Казаки и Запорожская Сечь

У листі до Орлика запорожці вказували на всі погані вчинки кримських

ханів щодо козаків за весь час їхнього життя під кримською протекцією:

відкрито заявляли Орликові про те, що не Москва козакам листи «знадливі»

писала, а самі козаки чоломбитні посилали до царської величності з

невідступними проханнями прийняти запорожців «до попередньої ласки й

милості», яку вони, врешті, тепер отримали. Вони радили й самому Орликові

зробити те саме, що все Військо зробило, і доводили, що якщо хан,

з'єднавшися з Орликом, здобуде Україну, то все одно отримає її не Орлик,

а хтось інший, котрий глумитиметься над нею, як глумилися поляки,

переслідуючи православну віру й насаджуючи в народі унію. А на завершення

листа запорожці просили Орлика залишити їх цілковито в спокої і не писати

більше ніяких листів, бо тепер вони вже піддані не кримського хана, а

російської імператриці, котрій служитимуть до останніх днів свого життя

«з роду в рід і ставатимуть за щасливе володіння її і всього

християнського посполитого люду»

У листі до кримського хана Каплан-Гірея запорожці писали те саме.

Вклоняючись аж до землі ханській милості і вдруге дякуючи ханові за хліб,

за сіль і за протекцію, виявлену ним протягом кількох років усьому

Військові, запорожці відверто заявляли йому про те, що вони бажають жити

під обороною російської православної государині й вічно служити всім її

наступникам. Багато зазнали запорожці кривд і від ногайських татар, які

захопили всі степові угіддя від Великого лиману вгору до порогів Дніпра, і

від

кримських татар, котрі грабували ні в чому не винних запорожців за втікачів

з Криму, за зникнення татарської худоби й усілякого майна , і від ляхів,

котрим хан дозволяв вішати козаків, які вирушали у Брацлав і в інші міста

по рибу, і від їх милості Адил-Гірея й колишнього хана Менглі-Гірея, коли

після їхньої міжусобної боротьби ні в чому не винних півтори тисячі

запорожців віддали на каторги, від азовських татар, котрі не раз нападали

біля річки Кальміуса на запорожців, які ходили по звіра. Та й тепер, якби

запорожці пішли за ханом проти поляків, то могло б статися те саме, що

сталося під час походу з Адил-Гіреєм: тоді б запорожців або в далекі місця

попродавали, або ногайці, забравши, порубали, як порубали вони шістьох

запорожців, які ходили до містечок на ріці Орелі. Внаслідок усього

викладеного Запорізьке низове Військо й вирішило схилитися під державу

православного монарха, щоб не гинути «в невідомих нападах» .

Обидва листи, лист Пилипа Орлика й лист хана Каплан-Гірея, і копії з

власних своїх відповідей запорожці відіслали через колишнього кошового

отамана Івана Білицького з шістьма товаришами графові фон Вей-сбаху до

Києва. При цьому, користуючись такою нагодою, кошовий отаман Малашевич і

все запорізьке товариство просили графа пропустити Білицького до

Петербурга для подання на найвище ім'я чоломбитної про дозвіл Війську

Запорізькому на випадок протесту з боку кримського хана й турецького

султана за те, що козаки зайняли нове урочище, залишити Військові тільки

те місце, де воно заснувало Кіш свій, бо «те місце від давніх літ

низовому Військові належить і ніким не обмежене». За це козаки обіцяють

вірно до кінця днів своїх російському престолові служити й усьому

великоросійському й українському народові сторожею бути. Козаки й тепер

готові на допомогу російському військові виставити тисячу товариства на

той час, який вкаже сам граф, хоч усього Війська, доки ще літо, вони

зібрати не можуть, бо, користаючись літнім часом, козаки розбрелися хто

до пониззя Дніпра, хто на річки польові для рибальства.

