Культорологічні теорії

Культорологічні теорії

O. Шнендлер

„Закат Европы”

О Шпенглер у своїй книзі „Сутінки Європи” розглядає феномен кризи

в культурі. Загибель Заходу, подібно до загибелі античності, стає для

німецького філософа темою, яка включає в себе всі питання буття. На думку

Шпенглера, дух Заходу був ототожнений зі змістом світу. Великі мислителі

перетворили духовні злидні в метафізичну доброчинність.

Прикладом кризи в культурі для Шпенглера є загибель Заходу. Вона

являю собою проблему цивілізації. Будь-яка культура має свою цивілізацію.

„Цивилизация есть завершение. Она следует за культурой, как становление за

становлением, как смерть за жизнью, как окончание за развитием, как

духовная старость и каменный и окаменяющий мировой за господством земли и

детством души, получившими выражение, например, в дорическом и готическом

стилях. Она неотвратимый конец; к ней приходят с глубокой внутренней

необходимостью все культуры”.[1]

На думку Шпенглера, криза культури-це звичайне входження її

процвітання в її заключну цивілізаційну стадію. Ось чому римляни були

варварами, які не розпочали великий підйом культури, а завершили його.

„Бездушные, без всякой способности и философии и искусству, с животными

инстинктами, с исключительной погоней за материальным успехом, римляне

стоят на границе между эллинской культурой и ничем”.[2]

Криза в розумінні Шпенглера є не стадія перед новим процвітанням,

а завершення циклу, кінцеве згасання культури. Перехід від культури до

цивілізації в його трактовці в античному світі припадає на 5 ст., а на

Заході-на 19 ст. Всі великі конфлікти світобачення, політики, мистецтва,

науки, почуття проходять під знаком протилежності культури і цивілізації.

Дух грошей проникає всі історичні форми народного буття. Власне мистецтво

стає спортом.

Криза закономірна, але не в тім, що готується попереднім духовним

досвідом, відчуття його колізійності. За Шпенглером можна сказати, що

феномен кризи можна вважати законом всесвітньої історії. Задача дослідника

полягає в тому, що за сумою зовнішніх фактів відшукати закономірність.

Отже, криза-це не констеляція випадкових обставин, які залежать від

національних настроїв, особистісних впливів і економічних тенденцій.

„На великий кризис, - відмічає Шпенглер,-указывает несметное

множество страстно дебатируемых вопросов и взглядов, которые высказываются

в тысячах книг и заявлений, но всегда остаются разрозненными, разобщенными

и приуроченными к ограниченному углу зрения специальной области, ввиду чего

возбуждают, тяготят, но не могут быть устранены. Сами они известны, но мало

известна их тождественность”.[3]

Криза у культурі наступає, за Шпенглером, тоді, коли її душа здійснить усю

сукупність її можливостей, у вигляді народів, мов, релігійних учень,

мистецтв, держав і наук. Внаслідок цього культура знов повертається в

обійми первісної душі. Однак протікання культури не є спокійним та плавним

процесом. Це живе буття є напружена, пристрасна боротьба: зовнішня-за

утвердження її влади ідеї над силами хаосу і внутрішня-за утвердження її

влади над без свідомим, куди цей хаос ховається.

Якщо ж, як вважає Шпенглер, ідея досягнена, вся повнота

можливостей культури здійснена, то культура раптово костеніє, вона вмирає.

Сили культури надломлюються вона стає цивілізацією. В такому вигляді вона

може існувати ще протягом століть. Так було з Єгиптом, Китаєм, Індією та

світом ісламу. Так стирчала, за словами Шпенглера, іспокінська по території

антична цивілізація імперської епохи, на вигляд сповнена юнацької сили,

заглушаючи собою молоду арабську культуру Сходу.

