Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст

Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст

Вступ.

Над пошуками розв’язання так званої української справи -проблеми

відновлення і побудови української державності працювало чимало поколінь

українців. ЇЇ започаткували ше кириломефодіївці й розвинули М.Драгоманов,

М.Грушевський, В.Липинський, Ю.Бачинський, І.Франко, Д.Донцов та ін.

Наприклад, М.Драгоманов бачив Україну як автономну державну одиницю у

складі демократичної Росії. М.Грушевський аж до IV Універсалу Центральної

Ради (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки

демократичної російської держави. С. Рудницькиїй вже у перших своїх працях

стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина

іншої держави, а самостійна незалежна, суверенна держава Європи - такою

уявляв собі учений Україну. “Для всіх українців, - писав він, -державна

самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою”.

Якщо ж підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже

500 років українці у різних формах мали державність, і тільки 350 років

були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалася

українська держава. ЇЇ перша літописна історія творилася в IХ-ХІVст. на

теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою

Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася друга

Українська держава - козацько-гетьманська. Але цю незавершену будову

підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а

пізніше й Австро-Угорська імперії, щоб знищити навіть згадку про

українську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії

якого незалежність стала реальністю, було неможливо.

Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродження

української державності.

Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст.,

вибухнув у березні 1917 року українською революцією. Трагічними для

України були перші роки революційного державотворення. Внаслідок цілого

ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Але

досвід Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР, УСРР послугував

майбутньому України, поповнив скарбницю її державотворчого досвіду.

Складною і суперечливою була історія держави радянської України.

Юридичне закріплення позитивних наслідків революції і формальних ознак

української державності поєднувалося з встановленням керівної і пануючої

ролі більшовицької партії, нетерпимості до політичного інакомислення,

застосуванням жорстоких репресивних методів політичної боротьби.

У роки другої світової війни Східна Галичина, Північна Буковина і

Закарпаття були возз’єднані з Українською РСР. Здійснидася споконвічна

мрія українського народу — зібрання всіх земель у єдиній державі. Проте

УРСР у складі СРСР, незважаючи на проголошену і закріплену в Конституції

СРСР та Конституції УРСР суверенність, залишалася економічно, політично і

ідеодогічно залежною від Москви.

Тільки після прийняття 24 серпня 1991 року Акта проголошення

незалежності України перед українським народом відкрилися можливості

створення власної демократичної державності.

I. Античні міста-держави північного причорномор’я.

Складовою частиною античного світу були грецькі міста-держави

Північного Причорномор’я, що виникли на території сучасної України. Вони

мали безпосередній вплив на счіднослов’янські племена, які пізніше

утворили Давньоруську державу.

Античні міста і поселення зосереджувалися в таких основних районах:

Боспор Кімерійський з найбільшими містами Пантікапеєм, Гермессою,

Торгіпнією та Феодосією; узберіжжя Дніпровсько-Бузького та Березанського

лиманів з найвизначнішим центром Олбвією; Південний Крим з основним

центром Херсонесом.

Розглянемо особливості внутрішньої будови причорноморських міст-держав:

Ольвії, Херсонесу і Боспорської держави.

Ольвію заснували у другій половині VII ст. до н. е. вихідці з Іонії.

Найбільшого розквіту Ольвія досягла в V – першій половині IV ст. до н. е.

Місто було незалежною республікою, правили ним народне віче і сенат.

Народне віче, в якому юридично могли брати учасить усі повноправні

громадянини, займалося зовнішньою політикою, обороною держави; видавало

закони про грошовий обіг, вирішувало питання про забезпечення населення

продовольством у неврожайні роки. До функцій сенату входило попереднє

обговорення всіх найважливіших питань державного життя, після цього ці

питання виносилися на розгляд народного віча.

Виконавчу владу в Ольвії мали так звані архонти і стратиги, які

обиралися народними зборами на один рік.

Другим осередком цивілізації в Північному Причорномор’ї було західне

узберіжжя Криму з найбільшим містом Херсонесом Таврійським. За державним

ладом Херсонес на ранніх етапах історичного розвитку був типовим

рабовласницьким демократичним полісом, а згодом набув деяких рис

елліністичної централізованої держави. Верховні органи – народні збори і

сенат вирішували питання внутрішнього життя і зовнішньої політики.

Локальною особливістю Херсонесу серед держав Північного Причорномор’я

була наявність службової особи, яку називали царем. Цар був особою, ім’ям

якої при датуванні державних документів називався рік. Цим, а також

релігійними справами й обмежувалися функції царя. Виконавчу владу

здійснювали різноманітні колегії.

Однією з рабовласницьких держав Причорномор’я була Боспорська держава.

