Козаки, їхнє життя, побут та звичаї

«простолюду» козацького: «Кошовий у них як безладно обирався не голосами, а

лементом і киданням шапок, на що обирається, те так само і позбавлявся

своєї влади по примсі непостійної черні».

Без загальної ради всього запорізького війська кошовий отаман нічого

не міг і нічого не смів почати: «У нас не єдиного пана кошового порада до

писання аркушів буває, лягти усього війська нашого запорізьких одноголосна:

що коли скажете в листу доклади, того, а не пан кошовий, а не писар без

дозволу нашого переставляти самі собі неповинні».

Кошовий не мав права навіть роздруковувати само особисто листів, що

надсилалися на його ім'я або в Січ. Від того коли в 1676 році приїхав у

Запоріжжя посланець гетьмана Самойловича, Карпо Надточий, і вручив лист

гетьмана кошовому Сірку в курені, те Сірко не прийняв цього листа наодинці,

а велів винести його на раду і там вручити собі. Від того ж на всіх ордерах

і листах, що посилалися куди-небудь від імені кошового із Січі, завжди

робився підпис не одним кошовим, а з усієї старшиною і військом: «Її

Імператорської Величності війська запорізького низового отаман кошового

(ім'я) з військом, старшиною і товариством»; «Отаман кошового (ім'я) із

товариством»; «Отаман кошового і товариство».

У словесних відносинах з козаками кошовий звертався з ними не

наказово, а по-батьківськи чи товариськи, називаючи їх «дітками,

братчиками, панами-молодцями, товаришами»; так, вислухавши який-небудь

папір на військовій раді, кошовий звертався з промовою до товариства: «А,

що будемо робити, пани-молодці?» «Братія моя мила, атамани молодці, військо

запорізьке низове, дніпровське, як старий, так і молодий». Якщо случалося

вирішувати яка-небудь важлива військова справа, то кошовий отаман скликав

усе товариство на загальні збори і, прийнявши важливий і разом шанобливий

вид, входив з відкритою головою на визначене місце серед радної площі,

ставав під військовий прапор, кланявся кілька разів зборам і, коштуючи в

усі час ради, тримав до товариства мову, чи, засуджуючи який-небудь злочин,

чи, смиренно просячи у війська якої-небудь у свою користь прихильності.

Козаки слухали його з великою увагою, а потім голосно висловлювали у

кожного своя думка і, у випадку незгоди з кошовим, показували це своїм

голосом і різними тілодвиженнями; у випадку ж знаходили вимогу кошового

незгідним чи просто мало ґрунтовним, те зовсім не скорялися його волі і

позбавляли загальної поваги.

Як на Україні гетьман, так у Запоріжжя кошовий отаман мав при

«боці», особливо під час військових походів, кілька людей, від 30 до 50,

слуг, що виконували обов'язки ад'ютантів при «власній» особі кошового; це

були так називані молодики, джури чи хлопці, слуги-товариші, що виконували

таку ж роль при кошовому, яку виконували пажі при важливій особі якого-

небудь лицаря. Під час війни 1769 року в стройових козацьких реєстрах

показано кілька людей молодчиків «при пану кошовому»; утім, ці ж молодики

прислужували не тільки кошовому, але й іншим обличчям військовій старшині

по двох чи по трьох при кожнім, більшею частиною хлопці чи в слуги січових

козаків попадали молоді люди з поляків. Те що це були не прості слуги при

кошовому й іншому старшинах, видно із самих обов'язків, на них що

покладалися: «молодики повинні були Богу добрі молитися, на коні реп'яхом

сидіти, шаблею одбиваться, списом добрі бий і із рушниці зірко стріяти».

Утім, слово «молодик» іноді означало в Січі і просто молода людина.

