Декабристы на Украине

2.2. Повстання декабристiв в РоссiЇ

Ранок 14 грудня 1825 був похмурим і морозним. О 7-й годині почалася

присяга Сенату, а війська на Петровську площу ще не прибули. Це порушувало

намічений план. Не було захоплено і Зимовий палац. Відбулося дві екстренні

наради К. Ф. Рилєєва, С. П. Трубецького та І. І. Пущина. Останній

запропонував Трубецько-му їхати на Петровську площу, щоб очолити повсталі

війська. Але С. П. Трубецькой, проявивши нерішучість, на Петровську площу

не поїхав. Побоюючись, що на випадок повстання за ним приїдуть офіцери, він

залишив свій будинок і поїхав у канцелярію Головного штабу, де отримав

царський маніфест для присяги, потім поїхав до сестри, від неї — до флігель-

ад'ютанта полковника І. М. Бібікова. Десь о 13-й годині дня С. П.

Трубецькой знову з'явився у Головному штабі і побачив на Дворцовій площі

«натовп людей». В Головному штабі Трубецькой дізнався про повстання

Московського піхотного полка. На пропозицію одного з ад'ютантів йти на

Ісаакіївську площу, де перебував цар, він відмовився, пославшись на

хворобу. З Головного штабу Трубецькой поїхав знову до своєї сестри на

вулицю Велику Міліонну, де й перебував до кінця дня 14 грудня 1825 р. Його

нерішучість завдала великої шкоди повстанню.

Військове повстання розвивалося незалежно від вчинків невдалого

диктатора. Начальник штабу повстанців Є. П. Оболенський рано-вранці

відвідав К. Ф. Рилєєва, об'їхав казарми полків, що готувалися до повстання.

а потім прибув на Петровську площу і з урочистою клятвою став у ряди

повстанців. Про організацію повстання дбали й інші керівники Північного

товаристра. Зокрема К. Ф. Рилєєв та І. І. Пущин зробили розвідку до воріт

Московського, Ізмайлівського полків, а також казарм Гвардійського морського

екіпажу, але офіцерів і солдатів не зустрічали. Потім сам К. Ф. Рилєєв

поїхав до казарм Гренадерського полку, але, дізнавшись про виступ його

солдатів на чолі з поручиком О. М. Сутгофом, прибув на Петровську площу, де

вже шикувалися повсталі війська.

Повстання спочатку спалахнуло в Московському піхотному полку, унтер-

офіцери й солдати якого були підготовлені до виступу офіцерами-

декабристами. Під час лаштування церемонії прийняття присяги новому царю

членам Товариства (братам Олександру і Михайлу Бестужевим та Д. О. Щепіну-

Ростовському) палкими промовами вдалося підняти збройне повстання.

О 10-й годині ранку по Гороховому проспекту під барабанний бій вже

прямувала його колона — близько 800 солдатів у повному озброєнні, з

бойовими патронами і прапорами. Потім вона вийшла на Адміралтейську площу і

повернула до Сенату. Об 11-й годині солдати Московського піхотного полка

вишикувалися в бойове каре на Петровській площі біля пам'ятника Петру І.

Незабаром до них приєдналися 1250 солдатів Гренадерського полку на чолі з

членами товариства О. М. Сутго-фом і М. О. Пановим). Прибувши до

Гвардійського морського екіпажу, Микола Олександрович Бестужев повідомив

морякам про виступ Московського піхотного полка. Разом з братом Петром і А.

П. Арбузовим М. О. Бестужеву вдалося привести на Петровську площу 1100

озброєних моряків. Брати Бестужеви своєю рішучістю підняли найбільшу

кількість військ — близько 2 тис. солдатів. На площі в бойовому порядку

вишикувалися понад 3 тис. солдатів, яких очолювали більше ЗО офіцерів-

декабристів. Члени Північної думи К. Ф. Рилєєв і Є. П. Оболенський

представляли вище керівництво революцією. На Ісаакіївському мосту поручик

А. Є. Розен командував резервами повстанців — 800 солдатами Фінляндського

піхотного полку. Він більше двох годин чекав на атаку повстанців на

Петровській площі і мав намір підтримати її своїми силами.

Декабристів, які активно діяли в повстанні 14 грудня 1825 р.,

нараховувалось 35 осіб. Серед офіцерів — учасників подій 14 грудня 1825 р.

були представники не лише повсталих полків (Московського, Гренадерського,

Фінляндського і Гвардійського морського екіпажу), а й Драгунського і

Кінного полків, 2-го, 8-го і 27-го флотських екіпажів, що не були виведені

на Петровську площу. Існувала цілком реальна можливість збільшення числа

повстанців.

