Початок визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького

може, переляканої шляхти, ксьондзів та євреїв і починає відступати на

захід. Скрізь на своєму шляху жовніри Вишневецького катували козаків,

лишаючи за собою страхітливий слід із трупів. Якщо у Польщі «подвигами»

Вишневецького захоплювалися, то на Україні вони викликали таке обурення, що

повсталі й слухати не хотіли про якісь переговори, поклявшись боротися з

Вишневецьким до смерті.

Протягом літа Хмельницький, розташувавшись під Білою Церквою,

зосередився на створенні дисциплінованої, добре організованої армії. Ядро

її складали 16 випробуваних у боях козацьких полків, очолюваних такими

шанованими полководцями, як Філон Джалалій, Максим Нестеренко та Іван Гиря.

До того ж полковницькі булави отримали такі обдаровані, досвідчені й

талановиті представники української знаті, як Данило Нечай, Іван Богун,

Михайло Кричевський, а також вихідці з міщан — Мартин Небаба та Василь

Золотаренко. Великим допоміжним загоном легкої кінноти командував затятий

ворог Вишневецького й один із найпопулярніших повстанських ватажків Максим

Кривоніс. Із добровольців створювалися нові частини, й під кінець літа

українські сили налічували від 80 до 100 тис. чоловік. Із них регулярне

козацьке військо складало близько 40 тис.

Поляки теж не гаяли часу. Щоб затримати повстанців, вони вступили з

Хмельницьким у тактичні переговори, що дозволило їм мобілізувати 32 тис.

шляхти й 8 тис. німецьких найманців. Коли біля Львова збиралося їхнє

військо, споряджене в сліпучі шати, які так полюбляла шляхта, очевидець

зауважив, що поляки збираються воювати не залізом, а золотом та сріблом. На

чолі нової польської армії стояли три магнати: млявий і закоханий у

розкошах Домінік Заславський, освічений вчений-латиніст Міколай Остророг і

19-річний Александр Конєцпольський. Хмельницький саркастично охрестив їх

«периною», «латиною» й «дитиною». 23 вересня воюючі армії зустрілися під

Пилявцями. Під час бою польським гетьманам зрадили нерви і вони кинулися

тікати. Коли про це стало відомо, решта армії вчинила те ж саме. Козаки та

їхні союзники татари за кілька годин знищили це нещодавно величне військо

майже дощенту.

Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Коли він

заглиблювався в землі Волині та Галичини, селяни вітали його та

приєднувалися до повстання. Чули навіть, як у Південній Польщі пригноблені

хлопи казали: «Якби тільки Бог змилувався над нами й дав нам свого

Хмельницького, тоді б ми теж показали шляхті, як гнобити хлопів». На

початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу Львів і вже б от-от

здобула його, та завдяки величезному викупу й небажанню Хмельницького

руйнувати чудове місто Львів було врятовано. Через місяць, коли велася

підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що королем

обрано Яна Казимира — людину, яку волів бачити на троні Хмельницький. Новий

король запропонував гетьманові перемир'я.

Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на

той момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й

повернутися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він усе ще сподівався змінити

політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти

козацтво. До того ж голод і чума вже позначилися на його військах, як і на

населенні України в цілому. Та й союзникам гетьмана — кримським татарам —

не терпілося повернутися додому. Ці обставини, можливо, й зумовили

небажання гетьмана продовжувати військову кампанію взимку.

На початку січня 1649 р. Хмельницький повертається до Києва на чолі

переможного війська. Збуджений натовп і православне духовенство вітали

його, як «українського Мойсея», що «звільнив свій народ від польського

рабства».

Навіть після перемог Хмельницького стосунки між поляками та

українцями лишилися нез'ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати

зв'язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні

проти повернення до стану, який існував у 1648 р. Зі свого боку поляки,

готові надати незначні поступки козакам, все ж наполягали на поверненні

українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення

певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не

в змозі завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі

кампанії підписанням незадовільних для себе угод, після чого верталися

додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до наступної війни.

Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні основні

сили— 25 тис. на чолі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під

командуванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне

військо. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру,

Хмельницький і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили

Вишневецького у фортеці Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив

польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна

Казимира під Зборовом і оточив її. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати

поразки й під Збаражем і під Зборовом, татарський хан зрадив гетьмана.

Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення українців. Іслам Гірей відвів

своє військо й поставив перед Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським

королем. За таких обставин гетьманові не лишалося нічого іншого, як

погодитися.

