Козаки, їхнє життя, побут та звичаї

судів, полагодити 213, і за непридатністю розламати 32. Сам Хортицький

острів визнаний за зручний до пристрою верфі "лише по самій крайній нужді",

що у весняну порожню воду не затопляється.

У 1739 році російські війська в зв'язку з висновком спільницею Росії

Австрією сепаратного світу з Туреччиною і через епідемію чуми залишили

Хортицький острів і Запорізьку верф. Через недолік транспорту й

неможливості провести суду нагору через пороги, армія залишила багато

гармат, бомб і іншого важкого вантажу.

У 1739 році був укладений союз з Туреччиною, по якому Росія одержала тільки

береги Азовського моря.

Ми бачимо, що в продовження усієї війни 1736-1739 р. острів Хортиця

залишався місцем стоянки Дніпровської флотилії й армії.

Через п'ять років у 1744 р. після закінчення війни, генерал фон-бісмарк, що

командував у цьому краї військами, порушує питання про обмеження числа

укріплених пунктів на тій підставі, що деякі з них прийшли в

напівзруйнований стан і вимагали для свого відновлення зробленої

перебудови.

По розгляду цього представлення, Військова колегія визначила:

"ретраншементи: Хортицький, Малишевськой, Ненаситецький..., наказано

привести в бойови стан ...”

Це було останнє розпорядження Військової колегії, що стосується зміцнень на

острові Хортиця, зведених під час війни 1736-1739 р., датовано воно 22

березня 1749 р. У зв'язку з постановою Ради Міністрів УРСР від 18 вересня

1965 р. "Про увічнення пам'ятних місць, зв'язаних з історією запорізького

козацтва".

6. Суди і покарання запорізьських козаків.

Суддями в запорізьких козаків була уся військова старшина, тобто

кошовий отаман, суддя, писар, військовий есавул; крім того, довбуш ,

курінні отамани, паланочний полковник і іноді весь Кіш. Кошовий отаман

вважався вищим суддею, тому що він мав верховну владу над усім запорізьким

військом: відтого рішення суду іноді повідомлялося особливим папером, на

якій писалося: «З веління пана кошового отамана (такий-то), військовий

писар (такий-то)». Але дійсним офіційним суддею в Запоріжжя був військовий

суддя; однак, він тільки розбирав справи, давав поради тим хто сварився,

але не затверджував остаточно своїх визначень, що надавалося військом

тільки кошовому отаману. Військовий писар іноді викладав вирок старшини на

раді; іноді сповіщав засуджених про судові рішення, особливо коли справа

стосувалася обличчя, що жили не в самій Січі, а в паланках, тобто

віддалених від Січі чи округах станах.. Військовий есавул виконував роль

слідчого, виконавця вироків, поліцейського чиновника: він розглядав на

місці скарги, стежив за виконанням вироків кошового отамана і всього Коша,

переслідував збройною рукою розбійників, злодіїв і грабіжників. Військовий

довбуш був помічником есавула, і приставом при екзекуціях; він читав

визначення старшини і усього війська привселюдно на місці страти, чи на

військовій раді. Курінні отамани, що дуже часто виконували роль суддів

серед козаків власних куренів, мали при куренях таку силу, що могли

розбирати позов між сторонами, що сперечалися, і тілесно карати винного в

якій-небудь провині. Нарешті, паланочний полковник, з його помічниками —

писарем і есавулом, що жив удалині від Січі, що завідував прикордонними

роз'їздами і керував сидівшими в степу, в особливих хуторах і слободах,

козаками, у багатьох випадках, за відсутністю січового старшини, у своєму

відомстві також виконував роль судді.

Акти, що дійшли до нас, що стосуються судових козацьких справ,

показують, що в запорожців визнавалися - право першої позики (jus primae

occupationis), право договору між товаришами, право давнини володінь,-

останнє, утім, допускалося тільки в незначних розмірах, і те в містах; воно

стосувалося не орних земель і угідь, що були загальним надбанням козаків, а

невеликих при будинках городів і садибних місць; визнавався звичай

умовляння злочинців відстати від худих справ і жити в доброму поводженні;

практикувалися попередні висновки злочинців у військову чи в'язницю

пушкарню й упереджений чи суд катування; нарешті, дозволялась порука усього

війська і духовних облич за злочинців, особливо якщо ці злочинці виявляли

себе раніш з вигідної для війська чи сторони або були потрібні йому.