Життя кошового отамана, як і інших старшин, анітрошки не

відрізнялася від життя інших козаків: він перебував завжди в тім самому

курені, у якому складався і раніш до обрання свого на посаду кошового; стіл

і їжу мав у тім же курені, разом з козаками; навіть плаття одержував із

загального військового скарбу. Так було испокон століть і тільки під кінець

історичного існування Запорожжя військова старшина стала обзаводитися

власними будинками в Січі і мати окремий стіл для себе, а в XVIII столітті,

як свідчать очевидці, кошові отамани стали жити вже в особливих будинках,

що вибудовувалися серед площі «міста»; там же стояли особливі будинки для

військового судді і писаря.

Головними джерелами доходу кошового отамана були: ділянка землі, що

давався йому військом при загальному розділі земних угідь між козаками,

кожного нового року; царська платня —70 карбованців у рік; частина мита за

перевози через ріки; частина мита з товарів, саме «кварта», тобто цебро від

усякої «куфи» чи бочки привозимих у Січ горілки і білого вина, частина

борошна, крупи і кримських чи турецьких товарів —«по товарі від усякої

ватаги»; судова вира, тобто плата за розковання злочинця від стовпа і

«деякий малий презент» від усяких прохачів; частина військового видобутку

від усякої малої партії козаків, що відправлялися на які-небудь пошуки;

випадкові приношення від шинкарів, брагарників, м'ясників і калачників

медом, пивом, бузою (брагою), м'ясом і калачами. Крім усього цього, на

свято Різдва Христова і святого Великодня кошової одержував так називаний

«ралец», тобто подарунок, по двох чи по трьох пари лисиць і великих

калачів, від шинкарей, купців і мастеровых: вони збиралися трьома окремими

партіями, були з уклоном до кошового і підносили йому свої дарунки; за це

кошовий повинено був пригощати їх, поки схотят, холодною горілкою і медом.

У ці ж дні кошової напував і пригощав у себе в курені всю старшину,

курінних отаманів і простих козаків. Нарешті, кошовому отаману йшли ще

деякі з приблудних, пійманих на степах, коней: вони трималися протягом

трьох днів і, якщо після закінчення цього часу до них не відшукувався

хазяїн, надходили у власність військовий старшини, а в тому числі, отже, і

кошовому.

Військовий суддя був другим обличчям після кошового отамана в

запорізькому війську; як і кошовий отаман, він обирався на військовій раді

з простого товариства. Суддя був охоронцем тих предковских звичаїв і

віковічних порядків, на яких ґрунтувався весь лад козацького життя; у своїх

рішеннях він керувався не писаним законом, як зовсім що не існували в

запорізьких козаків, а чи переказами традиціями, повинне бути, занесеними з

України в Запорожжя, що переходили з вуст у вуста й освяченими часом

багатьох століть. Обов'язком військового судді було судити винних

незабаром, право і безстороннє; він розбирав карні і цивільні справи і

вимовляв суд над злочинцями, представляючи, однак, остаточний вирок суду

вирішувати кошовому отаману, військовій раді. Військовий суддя іноді

заміняв особу кошового, під ім'ям «наказного кошового отамана», виконував

посаду скарбника й артилерії начальника при військовому «скарбі й армате».

Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатка, що він

зобов'язаний був тримати при собі під час військових чи збор рад і

прикладати до паперів, на яких ухвалювалося рішення всієї ради. Суддя, як і

кошовий отаман, не мав ні особливого житла, ні окремого столу, а жив і

харчувався разом з козаками свого куреня. Головним доходом судді було

царське жалування —70 карбованців у рік і частину мита за перевози через

ріки; крім того, він одержував, як і кошовий, цебро чи горілки білого вина

від кожної привозимої у Січ куфи, «по товарі» від усякої ватаги, одного

коня з приблудних коней, викуп за «відбите» злочинця від стовпа, «малий

презент» від усякого прохача, частина видобутку від кожної партії, відома

кількість меду, пива, бузи, м'яса і калачів від січових шинкарів,

брагарників, м'ясників і калачників, нарешті, різдвяний і великодній ралец.

