Особливості економічного розвитку Київської Русі

Широко розгорнулося на Русі в кінці Х - на початку XI ст. кам'яне

будівництво. Воно потребувало спеціалістів різних профілів будівельників,

цегельників, каменярів, вапнярів. Знайдені залишки майстерень по обробці

каменю, печей для випалу плінфи і вапна в Києві, Чернігові, Суздалі, Старій

Рязані, Полоцьку.

Ранньофеодальний етап об'єднував всіх ремісників у феодальні

господарства. Деякі писемні джерела повідомляють про досить ранні прояви

артільних форм праці на Русі. Але це не дає підстав стверджувати ,що вони

були зародками самоуправних міських общин.

2.4 Феодалізація селян та земельні відносини

До середини 1 тис. н.е. господарство східних слов'ян розвивалося на основі

землеробської общини, з якої в перші століття нашої ери почала формуватися

територіальна, або сусідська община - марка. Власністю всієї громади

залишалися поля, ліси, луки, пасовища. Присадибні ділянки, житло, худоба,

знаряддя праці, продукти виробництва стали власністю сімей, а орні землі

надавалися в Їхнє індивідуальне користування. Час від часу орні землі й

сіножаті перерозподілялися. Головною низовою господарською ланкою стала

сім'я.

З VI ст. н.е. у східних слов'ян почався період генезису феодального

господарства, що був органічною частиною загальноєвропейського процесу.

Завершилось становлення общини-марки, яка у слов'ян дістала назву «вервь».

Збільшився період між перерозподілами общинних орних земель. Ділянки, що

були у користуванні окремих родин, передавались у сімейне володіння.

Виникла приватна алодальна форма власності на землю. В антській державі вже

панував інститут алоду, поява якого свідчила про формування приватної

власності. Закріплення алоду в першу чергу за представниками родоплемінної

знаті зумовлювало майнову нерівність в общині. Нагромадженню багатств також

сприяли внутрішня і зовнішня торгівля, війни, внаслідок яких вожді та

старійшини привласнювали здобич і бранців. Останніх перетворювали на

рабів. У слов'ян рабство мало патріархальний характері прискорило розклад

територіальної общини. Слов'яни в своєму розвитку обминули рабовласницький

лад.

Генезис феодальної власності у східних слов'ян відбувався повільніше, ніж у

романських народів, де був сильний вплив протофеодальних відносин Римської

імперії. Більш стійкою була слов'янська вервь, у межах якої зберігалися

кблективна власність на луки, пасовища, ліси, водоймища, спільна праця,

традиції взаємодопомоги. Розвиток східнослов'янської общини мав багато

спільного з еволюцією германської марки.

Утворення Київської держави (882, р.) було фактором, що прискорив

формування приватної земельної власності. Х-ХІ ст. -період інтенсивного її

розвитку, що здійснювався у двох напрямах. По-перше, посилювалась

економічна диференціація в общині, алод переростав у феод-вотчину - велике

феодальне землеволодіння на спадковому праві. По-друге, з виникненням

держави відбувався процес завоювання («окняжіння») територій сусідських

обіцин, становлення державної, в особі князя, власності на землю. Власники

алоду захопили землі, верховна власність на які належала державі. Збірник

законів України-Русі «Руська правда». Я-Мудрого (середина XI ст.) закріпив

недоторканість приватної земельної власності.

Власниками вотчин були князі, бояри, церква. Перші відомості про княжі

домени відносяться до Х ст. Про їх наявність свідчить «Правда

Ярославовичів» (70-ті рр. XI ст.) В історичних джерелах згадки про боярське

землеволодіння з'явилися в другій половині XI ст., але зародилося воно,

очевидно, значно раніше. Після прийняття християнства держава виділяла на

церкву десятину з данини, судових і торгових мит. З другої половини ХІ-ХІІ

ст. є відомості про церковно-монастирське землеволодіння.

В історичній літературі однозначної оцінки процесу феодалізації України-

Русі немає. Існують різні погляди на час завершення генезису феодалізму.

Частина російських і українських сучасних істориків вважає, цю Київська

Русь була феодальною державою, тобто XI ст. - час «Руської правди» і

«Правди Ярославовичів» - знаменував перехід до класичної його форми. На

основі порівняльного методу роблять спроби довести існування на Русі

васально-сеньйоріальної системи західноєвропейського зразка, обгрунтувати,

що переважали земельні надання, близькі до бенефіції, а вотчина була

недостатньо розвинена.

Західні вчені розглядають Київську державу як самобутню соціальну систему,

мотивуючи свою точку зору відсутністю або нерозвиненістю центрального для

феодалізму інституту васальних відносин, наявністю вільного селянства та

більшою, у порівнянні із Заходом, роллю міст і торгівлі у життєдіяльності

Київської Русі.