Вважають, що вона виникла близько 480 р. до н. е. На першому етапі

існування Боспорської держави всі міста, що увійшли до неї, зберігали

місцеве самоврядування і певну самостійність, зокрема у розв’язанні

внутрішніх справ. Зовнішньополітичні, воєнні та інші важливі питання

перебували, ймовірно, під контролем голови держави. Численні функції

виконавчої влади доручалися придворній знаті з родичів і наближених осіб.

Полісні форми управління – народні збори, рада, магістратури згодом були

обмежені, що втратили реальне значення. За римських часів Боспор становив

васальну державу.

Отже, засновані у Північному Причорномор’ї міста-держави на перших

етапах свого існування мали суспільну організацію, подібну до грецьких

полісів того часу. “В процесі розвитку міст виявилися загальні економічні

закономірності становлення античного суспільства. Це були держави

класового рабовласницького суспільства, які в своєму розвитку прямували

тим же шляхом, який колись пройшли грецькі міста.”[1]

II. Державні утворення кочових народів на території України.

З VII ст. до н. е. сучасну територію українських степів заселяли

іранські племена – спершу скіфи, потім сормати, алани, роксолани та ін.

Скіфи – давній народ, що в VII – III ст. до н. е. заселяв Північне

Причорномор’я. У VI – V ст. до н. е. вони створили велику державу від

Днестра до Дону. На ранніх етапах своєї історії скіфи становили союз

племен, куди входили три племінні підрозділи, кожен з яких мав власну

територію і перебував під владою свого вождя.

У скіфів існувало рабство, чисельність рабів поповнювалася за рахунок

полонених. Також у них була деспотична царська влада. Царі виконували

судові, а частково і жрецькі функції. Однак кандидатура царя і його

наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада

старійшин і племінних вождів розв’язували важливі державні питання.

Територія держави поділялася на номи, що ймовірно були племінними

територіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та інші племена.

Правова система грунтувалася головним чином на звичаях, рішеннях народних

зборів, а також постанов царів. Наприкінці II – початку III ст. н. е.

Скіфія як політичне об’єднання перестала існувати.

У II – IV ст. на півдні Укрвїни проживали германські готи. Вони

прийняли християнство. Здійснювали походи на Балканський півострів та Малу

Азію. Проіснувала держава готів до 375 р. Наприкінці IV ст. відкрився

вільний шлях на південь для предків слов’ян.

Надзвичайно швидко слов’яни почали завойовувати південь України. До VI

ст. вони розселилися майже на всій території сучасної України. Давніх

слов’ян, які заселяли західну частину території, іменували словенами, а

тих, котрі жили на сході, тобто на території сучасної України - антами.

Громадський лад антів, як і всіх слов’ян, греки називали демократією.

Але це не була демократія грецького типу. Влада у державі антів належала

талановитим полководцям чи князям, авторитет яких був визнаний народом.

Антські князі мали при собі раду племінних старшин, а при розв’язанні

найважливіших питань скликали віче усіх антів.

Проїснувала держава антів близько трьох століть – від кінця IV до

початку VII ст. Це була могутня держава, яку можна вважати прослов’янською

і попередницею наступної украінської держави - Київської Русі.

III. Формування давньоруської держави – Київської Русі.

З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним

ядром утворення єдиної держави східних слов’ян, що закріпила за собою

назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні слов’яни

перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши

рабовласницький.

Утворення Київської держави супроводжувалось формуванням феодального

права. Уже з X ст. з’являється князівське законодавство. Особливе значення

мають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які внесли

важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право.

Законодавство у Київській Русі мало достатньо розвинену систему

цивільно-правових норм. У статтях Руської Правди[2] йшлося про

встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме

майно.

Розвиненим було зобов’язальне право. Відомі такі види договорів:

купівля – продаж, позика, поклажа, особисте наймання тощо. Найповніше

врегульований договір позики.

Спадкове право характеризується відверто класовим підходом законодавця.

Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів

при відсутньості синів майно вважалося виморочним і переходило до князя.

Сімейне право розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічних

правил. З прийняттям християнства встановилися такі принципи сімейного

права – моногамія, утрудненість розлучення, безправність позашлюбних

дітей, суворі покарання за позашлюбні зв’язки.

Багато уваги приділялося кримінальному праву. За Руською Правдою,

поняття злочину трактувалось як “обида”, незалежно від того, чи було це

понесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким

злочином вважалося посягання на князівську владу, яке проявлялося

передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам:

крадіжкам, підпалові, пошкодженню рухомого майна.

Руська Правда не знала вікового обмеження криміналбної

відповідальності, не знала також поняття лсудності, але їй було відоме

поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті розв’язувалася просто:

всі співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не

передбачався.

Київська держава не була чітко централізована. За формою вона вважалася

ранньофеодальною монархією і грунтувалася на принципі сюзеренітету-

васалітету. Хоча київські князі були головними, але між ними і місцевими

князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні

грамоти.