Такий зміст, за Шпенглером, всіх епох „заката” в історії. Найбільш виразним

за своїми контурами є „закат античности”. Ми вже і тепер ясно відчуваємо у

собі і навколо себе перші ознаки того своєрідного, за своїм плином і

тривалістю аналогічно античного хору подій, який припадає на перші століття

і може бути названий „закатом Запада”[4]

Звичайно, кризові процеси протягом століть, на думку Шпенглера, розвивалися

спонтанно, несвідомо. Дещо нове, що він пропонує для філософії культурної

кризи, - це можливість свідомого критичного відновлення до феномена, який

тим не менш розкриває свої можливості і долеві риси невідворотно.

Тепер, як вважає Шпенглер, в перший раз культура може

передбачити, який шлях вибрала для неї доля. Остання велика задача

західноєвр. думки – зрозуміти перестороги старіючої духом фаустовської

культури. Ідея кризи дозволяє зрозуміти морфологію становлення всього

людства. „В „Закате Европы” оплакивается ее судьба, - відмічає вітчизняний

культурофілософ Р.А. Гальцева, - но нет рыцарственной готовности к защите

высокой духовной перед лицом надвигающейся механическо-потребительской

цивилизации, нет воли к противостоянию. Наоборот, здесь ведется пропаганда

мрачного демобилизующего духа фатализма. Шпенглеровская мифологема,

вытеснив духовно-личное начало стихией жизненно-бессознательного и

предприняв релятивическое обессмысливание культуры, внесла, как говориться,

свой вклад нелюбимой автором цивилизации и разрушению культурно-духовных

начал”.[5]

Кризи в культурі не є випадковим покаранням, епізодом в її долі чи

жорстоким вироком. Як ми бачимо в світовій культурі супроводжують всю

історію. Культура не здатна розвиватися вічно за єдиною універсальною

схемою. У її розвитку наступають складності, колпізійні феномени. Вони

можуть, як вважає Шпенглер, свідчить тільки про закінчення часу даної

культури. Ніякого переродження культури не бути не може. Криза – то сигнал

до кінцевої загибелі.

Освальд Шпенглер стверджував, що у західно європейців виникло

відчуття, ніби ми не всі „людство”. „Несомненно, что не только для

первобытного человека, но и для человека некоторых высших культур не

существовало всемирной истории, не существовало мира как истории”.[6] На

противагу місцевому просвітителю Гердеру, який обґрунтовує ідею „світової

історії”, О.Шпенглер саме через відкинення цієї ідеї пояснює самобутність

сучасної культури.

Культури ,за Шпенглером, володіють внутрішньою герметичністю, вони не чують

одна одну. Тому антична людина нічого не засвоїв з вавілонської і

єгипетської культур, хоча він добре знав хронологію, календар і інтенсивне

відчуття вічності і мізерності теперішнього моменту.

Не тільки в Європі, а й в масштабах Землі культура різнилася до взаємної

чужості. Індійська культура, в якій ідея браманської нірвани є надзвичайно

яскравим визначенням неісторичної душі, ніколи не мала, за Шпенглером,

навіть слабкого почуття часу. Індійці забували все; єгиптяни нічого не

могли забути. Звідси висновок Шпенглера: “Всесвітня історія” є наш, а не

“загальнолюдський” образ світу. “И может быть, когда угаснет цивилизация

Запада, носителями которой мы являемся, то более не появится уже культура

и, стало быть, человеческий тип, для которого «всеминарная история» есть

одно из форм и одно из содержаний космического сознания”.[7]

Образ всесвітньої історії, пояснює Шпенглер, є неперевірений духовний стан.

Західні історики бачили рух людства від стародавності до середньовіччя і

потім до Нового часу. Але ця схема не відображала рух людства, не дозволяла

зрозуміти її справжне місце в системі всесвітньої історії, тобто

всезагальної історії вищого людства. Вона виникла як продукт творчості

гностики, тобто семітичного, головним чином сирійсько-іудейського,

світосприйняття римської імператорської епохи. В це коло розгляду не

входить ні індійська, ні навіть єгипетська історія.

