Хмельницкий

не рахуючи селянських повстанців, та стільки ж татар, обложив

у Збаражі польську армію і тримав її в облозі півтора місяця.

Тим часом з півночі на Україну виступив Литовський гетьман

Радзівілл. Під Лоєвом полковник Станіслав-Михайло Кричевський

дав йому відсіч, але сам загинув у бою.

На допомогу польській армії прийшов король з новими силами.

Хмельницький оточив королівське військо під Зборовом, але канц-

лер Оссолінський підкупив хана Іслам-ґерея, і той поставив вимо-

гу Хмельницькому: замиритися з королем, або татари перейдуть

на бік поляків. Хмельницький примушений був погодитися.

Підписаний 18 серпня 1649 року Зборівський договір мав такі

пункти: В межах Польської держави утворюється автономна об-

ласть, до якої входять воєвідства: Київське, Брацлавське та Черні-

гівське — від Случі до Дністра, частини Волині, Поділля. Цією

областю управляє гетьман. Вона має своє військо — 40.000 реєстрових

козаків. Решта — селянство — мусить повертатися до панів

і відбувати панщину. Королівська адміністрація та польські пани

можуть повертатися на свої місця. Православна Церква дістає права

рівні з Римо-Католицькою. Унія касується. Єзуїтські школи в Ки-

єві ліквідується.

Так — замість визволення українського народу з-під польської

влади та створення власної держави — здобутки кривавої бороть-

би обмежилися національно-територіяльною автономією для ко-

зацької верстви."

Зборівський договір проголошений як «Деклярація ласки коро-

ля, даної на пункти прохання Війська Запорозького», був паперовий:

ні в Польщі, ні в Україні його не зреалізовано. Особливо викликав

протест пункт 6-ий про зрівняння православних з католиками. Оста-

точне рішення було відкладене до наступного сойму, на якому мав

бути присутній і православний митрополит. Однак, на засідання

сойму католицькі єпископи митрополита не допустили, також не

допустили його до сенату. Українська Уніятська Церква звернулася

до папи Інокентія X, який в листі до короля просив захисту для унія-

гів, але не знайшов підтримки. 8 січня 1650 року сойм ратифікував

Зборівську угоду."

В Україні влада фактично перейшла до Війська Запорізького.

Всю територію поділено на полки, спочатку на 16, згодом число їх

зросло. Податки збирав військовий скарб. Хмельницький, як не-

залежний володар, вів дипломатичні переговори з сусідніми дер-

жавами.

Коли Хмельницький спробував був на підставі Зборівського до-

говору перевести реєстр козаків, селяни, що брали участь у війні,

не захотіли зрікатися козацьких прав та повертатися до панів і

підняли повстання. Ще більше обурювали їх польські пани, які по-

верталися в свої маєтки. З другого боку Польща не виконувала

своїх зобов'язань: православний митрополит, як згадано, не дістав

місця в сенаті, не повернено спірних земель, польський уряд не

здійснив амнестії, і багатьох повстанців страчено."

Відчуваючи неминучість війни, Хмельницький старався забез-

печити себе союзами з сусідами. Насамперед примусив він до союзу

Молдавського господаря Василя Лупула, з дочкою якого, Роксан-

дою, мав одружитися його син Тиміш. Наприкінці 1651 р. уклав

союз з Туреччиною, і султан дозволив Кримському ханові допо-

магати козакам. Султан Магомет IV назвав Богдана «славою кня-

зів християнського народу» і обіцяв свою опіку. (М. Грушевський

вважав це васалітетом, але Д. Дорошенко — просто союзом). Це

ще більше дратувало Польщу. Навесні 1651 року поляки напали

на містечко Красне на Поділлі, і в бою з ними згинув один із най-

кращих українських полководців Данило Нечай. Але від Вінниці

поляків відбив видатний козачий стратег — Іван Богун.

Рішальна битва відбулася 28-30 червня 1651 року коло містечка

Берестечка, над р. Стирем. Там у болотяній долині зустрілися два

війська: Хмельницький -— бл. 100.000 козаків разом із повстанцями

та 50.000 татар, і поляків — 80.000 та стільки ж озброєної челяді.

