Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст

розпорядження та накази на місця, вів розрахунки, приймамв листи, що

надходили на ім’я коша.

Військовий осавул спостерігав за додержанням козаками порядку на всій

території, стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і

військової ради, проводив дазнання за вчиненими злочинами, приймав та

розподіляв хлібну та грошову платню між козаками, займався захистом

інтересів війська на прикордонних лініях. За військовими старшинами стояли

курінні отамани. Куріний отаман виконунвав роль інтенданта, забезпечував

свій курінь усім необхідним. Курені були одночасно військовими одиницями,

з яких і складалося запорізьке “товариство”. Допоміжні функції при

військовій старшині виконували військові чиновники.

За військовою старшиною йшла старшина похідна і паланкова. Вона стояла

за рангом вище військових чиновників, але навідміну від них, діяла за

межами Січі у своїх паланках. Похідну старшину становили полковники,

осавул і писар, які у воєнний час охороняли передові рубежі Січі. Похідний

полковник був начальником певної частини війська, декількох загонів

козаків.

До паланкової старшини належали полковник, осавул, писар, підосавул,

підписарій. Їх влада поширювалася на всю паланку, тобто на козаків, які

проживали за межами Січі у слободах і зимівниках. Усі представники

паланкової адміністрації обиралися на рік. Влада паланкового полковника

була достатньо широкою: у своєму районі він фактично виконував роль

кошового отамана.

“Організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підствави

стверджувати, що так закладалися основи нової української державності;

адже вся система органів військово-адміністративної влади мала змогу

виконувати і забезпечувати внутрішні і зовнішні функції, властиві

державній владі.” [3]

Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент

військово-адміністративної влади, як правова система. Якщо загалом на

території України на той час діяли різноманітні джерела права (Руська

правда, Литовські статути, канонічне та Магдебурське право), то у

Запорізькій Січі основне значення мало звичаєве козацьке право –

сукупність правових звичаїв, що утвердилися у сфері козацьких суспільних

відносин. Система звичаєвого козацького права складалася саме в XV –

середині XVII ст. і закріплювала військово-адміністративну організацію

козацтва, діяльність судових органів, види злочинів і покарань.

Козацтво збагатило суспільно-політичні функції української державності

ще одним елементом – озганізаційною структурою у формі полків. Той факт,

що вона була узаконена “Ординацією війська Запорозького реєстрового”[4],

прийнятою Варшавським сеймом 1638 р., не применшує значення правотворчості

козацтва.

Дух козацтва охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою

зумовив тенденції розвитку й утвердження на українських землях державних

органів управління.

VI. Державність України в період Богдана Хмельницького та після його

смерті.

Національно-визвольна війна почалася з повстання козаків під проводом

сотника Б.Хмельницького. Після разгрому польських військ під Жовтими

Водами та Корсунем повстання охопило Поділля та Волинь, а у вересні 1648

р. і Галичину. Скориставшись перемогами Б.Хмельницький, який став

гетьманом, поставив вимоги перед польським урядом про амністію для усіх,

хто брав участь у повстанні, скасування церковної унії, збільшення

кількості реєстрових козаків, територіальную автономію україни.

Військова невдача влітку 1649 року під Зборовом змусила Б.Хмельницького

підписати мирний договір[5], за яким у межах Речі Посполитої створювалась

автономна область у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського

воєводств. Кількість реєстрових козаків мала становити 40 тис., а селяни

мали повернутися до панів. Церковна унія скасовувалася. Православна церква

зрівнювалася у правах з римо-католицькою. Територія України поділялася на

16 полків, а гетьман зносився з іноземними державами. Отже результатом

війни було створення національно-територіальної автономії для козацького

стану населля України.

Навесні 1651 р. поляки почали військові дії і за умовами

Білоцерківського договору[6] автономна частина України обмежувалася тільки

Київським воєводством. Подальші військові дії велися з перемінним успіхом.

Кожна із сторін шукала собі союзників. Богдан Хмельницький вступав у союз

з Кримом, Туреччиною, Молдавією, але без належних результатів. Брак

надійних союзників наштовхував Б.Хмельницького на союз з Московською

державою. У жовтні 1653 р. Земський собор[7] у Москві ухвалив прийняти

Україну “під високу руку царя”. На Раді страшин та на загальній Раді

мешканців Переяслава у січні 1654 р.[8] на переговорах з російським

посольством було досягнуто угоди про встановлення військового союзу

України з Московською державою, гарантовано захист московським царем

України та збереження всіх прав і вільностей Української держави. У

березні 1654 р. українське посольство прибуло до Москви з проектом

договору про військовий союз. Цей проект відомий під назвою “Березневих

статей”[9] Богдана Хмельницького. Проект угоди складався із 23 статей.