Микола І, приїхавши на місце подій разом з братом Михайлом, генералами

О. Л. Воїновим, О. Ф. Орловим, М. А. Милорадовичем, І. О. Сухозанетом та

ін., відразу ж розпочав збирати віддані йому війська для придушення

повстання. За царським наказом на Петровську площу відряджалися довірені

особи, щоб умовити повстанців розійтися (М. А. Милорадович, М. К. Стюрлер,

О. Л. Воїнов, брат царя Михайло, митрополити). Є. П. Оболенський забороняв

їм наближатися до каре. М. А. Милорадович (Петербурзький генерал-

губернатор) був смертельно поранений П. Г. Каховським. Командира

Гренадерського полка М. К. Стюрлера, який умовляв солдатів повернутися в

казарми, застрелив П. Г. Каховський.

Понад три тисячі повстанців опинилися в кільці 12-тисячного урядового

війська. Але цар вагався, бо рішучі дії могли викликати повстання

багатотисячної юрби «черні», яка тісним кільцем оточувала імператорські

полки.

Микола І і його прибічники розуміли, що дальше прогаяння небезпечне: з

настанням ночі до повстанців могли приєднатися інші частини, які почнуть

діяти спільно з населенням. Збентеженого і розгубленого царя привів до тями

начальник гвардійського Артилерійського корпусу генерал І. О. Сухозанет:

«Государ, сутінки вже близькі, а юрба бунтівників збільшується. Темрява в

цьому становищі небезпечна...». Він виставив проти повстанців артилерію і

пропонував нею діяти з боку Адміралтейства. Зрештою цар зважився і наказав

стріляти з гармат картечними зарядами в повстанців і юрби людей, що їх

оточували.

На гарматні постріли повстанці відповіли кількома залпами з рушниць по

царських військах. Але цей опір тривав недовго. Після другого залпу гармат

повстанці почали відходити з Петровської площі вздовж набережної Неви, а

деякі роти — переходити річку по льоду в напрямку Васильєвського острова.

Спроби офіцерів-декабристів припинити відступ й організувати відсіч

успіху не мали: повстанці рятувалися втечею від картечі й царської кінноти,

що кинулася їх переслідувати. Близько 300 повстанців-солдатів і жителів

міста стали жертвами обстрілу з гармат. Лише на Петровській площі в ніч на

15 грудня було підібрано не менше 80 трупів. Урядові війська в сутичках

втратили 4 убитими й 31 пораненими.

Перший організований революційний виступ проти самодержавства в

столиці Російської імперії царизм придушив силою зброї на очах десятків

тисяч населення, бідніша частина якого співчувала справі декабристів й

бажала їм перемоги. Площі й вулиці Петербурга були политі кров'ю борців за

свободу.

З поразкою декабристів у Петербурзі не припинилася боротьба проти

самодержавства в Росії. Московська управа Північного товариства, не маючи

надійних зв'язків з військами гарнізону, підняти повстання не змогла. Проіе

в Окремому литовському корпусі, де діяло зв'язане з декабристами

«Товариство військових друзів», 24 грудня 1825 р. почалися заворушення.

Один з батальйонів, де була проведена значна пропагандистська робота,

відмовився присягати Миколі І. Члени товариства намагалися підняти на

боротьбу й інші військові частини. Однак царському урядові вдалося загасити

пожежу повстання.

А через два тижні після виступу і поразки військ на Петровській площі

вибухнуло військове повстання на Україні, підготовлене Південним

товариством.

2.3. ПОВСТАННЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПІХОТНОГО ПОЛКА НА УКРАЇНІ

Готуючи повстання 14 грудня 1825 р., Північне товариство дбало про те,

щоб одержати підтримку Московської управи, а також Південного товариства,

яке мало під своїм впливом досить значні військові сили 2-ї армії.

13 грудня в Москву був відряджений корнет Кавалергардського полка П.

М. Свистунов з листом С. П. Трубецького до генерал-майора М. Ф. Орлова,

якому пропонувалось приїхати й взяти участь в повстанні і дальших

революційних перетвореннях Росії. Крім того, Свистунов мав доручення

особисто зустрітися з членом товариства С. М. Семеновим, який служив у

канцелярії Московського військового генерал-губернатора, інформувати про

наміри Північного товариства й передати завдання Московській управі.

Незалежно від цього І. І. Пущин за два дні до повстання в листі повідомив

Семенова про намір Північного товариства скористатися обставинами для

відкритого повстання та просив інформувати про це М. Ф. Орлова. П. М.

Свистунов не зміг виконати доручення, а лист І. І. Пущина адресат отримав

уже після невдачі повстання в Петербурзі.

Особлива увага приділялась військам Півдня. С. П. Трубецькой в листі

до С. І. Муравйова-Апостола повідомив про підготовку Північного товариства

до повстання і всі події, що напередодні відбувалися в столиці. Потрібно

було організувати координований виступ Північного і Південного товариств.

На Україну 13 грудня поїхав з цим листом прапорщик І. І. Муравйов-

Апостол, призначений на службу в 2-у армію. С. П. Трубецькой доручив йому

заїхати в Москву і передати другого листа генерал-майору М. Ф. Орлову з

запрошенням прибути в Петербург. І. І. Муравйов-Апостол повинен був також

повідомити Південне товариство про плани Північного товариства. По дорозі

до Москви він дізнався про події 14 грудня в Петербурзі, спалив листа до

Орлова і негайно помчав до своїх братів Матвія і Сергія у Васильків.