Військовий писар, як і кошовий отаман і військовий суддя, вибирався

товариством на загальній раді і завідував усіма письмовими справами

запорізького війська. Так, він розсилав накази по куренях, вів усі рахунки

приходів і витрат, писав, іноді по нараді з ченцями, папера до різних

государів і вельмож від імені всього запорізького війська, приймав всі

укази, ордери, аркуші і цидулі, що надсилалися від різних царствених,

владних і простих облич у Січ, на ім'я кошового отамана і всього низового

війська. У запорізьких козаків обов'язку військового писаря виконувало одне

обличчя, але при ньому, як помічника, складався виборний військовий

підписарія і поверх того іноді кілька людей «канцелярських різного звання

служителів». Дійсної канцелярії, у виді особливої установи, для писаря в

Запорожжя не покладалося, і всі письмові справи відправлялися при

«квартирі» (тобто курені) писаря. Обов'язок писаря вважалася в Запорожжя

настільки важливої і відповідальний, що якби хто іншої, замість нього,

насмілився писати від імені коша кому-небудь чи приймати листа, що

надсилаються на ім'я писаря, того без пощади страчували смертю. Значення

військового писаря в Запоріжжі було дуже велике: багато хто з військових

писарів впливали на настрій усього війська; багато хто тримали у своїх

руках усі нитки політики і громадського життя свого часу; відтого роль

військових запорізьких писарів порівнюють з роллю генерального секретаря

навіть військового міністра в наш час. Вплив військових писарів тим

сильніше було в Запорожжя, що більшість з них залишалося на своїх посадах

протягом багатьох літ беззмінно. Так, відомо, що протягом 41 року, від 1734

по 1775 рік, у війську запорізькому перемінилося усього лише чотири

чоловіки в званні військового писаря. Але при усім своєму дійсному

значенні, військовий писар, однак ніде і ні в чому не намагався показувати

свою силу; напроти того, він завжди тримав себе нижче свого положення.

Відтого на всіх паперах, що виходили від військового писаря, ми ніде не

зустрічаємо його одноособового первісного підпису: звичайно писар,

наприкінці кожного папера,— підписував відому формулу: «Отаман кошовий зі

всім старшим і меншим низовим військом запорізького товариства»; далі, якщо

кошовий був грамотний, то він власноручно підписував своє прізвище; якщо ж

він був неписьменний, то замість нього писав його прізвище писар, часто при

цьому не позначаючи того, що він підписує «замість неписьменного» кошового

і з його чи згоди наказу. На паперах, що виходили від імені запорізького

війська, дуже рідко можна зустріти ім'я і прізвище писаря: «Писар війська

запорізького низового Андрій Тарасенко», чи «Іван Гліба». Зовнішнім знаком

достоїнства військового писаря була в довгій срібній оправі чорнильниця —

каламарь, від східного слова «калям» — очерет, при військових зборах, писар

затикав свій каламарь за пояс, а гусяче перо, звичайне знаходження в довгій

трубці того ж каламаря, витягав із трубки і закладав за праве вухо. Життя і

зміст військового писаря у всім минулому схожі з життям і змістом

військового судді, тобто він одержував 50 карбованців казенної платні і ті

ж приношення від бочок горілки, товарів, судової пені і т.п.

Військовий есавул, так само, як кошовий отаман, суддя і писар,

обирався общею радою з простих козаків низового товариства; обов'язку

військового есавула були дуже складні: він спостерігав за порядком і

благочиненням між козаками в мирний час у Січі, у військове в таборі;

стежив за виконанням судових вироків за рішенням кошового чи всієї ради, як

у самій Січі, так і у віддалених паланках війська; робив наслідку з приводу

різних суперечок і злочинів у середовищі сімейних козаків запорізького

поспольства; заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав

хлібну і грошову платню і, за наказом кошового, розділяв його згідний

посади кожного старшини; охороняв усіх запорізьких вільностей, що

проїжджали по степах; захищав інтереси війська на прикордонній лінії;

посилався перед війська для розвідки про ворогів; стежив за ходом битви під

час бою; допомагав тій чи іншій стороні в жаркі хвилини бою. Оттого ми

бачимо, що в 1681 році військовий есавул, з декількома козаками, охороняв

московських послів під час нічлігу їхній на ріці Базавлуке; у 1685 році, на

прохання кизикерменского бея, він зганяв з Низу Дніпра по Січі Козаків, що

займалися тут відведенням татарських коней і причинявших інші «шкоди»