На самому початку бою татари раптом почали тікати. Хмельниць-

кий і Виговський поїхали мобілізувати нові сили, залишивши ко-

мандувачем 1. Богуна, який відбиваючи наступ поляків, почав ви-

водити козаків з бою. Але серед повстанців зчинилася паніка, вони

кинулися тікати і понад 30.000 їх втопилося в річці. Загинув і мит-

рополит Коринтський Йоасаф, що привіз Хмельницькому меч, освя-

чений на Гробі Господнім.

4-го серпня 1651 року Литовський гетьман Радзівілл узяв Чер-

нігів та Київ. Міщани спалили Поділ, щоб не дати його литовцям.

Митрополит Сильвестер Косів, піддавшись паніці, вітав переможців.

Хмельницький зібрав нові полки, побудував укріплення біля

Білої Церкви, спинив польський похід і погодився на переговори.

Згідно з Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Ки-

ївське восвідство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шлях-

та мала право повернутися до своїх маєтків, заборонялося вести

закордонні переговори" В Україні почалися знову повстання, збіль-

шилася втеча населення за московський кордон — на Слобожан-

щину.

Білоцерківський договір також не був реалізований: на соймі

один із шляхтичів наклав «вето», і договірне затверджено. Богдан

Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреч-

чиною, Москвою. Тому, що Лупул відмовився виконати угоду —

видати Роксанду за Тимоша, Хмельницький вирядив під його ко-

мандою військо до Молдавії. По дорозі під Батогом Тиміш зустрів

20-тисячне військо гетьмана Калиновського. Поляки зазнали нищів-

ної поразки, а сам гетьман був забитий, взято 57 польських гармат.

Тиміш вступив до Молдавії і одружився з Роксандою. В 1653 р. він загинув

під час облоги Сучави, яку захопив волоський князь Мат-

вій Басараб.

Катастрофа балканської політики була страшним ударом для

пляну Богдана Хмельницького: він хотів посадити на пресгіл Мол-

давії Тимоша, Лупулеві дати Волощину і тим забезпечити Україні

надійний західній кордон.

Нове лихо чекало далі: обложене козаками в Жванці у грудні

1653 року польське військо з королем Яном-Казіміром вже готове

було капітулювати, але поляків знову врятували татари, уклавши

з ними сепаратний мир. Татарам дозволено грабувати українське

населення та брати ясир по Барське староство.

Становище України було тяжке. Війна, татарські напади, тоталь-

на мобілізація, нарешті посухи, неврожай, пошесті, знищення про-

мислових закладів, головно рудень, ізоляція від ринків Західньої

Европи — все це руйнувало господарство. Внаслідок цього населен-

ня в щораз більшій кількості пересолюється на схід, на півден-

ний схід, на Слобожанщину, Донеччину. Як казав М. Грушев-

ський, «справа самостійности України була вбита за ціну її тери-

торіяльного розширення», бо прилучення України до Москви було

вже пересуджене оцим еміграційним рухом.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УГОДА

Загроза нової війни з Польщею, повстання в полках України,

брак надійних союзників звертали знову думки до православної

Москви, тим більше, що тисячі втікачів знаходили притулок на

підлеглій Слобідській Україні і далі в Московщині.

З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до

Москви з проханням допомогти в боротьбі з Польщею. Він загро-

жував навіть війною, якщо вона не дасть допомоги проти Польщі.

Значну ролю в справі союзу України з Москвою відіграло східне

духовенство, вищі представники якого брали на себе посередництво

иіж Богданом Хмельницьким і царем: Паїсій, патріярх Єрусалим-

ський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році й вітав, як

нового Мойсея; Йоасаф, митроп. Коринтський, що загинув під Бере-

стечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був

у гетьмана після берестейської поразки.

Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Мо-

ковський уряд відмовляв або відповідав загальними заявами, виси-

лав хліб і сіль, але вичікував, не бажаючи розривати миру з Поль-

щею.

В. Ключевський так характеризував політику Москви супроти

України: вона «протягом 6 років приглядалася з нерухомою ціка-

вістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом

і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союз-

никами-татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли

Україна вже знищилася дорешти, й прийняли під свою високу

руку».