Ті ж акти і свідчення сучасників дають кілька прикладів цивільного

і карного судочинства в запорізьких козаків. Зі злочинів цивільного

судочинства найважливішими вважалися справи по неправильній грошовій

претензії, несплатному боргу, обопільним сваркам, різного роду шкодам чи

потравам, справи по перевищенню визначеної в Січі норми на продаж товарів.

З карних злочинів найбільшим вважалися: зрадництво, убивство

козаком товариша; побої, заподіяні козаком козаку у тверезому чи п'яному

виді; злодійство чого-небудь козаком у товариша і приховування їм краденої

речі: «особливо строгі були за велике злодійство, за яке, коли тільки двома

достовірними свідками в тім докажутся, страчують смертю»; зв'язок з жінкою

і содомский гріх через звичай, що забороняв шлюб січовим козакам; образа

жінці, коли козак «опорочить жінку не по пристойності», тому що подібний

злочин «до обесславлення усього війська запорізького простирається»;

зухвалість проти начальства, особливо у відношенні чиновних людей

російського уряду; насильство в самому чи Запоріжжя в християнських

селищах, коли козак віднімав у товариша коня, худобу і майно; дезертирство,

тобто самовільна відлучка козака під різними приводами в степ під час

походу проти ворога; гайдамацтво, тобто злодійство коней, худоби і майна в

мирних поселенців українських, польських і татарських областей і купців, що

проїжджали по запорізьких степах, і мандрівників; привід у Січ жінки, не

крім матері, чи сестри дочки; пияцтво під час походів на ворога, що завжди

вважався в козаків карним злочином і веде за собою найсуворіше покарання.

Покарання і страти визначалися в запорізьких козаків різні,

дивлячись по характері злочинів. З покарань практикувалися: приковування

ланцюгами чи залізом до дерев'яного стовпа, що стояли серед площі, за

злодійство надалі до страти, що стояла злочинцю,; висновок злочинця,

окутого ланцюгами, у військову пушкарню; у пушкарню іноді саджали і під

«чесну варту» іноземців, як наприклад, татар, запідозрених у злодійстві

коней і відводяться в пушкарню надалі до розслідування справи;

прив'язування до гармати на площі за образу начальства, за убивство людини,

що не належали до запорізькії громаді й особливо за грошовий борг: якщо

козак буде повинний козаку і чи не захоче чи не могтиме сплатити йому борг,

те винного приковують до гармати на ланцюг, що защіпався замком, і

залишають доти, поки чи він сам не заплатить свого боргу, чи хто іншої не

доручиться за нього; приковувалися до гармати іноді і не одні злодії, але й

убивці, але це робилося у виді тимчасового покарання, до настання суду.

Подібний спосіб покарання, але лише за злодійство, існував у татар, з чого

можна укласти про запозичення його козаками в мусульманських сусідів.

Потім допускалося, хоча і рідко, биття батогом, частіше киями під шибеницею

за злодійство і гайдамацтво «будучи самі великі злодії в розміркуванні

сторонніх, вони жорстоко карають тих, хто і найменша річ украде у свого

товариша». «за великі провини ламали руку і ногу»; було у вживанні

розгарбування майна, за самовільне перевищення такси проти встановленої в

Січі норми на продаж товарів, їстівних і питних продуктів; визначалося

іноді і посилання в Сибір, що ввійшов, утім, у вживання тільки в останні

часи історичного існування запорізьких козаків у межах Росії, при

імператриці Катерині II. Крім усього цього, переказу столітніх старих

указують ще на один вид судових покарань у запорізьких козаків,— перетин

різками; але тому що сучасні акти про тім не говорять, те потрібно думати,

що подібного роду покарання, якщо тільки воно справді було, допускалося

тільки як одиничне явище, тому що воно мало гармоніювало з честю

запорізького «лицаря». Нарешті, у випадках обопільної сварки допускалася,

по переказі, і дуель.

Страти, як і покарання, також визначалися в запорізьких козаків

різні, дивлячись по роду злочинів, зроблених тим чи іншому обличчю. Самою

страшною стратою було закапування злочинця живим у землю; це робили з тим,

хто убивав свого товариша: убивцю клали живого в труну разом з убитим і

обох закопували землею; утім, якщо убивця був хоробрий воїн і добрий козак,

те його звільняли від цієї страшної страти і замість того визначали штраф.

