані на цих аукціонах. Це стало стимулювати комерційні банки швидше

пускати в обіг придбані кошти на фінансування пріоритетних об'єктів

народного господарства.

З кінця 1995 р. почалася практика обов'язкового резервування валютних

депозитів. В умовах, що склалися, це було також важливим фактором

стабілізації фінансового ринку.

На початку 1997 року загальна норма обов'язкового резервування була

знижена з 15% до 11%, що свідчило про стабілізацію грошово-кредитного ринку

та додаткове стимулювання кредитної активності комерційних банків,

Надання кредитів комерційним банкам для підтримання їх поточної

ліквідності до 1994 року відбувалось переважно опосередковано через надання

за рішеннями законодавчих та виконавчих органів централізованих цільових

кредитів безпосередньо клієнтам (підприємствам та організаціям). Ці кредити

переважно потрапляли неплатоспроможним клієнтам, які підтримувались

державою, і в значній мірі не поверталися. В свою чергу це ускладнювало

стан з ліквідністю комерційних банків і вимагало нових емісійних кредитів.

Порочне коло надання ризикованих емісійних кредитів неблагонадійним

клієнтам було розірвано в 1994 році із запровадженням кредитних аукціонів і

з відмовою в 1995 році від кредитування Національним банком України суб’-

єктів господарювання. В доповнення до цього, було припинено також виділення

ресурсів комерційним банкам для кредитування на пільгових умовах, тобто з

використанням пільгової процентної ставки.

У таких умовах кредитна підтримка підприємств почала здійснюватись

через проведення цільових кредитних аукціонів з продажу кредитних ресурсів

комерційним банкам для кредитування підприємств, що потребують державної

кредитної підтримки.

З 1996 року суттєво поширилось використання в Україні таких важливих у

світовій практиці інструментів регулювання грошово-кредитного ринку, як

ломбардне кредитування комерційних банків під заставу державних цінних

паперів та угод РЕПО. Можливість запровадження таких інструментів виникла

після створення ринку державних цінних паперів.

В 1995 році урядом розпочато створення фондового ринку державних цінних

паперів. Запровадження механізму використання державних цінних паперів

дозволило залучати для фінансування дефіциту державного бюджету неемісійні

кошти, значно знижуючи тим самим і інфляційний тиск дефіциту бюджету на

економіку.[1]

Розміщення облігацій внутрішньої державної позики у 1995-1997 роках

характеризується наступними даними:

| |кількість |кількість розміщених |сума коштів, |

| |проведених |облігацій, тис. штук |залучених до бюджету|

| |аукціонів | |млн.грн. |

|1995 |28 |294,1 |304,0 |

|1996 |257 |22979,7 |3062,9 |

|1997 |591 |112578,1 |8900,0 |

Державні цінні папери поступово зайняли одне з провідних місць в

регулюванні грошово-кредитного ринку.

Завдяки цьому фінансування дефіциту державного бюджету в 1997 році

вперше за роки існування держави здійснювалось на безінфляційній основі —

за рахунок подальшого розвитку ринку державних цінних паперів та залучення

зовнішніх фінансових джерел, що суттєво впливало на зниження рівня

інфляції.

За обсягами цінних паперів, що розміщуються і перебувають в обігу,

державні боргові зобов'язання на ринку України займають домінуюче положення

і є найбільш привабливим фінансовим інструментом для вкладання коштів

юридичними та фізичними особами, в тому числі нерезидентами. З

використанням цього інструмента стало можливим на новій якісній основі

відродити кредитні відносини. Облігації стали використовуватися як застава

для вчасного повернення коштів.

Дохідність за державними облігаціями в більшості випадків була на рівні

облікової ставки Національного банку України.

Протягом 1997 року доволі активно розвивався вторинний ринок ОВДП як у

біржовій, так і позабіржовій формах.

У 1997 році було зроблено перші кроки на шляху введення в дію

механізмів формування фонду страхування депозитів фізичніх осіб, який

утворюється за рахунок обов'язкового придбання облігацій комерційними

банками.

Але у зв'язку з тим, що у виробництві продовжується період стагнації, а

доходність по ОВДП досить висока, в державі створилась небезпечна ситуація,

коли з короткострокових державних цінних паперів сформована фінансова

піраміда, яка в умовах недостатнього наповнення бюджету загрожує новим

інфляційним вибухом.