Наводячи цю цитату, М. Грушевський пояснював справу так:

«Увесь хід історії Східньої Европи міг би взяти інший і кращий на-

прямок, коли б Україна ввійшла в політичну унію з Москвою в

початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людности, не

зневіреної в своїх провідниках і в піднятому ними ділі,

здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не

дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики

може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській

козаччині з Польщею і дійти до останнього обопільного знищен-

ня ..., аби ввійти з свіжими силами між сил обезкровлених против-

ників і взяти козаччину вже не в роді рівнорядного союзника, а

підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника, під-

даного „холопа"».

У Москві добре врахували і другий бік питання. Союз з Укра-

їною був конче потрібний для Москви з різних поглядів: він від-

кривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував їй пануван-

ня на сході, а головне — трагічне становище України загрожу-

вало Москві або захопленням її Польщею, або союзом України з Туреччи-

ною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною

був дуже бажаний для Москви тим, що забезпечував її мілітарні

інтереси. Україна мала 300.000 випробуваного, досвідченого, най-

кращого на Сході Европи війська. Всі ці умови робили союз з

Україною конче потрібним для Москви.

1-го жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив прий-

няти Україну «під високу руку царя», а 1 листопада московське

посольство вже було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий

московському урядові, свідчить, яка велика була заінтересованість

Москви. На чолі посольства стояв боярин Василь Бутурлін, наміс-

ник Тверський. В посольстві були: окольничий Іван Олфер'св, на-

місник Муромський та дяк Ларіон Лопухін. З ними їхало духовен-

ство з іконами, корогвами, хрестами, з образом Спаса — дар царя

Хмельницькому — та великий почет.

Гетьман був зайнятий війною з Польщею та похороном Тимзша

і прибув до Переяслава лише 6 січня 1954 року. Він уникав будь-

яких урочистих прийнять і ні разу не запросив московських пос-

лів до себе. Можливо, для того обрав для переговорів не Київ,

чого добивалися посли, а тихий козацький Переяслав. Не було прий-

няття і в полковника Переяславського Тетері. Всі переговори від-

бувалися сухо й офіційно."

8-го січня відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада

мешканців Переяслава. Після вислухання царської

грамоти, гетьман, посли та старшини поїхали до Успенського со-

бору. Там стався інцидент, не передбачений у Москві. Коли ду-

ховенство хотіло було привести до присяги гетьмана та старшину

Хмельницький зажадав від послів, щоб вони перші принесли при-

сягу від імени царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, фор-

мального ствердження україно-московського союзу і запевнення

оборони України та її прав. В цьому виявилася рівноправність сто-

рін і — недовір'я щодо дійсних намірів Москви.

Боярин Бутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя.

Гетьман і старшина пішли на нараду. Посли довгий час стояли

в соборі, чекаючи. З'явились два полковники — Тетеря та Ліс-

ницький (Миргородський) — і почали переконувати послів скласти

присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця історія з присягою була

публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька

годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Бутурліним обі-

цянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною

присягою. «Царское слово пременно не бьівает», — сказав Бутурлін.

Питання — чи приносили московські посли присягу, чи ні —

розв'язувалося різним способом. Сучасники вважали, що фактично

присяга була зложена, бо двічі повторив Бутурлін запевнення, що

цар словом своїм ручиться, що Польщі України не віддасть і дер-

жавний лад її буде збережений. Це витлумачили Хмельницький і

старшина, як акт рівнозначний з присягою царя.

Єдиний документ, в якому зберігся опис подій — це «Статей-

ний список» Бутурліна — звіт, що його він подав царському уря-

дові про переговори в Переяславі. Цей звіт не можна вважати за

цілком вірний, бо він мас ознаки пізнішої переробки, а про неточ-

ність його промовляє такий деталь: Бутурлін писав, що на Пере-

яславській Раді зібрався «весь народ» і в церкві присягало «вели-

кое множество всяких чинов людей» — тоді, як відомо навіть імена

тих, що присягали, разом 284 особи."