В історіографії поширена, також концепція, згідно з якою феодалізм склався

у період феодальної роздрібненості (середина XII ст.). У Галицько-

Волинській державі васально-сеньйоріальні відносини вже панували.

Ряд дослідників твердить, шо в Княжу добу (IX - перша половина XIV ст.)

феодалізм існував у вигляді державної системи.

Вона характеризувалася підвищеною роллю князівської влади, що розвивала

економічні відносини. На Їхню думку, вже в XII ст. - першій половині XIII

ст. склався двочленний князівський васалітет. Київський князь роздавав

землі удільним князям. Ці володіння мали бенефіційний характер, належали не

князю, а уділу, яким він управляв, їх власник зобов'язувався нести службу

на користь київського князя, не мав права передавати волость у спадок і

відчужувати її без згоди київського князя. Цілий ряд учених визнає, що

феодалізм в Україні утвердився за литовських часів.

Генезис феодальної земельної власності був складним довготривалим

історичним процесом. Період XII - першої половини XIV ст. характеризувався

зростанням феодального землеволодіння, пануючою формою якого була вотчина.

Основна частина землевласників складалася з князів, бояр, церкви і

монастирів. Князь був володарем усієї державної землі, але фактично

розпоряджався лише власним доменом. Про їхні розміри точних відомостей

немає.

Землеволодіння бояр, що називалися у джерелах «селами», за походженням були

князівським наданням, успадкованим, купленим. Маєтності бояр зростали за

рахунок захоплення общинних і селянських земель. Боярство поділялося на

групи; «луччі», «великі», «нарочиті» і малоземельні, дрібні. Економічно

сильним було боярство Галицько-Волинського князівства. Зачас з середини XII

-до середини XIII ст.літописи згадували понад 60 боярських імен. Бояри

Володислав, Судислав, Доброслав захопили частину Галицької землі й не

визнавали влади князя Данила.

Існувало умовне землеволодіння, що в Україні називалося «державою».

Князівські та боярські вільні слуги отримували його за відбуту службу або

за умови служби. Князь Данило Галицький, зайнявши Галицьку землю, «роздав

городи боярам і воєводам».

Швидко зростало церковне і монастирське землеволодіння, в основному за

рахунок князівських і боярських земель. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.)

подарував Києво-Печерському монастирю сусідню гору. Князь Ярополк (80-ті

роки XI ст.) передав у власність монастиря три волості: Небльську,

Деревську, Луцьку. Дочка його заповіла монастирю 5 сіл. Князь Володимир

Василькович заснував монастир Апостолів у Володимирі на Волині та надав

йому с, Березовичі. Багатьма селами і м-Полонним володіла Десятинна церква-

Значні земельні володіння належали єпископам. На відміну від світського

землеволодіння землі церковних феодалів не ділились і не передавались у

спадщину. Це зумовило посилення могутності й багатства церкви. Вона

збільшувала свої володіння шляхом купівлі та обміну, а також експропріації

общинних земель. Руська православна церква перетворилася у могутнього

землевласни ка.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у

поземельних відносинах. Виникла і поступово зростала земельна власність

литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

,\іале власне господарство, двір, майно або були безземельними.

Безправними були так'зваш невільники - раби (холопи або челядь княжої

доби). Вони не мали громадянських прав, майна. Джерелами холопства були

війна, продаж при свідках, шлюб з холопкою, втеча закупа. Церква сприяла

покращенню становища рабів, їх відпущенню на волю і переходу до категорії

«задушних людей», записаних на «спомин душі». Ізгоями вважали людей, які з

різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не вступили до

іншої (звільнені холопи, збанкрутілі купці, князі без землі, сини

священиків, які не навчилися грамоті).

ІУ добу раннього феодалізму основною формою експлуатації селян була

данина (полюддя» а°о повоз). Селяни виконували ряд повинностсй: давали

підводи, доставляли озброєних воїнів, будували й ремонтували фортеці,

мости, дороги. З розвитком феодальних відносин данина почала

перетворюватись у феодальну ренту - економічну реалізацію земельної

власності. На державних землях, де не було різкої грані між державною і

князівською власністю, рента і податок зливалися. На землях світських і

духовних феодалів селяни відробляли ренту, сплачували податок державі й

водночас відбували різні повинності на користь феодала та держави. Відомі

три форми ренти: відробіткова, натуральна, грошова.