Основною їх ідеєю було встановлення військового союзу між Україною та

Московською державою, збереження як внутрішньої, так і зовнішньої

самостійності української держави.

Спільні польсько-татарські війська з осені 1654 р. почали руйнувати

Поділля, Брацлавщину. Україно-московські війська воювали в Гиличині,

звільнили Білорусію і значну частину Литви. Визнало владу гетьмана

населення Волині, Поділля та Полісся. Отже територія Української держави

поширилася на захід та північ.

У 1657 р. Б.Хмельницький пішов на створення коаліцій з Швецією,

Брандербургом, Семигородом, Молдавією та Литвою. За домовленістю між

союзниками, Польша мала бути розділеною, і Україна мала включати усі

землі, заселені українцями. Україна разом із Швецією встановили

протекторат над Литвою. Але розгром Данією Швеції звів нанівець досягнення

коаліційних домовленностей.

Отже, 1657 р. був мкульмінаційним моментом престижу незалежної

Української держави.

Козацька держава періоду Богдана Хмельницького була повноцінною, з

усіма характерними для будь-якої держави ознаками.

Перша ознака – політична влада. Вона перебувала в руках козацької

старшини – нової генерації української панівної верстви. На вершині її

ієрархічної піраміди перебував гетьман. Обраний військовою радою в

Запоріжжі на невизначений строк, він здійснював керівництво військовими

силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої

політики, проводив переговори чи листування з урядами інших держав.

Гетьман мав право переглядати рішення Генерального суду. Проте

зосередження законодавчої та виконавчої влади в його руках спричинилося до

того, що військові ради і навіть ради старшин скликалися рідко:

найважливіші питання гетьман вирішував одноосібно.

Законодавчу владу Богдан Хмельницький реалізовував шляхом видання

універсалів, наказів тощо. Атрибутом гетьманської влади надалі залишалася

булава. При підтримці старшин із залученням найманих полків гетьман

придушував народні повстання. Отже в його руках зосереджувалася практично

необмежена влада.

Друга ознака – територія. Аналізуючи відомості 1653-1654 рр., Іван

Крип’якевич приблизно описав державні межі козацької території: “З Польщею

– Яруга – Черніців – Мурафа – Красне – Вінниця – Прилуки – Паволоч –

Каменеброд – Макарів – Чернобиль – Карпилівка; з Росією – традиційним

кордоном; з Туреччиною і Кримом – через так зване Дике поле”. “При цьому

слід відзначити історичну роль у процесі державотворення Середнього

Подніпров’я, яке і раніше було ядром українського етносу; протягом

тривалого періоду простежувалася його відносна стабільність; водночас

Запорізька Січ залишилася “центром свободи”, продовжувала виступати

суспільним ідеалом українського селянства”.[10]

Третя ознака – політико-адміністративний устрій. На визвольній

території були ліквідовані органи влади Речі Посполитлї. Замість воєводств

і повітів створені полки і сотні. Виникло нове правління – своєрідний

старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і

сотенна адміністрація, куренні городові отамани. Магістрати і ратуші

здобули право самоврядування.

Четверта ознака – суд і судочинство, фінансова система і податки. Події

тих часів мали значний вплив на подальший соціально-економічний розвиток

краю. Є характерні приклади посилання українських чиновників на порядки

започатковані Богданом Хмельницьким. Була введена власна монета. Після

Визвольної війни була запроваджена одна з найвищих посад у старшинській

адміністрації – генеральний підскарбій, який відповідав за стан фінансів

козацького війська, встановлював мито, очолював скарбову канцелярію та

інш.

П’ята ознака – військо. Збройні сили україни виступали як самостійні,

добровльні, з деякими елементами самоуправління. Складалися вони з

представників різних соціальних верств населення. Після 1654 р. козацьке

військо становило автономну частину російської армії. Б.Хмельницький

прагнув створити мобільну регулярну найману армію на зразок тих, що

існували в більшості тогочасних європейських країн.

Шоста ознака – міжнародні відносини. Українська держава здобула широке

міжнародне визнання. Гатьман налагодив зв’язки з представниками Росії,

Криму, Туреччини, Польщі, трансильванії, Молдови. Згодом уряд Богдана

Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Україна

закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.

Після смерті Б.Хмельницького загострилася боротьба старшини за владу,

яка завершилася тим, що з гетьманского престолу в результаті старшинського

перевороту був усунений Юрій Хмельницький й обраний гетьманом Іван

Виговський.