18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр

установлювався в 40 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялося

перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади

дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а

православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті. Хоча всім

учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися у

кріпацтво. Польській шляхті в свою чергу, навпаки, дозволялося повертатися

до своїх володінь. Лише тиск татар змусив Хмельницького піти на цю

невигідну угоду, котра викликала широке невдоволення по всій Україні. Але

оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були

переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю виконана.

Будучи стратегом та дипломатом, Хмельницький перед цим уклав

угоду з кримським ханом, що обіцяв йому допомогу. У ході війни кримські

татари нерідко придавали козаків, але останні не стали союзниками інших

держав.

Отже, на початку війни, навесні 1648 р., повстанське військо

розгромило поляків під Жовтими Водами та під Корсунем. Перші перемоги

свідчили не лише про полководський талант Б.Хмельницького та енергію, з

якою він вів підготовку до повстання, а й про те, що для Визвольної війни

вже був підготовлений грунт: уся селянсько-козацька Україна сприймала його

заклики як довгоочікувані та бажані.

Вже в цих перших битвах поруч із ним були його бойові побратиме:

М.Кривонос, Д.Нечай, І.Богун, М.Кричевський та інші. З Ними були виграні

битви під Пилявцями (1648), під Зборовом (1649), під Батогом (1652), під

Жванцем (1653). Та, незважаючи на програну внаслідок зрадництва кримського

хана битву під Берестечком (1651), Хмельницький виявив себе справжнім

полководцем і знавцем військового діла.

Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка із

зовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику.

Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з

козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він

не розв’язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між

Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до

цілковитого розриву. Метою його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким

представником якої був великий православний магнат Фадам Кисіль, полягала в

тому, щоб здобути автономію для українського козацтва, шляхом перетворення

його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперта нехіть

шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні

виключала можливість досягнути цієї мети.

Головною рисою його таланту стратега була рішучість наступальних

дій з метою розгрому ворога частинами у відкритому бою. Хмельницький

зарекомендував себе як новатор й носій передових ідей у військовому

мистецтві. Його знамениті засідки, демонстративні атаки, навмисні

відступи та інші тактичні прийоми ставили у безвихідь не одного

польського воєначальника.

У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком

природнім, виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну

незалежною. Під час повстання й справді пішов поголос, що він хоче

відновити "давньоруське князівство " чи навіть планує утворити окреме"

козацьке князівство ". Можливо, ці ідеї й розглядались, але здійснити їх за

таких обставин було б неможливо. Як показали безперервні війни, козаки

хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти

неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення

тривалої перемоги над помилками Хмельницький потребував надійної підтримки

великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода

на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним

поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися

соціально-економічних лих і для багатьох українців те, як ці проблеми

вирішувати - при своїй владі, чи чужій - було справою другорядною. Нарешті

у Східній Європі суверенітет тоді ототожнювався не з народом, а з особою

законного монарха. З огляду на те, що за всієї популярності та влади,

Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України

зверхнина, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України,

бо українці вже здобули його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би

забезпечити новосформовану й автономну суспільству законність і захист.

3. Формування козацької державності.

Таким ж новатором Хмельницький виступив і в організації

козацького війська, і в державній діяльності. З початком війни

Хмельницький сформулював ідею незалежної Української держави, здійснив

принципову державну реформу в Україні, запровадив полковосотенний

адміністративний устрій, створив регулярне військо, упорядкував податкову

систему, судочинство, встановив дипломатичні стосунки з багатьма іноземними

державами.

Історичне значення Зборовської угоди полягає в тому, що вона

поклала початок формуванню української козацької державності. Підписанням

цієї угоди завершивсь перший, початковий період війни.

В результаті було укладено Зборовську угоду, до якої були включені

наступні основні положення:

1. Річ Посполита признавала існування козацької України в

межах Київського, Брацлавського і Чернігівського

воєводств, гетьманське правління в неї; гетьман

одержував також в користування Чигирин з округом.

2. Державні посади могли займати лише православні.

3. Питання щодо ліквідації унії та церковного майна

виносились на найближчий сейм.

4. Київський митрополит одержував місце в сенаті.

5. Всім повстанцям гарантувалася повна амністія.

6. Євреї й ієзуіти не мали права жити в Україні,

знаходитись під гетьманським правлінням; польська шляхта

немала права повертатися на ці території.

7. Реєстр війська запорозького збільшувався до 40 тисяч

(але селяни не попали в реєстрові списки та повинні були

повернутися до своїх поміщиків).