Очолював державу великий князь. Йому належала верховна законодавча

влада. Великий князь зосереджував і виконавчу владу. Будучи главою

адміністрації, він виконував функції воєначальника. Право спадкування

престолу, що раніше передавалося за принципом “старшинства”, було замінено

принципом “отчини”, тобто передачі старшому синові. Порядок переходу

князівської влади у спадщину не визначався жодними нормами.

Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не

була оформлена, але мала вплив ня князя. До ради входили наймогутніші

феодали-землевласники, а також представники вищого духовенства. Князь

разом з ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру,

встановлення союзів з іншими державами. У галузі внутрішньої політики

діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрім

цього рада виконувала судові функції, брала участь у розв’язанні

військових, адміністративних, фінансових та інших питань.

Правлячий князь у випадку необхідності скликав збори міського населення

– віча. Воно розглядало питання війни і миру, обирало або усувало

представників адміністративного, судового та військового управління тощо.

Інколи у Київській державі скликалися феодальні з’їзди, що розв’язували

міжкнязівські суперечки і деякі інші важливі питання ( наприклад Любецький

з’їзд 1097 р.).

У період існування Київської держави існували дві системи управління.

Перша з них – десяткова – випливала з військової організації. Тисяча

втратила реальний математичний зміст і стала територіальним поняттям –

округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових сил

округу, здійснював поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі

поділялися на сотні на чолі з сотськими, що виконували фінансово-

адміністративні та судові функції.

Другою системою управління була двірцево-вотчинна. Вона утворилася на

дворі князя. До її складу входили люди, які стали виконувати доручення

князя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніх

безпосередніх обов’язків при дворі.

На місця посилалися представники центральної влади – намісники і

волостелі. Вони відали адміністративними і судовими справами. Селами

управляли старости, що обиралися їх жителями.

Суд у Київській державі не відокремлювався від адміністрації. Суддею

насамперед ставав князь котрий важливі справи розв’язував спільно зі

своїми боярами.

Отже, Київська Русь була однією із могутніх держав середньовічної

Європи. Високий авторитет Київської Русі у тогочасному світі закріплювався

тісними матримоніальними зв’язками київських князів з багатьма зарубіжними

дворами. Після смерті Ярослава держава була поділена на 6 частин. Це

призвело до розладу Київської держави у 30-40-х роках XII ст.

IV. Суспільно-політичний лад Галицько-Волинського князівства.

Особливістю суспільного ладу Галицько-Волинського князівства було те,

що в ньому утворилася числена група боярства, яке зосереджувало майже всі

земельні володіння. Але процес їх утврорення відбувався не всюди однаково

і рівномірно. У Галичині їх розширенн випереджувало створення князівського

домену. На Волині, навпаки, разом з боярським розвивалося князівське

доменіальне землеволодіння. Пояснюється це тим, що якраз у Галичині,

раніше ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумови

прискореного зростання великого феодального землеволодіння. Князівський

домен почав становлення тоді, коли переважну більшість общинних земель

захопили бояри і для князівських володінь площа вільних земель була

обмежена.

Найважливішу роль серед феодалів Галицько-Волинського князівства

відігравало старе галицьке боярство – “мужі галицькі”. Вони були

економічно і політично могутньою групою пануючого класу. Вже у XII ст.

“мужі галицькі” виступили проти будь-яких спроб обмеження їхніх прав на

користь князівської влади і зростаючих міст. Тільки за допомогою каральних

заходів князь Роман зумів ослабити позиції місцевої земельної

аристократії.

До пануючої верстви Галицько-Волинської держави належало і вище

духовенство – архиєпископи, єпископи, ігумени монастирів та інші. Нерідко

вони, так само як князі та бояри захоплювали общинні землі, а селян

обертали на монастирських або феодально залежних людей.

Процес утворення великого земельного володіння і формування класу

феодалів супроводжувався посиленням феодальної залежності селян і появою

феодальної ренти. Відробіткова рента в XI – XII ст. поступово змінилася

продуктовою. Розміри феодальних повинностей самочинно встановлювали

феодали.

Особливістю державного ладу у Галицько-Волинському князівстві було те,

що тривалий час воно не поділялося на уділи. Після смерті Данила

князівство розпалося на Галицьку і Волинську землі, а відтак кожна з них у

свою чергу почали роздрібнюватися. Особливістю було і те, що влада по суті

знаходилася у руках великого боярства. Оскільки галицько-волинські князі

не мали широкої економічної та соціальної основи, їх влада була нетривка.

Незважаючи на систему васальної залежності, за якою складалися взаємини

князівського дому, кожне князівське володіння політично було значною мірою

самостійним.

