Курсовая: Процентна політика комерційного банку

об'єктивний характер і не залежать від діяльності конкретного банку. загальні

чинники в свою чергу можна підрозділити на загальноекономічні, дія яких

обумовлена економічною ситуацією в країні, процесами, що відбуваються в

різноманітних її сферах, і чинники, обумовлені безпосередньо станом

фінансово-кредитного сектора економіки. Приватні чинники визначаються умовами

функціонування конкретного банку і впливають на його рівень ставки

банківського процента: вид і розмір банку, його місце розташування, склад

клієнтів і інші обставини, що мають дійсно індивідуальну природу. Крім того,

на рівень процентних ставок на національному ринку можуть впливати історично

сформовані навички і традиції в цій країні, оцінка банками і їхніми клієнтами

перспектив розвитку й інші.

При розгляді питання встановлення процентних ставок по депозитах населенню

варто враховувати, що він є лише частиною глобальної проблеми формування

процентної політики банку, оскільки заощадження населення - це частина

залучених кредитних ресурсів, а отже, будь-яка зміна процентних ставок по

депозитах призведе до зміни вартості кредиту.

З огляду на вплив вищезгаданих чинників, банк самостійно визначає рівень

процентних ставок із тим, щоб він забезпечував рентабельність його роботи і

конкурентноздатність на ринку банківських операцій і послуг.

Під впливом вищезгаданих чинників формувалася процентна політика українських

банків останніх років. Процес підвищення рівня процентних ставок ( що

особливо посилився після скасування їхньої верхньої межі на початку 1990-х)

був обумовлений у головному негативними причинами в економіці (прогресуюча

інфляція, економічна криза, падіння виробництва, зниження купівельної

спроможності грошової одиниці, неплатежі, перевищення попиту над пропозицією

на ринку ссудних капіталів, рестрикційна політика НБУ та ін.). Дещо змінилася

ситуація на согоднішній день. У порівнянні з початком 90-х років процентні

ставки дуже знизились, що викликано насамперед діями НБУ у сфері стабілізації

грошової одиниці, та, на жаль, не зростанням обсягів виробництва українських

підприємств.

1.2 Управління процентною політикою

У сучасній банківській практиці під управлінням актива­ми і пасивами (УАП)

прийнято розуміти інтегрований підхід до управління балансом банку, який

розглядається як єдине ціле і спрямовується на досягнення загальної мети

підвищення прибутків за прийнятного рівня ризику.

Сутність управління активами і пасивами полягає у формуванні стратегій та

проведенні операцій, які приводять структуру балансу банку у відповідність до

обраної політики. За даного підходу банки розглядають свої портфелі активів,

зобов'язань та капіталу в нероз­ривній єдності як сукупний портфель,

спрямований на досягнення спільної мети. Такий спосіб управління цілком

обгрунтований, оскі­льки в реальній дійсності всі банківські портфелі тісно

взаємо­пов'язані і значною мірою впливають один на одного.

Управління активами і пасивами банку надає менеджменту мож­ливість управляти

ризиком відсоткових ставок та ризиком ліквідно­сті координуванням рішень щодо

джерел фінансування та напрямків розміщення коштів. У сучасних умовах

нестабільності фінансових ринків та зростання ризикованості діяльності

збалансоване управління активами і пасивами розглядається як найефективніший

підхід до управління комерційним банком.

Головною особливістю міжнародних фінансових ринків у 80-ті роки стала

мінливість відсоткових ставок, а отже, збільшення відсо­ткового ризику

банків. Якщо раніше головним ризиком банків був кредитний, то починаючи з 80-

х років ризиком номер один у банків­ській сфері став ризик зміни відсоткової

ставки. Це зумовило розви­ток збалансованого підходу до одночасного

управління активами і пасивами, який і переважає нині у світовій банківській

практиці.

Сутність збалансованої стратегії управління полягає в тому, що банки

розглядають свої портфелі активів і пасивів як єдине ціле, ви­значаючи роль

сукупного портфеля в одержанні високого прибутку за прийнятного рівня ризику.

Спільне управління активами і паси­вами дає банку інструментарій для

формування оптимальної струк­тури балансу та створення захисту від ризиків,

спричинених знач­ними коливаннями параметрів фінансових ринків.

Головне завдання менеджменту — координувати рішення щодо активів і пасивів

усередині кожного окремого банку, аби досягти найвищих результатів,

максимально контролюючи обсяги, структу­ру, доходи та витрати як за

активними, так і за пасивними операція­ми банку. Контроль керівництва банку

над активами має координу­ватися з контролем над пасивами, оскільки лише в

такому разі можна буде досягти внутрішньої єдності й завдяки цьому

максимізувати різницю між доходами та витратами.