1649 р. між Україною та Річчю Посполитою була укладена

Зборовська угода, що поклала початок формуванню Української козацької

держави. Територія України ділилася на 16 військово-адміністративних

округів - полків, на чолі яких стояли полковники, що були

водночас і головними адміністраторами. Полки ділилися на сотні, в яких

сотник виконував ти самі функції, що і полковник.

Сотники управляли й сотенною старшиною, до якої відносилися

осавул, писар, суддя, хорунжий. На чолі Війська Запорізького стояв гетьман,

в руках якого зосереджувалася вся військова, політична, судова,

адміністративна влада. В управлінні йому допомагала генеральна старшина: 2

осавули, писар, суддя, хорунжий. Центром Управління була Генеральна

військова канцелярія на чолі з генеральним писарем. За мірою необхідності

гетьман збирав козацьку Раду для обговорення найважливіших питань життя

війська.

Виникнення козацької держави в Україні призвело до зростання її

міжнародного авторитету та активізації дипломатичних відносин. Після

встановлення союзу з кримським ханом (1651) Хмельницький активно втрутився

до молдавських діл. У1650-1653 рр. козацьке військо ходило у Молдавію. В

столицю України того часу Чигирин до Б.Хмельницького прибували посли з

Росії, Турції, Угорщини, Польщі, Венеції, Швеції.

В короткий строк і в екстремальних умовах бойових дій створена

Богданом Хмельницьким козацька держава характеризувалася високими

демократичними принципами самоврядування. При гетьманові України існував

дорадчий орган — Рада Генеральної старшини, яка обговорювала найскладніші

питання державного життя та поточні справи. Водночас на Запорожжі діяла

Рада січової старшини на чолі з січовим отаманом, яка приймала рішення, що

стосувалися Запорозької Січі. Ще одним важливим органом державного

самоврядування була полкова Рада, яка крім поточних питань полкового життя

обирала з участю козаків полкову старшину та полковника. Хмельницький

запровадив ефективну податкову систему, збирався налагодити карбування

власних грошей, встановив і підтримував дипломатичні стосунки з багатьма

країнами Європи, зокрема з Польщею, Туреччиною, Молдавією, Волощиною,

Австрією, Швецією, Італією, Трансільванією, які визнали Україну як суб’єкт

міжнародного права. Водночас він організував ефективну і розгалужену службу

безпеки. Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл писав у своєму

щоденнику «про розвідників Хмельницького, котрих він мав повсюди, навіть у

Венеції». Український історик Іван Крип’якевич зауважував, що гетьман «мав

не тільки дуже точні відомості про події у Польщі, Криму, Туреччині,

карпатських князівствах, але також стежив за політикою Швеції, Німеччини,

Австрії, Італії, збирав потрібні відомості через своїх послів та агентів,

користувався повідомленнями чужоземних посланців. Зібрані відомості він

умів використовувати для політичних цілей — своїми рішеннями захоплював

ворогів зненацька».

Усе вищезазначене, як і продумана, ефективна і злагоджена

організація адміністративно-територіального, судового та військового

устрою, давало надію Хмельницькому утвердити Українську державу. Навесні

1649 року Хмельницький, після цілого ряду блискучих перемог над поляками,

мав щасливу нагоду зробити це. Разом з ордою хана Іслам-Гірея він узяв

облогою польське військо під Збаражем. На допомогу обложеним вирушив сам

король Ян Казимир з двохсоттисячною армією, але її оточило і блискавично

розгромило українське військо. Та доля розпорядилася інакше. Хмельницький

взяв у полон самого короля, проте, певно, не усвідомлюючи майбутніх

наслідків свого «лицарського кроку», змилостивився над ним і відпустив

його, після чого під Зборовом Ян Казимир, скориставшись зрадою

Хмельницького кримським ханом, який, підкуплений поляками, перейшов на

їхній бік, схилив гетьмана підписати невигідний для України Зборівський

договір, що звів нанівець попередню перемогу.

Збаразька битва та Зборівський договір знаменували собою завершення

першого блискучого періоду війни Хмельницького, після якого настали важкі

випробування, що закінчилися врешті-решт втратою хисткої державності після

підписання Переяславської угоди. Та попри це Українська держава часу

гетьманування Хмельницького стала прикладом того, як у результаті прагнення

до свободи та незалежності на боротьбу піднялися всі соціальні прошарки

українського суспільства, ядром якого виступило козацтво. Основою цієї

боротьби стали ідеологічні засади, любов до рідної землі, віра, мова,

культура. Підґрунтям цієї ідеологічної скерованості був високий рівень

освіти в тогочасній Україні, вірність народу традиціям часів Київської

держави, висока духовність православ’я.