Таким чином, обидва посланці Північного товариства виїхали з столиці

надто пізно і виконати завдання не змогли.

На Україні, внаслідок доносів, царському урядові вдалося розгромити

Тульчинську управу і значно ослабити Директорію Південного товариства. 13

грудня 1825 р. П. І. Пестеля було заарештовано в Тульчині. Слідом за

керівником Південного товариства арештовано О. П. Юшневського, О. П.

Барятинського, братів Крюкових, М. І. Лорера та ін. На волі залишався

член Директорії С. І. Муравйов-Апостол, якого П. І. Пестель призначив

начальником над військами, які передбачалось підняти на повстання, а М. П.

Бестужева-Рюміна його помічником. Васильківська управа ще не зазнала втрат.

Тульчинська фактично вже не існувала. Кам'ян-ська не мала сил для виступу.

С. Г. Волконський, який з 1821 р. командував 1-ю бригадою 19-ї піхотної

дивізії, мав у своєму підпорядкуванні лише одного офіцера — члена

товариства і тому не міг розраховувати на успіх виступу: солдати бригади до

повстання не були підготовлені.

Як і слід було чекати, організацію повстання взяв на себе підполковник

С. І. Муравйов-Апостол, який командував батальйоном в Чернігівському

піхотному полку (9-ї піхотної дивізії), користувався повагою солдатів та

авторитетом серед офіцерів.

До району діяльності Васильківської та Слов'янської управ Південного

товариства входили війська 3-го піхотного корпусу, розквартировані у

Волинській, Київській та Полтавській губерніях: 3-тя гусарська дивізія (Ох-

тирський, Александрійський, Маріупольський і принца Оранського полки, кінно-

артилерійська бригада); 7-а піхотна дивізія (Муромський, Нижегородський,

Низов-ський. Симбірський, 13-й і 14-й Єгерські полки, 7 артилерійська

бригада); 8-а піхотна дивізія (Троїцький, Пензенський, Тамбовський,

Саратовський, 15-й і 16-й Єгерські полки, 8-а артилерійська бригада); 9-та

піхотна дивізія (Чернігівський, Полтавський, Алексопольський,

Кременчуцький, 17-й і 18-й Єгерські полки, 9-та артилерійська бригада). З

них лише 7-а піхотна дивізія знаходилась на Лівобережжі.

Щоб виклопотати М. П. Бестужеву-Рюміну дозвіл для поїздки в столицю,

С. І. Муравйов-Апостол (з братом М. І. Муравйовим-Апостолом) 24 грудня 1825

р. поїхав до м. Житомира в штаб 3-го піхотного корпусу і звідти мав намір

відвідати полки, де служили члени товариства і готувалися до повстання. 25

грудня вони дізналися про поразку повстання в Петербурзі, але це не

похитнуло рішення про виступ на півдні. С. І. та М. І. Муравйови-Апостоли,

повертаючись з Житомира, заїхали спочатку в м. Троянов до командира

Александрійського гусарського полку О. 3. Муравйова, а потім в м.

Любар, де стояв Охтирський гусарський полк під командуванням члена

товариства А. 3. Муравйова. Однак А. 3. Муравйов не наважувався негайно

розпочати повстання.

В цей час до м. Любара приїхав М. П. Бестужев-Рюмін з повідомленням

про те, що до Василькова прибули два жандармських офіцери з наказом

військового міністра (від 20 грудня 1825 р.) про арешт братів Муравйо-вих-

Апостолів. С. І. Муравйов-Апостол заявив: «Якщо доберусь до батальйону, то

живого не візьмуть». Отже, він прийняв рішення підняти солдатів на

повстання негайно. Тоді М. П. Бестужев-Рюмін звернувся до А. 3. Муравйова:

«Ти справді не відстанеш з полком?». І він «обіцяв сприяння». Йому

доручалось також передати записку М. П. Бестужева-Рюміна членам

Слов'янської управи про початок повстання. Однак А. 3. Муравйов не

виправдав сподівань: полк на повстання не підняв і записку знищив. В умовах

поразки виступу в Петербурзі він, очевидно, не вірив в успіх повстання на

півдні.

Брати Муравйови-Апостоли і М. П. Бестужев-Рюмін вирішили повертатися

до Василькова і 28 грудня прибули до с. Триліс, де квартирувала одна з

мушкетерських рот Чернігівського піхотного полку. В цей час командир

Чернігівського піхотного полку підполковник Г. І. Гебель, який мав наказ

заарештувати С. І. та М. І. Муравйових-Апостолів, а також М. П. Бестужева-

Рюміна, разом з жандармським офіцером прибув до Триліс і заарештував братів

Муравйових-Апостолів.

Ранком 29 грудня до Триліс зібралися викликані С. І. Муравйовим-

Апостолом чотири офіцери, які спільно з прапорщиком О. П. Мещерським і

рядовим Ф. Г. Баш-маковим звільнили арештованих, поранивши в сутичці

Гебеля. Гебелю і жандармському офіцеру вдалося втекти. Цей день і став

початком повстання Чернігівського піхотного полку.