Але найбільше популярною стратою в запорізьких козаків було

забивання в ганебного стовпа киями; до ганебного стовпа і київ

приговорювались обличчя, що зробили чи злодійство украдені речі, що

сховали, що дозволили собі перелюбство, содомский гріх, що учинили побої,

насильства, дезертирстваю. У 1751 році два козаки, Василь Похил і Василь

Таран, послані з пакетами до очаковского сераскер-паше, утопились внаслідок

льодоходу на ріці Дніпро, по якій вони плили в Очаків, пашпорты свої і

пакети київського генерал-губернатора Леонтьева, за що, після повернення до

Січі, були «жорстоко покарані киями». Ганебний стовп завжди стояв на

січовій площі біля січової дзвіниці; біля нього завжди лежало зв'язування

сухих дубових бичів з голівками, що називалися киями і схожих на бичі, що

прив'язуються до ланцюгів для молотьби хліба. Якщо один козак украде що-

небудь, навіть дуже незначне, в іншого, у чи самій чи Січі в паланці і

потім буде його викрито в злодійстві, то його приводять на січеву площу,

приковують до ганебного стовпа і як звичайно тримають протягом трьох днів,

а іноді і більш того, на площі доти, поки він не сплатить гроші за украдену

річ.. Увесь час стояння злочинця в стовпа повз нього проходять товариші,

причому один з них мовчачи дивиться на прив'язаного; інші, напившись

п'яними, лають і б'ють його; треті пропонують йому гроші; четверті,

захопивши із собою горілку і калачі, напувають і годують його всім цим, і

хоча б злочинцю не в полювання було ні пити, ні їсти, проте він повинний

був це робити. «Пий, скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, те будемо

тобі, скурвого сина, бити!» — кричали що проходили. Але коли злочинець

вип'є, ті козаки, що пристають до нього, тоді говорять: «Тепер-жі, браті,

дай мені тобе трохи попобьем!».Дарма тоді злочинець буде молити про пощаду;

на всі прохання його про помилування козаки завзято відповідають: «За те ми

тобі, скурвий сину, і горілкою поїли, що тоеі треба попобить!». Після цього

вони наносили кілька ударів прив'язаному до стовпа злочинцю й ішли. За ними

були інші; за іншими треті і т.д. У такім положенні злочинець залишався

добу, а іноді і п'ять діб підряд, по розсуду суддів. Але звичайно бувало

так, що вже через один день злочинця забивали до смерті, після чого майно

його відбирали на військо. Траплялося, утім, що деякі зі злочинців не

тільки залишалися після такого покарання в живих, але навіть одержували від

п'яних співтоваришів гроші. Іноді покарання киями заміняло собою страту; у

такому випадку в що карається відбирали худобу і рухоме майно, причому одну

частину худоби віддавали на військо, другую-паланочному старшині, третю

частину і все рухоме майно винного дружині і дітям його, якщо тільки він

був одруженою людиною.

Відкіля запозичений запорожцями цей рід покарання киями,— невідомо;

відомо лише, що покарання ціпками існувало й у монголів: у монголів ціпками

вищі били нижчих за дрібне злодійство, визначаючи до ста і менш ударів. Те

ж саме було й у татар, у яких злочинець, викритий у злодійстві, що не

заслуговує страти, присуджувався до деякого числа кийових ударів,

відповідно до ціни украденого й обставинам, що супроводжували злодійство.

Поруч з ганебним стовпом практикувалися в запорожців шибениця і

залізний гак; до них присуджувалися за «велике» чи кілька разів повторюване

злодійство.

Шибениці ставилися в різних місцях запорізьких вільностей над

дорогами шляхами і представляли із себе два стовпи з поперечною поперечиною

нагорі і з мотузковим сильцом, тобто петлею, на поперечині; для того, щоб

зробити страту, злочинця саджали верхи на коня, підводили під шибеницю,

накидали на шию його петлю, коня швидко проганяли геть, і злочинець

залишався висіти на петлі. Передають, що від шибениці, по запорізькому

звичаї, можна було позбутися, якщо яка-небудь дівчина виявляла бажання

вийти за злочинця заміж. Якщо цей переказ справедливо, то, мабуть, подібний

звичай допускався у вигляді постійного прагнення запорожців усіляко

збільшити свою чисельність, при що існувала безжінності січових, але при

звичаї сімейного життя в паланочних козаків.