Галицько-волинські князі мали достатньо широкі адміністративні,

військові, судові та законодавчі повноваження. Зокрема, вони призначали

посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями за

умови служби, формально були головнокомандуючими всіх збройних сил.

Натомість кожен боярин мав своє військове ополчення, а оскільки полки

галицьких бояр часто були більш вільнодумними, ніж князівські, то вони у

випадку розбіжностей могли сперичатися з князем шляхом військової сили.

Верховна судова влада князів при суперечці з боярами переходила до

боярської верхівки.

Бояри здійснювали владу за допомогою ради, до якої входили найбільші

землевласники, єпископи та особи, котрі обіймали вищі державні посади.

Склад, права, компетенція ради не були точно визначені. Боярська рада

скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права

скликата раду за власним бажанням, не міг видавати жодного державного акту

без згоди боярської влади. Рада, не будучі формально вищим органом влади,

фактично управляла державою. Їй фактично підпорядковувався весь державний

аппарат управління.

Інколи, у випадку надзвичайних обставин, галицько-волинські князі з

метою зміцнення влади скликали віче. Однак воно не було постійно діючим і

не мало такого значення, як у Новгороді. У ньому могло брати участь все

населення, проте вирішальну роль виконувала верхівка феодалів.

На князівському дворі знаходилися особливі урядовці, які виконували

різні господарські та адміністративні доречення. Провідне місце серед них

належало двірському або дворецькому, котрий заступав князя в управлінні,

війську, суді.

Незважаючи на героїчний опір населення, у 1348 р. польські феодали

захопили Галицьку землю, а в 1377 р. – частину Західної Волині. Литовські

феодали оволоділи більшою частиною Волині: Володимиром, Луцьком, Кременцем

та іншими містами. З того часу припинила своє існування українська

державність княжих часів. Західноукраїнські землі підпали під владу

чужоземних правителів.

V. Становлення Запорізької Січі як держави українського народу.

Наприкінці XV ст. з’являється нова соціальна сила – козацтво. Воно

створило свою військово-політичну організацію – Запорізьку Січ, з іменем

якої пов’язане відродження української державності. Виникнення

українського козацтва є наслідком принаймні двох основних факторів. Перший

– зростання визиску феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської

держави, що змушувала селян і міську бідноту втікати на менш заселені

місця, начастіше до “запорогів”, тобто берегів Дніпра нище порогів.

Другий фактор агресія Османської імперії, яка становила смертельну

небезпеку для України в XV – XVII ст. Воно особливо посилюється з 1475 р.,

коли османи завоювали й перетворили у васала Кримське Ханство.

Переважну більшість козаків становили колишні українські селяни, міська

біднота, хоча не можна ігнорувати, зокрема на початку існування козацтва,

представників інших класів і станів, наприклад, української православної

шляхти.

Джерела дають підставу вважати першою з відомих січей Хортицьку, тобто

ту, яка існувала 1553-1557 рр. На найбільшому дніпровському острові

Хортиці. Хортицька Січ була створена за активною участю гетьмана

запорожців князя Дмитра Вишнивецького.

Виникла Запорізька Січ як військово-політичне утворення у Середньому

Подніпров’ї з оригінальним адміністративно-територіальним устроєм. Тут був

і військовий і територіальний поділ. У військовому плані Січ та військо

поділялося на 38 куренів, а тераторіально на 5-8 паланок. Вищим органом

влади, органом самоврядування була військова рада, яка розглядала

найважливіші питання. Ради скликалися у строго визначений час, зокрема 1

січня і 1 жовтня, але на вимогу і за рішенням козацтва допускалося

скликання рад і в інший час. До компетенції ради належали питання війни і

миру, військових походів, покарання злочинів, щорічних перерозподілів

земель між куренями, виборів всіх службових осіб Січі тощо. Ради

скликалися також у куренях і паланках.

У Запорізькій Січі існувала оригінальна система органів управління

трьох ступенів: 1) військові начальники – кошовий атаман, військовий

суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; 2) військові

чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш,

товмач, шафар, канцеляристи; 3) похідні та паланкові начальники –

полковник, писар, осавул.

Вся військова старшина обиралася військовою радою 1 січня на рік.

Розподіл обов’язків між старшиною чітко регламентувався. Так кошовий

отаман наділявся вищою військовою, адміністративною, судовою і духовною

владою, але водночас ніколи не був необмеженим диктатором. Його владу

обмежували три обставини: щорічний звіт перед військовою радою після збігу

строку обрання, річний строк перебування на посаді, а також сама військова

рада, яка будь-коли могла зажадати звіту отамана. Другою особою після

кошового був військовий суддя. Крім виконання основних функцій, він

заступав кошового отамана, був скарбником і начальником артилерії.

Великі обов’язки покладалися на військового писаря. Він надсилав

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5