Дізнавшись про звільнення з-під арешту свого батальйонного командира,

солдати вітали С. І. Муравйова-Апостола вигуками «ура!». Мушкетерська рота

члена товариства А. Д. Кузьміна першою повстала й стала опорою повстання

всього Чернігівського піхотного полку.

На чолі повстання став підполковник С. І. Муравйов-Апостол —

освічений, талановитий і хоробрий офіцер, відомий товаришам по таємному

товариству своєю ініціативністю, рішучістю, наполегливістю, послідовністю

та відданістю справі революції. Він користувався заслуженою популярністю

серед солдатів і повагою офіцерів, не щадив життя для блага своєї

батьківщини. Навіть Микола І, якому С. І. Муравйов-Апостол на допиті

сміливо назвав свій намір «благим і чистим», мусив визнати, що цей офіцер і

дворянин «обдарований надзвичайним розумом», «в усіх своїх думках зухвалий

і само-впевнений до божевілля, але водночас потайний і надзвичайно

твердий».

Сподвижником С. І. Муравйова-Апостола виступив М. П. Бестужев-Рюмін,

відданість якого революційній справі таємного товариства була відома всім

офіцерам. їх єднала міцна дружба, заснована на спільності думок, поглядів і

планів боротьби за краще майбутнє Росії. «Сергій Муравйов і Бестужев-

Рюмін, — свідчив П. І. Пестель, — складають, так би мовити, одну людину».

Це визначення найкраще виправдалося під час повстання Чернігівського

піхотного полку.

29 грудня С. І. Муравйову-Апостолу вдалося підняти на повстання також

і гренадерську роту, яка квартирувала в с. Ковалівці. Командир роти поручик

В. М. Пе-тін, який не був членом таємного товариства, мусив приєднатися до

повстання. Надвечір того ж дня обидві роти об'єдналися в с. Ковалівці. С.

І. Муравйов-Апостол відправив офіцерів Щепилла і Соловйова до своїх рот з

наказом підняти їх на повстання і вести до Василькова.

Зранку 30 грудня загін повстанців рушив через села Середню Слободу,

Мар'янівку і Митницю в похід на Васильків. Біля Митниці до загону

приєднався М. П. Бестужев-Рюмін, який повернувся з-під Радомишля без будь-

яких результатів своєї місії.

У Василькові в цей час зосереджувались три роти. За наказом Г. І.

Гебеля і командира батальйону майора С. С. Трухіна вони були приведені в

бойову готовність, щоб не допустити повстанців у місто.

Авангард повстанського загону на чолі з Бестужевим-Рюміним і Сухіновим

надвечір безперешкодно вступив до Василькова. Солдати зібраних там рот,

вітаючи повстанців, перейшли на їх бік. До міста прибули і основні сили

повстанців. Гебель утік. Арештовані офіцери-повстанці були звільнені, а на

їх місце посаджений майор Трухін і два жандармських офіцери. Вони були

звільнені лише другого дня після виходу полка з Василькова.

За наказом С. І. Муравйова-Апостола на площі Василькова вишикувалися 5

повсталих рот Чернігівського піхотного полка. Унтер-офіцери І. Лазикін та

І. Корчагін урочисто винесли на площу полкові прапори в супроводі взводу

гренадерів під командуванням офіцерів І. І. Сухінова та В. М. Петіна.

Солдати вітали їх криком «ура!».

Командир повстанців звернувся до солдатів з полум'яним закликом стати

в ряди борців за свободу. Саме тут понад 800 солдатів і кілька офіцерів

Чернігівського піхотного полку дали клятву не складати зброї, поки Росія не

буде визволена від тиранства і неволі.

Ніч з ЗО на 31 грудня офіцери й солдати Чернігівського піхотного полка

готувалися до походу, оголошеного у вечірньому наказі С. І. Муравйова-

Апостола. Унтер-офіцери й солдати чистили гвинтівки, готували запас бойових

патронів, ретельно перевіряли амуніцію, несли караульну службу. Настрій у

всіх був піднесений.

Квартира С. І. Муравйова-Апостола перетворилася в штаб повстання. Там

розроблявся бойовий план дій Чернігівського піхотного полка. В розвідку до

Києва штаб послав прапорщика О. Є. Мозалевського в супроводі унтер-офіцера

і трьох солдатів, щоб з'ясувати обстановку і поширити там агітаційні

документи". Офіцери розглянули три можливі напрямки походу: на Київ, Білу

Церкву і Житомир, щоб підняти на боротьбу інші військові частини. Не маючи

зв'язку з ними, С. І. Мурав-.іов-Апостол обрав напрямок на Брусилів, звідки

можна було б, залежно від обстановки, податися на Житомир або Київ.

За кілька днів до повстання С. І. Муравйов-Апостол відвідав Київ і

зустрівся з обер-квартирмейстером 2-ї армії полковником К. П.