Особливо різко відкликався Шпенглер про поняття людства. Так, народи живуть

на землі, але вони опиняються в різночасовому просторі. Адже культури

живуть і вмирають. Це відбувається в різних ареалах. “Людство” є пустий

звук. Як тільки цей фантом щезає з кругозору проблем історичної форми, як в

той же час вспливає вражаюче багатство дійсних форм.”[8] Культури, це живі

істоти вищого гатунку, ростуть абсолютно безцільно, як квіти у полі.

Отже, кожній культурі в концепції Шпенглера властивий індивідуальний спосіб

бачити і пізнавати природу. У кожної культури – своя специфічна природа,

якою не може оволодіти в такому ж вигляді людина іншої культури.

За Шпенглером, всесвітня історія – ілюзія, створена раціоналізмом. Культури

гинуть не передаючи нічого одна одній. Вони позбавлені загального звязку і

змісту. Крім того, вони абсолютно не проникливі. Але навіть сам Шпенглер у

своїй книзі привів вражаючі ілюстрації, які свідчать про те, що культури

все ж чують одна одну. Шпенглер рельєфно описував десятки загинувших

культур. Пифагор розумів єгиптян. Середньовіччя прийняло від античності

християнство. Відродження виявило сприйняття античності. Все це свідчить

про те, що ідея універсальності історії не безгрунтовна.

Карл Ясперс “Смысл и назначение истории”

Філософія історії Ясперса виросла у намагання мислителя знайти історичні

витоки сучасності, зв’язати пошматовані жорстоким XX століттям нитки,

поновити зв’язок племен. Тому в своїй роботі Ясперс роздумує над долею

сучасного людства, обговорюючи проблеми науки, техніки, індустріальної

цивілізації, післявоєнної ситуації в Європі і в світі.

Ясперс наполягає на єдності світового історичного процессу, на пріоритеті

його “духовної складової”. Оскільки єдність історичного розвитку людства

науково довести неможливо, він називає це припущення постулатом віри.

Звертаючись до лінійної схеми історії, Ясперс відмовляється бачити її

“вісь” в боговтіленні, аргументуючи це тим, що історична вісь повинна мати

значення для всього людства, в той час як поява Христа значуща лише для

християн.

Всі питання виростають в одне – про зміст людського існування, про зміст

буття. ”Завершилась эпоха мифологическая с её самоупокоенностью, с само-

собой-понятностью. Началась борьба против мифа со стороны рациональности и

рационального прояснённого опыта (логос против мифа), борьба за

трансцендентного единого Бога против демонов и борьба против неистинных

образов Бога из этического возмущения против них. Это общее изменение

человеческого бытия можно назвать одухотворением...Человек больше не

замкнут в себе. Он не ведом для самого себя, а потому открыт для для новых

безграничных возможностей”[9].

Пробудження духу є, за Ясперсом, початком загальної історії людства, яке до

того часу є поділене на локальні, не пов’язані між собою культури. Ідея

Ясперса проста: справжній зв’язок між народами – духовний, а не родовий, не

природний. Справжнє духовне життя народжується перед лицем “абсурдних

ситуцій” які ставлять перед людиною “останні питання”, тільки тут

спілкування людей виходить на екзистенціальний рівень.

Саме та обставина, що осередки напруженного, рефлекторного духовного життя

виходять паралельно в різних, далеких одна від одної культурах, слугує для

Ясперса найважливішою основою для віри в духовну єдність людства. “Тем, что

тогда свершилось, что было создано и продумано, человечество живёт по сей

день. Каждый его новый подъём сопроваждается обращением, возвращением к

осевой эпохе, всякий духовный взлёт может быть назван ренессансом осевой

эпохи”[10].