Головна ідея збалансованої стратегії полягає в розумінні того, що і доходи і

витрати відносяться до обох сторін банківського балансу. При цьому ціна

кожної операції чи послуги має перекрити витрати банку з її надання. Зниження

витрат банку завдяки управ­лінню пасивами, так само допомагає досягти

цільового рівня прибу­тку, як і надходження від активних операцій. Отже,

традиційний по­гляд, згідно з яким увесь дохід банку генерують активи —

кредити та інвестиції, поступився місцем ідеї одночасного скоординованого

управління активами і пасивами.

Перевагою стратегій УАП є максимізація прибутку за умови прийнятного рівня

відсоткового ризику, а також можливість більш зваженого підходу до проблем

управління ліквідністю завдяки точ­ному визначенню потреби в ліквідних

засобах. Така стратегія по­требує застосування багатьох складних методів і

прийомів та висо­кого рівня кваліфікації банківських менеджерів, що часто

переш­коджає її впровадженню у практику роботи українських банків.

Необхідною умовою ефективного застосування цієї стратегії з метою одержання

максимального прибутку є можливість досить то­чно передбачати та прогнозувати

зміни напряму, величини та швид­кості руху відсоткових ставок. У країнах з

високим рівнем інфляції, нестабільною політичною та економічною ситуацією

прогнозувати відсоткові ставки майже неможливо, а через це й використання

де­яких методів управління активами і пасивами стає проблематичним.

Впровадження методики управління активами і пасивами в бан­ку починається зі

створення спеціального комітету при раді дирек­торів, який називається

Комітет з управління активами і пасивами (КУАП або АLКО).

Комітети з управління активами та пасивами — це нова органі­заційна форма

управління, яка швидко розвивається. До складу та­кого Комітету входять

представники управління фінансовими опе­раціями банку, кредитного та

інвестиційного підрозділів, підроз­ділів економічного аналізу та

прогнозування, головний бухгалтер, головний економіст, керівники великих

філій. Комітет діє не на постійній основі, а збирається із визначеною

періодичністю для ко­ординації процесу управління в усіх сферах діяльності

банку. Така практика дозволяє створити робочий орган, повноважень якого

доcтатньо для реалізації покладених на нього функцій.

Основні функції КУАП:

1) визначення рівня та меж допустимого ризику;

2) визначення потреб у ліквідних засобах;

3) оцінювання розмірів та достатності капіталу;

4) прогнозування та аналіз коливань відсоткових ставок;

5) прийняття рішень про хеджування ризиків;

6) оцінювання змін у доходах і витратах;

7) визначення прийнятної структури та якості кредитного й інвес­тиційного

портфелів;

8) калькулювання цін на банківські послуги;

9) додаткові питання з управління активами та пасивами.

Прийняті Комітетом управлінські рішення виконуються праців­никами

казначейства банку та інших структурних підрозділів з від­повідних напрямків

діяльності.

Управління активами і пасивами, насамперед, зорієнтоване на короткострокову

перспективу і пов'язане зі щоденним управлінням банківським балансом. У цьому

аспекті головними показниками ефективності застосування УАП є процентний

прибуток, чиста про­центна маржа або прибуток на акцію. Невіддільними

складовими процесу стають контроль та управління фінансовими ризиками,

пе­редусім ризиком відсоткових ставок та ризиком незбалансованої

лі­квідності.

Інструментарій управління активами та пасивами включає ін­формаційні системи,

моделі планування, аналіз і оцінку сценаріїв, системи прогнозування,

фінансові огляди та спеціальні звіти. Тому, крім оперативного компонента,

процес управління активами і паси­вами містить і плановий компонент, який

призначений рухати банк в напрямку досягнення довгострокових цілей. З погляду

стратегіч­ного планування довгострокове управління активами і пасивами

оцінюється конкурентноздатним рівнем прибутку на активи (RОА) та прибутку на

капітал (R.ОЕ).

Збалансована стратегія управління активами і пасивами реалізу­ється на

практиці застосуванням спеціальних підходів структурного балансування та

методів управління ризиками. Найпоширеніші се­ред них метод управління

розривом (геп-менеджмент), метод серед­ньозваженого строку погашення

(дюрація) та операції з похідними фінансовими інструментами, які проводяться

на строковому ринку з метою хеджування ризиків.

