Первісна культура

Первісна культура

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра світової та української культури

Р Е Ф Е Р А Т

Н А Т Е М У :

“Первісна культура ”

Виконав:

Коросташ Ю.С. - студент

I курсу

факультету МЕіП(6103) 4 групи

Прийняв:

м. Київ, 1999 р.

План.

1. Генезис культури.

2. Особливості первісної культури.

3. Ритуал та його функції у первісному суспільстві.

4. Міфологія, магія та релігія.

5. Шамани, чаклуни та знахарі.

6. Походження мистецтва та його функції.

7. Список використаної літератури.

Діалектико-матеріалістична філософія розглядає людину як єдиного

суб'єкта культури, який створює життєве середовище для себе й

формується під його впливом. Це означає, що становлення світу культури

є результатом тривалого процесу взаємовпливу біологічної та соціальної

еволюцій. Тут можна виділити два принципових моменти: вдатність

суспільної людини продуктувати культуру є результат взаємодії

біологічної та соціальної еволюцій, що включають і еволюцію знарядь,

внаслідок чого людина — не лише творець культури, а й об'єкт,

сформований на основі праці та культури, перехід від нелюдської стадії

до людської відбувався поступово й прогресував тривалий час. Іншими

словами, не тільки історія розвитку культури є історією об'єктування

духовних здібностей, але й історія розвитку духовних здібностей людини

є історією перетворення культури в «інгредієнт» цих здібностей.

Світ культури міцно пов'язаний з процесом гомінізації, з

процесом переходу від тварини до людини, аспектом якого є перехід від

певних інстинктивних реакцій на світ тварини до непевності людського

знання, в основному наперед запрограмована й дотримується суворого

шаблону. Дійсно, тварина володіє інстинктами, пов'язаними з наученням,

котре регулює його поведінку в кожний момент життя. Дослідження в

галузі етології підтверджують: поведінка одних тварин, що живуть у

відносно стабільному та незмінному середовищі, в той час як поведінка

інших — в умовах змінного середовища — вимагає відхилення від

стандарту й вибору однієї з кількох альтернатив поведінки. Це

підтверджує, що у тварин світосприйняття й світ дії (поведінки)

поєднані. У людини ж вони опосередковані світом соціальної історії,

внаслідок чого людина часто опиняється в ситуації, коли вона дійсно не

знає, що мусить робити, як діяти.

Таким чином, у людини виникла потреба в прийнятті надійного

рішення та визначенні його надійності. Саме ця потреба і лягла в

основу генезисукультури (міфологія, релігія, мистецтво тощо) з її

різноманітним арсеналом фізичних та духовних технік. Лише культура дає

можливість людині будувати свою поведінку на підставі різних стратегій

передрікання майбутніх, але не існуючих подій. Однією з трьох таких

стратегій у первісних, архаїчних культурах є стратегія наслідування,

коли передрікання майбутнього витікає з імітації тих чи інших явищ

властивостей навколишнього світу.

З цією магічно-релігійною стратегією органічно пов'язані

процедури магії та чаклунства. Майбутнє не тільки передрікається, але

й змушується: жертва умиротворяє гнівних богів і зобов'язує їх

виконувати те чи інше прохання людини або ж усього племені. Для нас

істотним є те, що ця стратегія породжує в людині релігійну віру,

завдяки якій зникає непевність ситуації прийняття рішення.

Другою стратегією є індивідуальне систематичне спостереження

просторово-часових зв'язків та їх залежностей. Один з багатьох

прикладів такого типу знаходимо в повідомленнях про індійців племені

«чорна стопа». Вони завчасно передрікають прихід весни за ступенем

розвитку плода в лоні забитої самки бізона. Таке передрікання, як

правило, виявляється точним. Або ж інший приклад. Заклинання осагів

(одне з племен сіу) поєднує воєдино одну дику рослину, маїс та

бізонів. Пояснюється це таким чином: влітку осаги полюють на бізонів,

аж поки в прерії квітне обумовлена рослина. Вони знають, що маїс

визріває одразу після цвітіння цієї рослини. Це означає, що необхідно

повертатися до Пуебло для збирання врожаю маїсу.