Ренненкампфом, якому запропонував взяти участь в повстанні. Подібні

пропозиції було зроблено також квартирмейстерським офіцерам, що перебували

при штабі 4-го корпусу. Офіцери вагалися і не приймали пропозицію С. І.

Муравйова-Апостола, який обіцяв їм знову приїхати через п'ять днів.

Розвідка Муравйова-Апостола і Мозалевського свідчила про те, яку велику

увагу повстанці приділяли Києву як стратегічному центрові.

С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін напередодні повстання

склали два оригінальні агітаційні документи, що містили програму повстання

— «Православний катехізис» і відозву. Вони використали релігійну форму

викладу ідей, цитатами зі святого письма доводили справедливість і

законність збройного повалення самодержавства, скасування кріпосного

рабства та встановлення демократичного ладу в Росії.

Для більшої дохідливості «Православний катехізис» С. І. Муравйов-

Апостол побудував у формі запитань і відповідей. В документі обстоюється

необхідність свободи російського народу, бо «без свободи немає щастя». На

запитання: «Чому російський народ і російське воїнство нещасні?» дано

відповідь: «Тому що царі відібрали у них свободу». Документ, наскрізь

пройнятий анти-царським і антисамодержавним змістом, рішуче підривав

царистські ілюзії серед солдатів, колишніх селян-кріпаків. Царі поступають

«всупереч божій волі», коли «тиранять» народ. Тому царям люди не повинні

коритися. Що ж «святий закон» наказує робити «російському народові і

воїнству?» Відповідь дається цілком категорична: «розкаятися за тривале

раболіпство» і ополчитися «проти тиранства»

Автор «Православного катехізису» вказував солдатам форму і мету

боротьби: «взяти зброю і сміливо йти» за тими, хто їх закликає, скинути

«неправду і нечестя тиранства», встановити правління, де «немає царів», бо

вони «гнобителі народу». Відтак «присяга царям» оголошувалася незаконною,

бо «царі вимагають примусової присяги народові для пагуби». Солдатам

пропонувалось:

«Для визволення страждальних своїх сімей і своєї батьківщини...

ополчитися всім разом проти тиранства і відновити... свободу в Росії».

Рукою М. П. Бестужева-Рюміна було написано текст відозви, в якій

повідомлялось про смерть «тирана» — Олександра І. Відозва оголошувала

повалення самодержавства, що пригноблювало російський народ, скинення пут

рабства і свободу Росії, прагнення без міжусобного розбрату встановити

«народне правління». «Російське воїнство прагне встановити народне

правління... Не буде вчинено ніяких злочинів. — Отже, хай наш благочестивий

народ перебуває в мирі і спокої..., чекає й сподівається на найскоріше

здійснення нашої святої справи»

Відозва до народу не переписувалась і збереглася лише в одному

примірнику.

31 грудня об 11-й годині дня Чернігівський піхотний полк зібрався на

площі готовий до походу: в повному озброєнні і спорядженні.

В цей час до Василькова прибув прапорщик І. І. Муравйов-Апостол,

посланець Північного товариства. Це посилило ентузіазм і віру солдатів у

справедливість задуманої справи. Поразка повстання у Петербурзі не зломила

мужності й рішучості офіцерів і солдатів.

Офіцерам Чернігівського піхотного полку посланець заявив: «Мій приїзд

до вас в урочисту хвилину... примусив мене забути про минуле. Може ваша

справа вдасться, але якщо я помилявся в своїх сподіваннях, то не переживу

невдачі і клянусь честю впасти мертвим на фатальному місці». Ці слова

зворушили присутніх, а поручик О. Д. Кузьмін рішуче заявив: «Клянусь, що

мене живого не візьмуть! Я давно сказав: «Свобода або смерть!». І молоді

патріоти, сповнені надій і революційного запалу, дотримали своєї клятви.

За наказом С. І. Муравйова-Апостола було прочитано перед строєм

Чернігівського піхотного полку революційний документ, що закликав солдатів

до збройної боротьби, — «Православний катехізис». Цей документ вперше

похитнув віру солдатів у непорушність особи царя і кріпосницького ладу,

засвітив у їх свідомості вогник боротьби за свободу. С. І. Муравйов-Апостол

закликав солдатів зброєю відстоювати свої права.

Чернігівський піхотний полк, окрилений надією на успіх справи, рушив у

похід з вигуками «ура!». Жителі Василькова, проводжаючи повсталих воїнів,

зичили їм успіху, і ця підтримка підбадьорювала офіцеоів і солдатів.

Надвечір того ж дня полк вступив до Мотовилівки, де наступного дня

повстанці отримали поповнення — мушкетерську роту під командуванням

підпоручика А. А. Бистрицького. Тепер повстанців налічувалося близько 1000

чоловік, їх очолювали 19 офіцерів.