татарам; у 1765 році він посилався від Січі до Дніпра й Орели для охорони

запорізького кордону і козацьких зимовників від російської лінійної

команди; у 1757, 1758, 1760 роках есавул, з великими командами,

переслідував у степу «харцизів» і гайдамака. Відтого ж зрозуміло, чому

військового есавула різні мемуаристи й історики називають «поручиком»,

правою рукою і правим оком кошового і порівнюють його посада з посадою

міністра поліції, генерал-ад'ютанта при фельдмаршалі. Зовнішнім знаком

влади запорізького військового осавула була дерев'яна тростина, на обох

кінцях скована срібними кільцями, що він зобов'язаний був тримати під час

військових збор. Життя і доходи військового осавула були такі ж, як і

військового писаря; але платні він одержував 40 карбованців у рік. У

помічники військовому осавулу вибирався військовий подъесаулий, а на

випадок війни військової обозний, що відав артиллерією і військовим

продовольством і разділявший усі праці есавула.

Усі чотири названі обличчя — кошовий, суддя, писар і осавул —

складали запорізьку військову старшину, що відали військові,

адміністративні, судові і навіть духовні справи всього запорізького

низового війська; посадові обличчя, що випливали за ними, тільки допомагали

головним і виконували їхню волю і накази. Не задовольняючи керуванням краю

із Січі, військова старший не раз відправлялася усередину козацьких

вільностей по містах, селам і зимовникам, щоб на самих місцях зробити таке

чи інше розпорядження, згідно нестаткам і потребам населення: чи зрівняти

повинності, чи звільнити від податей, чи розділити угіддя, чи розібрати

сварки і покарати злочинців. Як відбувалися ці поїздки, видно з похідних

журналів січового архіву, що збереглися до нашого часу.

Посада курінних отаманів, називаних просто «отамання», числом 38, по

числу куренів у Запорізькій Січі , як і інші, була виборна; у курінні

обиралася людина розторопний, хоробрий, рішучий, іноді з колишньої

військової старшини, а більшею частиною з простих козаків; вибір курінного

отамана відомого куреня складав частку справа тільки цього куреня і

виключав утручання козаків іншого куреня. Курінні отамани насамперед

виконували роль інтендантів у Січі; прямою їх обов'язком були доставка

провізії і дров для власного куреня і збереження грошей і майна козаків у

курінній скарбниці; відтого в курінного отамана завжди знаходилися ключі

від скарбниць, що у його відсутність ніхто не смів брати, якщо на те не

було дозволу від курінного. Курінні отамани піклувалися про козаків свого

куреня, як батьки про власних дітей і, у випадку яких-небудь провин з боку

козаків, винних карали тілесно, не просячи на те ні в кого дозволу.

Улюблених курінних отаманів запорізькі козаки слухалися іноді більше, ніж

кошового чи суддю, і тому часто через курінних отаманів кошовий отаман у

важких і небезпечних чи питаннях випадках діяв і на настрій усього війська;

у такий спосіб курінні отамани служили як би посередниками між значною

старшиною і простим товариством, а іноді і знаряддям у руках кошового,

особливо в тих випадках, коли яка-небудь справа вимагала негайного рішення

усього війська, а військо, у цілому складі, чи ухилялося дати своя швидка

відповідь, чи ж зовсім не було згідно на пропозицію кошового. Віддаючи

повну данину поваги курінним отаманам, запорізькі козаки навряд чи вважали

посаду курінного необхідною умовою для одержання посади кошового;

