Господарство України періоду утвердження капіталізму

Радянські вчені 60-х років доводили, що в основному вона мала позитивний

вплив. Унаслідок зростання перевезень і кількісного стрибка в обміні

продуктів і сировини між Півднем і Північчю господарства Росії та України

інтегрувалися остаточно й безповоротно. Це привело до виникнення

всеросійського ринку - масштабного, продуктивного й ефективного

економічного цілого, що приносило користь обом країнам. Такі радянські

дослідники історії економіки, як Іван Гуржій, по суті вважали, що в новому

економічному контексті Україна почувала себе навіть краще, ніж Росія: вона

не лише дістала вихід на величезний ринок, а й завдяки вищим темпам

індустріалізації послідовно збільшувала свою частку в цьому ринку.

Всякий натяк на те, що центр Росії отримував більші економічні вигоди від

зв'язків з українською периферією, радянські вчені сердито відкидали. На

підтвердження своїх доказів вони доводили, що не хто інший, як російський

імперський уряд, стимулював темпи економічного зростання на Україні.

Але радянські вчені не завжди саме так розглядали це питання. У 1920-

ті роки, ще до введення ортодоксального сталінізму, такі провідні науковці,

як Михайло Покровський в Росії та Матвій Яворський на Україні, недвозначно

повторювали, що, незважаючи на індустріалізацію, Росія експлуатувала

Україну. В 1914 р. у своїй промові у Швейцарії (яка не ввійшла до

радянських видань його творів) Ленін сам заявив, що Україна “стала для

Росії тим, чим для Англії була Ірландія, яка нещадно експлуатувалася, не

отримуючи нічого натомість”.

[pic]

Як же примирити факт експлуатації України з її промисловим розвитком?

У 1928 р. Михайло Волобуєв, російський комуністичний економіст на Україні,

пояснював це так. Україна, казав він, не являє собою “азіатський” тип

колонії - бідної, без власної промисловості, ресурси якої імперія, що її

експлуатує, просто викачує; вона скоріше належить до “європейського” типу

колонії, тобто є промислово розвинутою країною, яку позбавляють не стільки

ресурсів, скільки її ж капіталу і потенційних прибутків. Головним

винуватцем цього, на його думку, була Росія, а не західні капіталісти. Цей

капітал перекачувався з України у досить простий спосіб: імперська політика

ціноутворення створювала ситуацію, коли вартість російських готових товарів

була надзвичайно високою, в той час як ціни на українську сировину лишалися

низькими. Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали більші

прибутки, ніж компанії з видобутку вугілля та залізної руди на Україні,

капітал же накопичувався на російській Півночі, а не на українському

Півдні. Так економіку України (що, як наголошував Волобуєв, була виразним

автономним цілим) позбавляли потенційних прибутків і змушували слугувати

інтересам російського центру імперії.

Луганські сталевари.

Кінець ХІХ ст.

У XIX ст. також відбувалися великі зміни в містах України, темпах

їхнього розвитку й територіальному розміщенні. До 1861 р., за винятком

таких швидко зростаючих чорноморських портів, як Одеса, міста розвивалися

мляво. У невеликих і середніх містах Ліво-бережжя, як Полтава, Ромни, Суми

та Харків, численні торгові ярмарки, якими цей край славився, сприяли,

деякому збільшенню населення. На Правобережжі розвиток міст відбувався

трохи швидше, завдяки припливу євреїв у такі осередки торгівлі й ремесел,

як Біла Церква, Бердичів та Житомир. Більшість міського населення України

(яке становило 10% усього населення) проживала у містах, що за кількістю

мешканців не перевищували 20 тис. Лише Одеса мала понад 100 тис. жителів.

Докорінні зрушення стали відбуватися у другій половині століття,

зокрема між 1870 та 1900 рр., коли різко зросли темпи розбудови міст,

особливо великих. У 1900 р. на Україні виділялися чотири великих центри:

Одеса - квітуче торгове й промислове місто, населення якого сягнуло 400

тис.; Київ - центр внутрішньої торгівлі, машинобудування, адміністративного

управління та культурного життя, що налічував 250 тис. мешканців; Харків -

175-тисячне місто, в якому зосереджувалися торгівля й промисловість

Лівобережжя, і Катеринослав - промисловий центр Півдня, населення якого за

кілька десятиліть виросло з 19 до 115 тис.