Посилаючи 31 грудня в м. Бишев загін з 20 солдатів на чолі з офіцером

для підготовки квартир для Чернігівського піхотного полка, С. І. Муравйов-

Апостол сподівався приєднати до повстання кременчуцький піхотний полк, штаб-

квартира якого знаходилась в м. Брусилові, куди пролягав і маршрут походу

повстанців. Залишивши чотирьох солдатів-квартир'єрів у Бишеві, цей загін 1

січня 1826 р. рушив на розшуки полка. 2 січня київський судовий чиновник

при допомозі двох унтер-офіцерів Кременчуцького піхотного полка заарештував

черніпв-ців-квартир'єрів.

В Мотовилівці повсталий полк 1 січня відпочивав. Сердечно зустрічали

селяни повстанців, висловлювали їм свою солідарність. Селяни піклувалися

про солдатів, вбачаючи в них своїх захисників і визволителів ш. Так було в

усіх селах, де проходив полк. Головнокомандуючий 1-ю армією Ф. В. Сакен 12

січня 1826 р. в листі, всупереч правді, намагався переконати царя, що

нібито населення йому «віддане» і не мало зв'язків з повстанцями.

Офіцери — учасники таємного товариства і основна маса солдатів

проявили справжню відданість революції. Але кілька офіцерів, втягнутих у

повстання, ганебно втекли з повсталого полка, справивши гнітюче враження на

солдатів своєю зрадою. Тоді С. І. Муравйов-Апостол звернувся до солдатів з

палким закликом мужньо триматися й залишатися відданими справі боротьби за

свободу. Промова повернула солдатам упевненість і довір'я до офіцерів, що

залишилися з ними.

С. І. Муравйов-Апостол не дочекався повернення з Києва розвідки

прапорщика О. Є. Мозалевського. Повстанців спіткала прикра невдача: усі п

ять розвідників, які розповсюджували у Києві примірники «Православного

катехізиса», при поверненні в полк були арештовані властями в с.

Петропавлівській Борщагівці за 12 верст від Києва.

Вранці 2 січня 1825 р. Чернігівський піхотний полк продовжив похід.

Щоб дезорієнтувати урядові каральні війська, С. І. Муравйов-Апостол змінив

маршрут, повернувши на Білу Церкву, де його не чекали царські власті і не

було артилеріїП. Він розраховував на приєднання 17-го Єгерського полку, з

яким налагоджено зв'язок через офіцера Ф. Ф. Вадковського. Останній

приїжджав до Василькова і обіцяв від імені своїх товаришів підтримку. О 4-й

годині дня повстанці вступили в село Пологи за 15 верст від Білої Церкви.

Послана вперед розвідка принесла невтішні вісті: 17-й Єгерський полк

царське командування відправило з Білої Церкви в невідомому напрямку. В

Пологах чернігівці залишилися на ночівлю.

Вдень 3 січня повсталий полк з Пологів рушив у напрямку Ковалівки і

Триліс, маючи намір відновити маршрут походу через Бишев і Брусилів на

Житомир. Реальність здійснення цього плану була незначна, бо дорогоцінний

час втрачено і царське військове командування вжило заходів, щоб відвернути

ненадійні військові частини від зустрічі з повстанцями.

Дізнавшись від розвідки про напрям руху Чернігівського піхотного

полка, генерал-майор Ф. К. Гейсмар вишикував у бойовий порядок загін з

чотирьох ескадронів кавалерії Маріупольського і принца Оранського

гусарських полків з двома гарматами 5-ї кінно-артилерійської роти на

висотах між селами Ковалівкою і Усти-мівкою.

Коли колона повсталого полка з'явилася на відкритому засніженому полі,

Ф. К. Гейсмар наказав кінно-артилерійській роті висунути вперед гармати, а

ескадронам риссю йти на зближення з повстанцями, щоб не допустити їх до

лісу і розташованих поблизу сіл.

Помітивши наближення кінноти в бойовому порядку, С. І. Муравйов-

Апостол наказав солдатам зарядити рушниці, а офіцерам — построїти полк в

каре і швидким кроком наступати на гармати карателів. Повстанці не

стріляли, розраховуючи на те, що їм вдасться перетягти на свій бік послані

проти них війська. Але вони помилилися.

Коли чернігівці підійшли на відстань 200 кроків до гармат, Гейсмар

наказав розстрілювати їх картечним вогнем. Однак при перших гарматних

пострілах повстанці трималися стійко і не втрачали бойового порядку. Але

після 7—8 пострілів гармат вони не витримали й почали розбігатися. Тяжко

поранений в голову С. І. Муравйов-Апостол з прапором в руках намагався

зібрати повстанців, але охоплені панікою солдати зламали бойовий порядок і

відновити його офіцери вже не змогли. Розгром повсталого полку довершила

кавалерійська атака.

Спочатку гусари не наважували діяти шаблями проти своїх. Але ганебний

приклад подав генерал Гейсмар, який власноручно зарубав поручика М. О.

Щепилла. Гусари кинулися на повстанців, які, не витримавши атаки, припинили

опір. І. І. Муравйов-Апостол, усвідомивши другу поразку повстання, не

витримав і тут же застрелився. Крім двох офіцерів, Чернігівський піхотний

полк втратив 6 солдатів убитими і 22 пораненими.