Обрання гетьманом Івана Виговського призвело в підсумку до втрати

здобутої незалежності. Він щоб зміцнити своє становище, поспішив запевнити

московський уряд, що визнає свою залежність від царя.

У 1658 р. у Гадячі він підписав договір з представниками польської

держави про входження Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств

до складу Польсько-Литовської держави з наданням ім автономії під назвою

Великого князівства Руського. За Гадяцьким договором, Велике князівство

Руське, яке одержало автономію, повинно було мати єдиного для Польщі,

Литви й України короля, спільний сейм, а Україна – власних міністрів,

фінансову систему, військо, обраного усіма станами гетьмана.

Нова російсько-українська Переяславська угода 1659 р.[11] значно

розширювала владу царя в Україні, фактично визначала шляхи ліквідації

української державності Москвою. Проте вона не була втілена у життя,

оскільки в оголошеній Польщі війні Росія зазнала поразки.

Гадяцький договір 1660 р., як і договір 1658 р., був наслідком політики

козацької старшини, тому він також викликав незадоволення народних мас.

Після зречення у 1663 р. Юрієм Хмельницьким гетьманства Лівобережна

Україна обрала гетьмана окремо від Правобережної. На Правобережжі козаки

також обрали гетьмана. Такий поділ для України був катастрофічним.

У цих умовах в січні 1667 р. між Москвою і Польщею був укладений

Андрусівський договір[12] про перемир’я на тринадцять з половиною років.

За договором Лівобережна Україна залишалася під Москвою, Правобережна

переходила до Польщі.

Цей поділ остаточно підтверджувався Вічним миром 1686 р.[13] між

Москвою і Польщею. Лівобережжя, Київ і Запоріжжя залишалися під владою

Москви, Правобережжя – під владою Польщі.

Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко здійснив ряд важливих реформ,

зокрема створив постійне військо з найманих частин. Цим він забезпечив

собі незалежність від козацької старшини. Петро Дорошенко дбав про

державні фінанси, призначені для утримання війська. Крім цього, він

планомірно освоював спустошені землі Правобережжя. У зовнішній політиці

прагнув налагодити широкі міжнародна зв’язки.

Після Петра Дорошенка турки поставили гетьманом знову Юрія

Хмельницького. Його влада обмежувалася тільки Поділлям, де столицею було

містечко Немирів. Він встановив тут деспотичне правління, накладав

непомірні податки на населення. Врешті-решт турки 1681 р. стратили його у

Кам’янці.

З того часу Правобережна Україна втратила рештки своєї самостійності.

Лівобережна Україна, як і правобережна , постійна терпіла утиски від

своїх сусідів, особливо від Московської держави. Відразу після обрання у

1663 р. гетьманом Івана Брюховецького і відокремлення Лівобережної

України від Правобережжя Москва зробила спробу підпорядкувати ці землі

собі, зокрема доручила своїм воєводам збирати податки в Україні. Проте

задуми Москви не здійснилися. Іван Брюховецький зробив спробу об’єднатися

з правобережжям під владою гетьмана Петра Дорошенка, але під натиском

московських військ Лівобережна Україна змушена була відокремитися й обрати

іншого гетьмана – Дем’яна Многогрішного.

З часу підписання Глухівської угоди 1669 р. протягом сорока років у

Лівобережній Україні бурхливих подій не сталося.

Зміни в політичному становищі України настали з початком Північної

війни. У 1708 р. воєнні дій були перенесені в Україну. Крім цього, державі

загрожував новий напад Польщі. Але доля України не цікавила російського

царя Петра I. Такі обставини штовхнули у 1708 р. гетьмана Івана Мазепу

перейти на бік шведського короля Карла XII й укласти зним угоду. Проте

замість незалежності союз Івана Мазепи зі шведським королем Карлом XII

призвів Україну до катастрофи.

Новим гетьманом, але вже на чужині, було обрано П.Орлика. Погодився він

на цей пост неохоче, але все життя невтомно працював, як політичний діяч,

дипломат, автор політико-правових документів, заяв, що стверджували право

України на незалежність та поширювали в світі інформацію про неї.

“Угода і Конституція прав і свобод Війська Запорозького”[14] –

результат колективної праці козацької громади на чолі з П.Орликом – була

скріплена присягою, підписом і печаткою у день його обрання на цей пост –

5 квітня 1710 р. Вона мала здійснюватись після здобуття Україною

незалежності. Документ складався з 16 статей і починався з урочистої

декларації: “Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від

чужого панування”. Далі у преамбалі Конституції подавалася характеристика

тогочасного політичного життя, всебічних утисків та порушень козацьких

свобод після Переяславської ради. Зазначалося, що кордон з Польщею повинен

бути відноалений по р. Случі, а запорожцям – повернені всі відібрані у них

землі і поселення. Верховна влада належатиме гетьманові, котрий

обиратиметься розширеною козацькою радою. Щоб гнтьман, за прикладом

московських царів не міг діяти самовільно, його влада буде обмежена

постійною участю в управлінні генеральної старшиною, а також Генеральною

радою, яка скликатиметься тричі на рік.