Цьому зростанню великою мірою сприяли більша рухливість селянства

після 1861 р., розвиток промисловості й торгівлі та особливо - будівництво

залізниць. Із розвитком великих міст стали занепадати менші, й на зламі

століть міське населення зосереджувалося переважно у великих центрах. Однак

усе це ще не означало, що Україна швидко урбанізувалася. Зовсім ні. Разом

із населенням міст множилося число сільських мешканців. У 1900 р. лише 13%

усього населення України було міським (у Росії ця цифра сягала 15%), що

навіть не наближалося до показників таких західноєвропейських країн, як

Англія, де в містах проживало 72% населення.

З прискоренням економічного розвитку відбувалися й значні соціальні

зміни. Найважливішою з них була поява нового й ще відносно нечисленного

класу - пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (або ж промислові

робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали не свої вироби, а

власну робочу силу. Працюючи на великих і складних підприємствах,

промислові робітники були більш обізнаними й досвідченими, ніж селяни.

Перебуваючи на величезних заводах із тисячами своїх товаришів, вони швидше

розвивали в собі почуття колективної свідомості та солідарності. Й, що дуже

вагомо, високоорганізована, взаємозалежна за своєю природою праця сприяла

їхньому легшому, ніж у селян, згуртуванню.

На відміну від Росії, де з XVIII ст. кріпаків зобов'язували працювати

на фабриках, на Україні промислові робітники з'явилися у помітних

кількостях лише в середині XIX ст. Спочатку чимало з них були зайняті на

виробництві харчових продуктів, особливо на величезних цукроварнях

Правобережжя. Але величезна більшість робітників цукроварень не була

пролетарями у справжньому значенні слова, оскільки працювали вони сезонно,

а в позасезонний час поверталися до своїх сіл обробляти власні наділи.

Напівселянська, напівпролетарська природа цих трударів була явищем типовим

для переважної частини імперії, але особливо - для робітників українських

цукроварень.

Справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості,

тобто шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога. Найбільший відсоток тут

складали ті, чиї батьки й діди теж працювали у промисловості. І все ж

багато хто навіть із них і надалі зберігав зв'язок зі своїми селами. У 1897

р. загальне число промислових робітників України сягало близько 425 тис.,

причому майже половина з них зосереджувалася у важкій промисловості

Катеринославської губернії. З 1863 р. їхня чисельність зросла на 400%.

Однак промислові робітники все ще складали лише 7% робочої сили, а

пролетаріат лишався у селянському морі невеликою меншістю.

Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії,

були, за європейськими стандартами, просто жахливими. Навіть після введених

урядовими законами 1890-х років поліпшень робочі зміни нерідко тривали по

10, 12 чи 15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично

не існувало. А платня (що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне

житло) середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що

отримував його європейський колега. Не дивно, що дедалі частішими ставали

страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями.

Великі зрушення відбулися і в середовищі інтелігенції - ще однієї

новосформованої групи. Промисловий розвиток, зміни в суспільному устрої,

модернізація юридичних уставов, поява земств викликали гостру потребу в

освічених кадрах. Уряд реагував на це, засновуючи більше професійних і

технічних шкіл. На Україні число студентів зросло з 1200 у 1865 р. до 4

тис. в середині 1890-х років. На 1897 р. налічувалося близько 24 тис. осіб,

що мали ту чи іншу форму вищої освіти. Змінилося також соціальне походження

інтелігенції. На початку століття величезну ЇЇ більшість становили дворяни.

Але у 1900 р. лише 20-25% походило з дворян чи найбагатших верств; решту

переважно складали сини міщан, священиків і різночинців. Проте вихідці з

селян і робітників усе ще рідко траплялися в університетах, в основному

через брак належної підготовки. З відкриттям вищих навчальних закладів для

жінок вони також почали вливатися в середовище інтелігенції. Швидко

зростало число таких фахівців, як інженери, лікарі, юристи, вчителі. Отож,

спираючись на дедалі ширшу соціальну базу, інтелігенція виходила в авангард

модернізації.