Виходячи з аналізу стану грошово-кредитного ринку за останні три роки,

можна зробити висновок, що монетарна політика держави була орієнтована на

розширення грошової маси при утриманні визначеного рівня інфляції.

Досягалося це шляхом контролю за основними монетарними показниками (чисті

зовнішні активи, чисті внутрішні активи, монетарна база, грошова маса).

Одним із головних здобутків політики фінансової стабілізації в грошово-

кредитній сфері за ці роки стало випереджаюче зростання грошової маси щодо

інфляції, яке дозволило збільшити наповнення економіки платіжними засобами.

За 1997 рік при фактичній інфляції 10.1 % грошова маса в номінальному

виразі зросла на 34 %, а грошова база — на 44 %.[2]

Проте, завдяки виваженій грошово-кредитній політиці поступове

наповнення економіки грошима вперше за останні роки не спричинило цінової

реакції на споживчому ринку.

Свідченням цього стала зростаюча динаміка строкових депозитів у

банківській системі України. Обсяги строкових депозитів у національній

валюті за 1996 та 1997 роки у банківській системі збільшилися відповідно на

660 млн.грн.., або на 98% та 450 млн.грн.., або на 34%, що значно вище від

рівня інфляції. Це в свою чергу є одним із джерел довгострокового

фінансування економіки.[2]

Але слід зазначити, що навіть за умов активного монетарного

стимулювання Національним банком процесів подешевшання кредитів темпи

зниження ставок поки що не такі, як хотілося б, - вони не адекватні

заходам, яких вживав у цьому напрямі НБУ. Це ще раз доводить, що резерв

дієвості монетарних методів впливу на ціну кредитів на сьогодні майже

вичерпався. Подальше стимулювання зазначених процесів можливе лише за

допомогою заходів щодо поліпшення фінансового стану потенційних

позичальників, удосконалення законодавчої бази стосовно захисту прав

кредиторів тощо.

Основна мета процентної політики НБУ, з одного боку, - стимулювати

процес “заощадження – інвестиції”, а з другого – стримувати можливий

інфляційний тиск на економіку.Послідовне зниження облікової ставки НБУ

водночас зі зниженням та диференціацією нормативів обов’язкового

резервування сприяло як зростанню депозитів у банківській системі, так і

розширенню кредитування реального сектора економіки.

Аналіз динаміки обсягів депозитів, залучених банками за останні роки,

характеризується насамперед підвищенням активності населення щодо

розміщення грошових коштів у банківських установах. Це свідчить про певне

підвищення довіри до банківської системи України. За станом на 01.12.2001

р. залишки вкладів населення в національній та іноземній валютах у

вітчизняних банках становили 10.1 млр.грн.

Починаючи з 1998 року намітилася тенденція до реального зростання

обсягів вкладів населення у банківській системі України. Так, у 1998 році

зростання реальних депозитів населення в банківському секторі економіки

становило 53,1%, в 1999-му – 16,2%, в 2000-му – 22,4%, за 11 місяців 2001

року – 46,6%.

Підвищення ліквідності комерційних банків і зниження вартості залучених

коштів, формування ресурсної бази сприяли зростанню обсягів кредитування

банками реального сектору економіки. Реальне зростання кредитних вкладень у

економіку України становило у 1998 році 1.4%, в 1999-му –11.6%, у 2000 –му

– 28,9, за 11 місяців 2001 року – 30,6%. Приріст обсягів довгострокових

кредитних вкладень за 10 місяців 2001 року становив 54,4%, тоді як за

аналогічний період 2000 року – 23,6%.[2]

Позитивни зрушення у регулюванні грошового обігу:

зростання платіжних засобів та підвищення рівня монетизації економіки;

повне і безперебійне забезпечення економіки грошовою готівкою;

впровадження автоматизованих систем обробки готівки.

У кредитній діяльності:

відмова від прямого кредитування дефіциту бюджету за рахунок кредитної

емісії;

удосконалення структури кредитної емісії;

зростання обсягів кредитних вкладень в економіку України зі

збільшенням фізичного обсягу довгострокового кредитування суб’єктів

господарювання і населення України.

У процентній політиці:

зниження рівня облікової ставки НБУ, зміна її в залежності від

економічної ситуації при дотриманні позитивного рівня;

зниження процентних ставок за кредитами комерційних банків.