Економічною основою селянського господарства був даір -дим. Розмір

індивідуального селянського землекористування дорівнював у середньол^у

одному «плугу», що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га

землі. 10.- 15 димів, переважно родичі, об'єднувалися в дворище. З часом до

складу дворищ вступали чужі люди, які, залежно від майнового стану, ставали

або рівноправними членами - «потужниками», або потрапляли в залежність від

хазяїв дворищ. Їх називали підсусідками, «половинниками», «дольниками».

Землі дворища складалися з ділянок - димів, що були розкидані у різних

місцях і періодично перерозподілялися. Існували й дрібні господарства і

менша одиниця оподаткування - «рало». Дворища входили до складу громади

(сільської общини), на чолі якої стояв отаман, обраний на вічі, і яка мала

власний «копний» суд.

Землі общини належали феодалу або державі, їх поділяли на орні й сіножаті,

що перерозподілялися, випаси, ліси, річки, власні селянські господарства.

За користування землею селяни дворища відбували повинності феодалові та

державі.

Отже, як і в інших країнах світу, в Україні в середні віки основною галуззю

економіки було сільське господарство. Вдосконалюючись століттями, воно в XV

- XVI ст. досягло високого рівня.

2.5 Фінанси

У І тисячолітті слов'янські племена торгували в основному з

пізньоантичними, а потім з візантійськими центрами Північного

Причорномор'я, Подунайіцини. Серед племінної знаті мали попит такі товари,

як вино, столовий посуд з глини, скла та металу, бронзові фібули. В обмін

поставлялися хутро, мед, шкіри, віск. Можливо, була .і работоргівля,

оскільки в VI - VII ст. слов'яни здійснили на Візантію декілька масштабних

походів.

Основною торговою артерією слов'ян був Дніпро. Не виключено, що перевозили

товари й по Дністру та Південному Бугу. Слабшими були торгові контакти з

племенами Середньої та Північної Європи, балтами, фінно-уграми й тюркським

населенням Східної Європи. Через землі давньоукраїнських племен пролягав

«бурштиновий шлях» з Прибалтики до Дунаю.

Одним із найбільших торговельно-ремісничих поселень римської доби була

Лепесівка у верхів'ях р. Горинь. У районах, що прилягали до кордонів

римської імперії, торгівля і ремесла були більш розвинені. Отже, через

територію сучасної України в І тисячолітті проходило ряд торговельних

шляхів, які з'єднували основні центри тогочасної цивілізації.

У VIII - IX ст. в результаті відокремлення ремесела від землеробства

зароджується товарне виробництво, зростає внутрішній обмін. Відомі

торговельні зв'язки східних слов'ян з Великою Моравією, Болгарією, а також

Хозарією і країнами Сходу. Іноземцями було описано перебування руських

купців на ринках Іраку, Ірану, Близького Сходу вже в VII - VIII ст. Із

зміцненням центральної влади київських князів зовнішня торгівля

розширюється. Тортові шляхи з Києва простягнулися з півночі на південь, із

сходу на захід. Найголовнішим з них був так званий <туть із варягів у

греки». Починався він у Новгороді. Системою річок з Дніпром були зв'язані

Смоленськ і Любеч, Чернігів і Вишгород та інші міста. Купці з товарами

прибували в Київ. У червні під Вітечевом, що дещо нижче столиці, збиралися

флотилії човнів і вирушали вниз по Дніпру до Чорного моря. Торговий шлях

закінчувався в Константинополі.

Найважчим відтинком цього шляху були Дніпрові пороги, що простягалися на

100 кілометрів. Деякі з них, особливо Ненаситець-Ревучий, подолати було

неможливо, тому човни волочили берегом. Тут на купецькі валки, як правило,

нападали печеніги та інші степові розбійники. Важливим осередком цієї

торгівлі було місто Олешшя (Олешків), тепер Херсонська область. Звідси

флотилії вирушали у відкрите море. Торгівля з Візантією посідала перше

місце в Київській державі.

Перед військовою загрозою візантійські імператори були змушені йти на

поступки українським купцям, не стягуючи з них мита і податків. Договір 907

р, який уклав з Візантією князь Олег, надавав пільги торговцям Київської

Русі. Пізніші договори (944, 956 рр.) засвідчують, що торгівля відігравала

в політичному житті Київської держави велику роль.

На ринки Візантії київські купці ввозили у великій кількості рабів, мед,

віск, хутро, мечі, рідше хліб та ліс, а привозили дорогі тканини (парчу,

паволоки, оксамит, шовк), заморську зброю, перець, південні фрукти,

прянощі, ювелірні вироби із золота, срібла, коштовних каменів (чаші,

хрести, персні, кульчики, діадеми, вироби з емалі, скла, художній посуд),

книги.