Залізний гак (з німецького Hакеn-крюк) та ж шибениця, але з заміною

петлі мотузкою з гострим сталевим гаком на кінці; злочинця, засудженого на

гак, приводили до шибениці, просмикували під ребра гострий гак і залишали

його в такім положенні висіти доти, поки на ньому не розкладалося тіло і не

розсипалися кісти, на страх злодіям і лиходіям; зняти труп із шибениці аж

ніяк нікому не дозволялось під загрозою страти. Залізний гак практикувався

в поляків і, без сумніву, від них запозичений і запорізькими козакам;

поляки у свою чергу могли запозичати гак у татар; принаймні, садження на

кол - поширена страта на Сході, і в Бухарі вона була знищена тільки після

кілька років з часу завоювання цього ханства росіянами, тобто після 1868

року.

Гостра чи палячи гострий кіл — це високий, дерев'яний стовп із

залізним шпіцом нагорі. Для того, щоб посадити на гостру палю злочинця,

його піднімали кілька людей по круглих сходах і саджали на кіл; гострий

кінець кола простромлював усю внутрішність людини і виходив між хребцями на

спину. Запорожці рідко, утім, прибігали до такої страти, і про існування її

в них говорять тільки перекази глибоких старих; зате поляки дуже часто

практикували цю страту для лякання козаків: запорожці називали смерть на

гострої пале «стовповою» смертю: «так умер покійник мiй батько, так і я

вмру наслідницькою стовповою смертю». Гостра палячи практикувалася й у

татар від який, імовірно, і була запозичена запорожцями. Для всіх описаних

страт у запорізьких козаків не покладалося зовсім катів; коли ж потрібно

було страчувати якого-небудь злочинця, то в цьому випадку наказували

страчувати лиходія лиходію же; якщо ж у відомий час у готівці виявлявся

тільки один лиходій, те його залишали у в'язниці доти, поки не відшукувався

інший; тоді новий злочинець страчував старшого.

Архівні документи 1700 року говорять ще, що в запорожців допускалося

іноді кидання людини в ріку; «насипати за пазуху піску, посадити його в

ріку Чортомлик». Але такі випадки були рідкі і допускалися тільки при

загальному обуренні війська проти якого-небудь ненависного всім козакам

людини.

Строгі закони, по зауваженню Всеволода Коховського,

підрозуміваються в Запоріжжя трьома причинами:

. тим, що туди приходили люди сумнівної моральності;

. тим, що військо жило без жінок і не користалося зм'якшуючим впливом

їх на вдачі;

. тим, що козаки вели постійну війну і тому бідували для підтримки

порядку у війську в особливо сурових законах.

7. Адміністратівні і судові влади в запорізьському низовому війську.

Складаючись під верховною протекцією спершу польського, потім

російського уряду, тимчасово під заступництвом кримського хана,

запорізькі козаки увесь час свого історичного існування керувалися власним

урядом, звичайно щорічно змінювалися і неодмінно неодруженим начальством.

Повний штат начальницьких облич у запорізьких козаків, по різних джерелах,

визначається по-різному: 49, 118, 149 чоловік. Послідовно ступінь цих

начальників представляється в такому, приблизному, порядку: військові

начальники — кошовий отаман, суддя, есавул, писар і курінні отамани;

військові служителі — підписарій, булавничий, хорунжий, бунчужний,

перначний, підесаульний, довбуш, піддовбуш, пушкар, підпушкарний, гармаш,

товмач, шафар, підшафар, кантаржей, і канцеляристи; похідні і паланочні

начальники — полковник, писар, есавул, підписарій, підесаульний. Коли

уперше визначився склад запорізької влади, за браком точних даних, вказати

не можна; думають лише, що чин кошового існував уже в XVI столітті, тоді як

чина військового писаря в цей час ще не було. Але такої вказівки прийняти

не можна через те, що саме слово «Кіш» стає відомим, як ми бачили, по

документальних данхм, біля початку XVII сторіччя.

Перші чотири з перерахованих посадових осіб, саме кошовий отаман,

військовий суддя, військовий есавул і військовий писар, складали власне так

названу військову старшину; до них іноді зараховували курінних отаманів і

старих козаків, що були старшини, але що вступили, чи добровільно проти

волі, свої звання іншим; інші названі обличчя чи складали «молодшу

старшину», «військових служителів», чи ж паланочні і перевізних старшин; в

мирний час військова старшина керувала адміністративними і судовими

справами війська, в воєнний час керувала козаками, уступаючи своє місце в

Січі наказний старшині, але по закінченні війни знову приймаючи свої права.