Порівняно з суспільствами Західної Європи Російську. імперію взагалі

й Україну зокрема характеризувала така соціологічна аномалія: буржуазія тут

була настільки нечисленною й нерозвинутою, що не мала помітного значення.

На Україні для того щоб виникла буржуазія, просто бракувало капіталу.

Урядова політика призводила до викачування капіталу на Північ; внутрішня

торгівля (особливо ярмарки) переважно зосереджувалася в руках купців, а

промисловість, як ми пересвідчилися, майже цілком належала чужоземцям. На

Україні, звісно, були (за деякими оцінками, понад 100 тис.) надзвичайно

багаті люди. Але більшість з них отримувала свої прибутки не з фабрик і

комерційних підприємств, а з власних мастків. Українців було мало навіть

серед дрібної буржуазії, тобто ремісників і крамарів. Як великий, так і

малий бізнес зосереджувався в руках росіян та євреїв.

Модернізація на Україні спричинилася до ряду парадоксів. Із

зростанням ролі України як європейської житниці поглиблювалося зубожіння її

села. І хоч промисловий бум розвивався тут трохи не найбурхливіше в Європі,

Україна продовжувала лишатися переважно аграрним краєм. Найбільш вражаючим,

напевно, було те, що хоч величезну більшість її населення складали

українці, вони ледве брали якусь участь в усіх цих перетвореннях.

Найпереконливіше про це свідчить статистика. Серед найдосвідченіших

робітників важкої промисловості Півдня тільки 25% шахтарів і 30% металургів

складали українці. Переважали в цих професійних групах росіяни. Навіть на

цукроварнях Правобережжя російських робітників налічувалося майже стільки

ж, як і українських.

Подібне явище бачимо й серед інтелігенції. У 1897 р. лише 16%

юристів, 25% учителів і майже 10% письменників і художників на Україні були

українцями. З 127 тис. осіб, зайнятих “розумовою працею”, українці

становили третину. А у 1917 р. лише 11% студентів Київського університету

були українцями за походженням. Вражала відсутність українців у містах. На

зламі століть вони складали менше третини всього міського населення; решта

припадала на росіян та євреїв. Як правило: чим більшим було місто, тим

менше жило в ньому українців. У 1897 р. лише 5,6% мешканців Одеси були

українцями, а у 1920 р. їхня частка впала до 2,9%. У Києві в 1874 р.

українську мову вважали рідною 60% населення, у 1897 р. цей показник

зменшився до 22%, а в 1917 р. - до 16%. Модернізація явно залишала

українців осторонь.

Чому ж у районах, котрі зазнавали модернізації, проживало так багато

неукраїнського населення? Важливим чинником, який пояснював велику перевагу

росіян у середовищі пролетаріату, було те, що в Росії, на відміну від

України, промисловість існувала ще з XVIII ст. Коли у Донбасі та Кривому

Розі виник несподіваний бум, що створював нагальну потребу в досвідчених

робітниках, росіян тут приймали з відкритими обіймами. Іншою причиною

масового напливу робітників із Півночі було те, що російська промислозість

перебувала у застої, в той час як платня на шахтах і ливарних заводах, що

бурхливо розвивалися на Україні, в середньому на 50% перевищувала заробітки

в Росії.

Російська присутність у містах почала наростати з моменту включення

українських земель до Російської імперії. Оскільки багато міст виконували

роль адміністративних і військових центрів, вони притягували до себе

російських чиновників і солдатів. Із зростанням торгівлі та промисловості

збільшувалась чисельність неукраїнського населення у міських центрах. Так,

ще у 1832 р. близько 50% купців і 45% фабрикантів (власників заводів) на

Україні були росіянами. З причин, які вже наводилися, воци мали більше

грошей для капіталовкладень, ніж українці. До того ж багато російських

селян через неродючість грунтів були вимушені шукати інших засобів прожиття

й знаходити їх у містах.

Приїжджі селяни з Півночі часто ставали на Україні заможними купцями,

особливо на Лівобережжі та Півдні, де вони знаходили великі можливості й

зустрічали слабку конкуренцію з боку місцевого населення.