Третя стратегія — висновок за аналогією на основі виділення

подібних ознак анімістичним мисленням, яке заселяє природу божествами,

демонами й духами. Приклади, що ілюструють цю стратегію, досить

численні. Так, про одне з племен пігмеїв повідомляється, що воно

застосовує як протиотруту під час зміїного укусу або як засіб

оволодіння вогнем споринню, що має форму зуба. В епоху палеоліту

оволодіння вогнем відіграло колосальну роль в культурній еволюції

людини. У повір'ях усіх народів вогонь — символ вічності. Тому в

легендах він був не створений, а викрадений у богів і переданий людям,

як описував давньогрецький драматург Есхіл, Прометеєм. Істотно, що

вогонь необхідно було підтримувати, «підкормлювати», як тварину. Це й

породило традицію його збереження жрицею вогню— весталкою. З факелом у

руках людина, нарешті, стала володарем найсильніших і найшвидших

тварин, використання вогню призвело до появи різних технічних

пристроїв, вплинуло на розвиток суспільства.

Навіть поверхове знайомство з характером цих трьох стратегій

доводить, що вони в різній мірі придатні для відображення властивостей

реальності та екстраполяції майбутнього, тобто всі вони містять і

раціональні моменти. Для вивчення даного курсу важливим є те, що саме

культура дозволяє виробити різні стратегії, які усувають непевність

рішень, прийнятих людиною або ж групою людей, а значить, і їхній страх

перед майбутнім. Таким чином, в основу походження та функціонування

культури лягла потреба, органічно притаманна людині.

Необхідно враховувати складний характер людської природи, котра

має космічний, біологічний, психічний, соціальний та культурний

аспекти. Одночасно людську природу, як би вона не була визначена, слід

розглядати як певне ціле, функцією якого є культура. Завдяки цьому

висновку можна вважати, що людська культура в основному функціонує

однаково в минулому й сучасному. Саме тому й викликає в нас таку

цікавість первісна культура.

Однією з особливостей первісної культури є її гомогенність

(однорідність). У сучасній культурології вирізняють три типи

соціокультурних систем: гетерогенні (неоднорідні), гомогенні та

гомеостатичні. Першим притаманні аксиологічний (ціннісний) плюралізм

та існування численних соціальних груп з диференційованими, часто

антагоністичними інтересами. Ці системи, типові для європейського кола

культур, є гетерогенними в подвійному розумінні: культурному та

соціальному. Більш того, ці гетерогенні структури взаємно підсилюють

одна одну, динамізують цілісну соціокультурну систему, сприяють

розповсюдженню нових культурних цінностей і стимулюють еволюцію

групових інтересів.

Є такі соціокультурні системи, які в ізоляції постійно

відтворюють свій початковий устрій. Це гомогенні системи, в них

відсутні аксиологічний плюралізм (культурна гомогенність) та соціальні

групи з різними інтересами (соціальна гомогенність). У таких системах

недиференційовані інтереси виключають плюралізм цінностей, а

відсутність плюралізму цінностей блокує формування нових інтересів.

Подібні процеси консервують цілісну соціокультурну систему.

Між гетерогенною системою, характерною для європейського кола

культур, та гомогенною, типовою для первісних культур, знаходиться

невелика група проміжних соціокультурних систем, ілюстрацією котрих є

стародавня Греція та імператорський Китай. З першою системою їх єднає

диференціація інтересів окремих соціокультурних груп, які переходять в

окремих випадках до відкритого антагонізму, а також існування

монолітної, повсюдно встановленої сукупності основних цінностей.