В умовах, коли на банківському ринку йде жорстка боротьба за "пасиви",

залучення клієнтів, від будь-якого банку, а від того, що розвивається

особливо, потрібує максимум винахідливості і розмаїтності в запропонованих

послугах.

Водночас, варто підкреслити, що зростання ставок не може бути безмежним, тому

що існує визначена межа - так звана верхня межа ссудного процента. З позицій

банка-позичальника її визначають реальні фінансові можливості комерційного

банку. З погляду клієнтів-позичальників її визначає середня рентабельність

підприємств, екстрена потреба в коштах і рівень прибутків (або заощадження)

індивідуальні клієнти. Позичальник, скориставшись кредитом, повинен не тільки

повернути позичку і заплатити проценти по ній, але й одержати прибуток. При

цьому норма прибутку підприємства повинна бути не менше загального середнього

рівня. Тому процентна ставка, як правило, установлюється з таким наміром, щоб

дати позичальнику можливість одержати такий прибуток ( за умови його

ефективної роботи). Якщо ж ставка процента настільки висока, що його виплата

поглинає увесь прибуток, то використання кредиту стає недоцільним для

позичальника. Підтвердженням цієї думки служить практика роботи українських

банків у 1993-1994 р., коли в умовах гіперінфляції спостерігався надмірне

зростання ссудного процента. У результаті багато позичальників були змушені

відмовитися від одержання "дорогих" кредитів, що позначилося на стані ринку.

Сформувалася стійка тенденція зниження попиту на ринку кредитних ресурсів, що

вплинуло на зниження рівня процентних ставок. НБУ почав знижувати облікову

ставку. Процентні ставки комерційних банків, що формуються з урахуванням

динаміки базисної ставки, також знизилися.

Ефективність роботи комерційного банку багато в чому залежить

від того, наскільки ефективна його процентна політика.

Процентну політику банку на практиці звичайно розглядають із погляду

максимизації його прибутків. Це може бути досягнуто різноманітними способами,

у тому числі:

1) шляхом подальшого розвитку й удосконалювання існуючих форм і методів

отримування процента, щоб установлювана ставка процента, по-перше,

враховувала ситуацію на ринку банківських послуг, по-друге, найбільш повно

відбивали умови договору між банком і клієнтом, і, по-третє, забезпечувала

рентабельну роботу банку;

2) шляхом збільшення обсягу одержуваних процентних прибутків за рахунок

розширення кола виконуваних банком операцій.

В даний час процентні ставки встановлюються російськими банками самостійно і

дозволяють покривати інфляційні втрати, проте офіційно рівень інфляції в

процентних ставках враховується лише непрямою уявою ( через ставку

рефінансування).

Доцільно розробити методики визначення процентних ставок з урахуванням

офіційного рівня інфляції і використовувати при цьому досвід зарубіжних

країн, де визначення рівня процентних ставок банків проводиться з урахуванням

індексу інфляції. Зокрема, для запобігання утрат від інфляції широко

використовуються плаваючі процентні ставки, розмір яких не фіксується на

увесь термін договору з банком, а варіює в залежності від економічної

кон'юнктури , що складається на ринку, темпи інфляції та інше. Другий

напрямок підвищення прибутковості роботи банку можна охарактеризувати як

екстенсивне, пов'язане зі збільшенням обсягу операцій і послуг (прибуток по

ним може також встановлюватися в процентному відношенні до суми операції), у

результаті чого збільшується загальний процентний прибуток банку. Таким

чином, розвиток процентної політики, підвищення її ефективності пов'язано з

удосконалюванням уже існуючих форм отримання процентів, із збільшенням обсягу

виконуваних банками операцій, а також із подальшим розвитком вищезгаданих

методів непрямого державного регулювання діяльності комерційних банків.

Побудова ефективної процентної політики будь-якого банку немислимо без

взаємопов’язання оптимізації елементів банківської політики на основі

вищезгаданих принципів, котра (політика) повинна передбачати: по-перше,

досягнення оптимального залучення вільних коштів (у тому числі населення) на

рахунки внесками; по-друге, одержання усіма підрозділами банку прибутку, що

забезпечує нормальну комерційну діяльність банку в цілому; по-третє,

забезпечення гарантій соціально-економічної захищеності вкладників. Очевидно,

що для досягнення поставлених задач необхідний комплекс мір.