Своїми дипломатичними та військовими заходами український гетьман

домігся майже повної міжнародної ізоляції Речі Посполитої, яка доти в

мілітарному плані вважалася чи не наймогутнішою державою Європи. Він

забезпечив Україні збройну допомогу Кримського ханства, досяг прихильного

нейтралітету Туреччини й Трансільванії, примусив Молдавію розірвати союз з

Польщею, зав’язав дружні стосунки з Венеціянською республікою, вступив у

переговори зі Швецією.

Українська держава Богдана Хмельницького викликала захоплення

численних сучасників — дипломатів, мандрівників, літописців. Італієць

Альберто Віміна, який особисто бачив гетьмана 1656 року й неодноразово

розмовляв з ним, у своїх спогадах пише про український народ у період його

найвищого злету в часи Хмельниччини. Особливо його вразила демократична

форма правління козаків — скликання Ради для обговорення важливих державних

питань, коли козаки у присутності гетьмана спільно їх вирішують. Подорожні

нотатки сирійського архідиякона Павла Алеппського, який описав подорож

антіохійського патріарха Макарія по Україні у 1654 і 1656 роках,

зафіксували для нас подробиці побуту і звичаїв українців, які здивували

його тим, що скрізь зустрічали хлібом-сіллю як символом добробуту. Описуючи

своє враження від гетьмана Хмельницького, Павло Алеппський підкреслює: «Так

ось він, Хмель, якого слава й ім’я рознеслися по всьому світу». Багато і

захоплено пише мандрівник про освіту в державі Хмельницького: «Всі вони, за

винятком небагатьох, навіть більшість дружин і дочок, уміють читати і

знають порядок церковних служб... Число письменних особливо збільшилося з

часу появи Хмеля». Алеппського вразила велика друкарня у Києво-Печерській

лаврі, де «виходять усі їхні церковні книги дивного друку, різного кольору

і вигляду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони

святих, вчені дослідження тощо».

Висновки

Внаслідок визвольної війни 1648-1657 рр. Українська держава

увійшла до складу Московської на правах автономії. Основою державної

території була Наддніпрянщина від Случі до Дністра на заході, до кордонів

Росії на сході, тобто Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства,

частина Волинського та Білої Русі.

Після смерті Б.Хмельницького козацька старшина обрала гетьманом

генерального писаря Запорозького Війська Івана Виговського, він був

найближчим соратником Б.Хмельницького. Намагаючись протистояти впливу

Москви, Виговський уклав союз із Швецію та Кримом, розпочав переговори з

Польщею, що викликало невдоволення старшини. Він розірвав союз з Москвою і

сповістив про це європейські країни. Під Гадячем у вересні 1658 р. він

уклав договір із Польщею, за яким Київське, Брацлавське, Чернігівське

воєводства входили до складу Речі Посполитої як окрема держава під назвою

Велике князівство Руське зі своїм гетьманом.

Проте, незважаючи на тонкості наукових оцінок, громадські діячі,

письменники, історики й багато інших вважали Б.Хмельницького одним з

найвидатніших діячів в історії України. В свідомості абсолютної більшості

українців, аж до сьогоднішнього дня, Б.Хмельницький залишається великим

визволителем, героїчною особою, що силою своєї індивідуальності підняв їх

з багатовікового паралічу бездіяльності й безнадії та вивів на шлях

національного і соціально - економічного звільнення.

В ці ж роки під керівництвом Б.Хмельницького склалася ціла школа

талановитих українських дипломатів, серед яких велику роль відігравали

Силуян Мижиловський, Данила Грек, Іван Ковалевський, Юрій Немирич та

керівник зовнішньої політики генеральний писар Іван Виговський.

Зрозуміло, що не минули гетьмана невдачі, помилки та прорахунки. Це і

Берестечко, і катастрофічна молдавська компанія, і провал спільного

українсько-шведсько-трансильванського походу на Польщу, і, нарешті,

неспроможність примусити як союзників, так і ворогів визнати цілісність

України. Вину за ці помилки історики та письменники поспішали покласти на

Б.Хмельницького. Н. Костомаров восхваляв Хмельницького за його союз з

Росією і звинувачував його за закулісні переговори із турками. Т. Шевченко

докоряв Хмельницького за те, що він віддав Україну у владу Росії. П Куліш -

за те, що він немовби був винуватий у розрусі, анархії, культурному

занепаді. М. Грушевський висловив сумнів у наявності у Хмельницького

чітких політичних цілей.