Первісна соціокультурна система володіє власною динамікою

розвитку, яка служить відтворенню існуючої структури. Ця система за

відсутністю дії зовнішніх факторів не підвласна ніяким істотним

змінам, що періодично повторюють ритуали оновлення, дозволяють

уникнути нагромадження напруги та регенерують свій соціальний склад за

допомогою церемоній ініціації. Опис та аналіз первісної культури

доводять, що в поведінці людини здобуття їжі, розмноження та

самозахист нероздільно пов'язані. Життя збирача й мисливця було

примусовою грою із жорстокими правилами, яка регулювалася цими трьома

основними функціями людської поведінки. Саме в цих рамках людина, чий

інформаційний розвиток (сприйняття чуттєвими органами різних

подразників, їх оцінка та використання) був орієнтований переважно на

зовнішнє середовище, тобто на природу, за допомогою розумових

здібностей цілеспрямовано вдосконалювала свою поведінку.

Іншою особливістю первісної культури є її синкретичний

характер, який втілився в тотемізмі. Справжня фундаментальна риса

цієї культури полягає в тому, що вона ідентифікує общину та її

членів із тваринами, які потрібні для харчування, з тотемними

тваринами. Фундаментальне положення тотемістичного світогляду за

своєю суттю грубо натуралістичне («людина є тим, що вона з'їдає»),

являє собою закон тотемізму, що виявляється і в класовому

суспільстві. Можна сказати, що «ідеологічна» ідентифікація з

тотемними тваринами є виразником факту нездатності первісних людей

за допомогою раціональних засобів праці визначити ірраціональну

поведінку об'єкта праці й тварин, тому вони намагалися компенсувати

це ілюзорно-магічними засобами. Грубий натуралістичний зміст цієї

форми такий: перетворення тварини в людину й наступна трансформація

людини у релігійний фетишизм на значно вищому рівні.

Дійсно, магічний тотемізм як ідеологічний виразник обмеженості

практики (котра лише спонтанно породжувала стихійно-матеріалістичну

орієнтацію свідомості)' та нерозвинутість суспільних відносин є

ілюзорно-компенсаторними засобами освоєння дійсності, «опіумом»

суспільства, попередньою стадією релігії. Розглядаючи концепцію Дж.

Фрезера, згідно якої магія не є релігією, а близька до науки, можна

зробити висновок: напочатку магічний тотемізм був недиференційованим

середовищем культури, містив у собі не лише науку, а й мораль,

мистецтво слова, а також магію зображення, що існує завдяки

естетичному, потім відбувається його перетворення в ряд відносно

самостійних, буденних і спеціалізованих сфер культури.

Третя особливість первісної культури полягає в тому, що вона

є культурою табу (заборонів). Звичай табу виник одночасно з

тотемізмом і являв собою важливий механізм контролю та регулювання

соціальних стосунків. Статево-вікове табу регулювало статеві зв'язки

в колективі, харчове табу визначало характер їжі, призначеної,

вождю, воїну, жінці, дітям...Інші табу були пов'язані з

недоторканістю житла, джерела вогню, з правами та обов'язками

окремих категорій членів племені. Певні речі, в тому числі й їжа, що

належали вождю, також були піддані табу. Досліджувачі (Дж. Фрезер,

Л. С. Васильєв та ін.) наводять приклади, як сприймалося порушення

табу.

Так, один з новозеландських вождів високого рангу й великої

святості покинув край дороги залишки обіду, які підібрав і з'їв член

його племені. Коли простолюдина повідомили, що він з'їв залишки

трапези вождя, він помер в муках і стражданні. Подібних прикладів

можна навести немало, і всі свідчать про те, що порушення священних

табу призводило до смерті порушника. «Божественна особа є джерелом

як благодіяння,так і небезпеки, її слід не тільки поважати, а й

остерігатися. Священний організм вождя настільки тендітний, що може

розладнатися від найменшого дотику, але він містить у собі і такий

потужний заряд магічної та духовної сили, розряд якого може мати

фатальні наслідки для кожного, хто дотикається до нього Через це

ізоляція боголюдини необхідна не лише для її особистої безпеки, а й

для безпеки інших. Божественна особа подібна вогню. Дотримуючись

належних заборон, з неї можна добитися багато корисного, але,

необачно доторкнувшись або зневаживши кордонами, можна спалитися,

вона губить порушника. Тому вважалося, що порушення табу накличе

згубні наслідки: «злодій встромив руку в божественний вогонь, який

охопить його й пожере на місці»- пише Дж.Фрезер у «Золотій гілці».