Далі — протягом двох днів Хмельницький з Виговським та посли

обговорювали деталі угоди, в тому числі — бажання гетьмана, щоб

на Україну, власне до Києва, прийшло московське військо. Це

було важливе для України не як оборона, бо що могли зробити

навіть 3.000 московського війська, коли йшлося про 60.000 реестрових

козаків та 350-тисячну армію, що стояла під Жванцем. Але це

було конче потрібне для України, як доказ, що не існувало вже й

тіні залежности від Польщі, — це було найголовнішим на той мо-

мент.

На тому закінчилися переговори гетьмана з посольством царя.

О. Оглоблин у кількох словах резюмує сенс переговорів: 1) вста-

новлено військовий союз України з Московщиною, гарантований

протекцією Московського царя над Україною та 2) дано гарантію

царем про збереження всіх прав і вольностей Української Дер-

жави.

У Переяславі сталася ще одна дуже важлива подія. До Бутур-

ліна прибули делегати від старшини, які просили затвердити їх на

різних посадах, не повідомляючи про це гетьмана. Бутурлін від-

мовив їм. Цікаві прізвища деяких з прохачів: батько та брат Ви-

говського, батько майбутнього гетьмана Мазепи, Силуян Мужалов-

ський — видатний дипломат, посол до Москви в 1649 та 1653 рр.,

зі свояками та інші. Цей епізод оцінюють дослідники по-різному.

М. Грушевський та А. Яковлів не надавали йому значення. О.

Оглоблин, навпаки, вважає, що то була «перша щілина в єдиному

українському фронті». Правда, московський уряд не звернув тоді на

це уваги, але надалі «Москва занотувала цей факт — і раніше чи

пізніше використала... ці розбіжності серед керівних кіл Укра-

їни».

З Переяслава поїхали московські посли по Україні. приводити

до присяги людність. Справа ця виявилася складною. В Києві мит-

рополит Сильвестер Косів заборонив усім підлеглим йому людям

присягати. Відмовилися присягати полковник Богун, Кропив'янський,

Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, Чорнобиль тощо.

У березні 1654 року посольство від України в складі військового

судді Самуїла Зарудного та полковника Павла Тетері з почетом

прибуло до Москви. У Москві бажали, щоб приїхав сам Богдан

Хмельницький, але він не поїхав. Посли везли акредитивні грамоти

від гетьмана, «Статті» (т. зв. 23 статті), текст Зборівського договору та

низку листів. Оригінали цих документів не збереглися. Зберег-

лися лише московські переклади.

У грамоті гетьман виступає, як репрезентант «Руської Держа-

ви», і це виразно підкреслює, що вона не перестала існувати й після

Переяславської угоди. «Статті» дійшли до наших часів у зіпсова-

ному вигляді і, очевидно, були переставлені. Не зважаючи на це,

видно, що основна їх ідея — встановлення таких міждержавних

відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною застері-

гається державна самостійність — зовнішня і внутрішня.

На грамоту гетьмана та «23 статті», що їх А. Яковлів вважав

за проект договору, цар дав послам відповідь, яка була ратифіка-

цією договору. Таким чином, статті проекту, царські резолюції й

жалувана грамота «становлять повний текст договору 1654 року»,

— писав А. Яковлів, Тож по сутті це був не Переяславський, а Мо-

сковський договір, укладений на підставі Переяславського.

В історичній науці і до цього часу нема сталої думки щодо ха-

рактеру Переяславського договору. Сучасники вважали, що це був

договір, який жадною мірою не порушував суверенних прав Укра-

їни. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окре-

мою державою. В «Статейному списку» Бутурліна протиставляться

— «Московское государство й Войска Запорожского Украйна». За-

ява московського уряду про те, що Ян-Казімір «клятву свою на чем

присягал, переступил, а подданьіх свонх, вас. . . тем от подданства

учинил свободньіми», потверджує, що московський уряд визнавав

Україну в момент укладення договору свобідною державою."

Треба мати на увазі, що поняття «підданий» у XVII ст., не озна-

чало «підданого» в сучасному розумінні: так називали царів, воло-

дарів держав, що вступали в договірні відносини з Москвою, шу-

каючи у неї протекції. Піддані в сучасному значенні слова в XVII ст.