Граф Вейсбах, отримавши такого листа, похвалив запорожців «за мудру до

зрадника й до хана на листи їхні відповідь», просив і надалі такі листи

доставляти йому, а посланців від гетьмана й від хана в себе затримувати,

за що обіцяв робити про них найнижчі донесення й доставляти всьому

Військові різні милості. А щодо посольства Івана Білицького з товаришами

в Петербург, граф писав кошовому, що він спочатку хотів дочекатися

повернення зі столиці колишнього судді Решетила й отамана Прокопа

Федоріва, яких Військо послало до столиці з цією ж метою; але потім на

настійне прохання Білицького послав його з трьома курінними отаманами до

столиці, а трьох його товаришів повернув до Коша. Через цих товаришів

граф Вейсбах оголосив усьому Військові, що козаки можуть на зайнятих ними

місцях жити безперешкодно; а якщо татари спробують на них напасти, просив

негайно сповістити його про це, щоб послати до запорожців загін

російського війська, розташованого на правому боці Дніпра; а доки татари

не чинитимуть ніяких на козаків нападів, жити спокійно й не завдавати їм

ніяких кривд. А на запит кошового Івана Малашевича, на який час він

повинен

випадок війни поЬільше коней і рушниць і виступити в похід з коша за першим

до Війська листом, а тим часом «вільно на своїх наданнях справи провадити»

.

Покінчивши раз і назавжди з Кримом, кошовий отаман Іван Малашевич і все

запорізьке низове товариство склали травня 29 дня оригінальну записку на

«потомну пам'ять» про те, скільки років Військо Запорізьке низове під

протекцією кримського хана мешкало і в яких місцях Кошем чи Січчю сиділо

''. 3 цієї записки видно, що після зруйнування Чортомлицької Січі

запорожці спочатку оселилися в Олешках, біля Кардашинського лиману, і

прожили там 19 років; потім з Олешок піднялися вгору Дніпром й сіли на

місці старої Чортомлицької Січі. Проживши у Чортомлицькій Січі два роки,

пустилися до гирла річки Кам'янки і прожили там чотири роки. Від Кам'янки

піднялися до урочища Базавлука й березня ЗІ дня 1734 року осіли на ріці

Підпільній, проживши всього під кримською протекцією 25 років.

«Перве, когда покоино Иоан Мазепа гетман пресвітліишому православному

монарсі московскому сіє єсть покоиному Петру Алексіевичу, первому

імператору, змінил, а до короля швецкого пристал й Войско ж Запорож-ское

низовое указами й прелісньіми свойми писмами до тоеи ж зміни своей

привабил, то, по разоренію воиском московским за тую зміну старой Січи,

якая бьіла при Чортомлику над Скарбним, Войско Запорожское низовое

оттудова вниз Днепра в року 1709-м мая 12 числа избигши й совокупив-шися

своим же воиском, якая часть бьіла' при помянутом Мазепе к шведу, когда

он, король швецкій значне под Полтавою того ж року 1709 іюня 27 числа от

воиска ж московского побіжден зостал, тамо на низу Днепра под крьімскую

державу за Девлет-дерей хана удавшися. Січ бьіли себі при Олешках й

Кардашину над Конскою завели, где літ девятнадцать мешкальі й пакьі

збунтовавшьіся й кошевого себі Йвана Гусака изобравши й раскол между

собою учинивши, на тое ж вьішпомянутое старое містце й к Чор-гомлику

вгору Днепра сошедльі й Січью два года сьідільі. А потом за Делльі-дерей

хана указом вниз Днепра спустившьіся вьішше Казьікерме-на над Каменкою в

третом містцу й сіли бульі Кошем й четнре года мешкали, що чьіньіть под

крьілом в тьіх трех містцах всіх літ числом двадесять й пять зоставалм й

за блаі'оразсудньім поводом й урядом на тот час Его Милостьі пана Йвана

Малашевича атамана кошевого куріннаго Пашковска-го, гдьі Каплан-Дерей,

хан крьімскій, з гетманом Орликом Станиславу Лещьінскому из ордами свойми

ишол на помощь под Хотин й Камянец По-долскій протьі Саса , короля

полекого й проти воиска московского, хотя-чи его королем полским

постановить, й Войско Запорожское низовое туда ж хан крьімскій затягал во

помощ, то в той час не изволившьі рук на войско християнское поднимать й

жаліючи кревньіх своих й всего народу християнского малороссійского, жеби

орда, вибравши в неволю, не запровадила з тоеи помянутой Камянской Січи а

протекцій крьімской в року вьіш описанном 1734-м марта 28 числа рушившись

суд... водним й трактом степовим й прибувши того ж марта ЗІ-д вгору

Днепра і вншьше Базавлука над Подполною містце изобравши. Кошем по

прежнемупод владініем своего

веленно вьішеименованнаго ж року й дня записать й лутшаго віроятія, кто

сего потребоват иметь, воисковою кошевою печатью при Коші Подполной

утвердить» '''.