Шість років боротьби за Українську державу під час національно-

визвольної війни нашого народу під проводом Богдана Хмельницького 1648—1654

років продемонстрували надзвичайно високий як на той час рівень

громадянської зрілості наших предків. Перемоги українського війська над

польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького як державного діяча,

полководця, дипломата, запорозькі козаки і їхня легендарна відвага та

умілість у бойових діях викликали захоплення всього світу.

Яскраву грань обдаровання Хмельницького становить його талант

полководця. Почавши з масових рухів повстанців, Богдан Хмельницький

переходить до операцій добре вишколеного, добірного, хоч і не такого вже й

численного, війська. Використавши в організації української армії свій

попередній великий військовий досвід і залучивши талановитих полководців,

таких як Іван Богун чи Максим Кривоніс, Хмельницький сповідував вирішальну

роль проводу у війську, роль авторитету командування та його уміння

підтримувати дисципліну. Польське військо здебільшого кількісно переважало

українську армію, але зазнавало поразки через відсутність серйозного й

авторитетного командування. Навпаки, від самого початку боротьби Богдана

Хмельницького козацьке військо було згуртоване залізною дисципліною й

послухом своєму вождеві. Прикладом того, як Хмельницький виховував своє

військо, є факти, коли козаки свідомо йшли на смерть, на тортури як

«язики», яких брали у полон поляки, і вони під тортурами давали ворогові

невірні відомості й рятували своє військо, або коли в битві під Берестечком

козаки вразили світ своєю мужністю, фанатичною вірою в перемогу.

Моральну вартість війська Хмельницького сучасники вбачали не лише в

регулярних засадах організації, умінні перемагати з меншими силами, а й у

здоровому світогляді козаків, у їхній величезній релігійній і національній

згуртованості і зосередженості на єдиній головній меті — перемозі. Саме ці

засади завдяки великому талантові Богдана Хмельницького створили у середині

XVII століття в Україні непоборну армію, одну з найкращих у тогочасній

Європі. Виявом незвичайної на ті часи дисциплінованості війська Богдана

Хмельницького було й те, що не лише козацькі, а й наймані татарські загони

не наважувалися чинити грабунки у здобутих містах. Навіть вороги, поляки, з

подивом висловлювалися про високу дисципліну, послух і нечувану доти

карність за порушення у війську Хмельницького. Основами тих чеснот і

високої жертовності та дисципліни були виплекані з часів Київської держави

такі риси воїнської доблесті, як честь, хоробрість. Богдан Хмельницький

вміло застосовував новітню тактику, яка з’явилася у Європі в часи

тридцятирічної війни. Апогеєм його таланту як полководця перемагати з

меншими силами була битва під Батогом, блискучий реванш за поразку під

Берестечком.

Список використаних джерел та літератури.

1. М. Грушевський Історія України-Русі, т. VII, Київ, “Наукова думка”,

1995 р.

2. Н. Полонська-Василенко Історія України, т. І, Київ, “Либідь”, 1992 р

3. М. Аркас Історія України-Русі, Київ, “Вища школа”, 1991 р

4. Орест Субтельний Україні. Історія , “ Либідь ”, 1991 р

5. Г. Кониський Історія Русів, Київ, “Радянський письменник”, 1991 р

6. І. Крип‘якевич, З.Стефанів, Б.Гнаткевич, О.Думін Історія українського

війська, Львів, “Світ”, 1992 р.

7. А.Жуковський, О.Субтельний Нарис історії України, Львів, “Світ”, 1992

р.

8. В .Антонович Коротка історія козаччини, Київ, “Україна”, 1991 р.

9. О.Єфименко Історія України та її народу, Київ, “Мистецтво”, 1992 р.

10. В.Власов, І.Коляда Історія України, Київ, “АСК”, 1996 р.

11. Під редакцією Слюсаренко В.Г. , Гусєва В.І. Нариси історії України

(новий погляд), Київ, “Вирій”, 1996 р.

12. Під редакцією В. А. Смолія Історія України. Нове бачення, Київ,

“Україна”, 1995 р.

13. В.Король Історія України, Київ, 1995 р.

14. М.Котляр, С.Кульчицький Шляхами віків: Довідник з історії України,

Київ, “Україна”,

1993 р.

15. Ю.Алексеев, А.Вертегел, В.Даниленко Історія України, Київ, 1993 р

Страницы: 1, 2