принаймні, історичних даних на те не мається; можна лише думати, що це було

в більшості випадків, але не складало неодмінної умови. Крім прямих

обов'язків, курінні отамани в числі 17 чоловік щорічно відправлялися із

Січі в столицю за одержанням царської грошової і хлібної платні; у воєнний

час вони завжди залишалися при своїх куренях «на господарстве», і замість

них йшли, наказні курінні отамани, що виступали завжди на чолі своїх

куренів і показували приклад хоробрості і безстрашності для простих

козаків; під час походу всякий курінь мав свою корогву, і козак, що носив

цю корогву, називався хорунжим. Головним доходом курінних отаманів була

царська платня— по 27 карбованців на кожний, крім тих 17 отаманів, що

щорічно відправлялися в столицю за платнею і за те понад визначені йому 27

одержували по 18 карбованців на людину; крім того, курінні отамани

одержували від козаків, що їздили на видобутки «по ласці», що кожний захоче

дати; гроші ж, що вони збирали за крамниці і хати на базарах, що

віддавалися в наймання шинкарям і Крамарям, також збір від казанів і

курінних дубів, що віддавалися в наймання, чи човнів, вони звертали на

потребі куренів, щоб вони ні в чому не бідували. Звання курінних отаманів,

як можна думати, йде з тих пір, коли встановлене був розподіл усього

війська на курені.

Після військовий старшини і курінних отаманів випливали так називані

«батьки» чи «старі», «сивоусі діди», «знатні радці», тобто колишні

військові запорізькі старшини, чи свої посади, що залишили, по старості

років і через хворобу, чи попуст ку їхній іншої після військової ради.

Досвідченість, прославлена відвага, запекле молодіцтво в молоді роки —

давали їм право на величезний моральний авторитет у середовищі запорізького

війська. Це були «стовпи» усього низового війська, носії всіх його

переказів і строгих виконавців козацьких звичаїв: вони протвережували і

втихомирювали не знали ніякої вузди, при повній рівності товариства,

молодих козаків; вони навіть часто йшли проти волі «власної» старшини, не

крім самого пана кошового, коли бачили в чому-небудь порушення з його боку

предковічних порядків запорізької громади. На радній площі «сивоусі діди»

займали місце негайно після військовий старшини; у нарадах по негайно послу

курінних отаманів; під час війни управляли над окремими загонами і навіть

іноді над самими полковниками; при відправленні «аркушів» від січового

товариства приписувалися негайно після імені кошового отамана, а після

смерті користалися такою честю, що, при їхньому похованні, один раз палили

з гармат, «а з дрібної рушниці більш, ніж по іншим простим козакам».

За війсковою старшиною випливали військові служителі — довбуш, пушкар,

товмач, кантаржей, шафар, канцеляристи і шкільні отамани.

Військовий довбуш, «добош», политаврщик, відав військовими литаврами,

якими він призивали козаків на ради, загальні і частки, 1 січня кожного

нового року, 1 жовтня, на Покрив пресвятої богородиці, у відомі дні чи

березня квітня, на свято Воскресіння Христова, нарешті у виді походів на чи

ворогів під час прийому важливих осіб до Січі. Крім цього прямого

обов'язку, військовий довбуш іноді виконував обов'язки інших чинів,

особливо поліцейських: так, він знімав із засуджених злочинців плаття і

приковував їх до ганебного стовпа на площі, був присутній при виконанні

судових вироків, спонукував посполитих до якнайшвидшої сплати податей і

негайному приїзду, у виді походів, із зимовників у Січ, нарешті, стягував

на користь війська мита і перевози через ріки. За виконання своїх

обов'язків довбушу давався «особлива велика всякий рік плата», але, не

більше трьох карбованців у рік. У допомогу військовому довбушу давався

виборний піддовбуш.

Військовий пушкар управляв усією війсковою запоріжскою артилерією,

тобто пушками, мортирами, порохом, дробом, свинцем, ядрами і кулями; крім

того, він виконував посаду доглядача військової в'язниці, тому що під його

наглядом знаходилися злочинці, що очікували судна і тимчасово містилися при

військовий пушкарник, чи засуджені і присуджені до тюремного ув'язнення;

нарешті, військовий пушкар щорічно виїжджав із Січі, звичайно навесні, для

прийому провіанту, свинцю і пороху, що присылались з Москви в Січ. Зміст

військовому пушкарю, як і довбушу, давалося з царської платні — «особлива

велика плата», як видно з документів 1768 року, три карбованці в рік. У

допомогу військовому пушкарю вибирався військовий підпушкарь і кілька людей

гармашей чи канонірів, митецьких у стрілянині з гармат і рушниць.