Каральний загін захопив у полон 5 офіцерів і 859 солдатів та унтер-

офіцерів Чернігівського піхотного полку, яких спочатку доставлено в

Триліси, а звідти 4 січня — в Білу Церкву під посиленою вартою. Поранений в

бою О. Д. Кузьмін в Трилісах покінчив життя самогубством — пострілом з

пістолета. Три офіцери і шість солдатів було поховано в братській могилі

поблизу Триліс.

Причини поразки військових повстань в Петербурзі і на Україні тотожні:

декабристам не вдалося підняти на боротьбу солдатські маси, перебороти їх

інертність, пасивність, царистські ілюзії, рабську покірність

самодержавству; збройні повстання відбувалися без урахування елементарних

принципів, що повинні забезпечити перемогу.

В Росії середини 20-х років XIX ст. революційна ситуація ще не

склалася. Відсутність її також стала однією з причин невдачі повстання в

Петербурзі і на Україні. О. І. Герцен справедливо відзначав, що «в день

повстання на Ісаакіївській площі і в центрі другої армії змовникам не

вистачало народу». Боротьба декабристів не спиралася на масовий

антифеодальний рух пригнобленого селянства, з яким дворянські революціонери

не мали зв'язку.

3. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ

Перше в Росії збройне революційне повстання проти самодержавства й

кріпосництва зазнало поразки: сили реакції, витримавши натиск

революціонерів, переважили.

Царське самодержавство, скориставшись поразкою повсталих військ,

вчинило над декабристами жорстоку розправу, якою реакція намагалася

залякати передові сили Росії.

По всій Росії прокотилася хвиля арештів учасників декабристського

руху, переважно офіцерів і солдатів. Близько трьох тисяч арештованих

заповнили царські в'язниці в Петербурзі, Могильові та Білій Церкві.

Головною катівнею слідства над декабристами стала Пет-ропавлівська фортеця

з її похмурими казематами.

17 грудня 1825 р. цар для розшуку співучасників таємних товариств

призначив Слідчий комітет на чолі з військовим міністром графом О. І.

Татіщевим. Членами комітету були брат царя М. П. Романов, генерал-ад'ютант

О. І. Чернишов, директор поштового департаменту О. М. Голіцину; начальник

Головного штабу генерал-ад'ютант І. І. Дібич, начальник штабу гвардійського

корпусу генерал-ад'ютант О. X. Бенкендорф, колишній учасник змови проти

Павла І сенатор П. В. Кутузов, черговий генерал Головного штабу О. М.

Потапов. Все це — махрові реакціонери, кріпосники, переконані монархісти,

запопадливі служаки, тілом і душею віддані самодержавству. Хіба можна було

чекати від них справедливості й законності щодо революціонерів-декабристів?

Звичайно, ні.

«Перед судом історії, — писав декабрист О. В. По-джіо, — Микола

стоятиме не один, а стоятимуть і всі ці державні чини, що були присутні при

вступі його на трон».

Слідчий комітет діяв під безпосереднім наглядом Миколи І, якому

доповідали про зізнання кожного декабриста. Слідство велося жорстоко, з

уживанням усіх катівських засобів, щоб примусити арештованих до зізнання.

Більшість декабристів тримались мужньо. Через півроку Слідчий комітет

представив царю «Донесення» (17-го червня 1826 р.), що містило звинувачення

на кожного ув'язненого декабриста. Відтоді почався другий етап царського

судилища.

1 червня 1826 р. Микола І підписав маніфест про створення Верховного

кримінального суду з 72 осіб, а 3 червня це нове царське судилище вже

почало читання матеріалів «Донесення» Слідчого комітету. Головою Верховного

кримінального суду призначено М. М. Спе-ранського (декабристи висували його

кандидатом у Тимчасове верховне правління). Список осіб, що віддавалися до

суду, складався з 121 особи: 61 члена Північного і 60 членів Південного

товариства. їх доля фактично вже була вирішена Миколою І, а суд мав лише

виконати його волю.

Рішенням Білоцерківської військово-судової комісії 376 солдатів і

унтер-офіцерів, учасників декабристського руху, позбавлено орденів і

медалей, в тому числі 112 — за участь у Вітчизняній війні 1812 р.

Нещадною розправою над декабристами царизм намагався посіяти в

суспільстві страх і запобігти новим виступам передових сил проти існуючого

ладу в майбутньому.

Багаторічна напружена діяльність таємних товариств і збройне повстання

декабристів дали ряд важливих уроків, що їх врахували наступні покоління

борців визвольного руху в Росії.