При здійсненні банківського нагляду:

подальше нарощування статутного капіталу комерційних банків;

вдосконалення регулювання та контролю за діяльністю банківських

структур;

реформування банківського нагляду;

створення сприятливих умов для еффективної роботи, стабільності і

надійності банківської системи, захисту і інтересів вкладників, підвищення

рівня конкуренції, підвищення ліквідностібанківської системи. [4]

Головним завданням на 2002 рік у сфері монетарної політики є збереження

фінансової стабільності в країні як головної передумови забезпечення

економічного зростання, підвищення добробуту населення. Досягнення цієї

мети требуватиме від національного банку продовження виваженої політики.

Вона й надалі має бути спрямована, з одного боку, на контролювання темпів

інфляції (річне значення якої не повинно перевищувати відповідний

програмний показник), а з другого – на створення монетарних передумов для

підтримання процесів економічного зростання, що потребуватиме забезпечення

зростаючого попиту на гроші з боку суб’єктів господарювання.

Пріоритетним напрямом валютно-курсової політики НБУ у 2002 році

залишається зовнішня стабільність гривні, її обмінного курсу в поєднанні зі

збільшенням обсягів міжнародних резервів. Курсова політика та основні

елементи нині діючої системи валютного регулювання у 2002 році не повинні

зазнати суттєвих змін. Курсова політика формуватиметься на основі поточного

прогнозу позитивного сальдо торговельного балансу, зростання прямих

іноземних інвестицій та надходжень від приватизації, позитивної динаміки

інших макроекономічних та монетарних індикаторів. Проте навіть у цих умовах

Національний банк прагнутиме підтримувати динаміку обмінного курсу на

економічно обґрунтованому рівні, яка б сприяла розвитку експорту, а відтак

і економічному зростанню, але не впливала б на фінансову стабільність та

інфляцію. Це сприятиме збереженню в 2002 –му позитивних тенденцій розвитку

валютного ринку, які чітко проявилися протягом 2001 року, та їх

стимулюючому впливу на економіку.

За таких умов забезпечення фінансової стабільності у 2002 р. значною

мірою залежатиме від дій Кабінету Міністрів України. Зважаючи на обмежені

можливості Національного банку щодо стерилізації грошової бази, чітке й

неухильне виконання урядом своїх зобов’язань з погашення та обслуговування

боргів перед НБУ буде одним із вирішальних факторів досягнення цілей

грошово-кредитної політики. З огляду на необхідність забезпечення

стабільності цін і курсу гривні, недопущення обкладання українських

громадян “інфляційним” податком, не може бути й мови про відмову уряду від

виконання своїх зобов’язань перед Національним банком або про чергову

реструктуризацію навіть частини належних платежів.

У 2002 році важливою передумовою подальшого розвитку банківської

системи має бути прискорення темпів реструктуризації та ринкової

трансформації реального сектору економіки як головного чинника підвищення

ефективності та прибутковості виробництва, що стимулюватиме зростання

грошових доходів суб’єктів господарювання і заощаджень населення.

Основними завданнями розвитку банківської системи у 2002 році є:

- подальше підвищення рівня капіталізації банків, їх

ліквідності шляхом активнішого залучення депозитів

юридичних і фізичних осіб, акціонерного капіталу, в тому

числі іноземного, капіталізації одержаного прибутку,

поліпшення якості активів, підвищення прибутковості

банківських операцій та зниження необґрунтованих витрат;

- зменшення кількості проблемних і фінансово нестійких

банків, консолідація банків шляхом приєднання, а також

злиття малих та середніх банків;

- зміцнення довіри населення України до банків, створення

сприятливих умов для мобілізації банківською системою

заощаджень населення;

- забезпечення належного правового регулювання кредитних

відносин.[3]

Банківський сектор є важливою ланкою, через яку Національний банк

України може впливати на реальну економіку. Тому основні параметри розвитку

банківської системи набувають особливого значення у процесі проведення

грошово-кредитної політики з точки зору ефективності передавального

(трансмісійного) механізму і подальшої реакції реального сектора на дії

Національного банку.

З метою забезпечення стабільності національної валюти Національний

банк спрямовує свої зусилля на забезпечення умов для незалежного

функціонування банківської системи. Відповідно до заходів щодо зміцнення

фінансового стану комерційних банків діяльність Національного банку

спрямовується на підвищення ролі ринкових інструментів в оперативному

управлінні ліквідністю комерційних банків.