За рік до того, як запорожці на чолі з кошовим отаманом Іваном

Малашевичем покинули Кам'янку й перейшли на Чортомлик, помер головний

рушій подій у Запоріжжі з 1707 до 1728 року Костянтин Гордієнко. Про

останні дні Гордієнка не відомо нічого. З абсолютною певністю можна лише

сказати, що він залишався вірним собі до останніх своїх днів. Ненавидячи

Москву, Гордієнко всіляко дбав про те, щоб утримати запорожців у Криму,

але врешті-решт зазнав невдачі й навіть жорстокої зневаги від товариства.

Як прожив Гордієнко останні роки свого життя, з 1728 до 1733 року, на те

немає жодних вказівок. На кам'яному високому хресті, встановленому на

правому високому березі Дніпра над великою земляною могилою, що зберігся,

незважаючи на час і руйнівну стихію, до нашого часу біля насипу колишньої

Кам'янської Січі ^, є таке: «Во имя отца й енна й святаго духа зде

опочиваеть рабь божій Константин Горд^евич атамань кошовий: славнаго

воиска запорозского низового а куреня платн^ровского: преставися року

1733 мая 4 числа». На західному боці хреста викарбувані півмісяць,

зображення хреста й мовби квітки, на східному вирізьблені розп'яття й

арматура Запорізького Війська . З тієї обставини, що на хресті кошового

названо Гордійовичем, а не Гордієнком, можна зробити висновок, що

прізвище Гордієнка було зовсім не прізвищем, а радше прізвиськом по

батькові, як це часто бувало у запорожців, та й тепер буває в українців ;

справжнє ж його прізвище могло бути іншим, можливо Головко, може

Гординський чи Городецький, як про це свідчить історик Запоріжжя середини

XVIII століття. Той же історик каже, що в Костянтина Гордієнка був син

Василь Головко, який жив після смерті батька в тому-таки Платнірівському

курені ^. А з тієї обставини, що Гордієнка після смерті вшанували

спорудженням великої могили й монументального кам'яного хреста, слід

розуміти, що його не зовсім забули товариші і що в нього були щирі

віддані йому друзі. Зв'язок Гордієнка з Мазепою в останній час перед

Полтавою, та й опісля неї, зробив ім'я цього кошового непопулярним

серед української черні взагалі й запорізької зокрема. Та Гордієнко не

любив Мазепу і якщо простягнув йому руку допомоги перед Полтавською битвою,

то вчинив це не задля самого Мазепи, а задля тієї ідеї, яку сам плекав у

своїй душі. Костянтин Гордієнко є найвидатнішим з кошових отаманів кінця

XVII і початку XVIII століття, який узяв на себе сміливе завдання що б там

не було зберегти вольності козацькі від посягань московського уряду, але,

на жаль, не досягнув своєї мети й ліг із болем у серці і з великою гіркотою

на душі в похмуру могилу. Життя цієї людини, сповнене трагізму й

розчарування, надзвичайно повчальне. Така людина, як Костянтин Гордієнко,

здавалося, спеціально з'явилася на історичній сцені, аби на її прикладі

яскравіше й наочніше показати, наскільки марна боротьба окремих, хоч і

сильних волею, осіб з духом історії, з її могутнім і невідворотним плином.

Гордієнко мав безумовний хист полководця, набагато переважаючи в цьому

свого сучасника гетьмана Мазепу. Беручи близько до серця інтереси своєї

вітчизни й намагаючись проникнути в далеке майбутнє, Гордієнко відкрито

повставав проти прагнення московського уряду, який, будуючи фортеці в

самому Запоріжжі, хотів накласти руку на споконвічні права й вольності

козацькі, і був палким поборником внутрішньої автономії і незалежності

Запоріжжя від Москви. Але, не знаючи ні в чому міри, людина надто

пристрасна й запальна, Гордієнко в останньому випадку доходив до крайнощів

і всією своєю діяльністю виразно довів, що йому чуже було історичне

усвідомлення єдності всієї Великої й Малої і Білої Росії в лоні православ'я

і під єдиною державною владою. Тому цей кошовий, гідний кращої долі, вмер,

проклятий Москвою і гірко зневажений власним товариством. Втім, не можна не

віддати належного цій людині могутньої волі за те, що він і сам з собою не

лукавив, і щодо інших не кривив душею, а завжди відкрито обстоював свої

переконання, якими б вони не були в очах його сучасників і далеких

нащадків.