Декабристи були визначними революціонерами. Вони рішуче виступили

проти сил реакції, що гальмували прогрес країни. Своєю тривалою боротьбою

дворянські революціонери накопичили певний позитивний досвід, який дістав

високу оцінку й сприяв розвиткові визвольного руху в Росії. Варто вказати

на найголовніші моменти цього досвіду:

o Висунення в програмі найпекучіших завдань, що виникли в ході

соціально-економічного і політичного розвитку суспільства Росії —

ліквідацію самодержавства і скасування кріпосного права, що сприяло

б розвиткові капіталізму й нових суспільних відносин.

o Визнання безумовно необхідним елементом революційної боротьби

гуртування сил однодумців у таємних політичних товариствах, що

вносило елементи організованості й цілеспрямованості у початковий

період визвольного руху.

o Усвідомлення необхідності проведення соціальної революції в

інтересах всього народу.

o Проголошення вперше в історії Росії лозунга республіки, переваги

якої над конституційною монархією декабристи твердо визнали після

тривалих дискусій і суперечок.

o Розуміння того незаперечного факту, що без участі хоча б невеликої

частини народу (в даному випадку — солдатських мас російської

армії) неможливо здійснити революційний переворот на практиці.

o Спроба здійснення революційного перевороту не шляхом вузької змови,

а відкритим збройним повстанням, захопленням влади й передачею її

до рук обраних народних представників.

o Прояв патріотизму, героїзму і самовідданості в нерівній боротьбі

проти старого ладу.

o Поразка декабристів зумовлювалась і цілим рядом негативних

факторів, що зрештою послужили певними застережними уроками

наступним поколінням борців визвольного руху:

Декабристи не усвідомлювали вирішальної ролі народних мас у

суспільному розвитку, боялися наростання класової боротьби селянства проти

поміщиків, а тому не могли очолити рух мас в революції.

Декабристи не спиралися в своїй діяльності на прогресивний на той час

клас чи суспільний прошарок, здатний не лише взяти владу, а й здійснити

прогресивні перетворення. Таким класом могла стати буржуазія, яка тоді лише

формувалась і не була спроможною підтримати дворянських революціонерів.

Дворянські революціонери, керуючи політничним рухом, не змогли

подолати пасивності солдатських мас, придавлених муштрою, темрявою

неписьменності, царистськими ілюзіями, не зуміли переконати колишніх

кріпаків у кончій необхідності соціальної революції, підготувати з них

свідомих борців й повести за собою на штурм старого ладу.

ирієнтація декабристів лише на військове повстання — хибна тактика, що

не могла привести до повної і остаточної перемоги революції. Однак ця

тактика існувала й відповідала умовам того часу.

Декабристи розпочали повстання без врахування того факту, що в Росії

ще не визріла революційна ситуація. Вони обрали моментом для виступу

династичну кризу — тимчасове й незначне явище, що не являло собою кризу

«верхів», а лише вносило деяку дезорганізованість в середовище панівного

класу — поміщиків і царизму.

Наявність в ідеології й тактиці дворянських революціонерів істотної

долі консервативних традицій, що віками складалися в середовищі дворянства

як привілейованої касти, спричинилася до нерішучості, схильності до

компромісів, пасивності перших борців за свободу.

Безперечною заслугою дворянських революціонерів було те, що вони

заради інтересів народу, зокрема селянства, знехтували власними привілеями

й виступили проти свого класу. Але ті ж декабристи, дбаючи про поліпшення

долі народу, водночас боялися залучати його до боротьби. Це був парадокс,

породжений умовами кріпосної епохи. Загальну думку про ставлення

дворянських революціонерів до народних мас висловив О. В. Поджіо: «Народ

знемагав у рабстві, в невігластві, і ми ухилялися від нього; уникали цього

вибуху... Військові поселення, варварське обходження поміщиків та

притаманне всім самоуправство з селянами, — які були б для нас сили; — але

ми їх обминули, щоб не ввергати суспільство в неминучі розрухи...». О. О.

Бестужев-Марлінський також відверто визнавав: «Ми найбільше боялися

народної революції; бо вона не може не бути кровопролитною і тривалою...»

Декабристи очолили кілька тисяч солдатів і вступили в боротьбу, майже

напевне знаючи наперед чи відчуваючи приреченість своєї благородної справи

на невдачу, І все ж нерівний поєдинок їх із самодержавством відбувся й

означав початок фатального кінця старого ладу. З іскри, викресаної цією

героїчною сутичкою революціонерів з царизмом, з часом розгорілось велике

полум'я російської революції.

Важко переоцінити значення десятирічної діяльності таємних товариств

дворянських революціонерів та їх збройного повстання проти самодержавства.

Грім гармат на Петровській площі в Петербурзі та на засніжених полях

України провістив початок визвольного руху, в якому декабристи стали

піонерами. О. І. Герцен через 25 років після цих подій проникливе писав:

«Мовчанню, німій бездіяльності було покладено край; з висоти своєї шибениці

ці люди збудили душу в нового покоління;

Десятиріччями лютувала царська реакція, придушуючи будь-які прояви

опозиції та протесту в суспільстві. Але революційні ідеї, посіяні

декабристами, не загинули. Вони знайшли собі шлях до умів і сердець нового

покоління борців за свободу.

Литература.

1. Сергиенко Г. Я. Декабристы и их революционные традиции на Украине

(на укр. языке) – К.: «Наукова думка», 1976.

2. Семенова А.В. Временное революционное правительство в планах

декабристов. -М.: Мысль, !982.-206с.

Страницы: 1, 2