Проведене дослідження дає підставу зробити висновок, що, незважаючи на

такий короткий період існування національного грошово-кредитного ринку, в

Україні вдалося створити повноцінні фінансово-економічні механізми, які

забезпечують функціонування грошово-кредитного ринку.

Висновок

Інституціоналізм політики, що її проводить держава у сфері грошового

обігу та кредитних відносин, зумовлює її загальну підпорядкованість

макроекономічному завданню – забезпечення вирішення триєдиної мети:

збалансувати економічний розвиток, забезпечити оптимальну зайнятість і

стримати інфляцію. Тобто як одна з найважливіших структурних ланок

державного регулювання макроекономічними процесами, грошово-кредитна

політика спрямовується на реалізацію їх головних завдань.

Суб’єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка регулює цю

сферу через свої представницькі органи – Центральний банк і відповідні

урядові структури – міністерства фінансів чи скарбниці, органи нагляду

задіяльністю банківі контролю за грошовим обігом, інституції зі страхування

депозитів. а також інші установи.

Необхідно врахувати ступінь розвитку в тій чи іншій країні ринкових

відносин, відповідних функціональних механізмів, у т. ч. банківсько-

кредитних структур, що забезпечують результативність монетарної політики.

Звідси одним із визначальних завдань ринкової трансформації економіки

постсоціалістичних країн є проведення глибокої реформи банківської

системи, її переведення на дворівневу структуру.

Виходячи з аналізу стану грошово-кредитного ринку України за останні

три роки, можна зробити висновок, що монетарна політика держави була

орієнтовна на розширення грошової маси при утриманні визначеного рівня

інфляції. Досягалось це шляхом контролю за основними монетарними

показниками ( чисті зовнішні активи, чисті внутрішні активи, монетарна

база, грошова маса).

Список літератури

Гальчинський А. Теорія грошей: Навч. посібник. – К.: Основи, 1998. – 415 с.

Кэмпбелл Р. Макконел, Стэнли Л. Брю Экономикс:принципы, проблемы и

политика. Пер. с англ. 11-го изд. К., ХаГар, 2000. – 785 с.

Стельмах В., Петрик О. Обмінний курс, інфляція та

конкурентоспроможність економіки//Вісник НБУ.-2001.-№9.-с.3-6

Стельмах В., Петрик О. Модель монетарного устрою “currency board”

: “за” чи “проти” ?//Вісник НБУ.-2000.- №3.-с.2-8

Стельмах В. Стратегічна ціль – стабільність гривні//Вісник НБУ.-2000. - №12-

с.2-6

Ющенко В., Лисицький В. Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні. –

К.:Скарби,1998.-288 с.

1. Ющенко В. Ключові проблеми монетарної та валютно-курсової політики в

Україні//Вісник НБУ.-2000.-№2.-с.3-5

Показники діяльності банківської системи України в 1992-1999 рр.

|Показники |1992 |1993 |1994 |1995 |1996 |1997 |1998 |1999 |

|Емісія готівки у |- |2974 |618 |301 |148 |153 |117 |133 |

|відсотках до | | | | | | | | |

|попереднього року | | | | | | | | |

|Грошова маса (М3) млн. |25 |482 |3216 |6930 |9364 |12541 |15705 |22070|

|грн. | | | | | | | | |

|У відсотках до |11 р.|19 р. |7 р. |213 |135 |134 |125 |141 |

|попереднього року | | | | | | | | |

|Норматив обов'язкового |13 |25 |15 |15 |15 |15 |16,5 |17 |

|резервування коштів | | | | | | | | |

|комерційних банків у НБУ| | | | | | | | |

|НА кінець періоду, % | | | | | | | | |

|Облікова ставка НБУ (середньозважена), % |

|- встановлена |80 |190 |225,9|131 |62,3 |24,6 |61,6 |50 |

|- фактична |- |68,5 |124,9|82,1 |51,8 |25,2 |52,7 |44 |

|-на кредитних |- |- |264 |83 |52,6 |21,7 |- |61,1 |

|ау аукціонах | | | | | | | | |

|-за ломбардними |- |- |- |110 |64,4 |31,4 |54,4 |59,7 |

|кредитами | | | | | | | | |

Страницы: 1, 2