З метою удосконалювання процентної політики комерційного банку по депозитах

варто виходити, по-перше, із того, що в умовах сформованого напруженого

становища зі збалансованістю грошових прибутків і витрат населення, а також

наявності значних коштів у тіні необхідно підсилити стимулювання стабільного

і тривалого зберігання заощаджень. По-друге, з огляду на зниження купівельної

спроможності гривні і, відповідно, знецінення заощаджень населення в умовах

інфляції, необхідна індексація коштів населення по внескам у банках. При

цьому реальна процентна ставка по внесках включає власне процент, що

забезпечує збільшення вартості вкладеної суми, і інфляційний процент, що

забезпечує зберігання реальної вартості вкладень. По-третє, при удосконаленні

процентної політики банку важливо брати до уваги зростання і диференціацію

доходів населення. На сучасному етапі створюються передумови для активізації

механізму соціального контролю і на цій основі попередження негативного

впливу зростання інфляції на заощадження, особливо для пенсіонерів, молоді та

інших малозабезпечених груп населення.

Все вищеназване дозволяє сформулювати принципи, на основі яких повинно

здійснюватись оптимальне управління процентною політикою банку:

· Рівень процентних ставок по операціям комерційних банків повинен

знаходитись у безпосередній залежності від стану попиту на кредитні ресурси.

Усіляке зростання попиту повинно визначати ступінь підвищення процентних

ставок як по активним, так і по пасивним операціям банку.

· Величина процентної ставки повинна бути пов’язана із строками зберігання

коштів на вкладах, а по кредитних операціях – із строком надання позики.

Ціллю встановлення залежності процента від строків зберігання є подальше

залучення коштів від населення на більш довгі строки.

· Розмір процентних ставок повинен враховувати необхідність забезпечення

рентабельності банківської діяльності, виключити (або обмежити) вірогідність

роботи банку в умовах процентного ризику.

При формуванні ефективної процентної політики банку ці принципи слід

враховувати в комплексі. Разом з тим, в сучасних умовах особливого значення

набирає диференціація процента в залежності від строків зберігання коштів та

їх розміру.

При побудові процентної політики банку важливо врахувати також індекс

вартості життя. В нашій країні здійснюється індексація вкладів. У ряді

закордонних країн застосовуються вклади, що пов’язані з індексом вартості

життя. За такої форми зберігання повертаються володарю з перерахуванням, що

здійснено з врахуванням підвищення індекса вартості життя за рік, що минув.

Подібна практика мала місце й у нашій країні. У період проведення грошової

реформи 1922-1924 р. головною задачею ощадних кас було страхування заробітної

плати робітників і службовців від знецінення. В цих цілях був організований

прийом внесків у "золотому вимірі", а їхня видача при обертанні вкладникам

проводилась паперовими рублями за курсом золотого рубля, що був на день

виплати.

В даний час з'являються можливості коригувати на інфляційне знецінення (у

зв'язку з різким падінням темпів інфляції, за свідченням офіційної

статистики) усі внески, що дозволить підтримати довіру населення до

банківської системи і пом'якшити наслідки інфляції. У цьому випадку прибуток

по внеску повинен складатися з двох елементів: перший - плата за надані

населенням кошти, другий - свого роду компенсація або "захист" від

інфляційного знецінення (інфляційний коефіцієнт). Доцільно також (з

урахуванням необхідності зберігання від знецінення заощаджень

малозабезпечених прошарків населення) надавати по окремим видам внесків,

наприклад, пенсійному і дитячому, підвищені проценти (але цьому повинні

сприяти держоргани).

Процентна політика при кредитуванні, поряд із керуванням ризиком, є одним із

найважливіших елементів загальної політики банку. Цілі цієї політики повинні

бути ясно і цілком викладені в письмовій формі, наприклад, із питань

прибутків на активи, процентної маржі і т.д. У процесі визначення ціни

кредиту особливе значення необхідно надавати аналізу таких чинників:

• ризики зовнішні і внутрішні для банку, у тому числі пов'язані із

здійсненням визначеної банківської операції або клієнтом;

• агресивність банку ( чи переслідує банк цілі росту або зміцнення власних

позицій на ринку)

• конкуренція ( по яких категоріях позичок банк вважає доцільним для себе

конкурувати з іншими банками й іншими конкурентами при визначенні ціни на

свої операції і послуги);

• категорія клієнта ( чи орієнтований банк на розвиток відношень із клієнтом;

одержання прибутку від угоди; наявність цінової політики по позичках і рівень

диференціації процентних ставок для постійних і потенційних клієнтів)