Інійим неукраїнським елементом у містах і містечках України були

євреї. В міру того як центри господарської активності переміщувалися з

сільських маєтків у міста, а скасування кріпосного права послабило заборони

на пересування євреїв, велика їх кількість переселилася у міста. Внаслідок

цього невеликі містечка Правобережжя, де мешкала більшість євреїв

Російської імперії, стали переважно єврейськими. На кінець XIX ст. швидко

зростала присутність євреїв і у великих містах. Євреї складали більше

половини населення Одеси, а саме місто було одним з найкрупніших єврейських

осередків у світі. У 1910 р. їхня чисельність у Києві зросла до 50 тис.

Освічені євреї, котрі, як правило, розмовляли російською мовою, посилювали

російський характер міст України.

Міста були також осередками й культури, а відтак і домівкою для

більшості інтелігенції. Оскільки неукраїнські жителі міст, крім євреїв,

мали найкращий доступ до освіти й фахової підготовки, то вони переважали

серед інтелігенції на Україні. Представники власне української інтелігенції

переважно мешкали на селі чи в невеликих містах, де працювали в земствах

лікарями, агрономами, статистиками, сільськими вчителями. Серед

інтелектуальної еліти, що зосереджувалася в університетах та видавництвах

великих міст, українці траплялися нечасто.

Чому ж українці так неохоче вливалися в міське середовище й брали

участь у модернізації? Більшість дослідників цього питання зосереджувалися

на його психологічному аспекті. Ті, хто схилявся до українофільства,

твердили, що відмовлятися від землеробства українським селянам не давала

їхня глибоко вкорінена любов до землі; а ті, хто не симпатизував українцям,

посилалися на нібито властиві їм млявість і консерватизм. Але історичне

минуле не підтверджує цих доказів. За часів Київської держави надзвичайно

велика частина населення України мешкала в містах й займалася торгівлею.

Навіть у XVII ст. аж 20% українського населення проживало в міському

середовищі. А на початку XVIII ст. не хто інший, як українці (а не

росіяни), переважали серед інтелектуальної еліти імперії.

Малу активність українців у процесах урбанізації та модернізації на

Україні допомагають пояснити політичні й соціально-економічні умови, що

існували тут у XVIII - XIX ст. Оскільки міста й містечка були центрами

імперської адміністрації, в них, як правило, переважали росіяни, їхня мова

й культура. Водночас корінне українське населення або асимілювалося, або в

деяких випадках витіснялося. Як зауважив Богдан Кравченко, причиною того,

що українські селяни не переселялися у міста, було переважання панщини у

добу кріпацтва. На відміну від російських селян, яких поміщики заохочували

до пошуків додаткової роботи й прибутків у місті, українських селян і далі

змушували працювати на землі, щоб максимально використовувати її родючість.

Це не лише обмежувало можливості їхнього пересування, а й позбавляло нагоди

опановувати ремесла, що давали змогу росіянам та євреям легко

пристосовуватися до міського оточення. Тому коли розпочалися промисловий

бум та урбанізація, українці виявилися неготовими взяти в них участь.

Відтак, якщо росіяни переїжджали на сотні миль до заводів Півдня,

українські селяни - навіть ті, що жили у безпосередньому сусідстві з

заводами, - воліли в пошуках землі долати тисячі миль на Схід. Мине

небагато часу, як тяжкі соціальні, культурні й політичні наслідки цього

явища відіб'ються на перебігу подій на Україні.

Висновки

Соціально-економічний розвиток Східної України наприкінці XIX ст.

характеризують три основні риси: економічний застій у більшості сільських

районів; швидка індустріалізація в Кривому Розі та Донбасі; зростаюча

присутність в країні неукраїнців. Як ми пересвідчилися, саме неукраїнці,

головним чином росіяни та євреї, були найбільш причетними до промислового

розвитку та зростання міст. У свою чергу українці лишалися на селі.

Внаслідок цього розвинулася соціально-економічна двополюсність: українців у

ще більшій мірі, ніж доти, ототожнювали із застійним і відсталим селом,

тоді як неукраїнці панували в царинах суспільства, що розвивалися й

модернізувалися. Якоюсь мірою цей поділ існує й сьогодні.

Література

1. Г. Хоткевич “Історія України” - Київ, 1992

2. “Екзамен з Історії України. 9 клас” - Тернопіль, 1997

3. Український Історичний Журнал, 1994-1996 рр.