До цього слід додати, що у первісних народів, окрім вищезгаданих,

діяло ще одне табу — табу на прогрес, новації, розвиток.

На це слід звернути особливу увагу, адже з подібними табу

пов'язані явища альтернативності та багатоваріантності світової

історії, різноманітність культур. Таким чином, табу блокують

найсильнійший інстинкт самозбереження і паралізують потребу людини в

новаціях соціально-економічної сфери. Це з найбільшою «класичною»

ясністю проявляється на стадії первісного розвитку людства.

Значущість культури в життєдіяльності людини визначається

її нерозривним зв'язком з такою фундаментальною проблемою людського

буття, як смисл життя. Адже людина, напротивагу іншим живим істотам,

знає, що вона смертна, і цьому знанню зобов'язана культурі. Саме

культура завдяки об'єктивації усвідомлення смерті є джерелом

екзистенціального страху—страху перед небуттям. Однак це ще не все,

бо ж культура не лише породжує екзистенціальний страх, а й

намагається його нейтралізувати одним із засобів нейтралізації є

релігійно-міфологічне світорозуміння.Поняття вічності й напевне

залежне від нього поняття сакрального (священного) осмислення

(надання смислу) смерті - це основні засоби подолання почуті страху

перед небуттям. Кожна культура має церемонії поховання, ідеї вічного

існування, пов'язані між собою. Людське життя уявляється як епізод,

а ритуал поховання- як вікно у нескінченність. Трансформувавши

похорони людини в сакральну церемонію, культура інститує

екзистенціальний страх, об'єктивує його. Засвоєння індивідом

невідхильності смерті, як правило, починається, вже з дитинства:

процес поступового введення, смеріті до структури життя є одночасно

й процесом каналізацій- страху перед небуттям.

Археологія твердинь, що похоронні церемонії були притаманні

вже неандертальцю. Навіть йому — зовсім примітивній людині — були

знайомі прояви «фундаментальної турботи» про посмертне існування.

Тому неандерталець розміщує своє існування у плані кінцевості й

вічності, тобто в плині часу. В певному розумінні можна погодитися з

думкою англійського релігіознавця С. Брен-дона, що релігія виникла

завдяки усвідомленню часу людиною, що її реакція на час грунтувалася

на різних типах сприйняття, в тому числі й обожненні часу. Адже

релігія допомагає людині подолати почуття страху перед смертю,

впоратися з емоційним переживанням незворотності реального часу.

Таким чином, релігія зі своїми ритуалами, обрядами й картиною світу

пропонує людині вічне життя в «іншоїму» світі, пояснюючи смерть як

перехід до безсмертя, надаючи сенсу життю й формуючи цим почуття

безпеки в перипетіях швидкоплинного часу.

Для нашого курсу істотним є те, що альфою і омегою міфолого-

сакраліьного світогляду, притаманного первісним, архаїчнимі

суспільствам, є ритуал. «Через його призму розглядується і природа,

і соціальне буття, оцінюються ті чи інші об'єкти, а також вчинки та

дії людей». Адже ритуал переживається як безпосередня дійсність, він

актуалізує глибинні смисли існування.

Ритуал домінує в міфологічну або «космологічну» епоху, в

текстах якої головна увага приділяється боротьбі впорядковуючого

косімічного початку з деструктивною хаотичною стихією. Ритуал був

головним засобом оновлення світу, мав на меті забезпечення

безперервності його існування, а значіть, гарантій виживання

колективу в екстремальних умоваїх. Саме ритуал дарує переживання

цільності буття й цільності знання про нього, усвідомлення як блага

буття й відсилку до ідеї божественного носія цього блага. «Сфера

ритуалу—це особливий світ, уже не людський, а божественний».

Головне, що в основу ритуальної діяльності людини покладено принцип

наслідування явищам природи, які відтворювалися шляхом відповідних

ритуальних символічних еквівалентів. Ритуал виступав у космологічну

епоху основною формою суспільного буття людини їй головним втіленням

людської здібності до діяльності. З нього, зрештою, розвинулися

виробничо-економічна, духовно-релігійна та суспільна діяльності.