Оскільки Ясперс визнає важливе значення розуму та науки, він за раціоналізм

та Просвітництво, але оскільки він обмежує знання, щоб залишити місце вірі,

він проти раціоналізму та Просвітництва. Єднання в людей буває найбільш

глибоким і гуманним лише в тому випадку, якщо воно, засноване на незнанні:

люди, об’єднанні на трансцендентній таємниці, сповненні покіри та позиву а

не фанатизму та самовпевненності.

Ось, чому звертаючись до трьох основних наук про людину – соціології,

психології та антропології, - Ясперс вказує на можливу небезпеку там, де

вони, спираючись на реалістичну тезу про безмежні можливості людського

пізнання, будують теорії, які претендують на те, щоб бути керівництвом в

практичному житті, відкидаючи при цьому історичну традицію, релігійні

настанови і ум попередніх поколінь. До таких теорій Ясперс відносить у

сфері соціології – марксизм, у сфері психології – психоаналіз Фрейда, в

сфері антропології – расову теорію.

Якщо умовою екзистенційного спілкування є, на думку Ясперса, загальна доля,

“загальна ситуація”, яка робить можливим взаєморозуміння двох, трьох,

декількох людей, то умовою загальнолюдської комунікації Ясперс вважає

спільний духовний витік усього людства – “осьову епоху” як коріння і грунт

загальноісторичного буття. Якщо людство відрічется від цієї своєї

спільності в долі і вірі, від спільності вищих духовних цінностей, які

рятують людину в найважчих, пограничених ситуаціях, то можливість людського

спілкування і взаєморозуміння обривається, а це може, за Ясперсом,

призвести до світової катастрофи, атомної пожежі чи екологічного

катаклізму. Тому проблема загальнолюдських цінностей, взаєморозуміння,

відкритості одне одному різних типів суспільств, народів, релігійна розкіш,

а життєва необхідність.

Звідси витікає і особлива роль філософії в сучасному суспільстві.

Філософія, як стверджує Ясперс, перестає бути справою лише близьких кіл чи

університетських курсів; вона сьогодні набуває особливої функції – зв’язати

всіх людей за допомогою філософської віри яка, за задумом Ясперса, повинна

служити протиотрутою проти раціоналістичних утопій, які претендують за

створення раю на землі, але в дійсності руйнують культурні традиції і

штовхають у пекло братовбивчих воєн і взаємної недовіри тих, хто ці утопії

намагається реалізувати.

Макс Вебер

„Протестантська етика та дух капіталізму”

Автор „Протестантської етики” більшої ваги надавав питанню про специфіку

того типу капіталістичних відносин, які утвердились у господарському житті

розвинених країн Заходу. Це відносини, в рамках яких господарська поведінка

власників засобів виробництва орієнтована не на задоволення їх традиційних

потреб, а на одержання прибутку, на збагачення – однак на збагачення шляхом

раціональної організації виробництва й мінімізації непродуктивних затрат.

„Духом” же капіталізму М. Вебер називає певний менталітет, коли люди

цілеспрямовано прагнуть до збагачення в рамках своєї професійної

діяльності, водночас свідомо обмежуючи себе у витратах на споживання і

свідомо надаючи своєму способові життя певних аскетичних рис.

Таким чином „протестантська етика”, ”дух капіталізму” і сам капіталізм як

економічна система виступають, за Вебером, як явища „вибірково споріднені”.

Це означає, що міх ними можна віднайти певну смислову адекватність-що не

дає, водночас , підстав розглядати їх як ланку причинно-наслідкових

зв’язків і вважати протестантизм як причину капіталізму чи навпаки. Кожен

із цих явищ має власний смисл і власну логіку розвитку.