називалися «холопами» до бояр та князів включно. За Петра І слово «холоп»

замінено словом «раб», і лише Катерина II в 1786 ро-

ці заступала його терміном «верньій подданньій».

В офіційному советському виданні документів, що стосуються до

Переяславської угоди, вміщено 10 листів Хмельницького, в яких

просив він московський уряд допомогти в боротьбі з Польщею. Май-

же всі ці листи редактори називають проханнями про «включение

Украйни в состав России» (т. III, стор. 195) або про «воссоедине-

ние» (т. II, стор. 132, 177; т. III, стор. 364, 365, 381).

Аналіз цих документів показує щось інше. В деяких листах

Хмельницький писав у неясних виразах про своє бажання, щоб

цар був для України «государем й царем, яко православное свети-

ло» (т. II, стор. 132), або «царем й самодержцем бьіл» (т. II, стор. 177

— 1669 р., З травня). В пізніших документах виразно йде мова про

військову допомогу, прийняття «під високу руку» (т. III. стор. 195 —

3652 р., 21 лютого), «під кріпку руку» (т. III, стор. 364 — 1653 р., сер-

пень), «ратню руку помочі» (т. III, стор. 365 — 1653 р., серпень) і т. ін.

Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсний

тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював його з кож-

ним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи

акт 1654 року договором. Навіть Петро 1 писав у наказі 1722 року,

утворюючи Малоросійську Колегію: « . . . чинить . . . как определено

в помянутьіх Хмельницкого договорах». Якщо так розуміли акт

1654 року навіть у XVIII ст. — е логічним, коли стольник Хлопов

писав у 1663 році: «в Малороссийском государстве»," а в далекому

Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: «ро-

дом из Королевства Малороссийского, полка Ниженского»."

В Україні твердо знали, що Переяславсько-Московський дого-

вір не позбавляв ії суверенних прав. Договір цей зафіксував союз

з Московією на добровільних засадах, звільняв Україну від під-

леглости Польщі.

Року 1655 Богдан Хмельницький казав польському послові, Ста-

ніславові Любовицькому: «Я став у ж е паном всієї Руси і не від-

дам її нікому». Тут характеристичний вираз «уже», себто після до-

говору з Москвою. Доказом незалежности України були ті численні

союзи, що їх укладала вона після 1654 року з різними державами."

Поняттю про Українську державу відповідали нові титули, з

якими зверталися до Богдана -..іеяьницького: його називали —

«Гетьман з Божої милости», «Государ», «Зверхній владця», «Зверх-

ній властитель», «нашої землі Начальник і Повелитель» (так нази-

вав митрополит Сильвестер Косів). 1657 року в листах до госпо-

даря Волощини Богдан Хмельницький називав себе «Сіетепііа сіі-

уіпа Оепегаііа Оих Ехегсіітп 2арогоуіеп5і вит», а в листі до кур-

фюрста Брандебурзького — «Оих СоЬогІшп 2арогоуіепзі вит». Іван

Виговський у розмові з московськими послами казав: «Як цар у

своїй землі, так гетьман у своїм краю князь або король». Як нале-

жало дружині монарха, гетьманова Ганна Хмельницька мала свій

двір; її штат складався із знатних жінок. Вона сама видавала уні-

версали. її універсал Густинському манастиреві 22 липня 1655 року

підписаний — «Гетьманова Анна Богданова Хмельницька» з пе-

чаткою та родовим гербом «Абданк».

Традиція щодо характеру Переяславсько-Московського договору

залишалася в Україні довгий час. Пилип Орлик у «Виводі прав

України» дав блискучу характеристику Переяславської угоди:

«Найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суве-

ренности України — урочистий союзний договір, заключений між

царем Олексієм і «станами» України. . . Цей такий урочистий і до-

кладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, на-

завжди установити спокій, вольнос-гі й лад на Україні»."

Сучасники чужинці добре розуміли нове становище України.