Якщо “Угода й Конституція” П.Орлика стосувалися здебільшого

внутрішнього устрою україни, то два інших його документи – “Вивід прав

України” та “Маніфест” були спрямовані на міжнародне визнання України

“вільним князівством”.

Але трапилось так, що гетьман Брюховецький визнан царя і Україні було

примушено зректися прав козацького суверенітету та відчути увесь тягар

деспотичного панування. Але вона стала підлеглою тільки тому, що повірила

в союз з одновірним царем, а московський двір накинув на неї ярмо

незкінченно жорстокіше, ніж те, яке невірні накидали завойованим народам.

Петро І окупував Україну і з того часу аж до осені 1917 р. вона перебувала

в залежності від Росії.

VII. Становлення нової української держави за Центральної Ради.

Кінець XIX – початок XX ст. чарактерізується новим політичним

пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та

Російської імперій, новим сплахом національної свідомості й активності.

Важливою подією в історії України стала перша світова війна, під час

якої у воюючих країнах загострилися численні економічні, політичні та

національні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна в

перші роки війні була дуже зруйнована.

Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знеселені. У

Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна

ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р.

тут було повалено самодержавство.

У національних окраїнах Росії, які продовж століть перебували у

колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з

нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності,

насамперед це стосується україни.

Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках – росії та Німеччини й

Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий

шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного

панування.

У Києві 4 (за новим стилем – 17) березня 1917 р. після відповідної

підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій,

професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які

вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й

координації національно-політичного життя України. Цим органом стала

Центральна Рада. Її головою обрали видатного українського вченого

М.Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання.

Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнського

конгресу в Києві 17-24 квітня за участю понад 900 делегатів. “Характерно,

що на конгрессі не висувалося питання про незалежність України”.[15]

Конгрес вимагав у Росії автономії України, визначення іі території.

Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого

територіального органу влади в Україні, провів її перевибори.

Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності

українського народу, відродження національної державності – соборності

України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної

реалбної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.

Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна

Рада 10 (23) червня видала Перший універсал[16], у якому закликала

населення до самостійного будівництва національної української

державності.

Центральна Рада стала широким представницьким органом, справжнім

парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальких

груп та верств населення України.

Наприкінці червня 1917 р. згідно з першим універсалом був створений

Генеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою став

В.Винниченко, секретарем – П.Христюк. До складу уряду входили такі

генеральні секретарства: внутрішніх справ (В.Винниченко); військових справ

(С.Петлюра); земельних справ (В.Садовський); фінансових справ

(Х.Барановський).

Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну

діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну ситуації, в

Україні швидкими темпами відбувалося національне відродження. Перестають

діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися

українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і

навчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курси

перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.

В Україні на той час діяли три різні системи управління. Верховну владу

формально здійснював тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і

чиновників. Друга система – це Ради, очолені більшовиками, меншовиками,

есерами. Третя – Центральна Рада з її місцевими органами – радами,

управами, спілками.

У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, що прибула

у Київ, погодилася визнати центральну Раду і Генеральний секретаріат

своїми кройовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію

тільки до п’яти губерній (з попередніх дев’яти), а інститут окремої

національної влади – нанівець.

Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив становище політичних

сил у Росії, сприяючи розгортанню революційного, національно-визвольного

руху. У зв’язку з жовтневими подіями Центральна Рада 7 (20) листопада

видала Третій універсал[17], яким проголошувала утворення Української

Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією.

У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила, що, не визнаючи

Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з “крайовими республіками”, які

виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського

політичного центру.

Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як

найвищий орган влади і відповідно не визнали Центральної Ради, то вона

розпочала з ними боротьбу.

Проте відчувши реальну загрозу втратити Україну, В.Ленін швидко

переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 (17) грудня 1917 р. видав “Маніфест до

українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”[18].

Заявляючи, що “рада Народних Комісарів признає українську Народну

Республіку, її право зовсім відділитися від Росії”, РНК висувала різні

звинувачення УНР, зокрема стосовно дії Центральної Ради та її уряду на

власній території, в Ураїні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей

ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України.

Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити

роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на

території україни, влади Центральної Ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав

Раднаркомові РРФСР ноту[19], в якій зазначав, що не можна визнавати право

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5