Військовий товмач виконував посаду військового перекладача і

зобов'язаний був знати іноземні мови знаходився у відношенні з запорізькими

козаками проїжджали через їхню землю народів, які: поляки, турки, татари,

греки, вірмени, молдавані й ін.; товмач візував їхні види, пред'являв їм

вимоги від запорізького Коша, служив посередником між ними і запорізькими

козаками; читав, що надсилалися в Січ грамоти іноземних государів; як

людина, що знає різні мови, військовий товмач нерідко посилався секретно

Кошем для розвідування справ на границі запорізьких вільностей і навіть у

ворожий стан.

Військовий кантаржей (від турецького «кантар»— ваги, у поляків kantorzy,

kantorzysta—приказчик) був хоронителем військових ваг і мір, що служили

нормою для ваг і мір усіх торговців, що жили в Січі, і продавців. Маючи при

собі військові ваги і міри, кантаржей разом з цим зобов'язаний був збирати

доходи на користь війська з приможливих у Січ товарів, продуктів, різної

бакалії, горілки, провина і поділяти їх на товариство, старшину і церкву.

Таким чином, посада військового кантаржея можна порівняти з міністром

державних майні якого-небудь невеликого західноєвропейського князівства

наших часів; він жив в особливому приміщенні на базарній площі.

Військові шафари (від польського zsafarz—эконом, ключник, келар,

домоправитель), числом чотири, іноді і більше, з підшафаріями, зобов'язані

були збирати доходи на користь війська, але не в Січі, а на головних через

Дніпро, Буг і Самару перевозах — Кодацькім, Микитинськім, Бугогардовськім,

Самарськім і ін.; з купців, що проїжджали, дрібних торговців і промисловців

усякого звання і народностей; вони вели прихіднорозхідні книги, містили при

собі козацькі команди, іноді мали команди прикордонних комісарів, і строго

стежили за порядком при русі вантажів через переправи.

Військові канцеляристи, що розділялися на старших і молодших, інакше

власне канцеляристів і підканцеляристов, писарів і підписарієв, складали,

очевидно, цілий штат, що доходив іноді до 20 чоловік і колишній, звичайно,

у безпосереднім підпорядкуванні від військового писаря.

Військові шкільні отамани, числом два, один для школярів старшого,

інший для школярів молодшого віку; обоє вони вибиралися і скидалися самими

ж школярами, обоє зберігали на руках шкільну суму і піклувалися про

продовольство і життєві зручності свого юного і дитячого товариства.

До військового «служителям» належали ще булавничий, бунчужний і

хорунжий. На руках першого знаходилася булава кошового, на руках другого —

військові бунчуки, а на руках третього — корогва, чи військовий прапор, що

він носив на війну. Крім військового хорунжого, минулого і курінних

хорунжих 38 чоловік, по числу куренів у Січі.

Самий нижчий ступінь чинів у ранзі Запорізького низового війська

складали громадские отамани, що спостерігали за порядком і благочиненням

між запорізьким посольством по падалицях у слободах і зимовниках,

Безпосередньо за січовий старшиною випливала похідна старшина і

паланочная; вона вище стояла військових служителів, але діяла поза Січчю і

тому повинна бути розглянута після них. Похідну старшину складали —

полковник, що називався інакше сердюком, осавул і писар; вони чи діяли у

воєнний час, при сухопутних і морських походах, чи в мирне при пійманні

гайдамака і харцизів чи розбійників, особливо ж у передовій варті, що

виставлялася на границях запорізьких вільностей; у всіх випадках полковник

був начальником відомої частини війська, розташовував декількома загонами

запорізьких козаків, неодмінно з осавулом і писарем.