4. Всесвітня історія в 3 кн. - Київ, 1995.

Раздел 2

ИСТОРИЯ ЭКОНОМИЧЕСКИХ РЕФОРМ В КИТАЙСКОЙ НАРОДНОЙ РЕСПУБЛИКЕ

План

1. Вступительная часть

2. Начало китайских реформ. Некоторые направления, тезисы и результаты

3. Реформа хозяйственной системы в китайской деревне

4. Реформа системы управления промышленностью

5. Реформа финансовой системы

6. Заключение

Несмотря на нередкие высказывания западных макроэкономистов о том,

что самым характерным в проводимых и проведенных китайских реформах

является их полная непонятность и нелогичность c точки зрения западной

экономической науки, эти реформы с самого начала были и остаются сейчас

одними из наиболее проработанных в теоретическом, идеологическом и, в

целом, в научном плане. Исключением может считаться только

непродолжительный период конца 70х-начала 80х годов, (время начала

китайских реформ), который вообще-то можно назвать "заявлением о

намерениях". Но уже в 1982 году для решения задач обеспечения реализации

целей и задач реформы на всех уровнях управления китайской экономикой был

создан Государственный комитет по реформе экономической системы при

Госсовете КНР. Параллельно с ним в сжатые сроки были созданы

соответствующие комитеты по реформе экономической системы на уровне

провинций, городов и ниже. К теоретическим исследованиям к началу 90х годов

было подключено уже свыше 60 центральных научных учреждений, и еще весьма

значительное число научно-исследовательских учреждений регионального и

местного масштабов. С чем это, по-моему, может быть связано. Даже самый

краткий экскурс в историю Китайской Народной Республики, который я просто

обязан буду привести ниже, дает богатую пищу для выводов о настроении

китайского народа и перспективах развития, к которым неизбежно должно было

прийти китайское руководство в конце 70х годов. Однозначно это можно было

назвать усталостью от ошибок, глухим, но всеобщим нежеланием отвечать за

ошибки своего руководства, для которого все это, вместе взятое, являлось

серьезным звонком об иссякании народного энтузиазма, а с ним и кредита

доверия партии-лидеру. Больше ошибаться было нельзя, а отступать некуда.

Чтобы не быть голословным, сейчас, очевидно, нужно рассказать о

предшествовавшей началу нынешних реформ короткой, но насыщенной,

трагической, но неоднозначной истории Китайской Народной Республики.

В первые 8 лет после образования КНР, молодое социалистическое

государство, пережившее также и кровопролитную гражданскую войну, прошло

через коренные качественные изменения в социально-экономической структуре.

Трудно переоценимую помощь в закладке материально-технической базы

социализма оказал Китаю Советский Союз и другие соцстраны. Во многом

благодаря этой помощи и действительно огромному революционному энтузиазму

китайского народа, в эти годы были достигнуты высокие и стабильные темпы

экономического роста.

С 1958 года начался "большой скачок", призванный построить в Китае

коммунизм, минуя социалистический этап. Из-за завышения по этой причине

степени обобществления производства, средств производства, системы оплаты

труда, систем распределения продовольствия и товаров народного потребления

до совершенного абсурда, общественные и экономические отношения приняли

невиданно уродливые формы. Последствия недопустимого опережения уровня

развития производительных сил формами производственных отношений не

замедлили сказаться. Со стороны, наиболее парадоксально выглядел тот факт,

что фантастические темпы экономического роста, достигнутые в первые годы

"большого скачка", не только не увеличили промышленного и

сельскохозяйственного производственно-экономических потенциалов страны, но

и очень серьезно подорвали их - настолько, что все последующие годы вплоть

до конца 70х Китай оправлялся от этого удара, нанесенного самому себе.

Так, в 1961-65 годах, проводя политику "урегулирования" народного

хозяйства, направленного на разукрупнение "народных коммун" и выработку

более реальных планов экономического развития, китайское руководство так и

не смогло оторваться от самой главной ошибки предыдущих лет, о которой уже

говорилось выше, -от нарастающей тенденции отставания производительных сил

от производственных отношений. Этот отрыв снова остро дал себя знать в

период так называемой "культурной революции". Как гипотезу о причине такого

Страницы: 1, 2, 3, 4