Кошовий отаман з'єднував у своїх руках військову, адміністративну,

судову й духовну владу. У військовий час кошовий був «головним командиром»,

«фельдмаршалом» війська і діяв як зовсім необмежений диктатор: він міг

викинути неслухняного чи за борт човна, на шиї з мотузкою тягти його за

важким обозом; у мирний час він був «конституційним владикою» Запоріжжя і

тому керував всією областю козацьких вільностей з їх паланками, селищами,

замовниками й бурдюками; виконував роль верховного судді над усіма винними

і злочинцями, і тому карав винних за провини і визначав страту лиходіям за

злочини; вважався верховним начальником запорізького духівництва і тому

приймав і визначав духовних облич з Києва в січову і паланочні церкви, чи

залишав повертав їх назад, дивлячись по поведінці й здібностях кожного.

З'єднуючи у своїх руках таку велику владу, кошовий отаман «владний був над

життям і смертю кожного з козаків», і хоча вказом 1749 року, 13 березня,

російського уряди строго заборонялися в Січі смертні вироки, але кошові

отамани ігнорували подібні накази і завжди підписували смертні

вироки злодіям і лиходіям, як це бачимо з багатьох прикладів: так, у 1744

році повішений був у Січі козак Іван Покотило; у 1746 році забитий киями у

Самарі козак Сухий; у 1746 році повішені три козаки в Січі й один козак,

Павло Щербина, у Самарскій паланці; у 1770 році страчений козак Зима в

Протовчанській паланці; перші шість козаків страчені по розпорядженню

кошового Павла Козелецького, останній, сьомий, по визначенню кошового Петра

Калнишевського.

Обов'язку кошового полягали в тому, що він затверджував обраних на

раді всіх чинів, що випливали за ним, узаконював розподіл «по лясам» землі,

косовиць, рибних ловель, звіриних відходів, розділяв військовий видобуток,

військові доходи, царську платню, приймав нових облич у Січ, відпускав

старих козаків із Січі, видавав атестати заслуженим товаришам, посилав

ордера паланочній старшині, входив у дипломатичні відносини із сусідніми

державами: Російським, Польським, Кримським, Турецьким і віддаленим

Німецької, приймав королівські універсали, царські укази, гетьманські

ордери. Офіційно кошовий титулувалося «Місце пане отаман кошовий»; «пане

кошовий», «Його вельможність пан кошовий отаман»; «Його благородіє пан

кошовий отаман»; неофіційно називався «батьком, пан-батьком, вельможним

добродієм»; у знак свого достоїнства, при суспільних зборах, він тримав у

руці металеву чи через брак металевої, в екстрених випадках, очеретяну

булаву; у церкві мав особливе місце, боку чи стасидию, різьбленого дерева,

пофарбовану зеленою фарбою; на час відсутності із Січі призначав собі

заступника, що називався «намісником отамана» чи «наказним» отаманом,

«кошовим товаришем»; останній міг бути іноді навіть під час перебування

дійсного кошових у Січі.

Але при усій своїй силі кошовий отаман, однак, не був необмеженим

владарем запорізького війська:, не маючи ні особливого приміщення, ні

окремого столу, кошовий був у дійсності тільки старшим між рівними,

«батьком» для всіх козаків, від того мав більше моральне, чим дисциплінарне

право. Влада його обмежувалася звітом, часом і радою. Кожен кошовий

щорічно, 1 січня, під час вибору військовий старшини, повинний був дати

звіт у всіх своїх учинках і діях, відносно війська; при цьому, якщо під час

звіту за кошовим відкривався який-небудь злочин проти війська, яке-небудь

неправильне рішення суду, який-небудь незаконний учинок проти заповітних

переказів запорізьких, те його навіть страчували смертю.

Є звістка, що перший проводир козацький, Предслав Ландскоронський,

був страчений за те, що мав намір привести козаків у строгу покору.

У 1739 році був убитий козаками на кримській стороні Дніпра,

навпроти острова Хортиці, кошовий отаман Яків Тукало.

Потім кожен кошовий обирався тільки на один рік, після закінчення

якого на місце його ставав інший; виключення робилися лише для дуже деяких,

особливо видатних і популярних облич, які: Іван Сірко, Костянтин Гордієнко,

Іван Малашевич і Петро Калнишевський, із яких перший був кошовим отаманом

протягом 15 років, а останній протягом 10 років; але й отут усе-таки кошові

залишалися у своїй посаді не на все життя, а щороку знову обиралися і знову

затверджувалися на загальній раді всіх козаків. Нарешті, кожен кошовий був

у залежності від ради, тобто від ради усього «низового запорізького

товариства» чи, говорячи московською і польською мовою, від «черні» і

Страницы: 1, 2, 3