Паланочную старшину («до паланки») складали — полковник, чи сердюк,

есавул, писар, підесаулий і підписарій, тобто «три пани і три підпанка»;

відтого в полковників існувала формула підписів на папері: «Полковник NN з

старшиною». У паланочну старшину вибиралися люди заслужені, щорічно, однак,

що змінювалися після військової ради; спочатку їх було п'ять, потім вісім

чи десять, по числу паланок в усьому Запорожжя; кожний з них мав у своїй

дистанції особливу команду над козаками, що жили по слободах і зимовникам,

посилав роз'їзди на прикордонні лінії для розвідування про положення справ

у ворогів і про усьому повідомляв точні і докладні зведення в Січ; крім

того, один з них щорічно відправлявся в столицю, чи Москву Петербург, за

одержанням царської грошової і хлібної платні. Влада паланочного полковника

була в його області дуже велика: він заміняв у своєму районі особу кошового

отамана і тому нерідко, як і кошовий, карав і навіть страчував смертю

злочинців. Його влада простиралася і на облич, що проїжджали, через

паланку: він дозволяв їм в'їзд у вільності запорізьких козаків і для

безпеки давав їм особливий знак, що називався перначем. Зовнішнім знаком

достоїнства паланочного полковника був носиться їм за поясом металевий

пернач, яким він іноді «бив смертним боєм по голові провиненого в чому-

небудь козака». На зміст усього «паланочного панства» йшла «особлива велика

плата всякий рік».

Висновок

Як у виборі військовий старшини і розділі земель, так і в судах,

покараннях і стратах запорожці керувалися не писаними законами, а

«старожитнім військовим звичаєм», словесним правом і здоровим глуздом. У

той час, як малоросійські козаки, навіть з часу гетьмана Богдана

Хмельницького, відокремивши від Польщі, робили суд і розправу, через брак

власного законодавчого статуту, по польських законах, тобто по литовському

статуті і по німецькому магдебурзькому праву, запорожці не визнали цих

законів, як не згодних з духом малоросійського народу, і замінили писані

польські закони «здоровим міркуванням і введеними звичаями». Але писаних

законів від запорожців не можна було й очікувати насамперед тому, що

громада козаків занадто мало мала за собою минулого, щоб виробити ті чи

інші закони, привести їх у систему і виразити на папері; потім писаних

законів у запорізьких козаків не могло бути ще і тому, що все історичне

життя їхній була наповнена майже безперервними війнами, що не дозволяли їм

багато зупинятися на пристрої внутрішніх порядків власного життя; нарешті,

писаних законів запорізькі козаки навіть намагалися уникати, побоюючись,

щоб вони не змінили їхніх вільностей. Відтого покарання і страти в

запорізьких козаків усього більше стосувалися карних і майнових злочинів.

Це —загальне правило для всіх народів, що стояли і коштують на перших

ступінях суспільного розвитку: насамперед людині потрібно відгородити свою

особистість і своє майно, а потім уже думати про інші більш складних

сполученнях громадського життя. Звичай, замість писаних законів,

визнавався, як гарантія міцних порядків у Запорожжя, і росіянином урядом,

починаючи з часу пануючи Олексія Михайловича і кінчаючи часом імператриці

Катерини II, тобто від початку і до кінця історичного життя Запорожжя під

державою Росії.

Не можна сказати при цьому, однак, щоб запорізькі судді, у своїй

практиці винятково звичаєм, дозволяли собі сваволя і допускали тяганину

справ: і незначне число запорізького товариства і чисто народний пристрій

його, і цілковита приступність усякого члена козацької громади до вищих

начальників робили суд у Запорожжя простим, швидким і правої в повному і

точному змісті цих слів; скривджений і кривдник словесно викладали перед

суддями сутність своєї справи, словесно вислухували рішення їхній і відразу

припиняли свої звади і непорозуміння, причому, перед суддями були однаково

рівні — і простий козак і знатний товариш. Прості козаки і старшина

вважалися рівними, але насправді останні домагалися для себе вигідних

рішень кошового чи паланочних судів. Формальна рівноправність не

відповідала фактичної нерівності бідних і багатих козаків у суді.

Страницы: 1, 2, 3