Праця Вебера спрямована не на обґрунтування того чи іншого варіанта

філософії історії, а на розв’язання чисто емпіричної проблеми пояснення

механізмів впливу релігійних мотивацій особистості на її економічну

поведінку. Визначаючи глибоку внутрішню несумісність між економічним

раціоналізмом і відверто ірраціональними мотивами поведінки людини, яка

прагне потойбічного спасіння, дослідивши на основі фактичного

документального матеріалу показує, як внутрішня логіка розвитку аскетичного

протестантизму стимулювала формування уявлень про професійне покликання і

професійну самореалізацію під впливом яких складався новий стиль миттєвої

поведінки економічно активних верств населення. Протестантська етика не

була причиною появи капіталізму як раціонально орієнтованої економічної

системи, вона її не творила і не могла створити, однак вироблені ідеологами

Реформації нові цінності сприяли ”прориву” с-ми традиціоналістських уяв

про сенс людського життя і роль у ньому економічних чинників. А це сприяло

утвердженню у масовій свідомості нових, відмінних від традиційних понять

про професію, працю, дисципліну та інші без яких неможливе нормальне

сучасних економічних інститутів.

Шляхом порівняльно-історичного аналізу господарської етики світових релігій

М.Вебер підтвердив і поглибив висновки „Протестантської етики” щодо

стимулюючого, або навпаки негативного впливу релігійних уявлень на

економічну поведінку людства. Релігійні уявлення стають чинником, який

сприяє формуванню певної соціальної позиції.

Автор „Протестантської етики” не прагнув підмінити „матеріалістичну”

інтерпретацію причинових зв’язків історії культури таким же

„спіритуалістичним” поясненням. Він виходив з того, що і інше пояснення

однаково можливе, враховуючи неймовірну багатоманітність і складність явищ

історії і культури та їх взаємний вплив одне на одне. Крім того Вебер

неодноразово підкреслював, що в його дослідженнях йдеться про давноминулі

часи коли „дух” капіталізму лише народжувався, а про тогочасну с-му

капіталістичного господарства яка вже давно не потребувала релігійної

опори.

Зосередившись на аналізі відмінності господарської етики аскетичного

протестантизму від капіталістичних поглядів, М.Вебер майже не торкався

того, як ставитись до цих питань прихильники православ’я. Він хотів вивчити

господарську етику східного християнства, однак передчасна смерть зашкодила

йому це зробити.

Хосе Ортега - і - Гасет

„Бунт мас”

Вихований на літературно-демократичних традиціях, Ортега не

сприймає пов’язані з ними суспільні й культурні вартості як щось

беззастережно позитивне. Застереження, на які він наштовхується, вельми

серйозні. Згадати хоча б Сократа : „більшість” не означає „кращість”. І ось

ця більшість, показує Ортега в есе „Бунт мас”, виходить на історичну арену,

починає „робити погоду” в політиці та культурі. Проте досягнень непомітно.

Чому?

Ортега дає тлумачення самого феномена масовості, пропонує

„найрадикальніший поділ людства” на групи до двох переважаючих типів: тих,

хто суворий та вимогливий до себе, хто бере на себе працю і обов’язок , та

тих, хто схильний для потурання собі, до самозакоханості, хто живе без

зусиль, не прагнучи самовдосконалення і пливучи за течією. Маса це натовп,

множинність людей без певних достоїнств, це – середня, пересічна людина. Те

що раніше сприймалось як кількість тепер постає вже як якість, стає

загальною соціальною ознакою людини без індивідуальності, безособовою

„загального типу”. „Людина – маса”, на противагу людині – індивідуальності,-

то істотна загроза правовому суспільству.

Ортега порушує ключове для світогляду самовизначення кожної людини

питання. адже її екзистенція само розгортається не в якихсь абстрактних

просторово – часових вимірах, а в конкретному соціокультурному та водночас

в особливісному просторі та часі. Не відчувати цього часу означає загубити

свою долю. Людина, яка зазнає такої екзистенційної катастрофи

перетворюється на маргіналі. Ще ніколи стільки життів не було з коренем

вирвано з ґрунту, зі своєї долі, й не неслось невідь-куди , мов те

перекотиполе”, - так характеризує Ортега найбільшу сенсожиттеву трагедію

„людини-маси”, котра замість того щоб спертися на надійний грунт власної

долі, воліє „існувати фіктивно, висіти у повітрі”, жити немов жартома.