• прибутковість (більшість зарубіжних банків установлюють цільові рівні

прибутковості, звичайно як рентабельність капіталу (RОЕ) і рентабельність

активів (RОА). Причому зв'язок клієнта з банком розглядаються в комплексі, а

не кожна конкретна послуга клієнту окремо, тому що кредитну маржу можна різко

скоротити, якщо клієнт приносить банку значний прибуток, наприклад, у формі

прибутків по валютних операціях, акредитивам, зобов'язанням і гарантіям. Для

цих цілей і ведеться картотека кредитної інформації - надійна, ефективна

система обліку відношень із кожним клієнтом);

· вартість ресурсів (кожен кредитний працівник банку повинен бути

поінформований про вартість ресурсів для банку або базову ставку, що можна

визначити як середньозважену ставку, виплачену по всіх джерелах коштів,

включаючи вартість страхування депозитів, резервні вимоги в центрального

банку, і вартість усіх непроцентных витрат, пов'язаних із мобілізацією

коштів, наприклад, накладні, адміністративні витрати, маркетинг і інші.

Визначення ціни засновано на цій базовій ставці, хоча для деяких позичок може

бути використана гранична ставка;

· гнучкість ціни по кредитам і депозитам. На додаток до нових інструментів,

банк повинен пропонувати клієнтам нові банківські продукти, що

характеризувалися б розмаїтністю видів із погляду структури, термінів і

визначення ціни (у межах установлених норм залучення коштів і принципи

кредитної політики).

2 Аналіз процентної політики комерційного банку “Аваль”

2.1 Аналіз динаміки та структури процентних доходів та процентних витрат

Незалежно від того, якого підходу до управління активами та пасивами додержує

банк, перед менеджментом неминуче постає важливе питання: чи мають величина

та структура зобов'язань впливати на напрямки розміщення активів?

Традиційний підхід до розв'язання проблеми полягає в об'єднанні джерел

фінансування. Згідно з таким методом управлінні структура зобов'язань не

впливає на вибір напрямків розміщенні активів, усі кошти розглядаються як

єдиний ресурсний потенціал банку без урахування особливостей різних видів

зобов'язань. Завдання керівництва банку — визначити пріоритетні напрямки

розміщення активів, що розглядаються як незалежна величина.

Перевагою методу об'єднання джерел фінансування є простота і доступність його

практичного застосування, а головним недоліком —виникнення проблем з

ліквідністю. Ризик ліквідності зростає, якщо зв'язки між активами та

зобов'язаннями не враховуються. Намагаю­чись вибрати найбільш прибуткові

напрямки вкладення ресурсів, банк може видати довгострокові кредити, які

фінансуватимуться за рахунок короткострокових депозитів. Така трансформація з

вели­кою ймовірністю призводить до підвищення рівня ризику ліквідності.

Якщо менеджмент банку вирішить застрахуватися від підви­щення рівня ризику

ліквідності і з цією метою розглядатиме високоліквідні активи як пріоритетний

напрямок розміщення коштів, то йому доведеться відмовитися від одержання

максимально можливо­го прибутку для акціонерів банку.

Альтернативний підхід до управління структурою активів та зо­бов'язань банку

базується на поділі джерел фінансування. Сутність методу полягає у

встановленні відповідності між конкретними ви­дами таких джерел та напрямками

використання ресурсного потен­ціалу. Частина ресурсів, яка сформована за

рахунок мінливих дже­рел, таких як вклади до запитання, залишки на

розрахункових рахунках клієнтів, одержані позики «овернайт», має вкладатися в

короткострокові кредити та цінні папери. Кошти, одержані з відно­сно

стабільних джерел, таких як строкові вклади, депозити, можуть бути спрямовані

на видачу довгострокових кредитів і придбання об­лігацій.

Застосовуючи метод поділу джерел фінансування, менеджмент банку має ретельно

стежити за розмірами сум та строками різних видів зобов'язань і приводити у

відповідність до них структуру ак­тивів. З огляду на потребу постійно

балансувати між структурою пасивів та активів зазначений метод стає вельми

трудомістким, а отже, ускладнюється практичне його застосування. Іншим

недолі­ком є можливе зменшення доходів банку, спричинене відмовою від

прибуткового вкладення коштів, якщо не Існує відповідного джере­ла

фінансування. Перевага розглядуваного методу полягає у зни­женні ризику

незбалансованої ліквідності, оскільки потреба в лікві­дних засобах у будь-

який час може бути передбачена.

Метод поділу джерел фінансування набув значного практичного поширення в

Страницы: 1, 2, 3