Досить інтенсивними були тортові взаємини купців з країнами Сходу -

Хозарським Катанатом, Великим Булгаром, Середньою Азією та арабським

Близьким Сходом. Про це свідчать знайдені археологами золоті гроші й на&іть

цілі скарби з кількома тисячами монет. Торгівля проходила по Волзі, річках

її басейну і суходолом. Араби, купці із Середньої Азії за допомогою

верблюжих караванів привозили товари в Ітіль, Булгар, інші міста цього

району. Звідси вони направлялися за посередництвом руських купців у Прибал-

Г тику та Київську Русь. За свідченням арабського хроніста, русичі

експортували хутра соболів, білок, горностаїв, куниць, лисиць, бобрів,

зайців, кіз, а також віск, стріли, березову кору, шапки, риб'ячий клей,

ікла моржів, горючий камінь, вичинені шкіри, мед, горіхи, яструбів, мечі,

панцирі, луб, бересту, деякі породи дерев (берези, клена), овець, биків.

Торгівля зі Сходом була дуже прибутковою. Одне хутро чорної лисиці

коштувало 100 червінців (золотих монет). Та найдорожчим товаром руських

купців були невільники, особливо слов'янські дівчата. Арабські письмові

джерела із захопленням пишуть про красу юних бранок. Вищезгадані товари

закупляли купці Сходу для багатіїв Середньої Азії, країн Близького Сходу та

Північної Африки. Коли ж у 1060 р. князь Святослав зруйнував Ітіль, Булгар

та інші міста Волго-Каспійського регіону, східна торгівля по суті перестала

існувати. В арабів русичі охоче купували намиста, золото, срібло, зброю,

Ймовірно з дамаської сталі, прянощі, шовк. У цьому обміні головну роль

відігравали середньоазіатські міста Хіва, Самарканд, Шаші (Ташкент).

Письмові джерела подають відомості, що руські купці в Х - XII ст. вели

жваву торгівлю з Чехією, Польщею, ПридунаЙсь-кими країнами, бували на

торгах у Франції, Італії і навіть Іспаїїії. Вони добиралися туди переважно

сухопутними шляхами через Галичину і Волинь. Із Заходу руські купці

привозили рабів, франкські мечі, латинські шоломи, сільськогосподарську

сировину. Русичі завозили в Західну Європу товари свого традиційного

експорту.

Торгівля з країнами Заходу і Сходу дещо відрізнялася від візантійської,

туди крім традиційних товарів надходили і вироби ремісників. На ринках

Чехії, Німеччини, Моравії, Польщі та інших країн можна було побачити

ювелірні вироби русичів, а в країнах Сходу - мечі та кольчуги.

Важливими торговельними шляхами були Соляний і Залозний, які з'єднували

Київську Русь з кримським узбережжям Чорного моря та Кавказом.

Київські князі контролювали всі шляхи басейну Дніпра, який залишався

головною торговою артерією Східної Європи. Київ став великим торговим

центром. Сюди стікалися товари із Скандинавських країн, Візантії, Сходу і

Західної Європи. Він був також своєрідною перевалочною базою товарів, що

надходили із східних земель.

Розвиток торгівлі для Київської держави мав велике значення. Якщо знать

західноєвропейських країн була мало зацікавлена в розвитку торгівлі, то

київські князі та їх оточення докладали багато зусиль для Ті процвітання.

Про це яскраво свідчать перші договори з Візантією, за якими створювалися

сприятливі умови для руських купців.

Чому київські князі були зацікавлені в розвитку торгівлі? Розміри данини,

яку вони отримували, перевищували їхні потреби, тому більшу Її частину

продавали на ринку. Внутрішній ринок був недостатньо розвинутий, щоб

поглинути велику кількість меду, воску, хутра та інших товарів. Їх можна

було продати лише на ринках сусідніх країн.

У Київ з усіх підлеглих земель звозили данину. Сюди також прибували купці

з різноманітними товарами. Тут продавали судна купцям, які вели морську

торгівлю. У ті часи ця справа була небезпечною і потребувала захисту.

Торгові шляхи проходили через території розселення кочових племен, які

завжди готові були напасти на сухопутні чи річкові каравани. М. Грушевський

так змалював тодішню ситуацію: «-Торгіьля вимагала збройної охорони,

купецькі каравани відправлялися зі зброєю в руках, як військові експедиції,

і в кожну хвилину караван таких купців-воїнів готовий був однаково

розпочати торгівлю чи зав'язати битву, зробити покупку чи пошукати здобич,

взяти контрибуцію, наловити невільників», формувався клас купців-воїнів,

які відігравали значну роль у державі. Київські купці розширювали райони

торгових відносин, засновували на торгових шляхах факторії, намагалися

створити політичну організацію для захисту комерційних інтересів. Внутрішня

торгівля не мала таких масштабів, як зовнішня, але розвивалася досить

успішно. Вона забезпечувала обмін між окремими виробниками у межах

невеликих районів. Предметом внутрішньої торгівлі були срібні й бронзові

прикраси, гончарний і скляний посуд, вироби з дерева та металу.