”людина особистість”, на відміну від людини маси , завжди укорінена, бо

прагне жити у злагоді з світом та самим собою.

„Не слід ідеалізувати сучасну кризу пояснюючи її як конфлікт між двома

поняттями моралі чи двома цивілізаціями-однією що сиріє, і другою що

світає. Маса просто обходиться без будь якої моралі, бо всяка мораль у

своїй суті є почуттям підкорення, свідомості службі й обов’язку”[11]

„В цьому я хотів накреслити певний тип європейця, аналізуючи передусім

його відношення до тієї самої цивілізації, в якій він народився. Це було

необхідне тому, що цей тип не репрезентує якоїсь нової цивілізації, що

бореться зі старою, він є запереченням, за яким криється чистий паразитизм.

маса все ще живиться всім тим, вона заперечую і що інше перед нею здобували

та нагромаджали”[12]

Питирим Сорокін

„Человек. Цивилизация. Общество.”

У науковій біографії П. Сорокіна (1889-1968) можна нарахувати чотири

періоди. Самий ранній, росіянин, період його діяльності припадає на першу

половину 10-х років XX ст. У той час він знаходиться під впливом

позитивістських концепцій у соціології і розповсюдженого тоді психологізму.

Його вчителями і кумирами стають Э. Дюркгейм і Г. Тард, а з росіян — М. М.

Ковалевський і Л. И. Петражицький.

Наступний період діяльності Сорокіна зв’язаний з відмовленням від

психологізму і переходом на позиції соціального біхевіоризму. Саме з цих

позицій була написана двотомна «Система соціології», що принесла Сорокіну

широку популярність у Росії ,і що стала його докторською дисертацією

(1920—1921).

Методологія третього періоду (уже закордонного, американського, коли

Сорокін очолив Гарвардський центр соціологічних досліджень) добре

проглядається в роботі «Суспільство, культура й особистість», виданої в

1947 р.. але ,що відбиває його позицію 20—30-х років.

Розвиток вищевказаних тенденцій і еволюції соціологічної і

культурологічної концепції приводить Сорокіна до створення інтегральної

моделі суспільства і культури. Сорокін добудовує будинок соціологічної

науки до рівня того, що він назвав «перемінними культурними

суперсистемами»; Цей четвертий методологічний період пов’язаний з роботою

Сорокіна над безпрецедентною в історії соціології чотиритомною працею

«Соціальна і культурна динаміка» де історія культури з найдавніших часів до

середини XX ст. дана в системному викладі.

Сенситивна чи почуттєва, культура визнає реальним, значимим даний у досвіді

мир - те що сприймається очима, вухами, мовою, представляється вірним

розуму. Людина цінує затишок, комфорт, орієнтований на задоволення

почуттєвих потреб. Аскеза здається йому протиприродної і далекий- його

ідеал - особисте щастя. Ціль суспільства, як вона сформульована Бетамом, -

досягнення «максимальної суми щастя», «суми добра». Мистецтво в сенситивній

культурі відокремлюється від церкви і служить задоволенню почуттєвих

потреб. Людина насолоджується кольором, формою, лінією. Сюжети мистецтва

різноманітні. Навіть біблійні сцени трактуються реалістично. У живописі

поширюються пейзаж, портрет, натюрморт, жанрові сцени. Наука вивчає світ

дослідними методами. Виникає індуктивна філософія, розвиваються медицина.

біологія, технічні знання. Сорокін розглянув й привівв систему величезний

історіко-культурний матеріал. Але застосовувана їм методика уразлива.

Виділення тих чи інших мислителів, художників, суспільних діячів як саме

даного типу культури в ряді випадків легко заперечити. Багато великих

Страницы: 1, 2