Характерно, що ритуал містить інформацію про закономірності

природи, набуту в ході спостережень за біокосмічними ритмами;

завдяки ритуалу людина архаїчного й традиційного суспільства

відчуває себе нерозлучно поєднаною з космосом і космічними ритмами.

В епоху архаїки людина осягала безмежну діалектику, логіку космосу

(логіку розвитку космосу, універсума). Це стало можливим завдяки

узагальненню досвіду практики, соціального життя як вищої форми

прояву закономірностей космосу.

В архаїчному ритуалі тісно переплелися молитва, спів і

танок. У танкові людина уподоблювалася різним явищам природи, щоб

викликати дощ, ріст рослин, поєднання з божеством. Постійна психічна

напруженість, викликана непевністю долі, ставлення до ворога чи

божества, призводила до специфічного збудника руху, що й знаходив

вихід у танку. Танцюючі учасники ритуалу були натхненні

усвідомленням своїх задач і цілей, наприклад, танок шамана повинен

був забезпечити контакт з духом хвороби, танок на честь тотемів

мусив приносити родові благополуччя, воїнський танок—підсилити

почуття сили й солідарності членів племені. Не заглиблюючись у

досить цікаву проблему сакрального танку, відзначимо, що в архаїчних

культурах його суть полягала не тільки в ритуальному уявленні змісту

міфу, а й у розрядженні психофізичної напруженості (досягненні

катарсису), викликаної дисгармонією, непевністю життєвої ситуації.

Для міфопоетичного світогляду космологічної епохи характерна

тотожність макро- та мікрокосмосу, світу й людини. На цей зв'язок

указує й знайдений останнім часом найглибший паралелізм між

космогонією та ембріогонією, відповідно між ідеями космології та

ембріології в різних і численних міфоепічних традиціях.

Загалом істотно те, що в ритуалі брали участь усі члени

колективу, він активізував усі засоби, що знаходилися в

розпорядженні людини, пізнання, відчуття й переживання світу - зір,

слух, нюх, дотик, вкус, почуття й розум. У ритуалі відбувається

соціалізація почуттів і ментальних можливостей завдяки внутрішньо-

ритуальним «діям» й відповідним їм знаковим протосистемам, з яких

пізніше виникають мистецтво, наука, філософія як інституалізований

світогляд.

Нагромадження знань про первісну та традиційну культури

свідчить про важливу роль міфу вжитті людини прадавньої епохи її

існування. У живописній творчості людини кам'яного віку значними є

дві головні функції давнього міфу — освоєння простору та часу. Це

означає, що від початку існування культури її зміст визначається

міфом, що виступає як опис, засіб пізнання світу. Міф органічно

пов'язаний з фундаментальним стремлінням людської творчості до

оволодіння й подолання простору та часу. Коли давня людина вкривала

стіни печери, поверхню скель або глиняних посудин різними

зображеннями, вона у своїй свідомості освоювала простір і час.

Відомо, що зміст культури являє собою продукт творчої

діяльності у своїх різних виявах. Також відомо, ще будь-яка

діяльність формує систему поведінки й водночас сама організується

цією системою. Це означає, що культура загалом може бути описана і

термінами етології. Різноманітна система поведінки людини своєю

парадоксальністю виділила її з навколишнього середовища, дозволила

вийти з стану повної підкореності природі й створити універсальний

канон свого буття, що враховує біологічний, соціальний та

ідеологічний аспекти. Праці з етології тварин та людини свідчать,

яку важливу роль відіграє поведінка у формуванні ритуалів.

Система ритуалів у значній мірі відтворює в модифікованій

формі певною мовою систему поведінки. Ця етологічна система породжує

систему міфу як певну універсальну систему, що визначає орієнтацію

людини в природі та суспільстві. В системі міфу утверджується та

обґрунтовується уявлення людини про навколишній світ, піднімається

багато фундаментальних питань утворення світу. С. Токарєв та

В. Мелетинський пишуть у «Міфах народів світу»: «Нездатність

Страницы: 1, 2