Вже 16 березня 1654 року польський шляхтич Павло Олекшич пи-

сав полковникові Богунові: «Хмельницький, бувший вашим това-

рщііем, нині став вашим паном». Для Польщі козаки перестали

бути «збунтованими рабами», і вона почала шукати шляхів для

замирення з Україною. Року 1655 звернулася вона за підтримкою

до Криму. Посол польський сказав ханові, що Богдан Хмельниць-

кий будує «осібну державу», яка буде могутньою та небезпечною

сусідкою Криму. Року 1656 польські дипломати переконували Семи-

городського князя, що Богдан Хмельницький, «маючи владу над

усіма руськими землями, стане монархом, що матиме 100-тисячну

армію»."

Так розуміли становище України після 1654 року політики.

Шведський король Карл-Г устав IV писав Хмельницькому в 1656

році: «Ми знали, що між Великим князем Московським і народом

Запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові

цілою і непорушною». Французькі урядові кола

вважали, що Переяславський договір потрібний був Україні як тим-

часовий перепочинок у боротьбі з Польщею, що мета Хмельниць-

кого — бути володарем України." 1657 року посол австрійського

цісаря, архиспископ барон Парцевич, вітав Богдана Хмельницького

та його «вельможних і славних радників, що становлять цю славну

й войовничу республіку»." Дійсно, бачимо низку договорів різних

держав з Україною, як повноправною, незалежною державою.

Не зважаючи на теке одностайне розумінння сучасниками суті

угоди України з Москвою, в історіографії не лише московській, але

й в українській, як вище зазначено, і досі не встановилося твердої

опінії про те, що саме являла собою ця угода.

Не зупиняючись на загальноприйнятій російській версії про пов-

не підданство України, яка спростована вже наведеними вище фак-

тами, зупинимося на таких поглядах: 1. Унія України з Москвою:

а) реальна (М. Дьяконов, О. Попов); б) персональна (В. Сергеевич, Р.

Лащенко); 2. васалітет (В. Мякотін у своїх перших працях, М. По-

іровський, почасти М. Грушевський, 1, Крнп'якевич, М. Слабченко,

Л. Окіншевич, М. Петровський, А. Яковлів у своїх перших працях);

3. Протекторат (почасти М. Грушевський, 1, Крип'якевич, Д. Доро-

шенко, Б. Крупницький, А. Яковлів у пізніших працях); 4. Псевдо-

протекторат (Б. Галайчук); 5. Остання думка: Переяславська угода

—• мілітарний союз двох держав (її висловив перший В, Липин-

ський, а підтримали — 1. Борщак, почасти А, Яковлів в останніх

творах, О. Оглоблин)"

Мілітарний союз, спрямований в першу чергу проти Польщі, мав

деякі риси протекторату Москви. Такого ж типу були договори, що

їх укладав Хмельницький з Кримом, Туреччиною. Григор Орлик

писав: «Хмельницький прийняв опіку московського царя для краю

й нації з усіма правами вільної нації. Але перфідія московського

царя була причиною, що негайно після смерти Хмельницького пра-

ва козацької нації почали порушатися москалями» . .

Висновок

Як бачимо, Богдан Хмельницький — відбудував вільну державу на Україні, що

була цілих триста літ перед Хмельницьким під пануванням Литви й Польщі.

Правда, що молоду українську державу не вспів гетьман оборонити перед усіми

ворогами, бо їх було забагато, а до того ще він завчасно помер, але по

Хмельницькім ідуть його слідами інші гетьмани і — як побачимо — Україна вже

ніколи потім не була в такій неволі, як перед Хмельницьким.

Гетьман Хмельницький має в українській історії велику славу, бо він перший

рішучо повів козацьке військо до боротьби за волю народу І рідної землі. З

тих славних часів наші малярі намалювали кілька прегарних образів, а з них

найкращий є: „В'їзд Богдана Хмельницького до Києва", в січні 1650 року, по

битві під Зборовом. Цей образ намалював артист-маляр Івасюк.

Про Хмельницького укладав народ пісні, з яких багато дотепер заховалося,

його прославили декотрі наші поети в віршах, а письменники в оповіданнях і

повістях. У Києві, на площі перед храмом св. Софії, стоїть гарний памятник

Хмельницькому, що представляє гетьмана на коні з булавою в руці.

Список літератури

Страницы: 1, 2