Центром внутрішньої торгівлі був Київ, який мав вісім торговельних

майданів. Тут скуповувалися великі партії закордон-них товарів, їх

розвозили по землях Русі-України, розпродуючи в основному місцевій знаті,

зокрема дорогі тканини, вина, прикраси, фрукти, пряноші.

Розвиток торгівлі дав можливість сформуватися станові купців.

НаЙчисельнішою групою були дрібні торгівці, які розносили вироби київських,

галицьких, чернігівських та інших ремісників. Поряд з ними існувала група

великих купців -«гостей», які вели закордонну торгівлю. Вони реалізовували

значні партії товарів, об'єднувалися в торгові корпорації - гільдії, мали

вплив на політику держави. Купці й гості були під охороною князя. В

«Руській правді» їх інтереси захищалися поряд з дружинниками.

З розвитком торгівлі в Київській державі формувалася грошова система. Перші

монети на території України відносяться до II - ЇІІ ст. Це були римські

монети, але вони не набули широкого розповсюдження на Україні. В VI - VII

ст. з'явилися сасанідські монети. Давньоруська держава мала свою грошову

систему в формі «кунних грошей». За гроші правили хутра куниці або білки.

«Кунна грошова система» була досить складною і об'єднувалася лічильною

одиницею - гривною. В IX ~ XI ст. одна гривна дорівнювала 20 ногатам або 25

кунам, або 50 резанам, з XII ст. - 50 кунам або 100 векшам. Але для значних

торгових операцій була потрібна певніша і твердіша валюта, ніж «кунні

гроші». Тому виникли срібні зливки - гривни. Вони були різної форми і ваги:

київська гривна важила від 160 до 196 грамів срібла, чернігівська - близько

196. Були й золоті гривни, але вони не мали такого поширення, як срібні.

За часів князювання Володимира Великого розпочали карбувати власні гроші.

Це були золотники і срібляники. Пізніше Святополк Окаянний та Ярослав

Мудрий випускали лише срібну монету довільної ваги. Всі монети карбували

місцеві майстри. На одному боці монети було зображено герб України -

тризуб.

Поряд з вітчизняними грішми в обігу були й арабські дирхеми, візантійські

монети, західноєвропейські денарії та інші. Основна маса монет була

арабського походження.

У XI - XII ст. купці купували товар у кредит, тобто за безготівковим

розрахунком.

Такі торгові операції були звичайним явищем. У них безпосередню участь

брали князі. Якщо купець ставав банкрутом, право в першу чергу захищало

інтереси князя, потім іноземних інвесторів і лише потім торгівця. Купця

продавали в рабство, якщо банкрутство траплялось з його вини. Коли ж товар

загинув під час війни або пожежі, право давало боржнику можливість сплатити

борг протягом певного часу. «Статут про рези (проценти)» (1113 р.) є

свідченням того, щотоварно-грошові відносини в Київській Русі досягай

вищого ступеня розвитку.

Заключення

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка

відігравала велику роль як в історії східнослов’янських народів так і в

світовій історії. Утворення великої і сильної Давньоруської держави сприяло

суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян,

значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами.

Економічна та військова могутність, активні виступи на міжнародній арені

висунули її в число провідних країн середньовічного світу. Успішно

відбиваючи напади степових кочівників, Русь відіграла роль щита, який

прикрив західно-європейську цивілізацію зі сходу. Стародавня Русь мала

великий авторитет і вплив на міжнародній арені і її втручання в той чи

інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.

Київська Русь мала високий рівень економічного розвитку.

Високопродуктивними були землеробство і скотарство, ремесла і промисли, а

енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному

світі. Руські люди створили багато духовну і матеріальну культуру.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли

до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі

українців, росіян і білорусів.

Список літератури

1.Верстюк В.Ф. та ін. Україна від найдавніших часів до соьгодення.

Хронологічний довідник. –Київ 1995

2.Коропецький І.С. Дещо про минуле недавнє та сучасне української

економіки .-Київ.Либідь 1995

3.Країна і світ. Історія господарства від первісної доби і першої

цивілізациї до становлення індустріального суспільства.-Киів 1996

Страницы: 1, 2