Так чи інакше, але запорожці не пішли за радою Гордієнка й, поховавши

свого сумнозвісного кошового отамана, назавжди залишили володіння Криму.

Перейшовши під владу Росії, вони чекали тільки відвертого визнання їх

російською імператрицею синами російської вітчизни. Вони з великим

неспокоєм чекали повернення своїх депутатів з Петербурга і всі надії свої

в цьому випадку покладали на свого найближчого захисника й заступника

графа фон Вейсбаха.

Червня 5 дня граф Вейсбах сповістив «шляхетного й високошановного»

кошового отамана Івана Малашевича про те, що колишній запорізький суддя

Решетило й отаман Прокіп Федорів уже повертаються з Петербурга на Кіш. У

Петербурзі їх допустили на очі її імператорської величності і «усно від

її величності обнадіїли про відпущення всьому низовому Запорізькому

Військові провини і про утримання всемилостивої її імператорської

величності протекції»; а перебуваючи в Петербурзі, мали вони всілякий

достаток і отримували найвищі милості: на утримання після приїзду, з 15

дня, 110 карбованців на всіх і при відпуску назад кожному по 100

карбованців і одягу на 77 карбованців, крім того, окремо від самого графа

Вейсбаха в місті Києві на дорогу на всіх 150 карбованців '^

Розташовуючись Кошем в урочищі Базавлук, на ріці Підпільній, запорожці

вважали, що це місце по праву належить Росії. Інакше дивились на це

турки: вони надалі заявляли, що урочище Базавлук було, за укладеним

мирним трактатом, власністю Порти. З огляду на це для вирішення спірної

справи призначили турецького уповноваженого Едиклі-агу, про що турецький

уряд офіційно сповістив російського резидента в Константинополі, а

російський резидент послав звістку про це графові фон Вейсбаху. Граф

Вейсбах перебував тоді в Білій Церкві, куди до нього через Київ по-

їхав від бендерського паші Нумана гонець Шатир-Алі-ага з запитом, чи

достатньо буде для вирішення суперечки одного турецького комісара Едиклі,

чи ж разом з ним повинні приїхати й інші.

Граф Вейсбах, отримавши таку звістку, викликав до себе кошового отамана

Івана Малашевича «з небагатьма вірними отаманами». Викликаючи до себе

запорожців, граф усе-таки не хотів, щоб вони зустрілися з бендерським

посланцем. Тому в той час, як запорізькі депутати, виїхавши з Січі,

наближалися до Білої Церкви, граф Вейсбах поквапився послати прямим

трактом з Києва до Бендер присланого бендерським пашею довіреного

комісара Шатир-Алі-агу з поручником Наковальниним. Шатир-Алі-азі

оголосили, що граф повинен виїхати з Білої Церкви для огляду українських

полків і тому спішить відпустити додому комісара, «не захоплюючи Білої

Церкви з належним вдоволенням». Відпускаючи Шатир-Алі-агу в Бендери, граф

Вейсбах послав йому листа для вручення бендерському паші Нуману. В листі

до Нумана граф писав, що з російського боку ніяких на урочищі Базавлуці

будівель не робиться, що для детального огляду того урочища достатньо

буде одного комісара від Порти, Едиклі-аги, що Росія має твердий намір

утримувати з осяйною Портою вічний мир і що запорожцям наказали ніяких

суперечностей і ні в чому не чинити осяйній Порті ^°.

Тим часом вересня 2 дня до Білої Церкви з'явився до графа Вейсбаха

кошовий отаман Іван Малашевич. З ним, крім вірних отаманів, були

військовий писар, військовий осавул, діди чи старшина і прості козаки,

усього 153 козаки. Граф прийняв усіх козаків з особливою «приємністю» і

пояснив їм, що зайняті ними місця турки вважають належними не до Росії, а

до Порти, а тому для уникнення великих неприємностей і для збереження

мирного російсько-турецького трактату радив залишити зайняті військом

урочища й перейти в кордони імператорської величності. Вислухавши таке

прохання, кошовий отаман і все його товариство порадилися між собою і

потім в один голос заявили, що коли справді турки вважають те поселення в

урочищі Базавлук порушенням мирного російсько-турецького трактату, то

Військо може перейти й на інше місце. На підтвердження цього кошовий і

все товариство при ньому склали присягу на «вірну службу й вічне буття

імператорській величності». Письмова відповідь запорожців була такою.

«Ми, нижче підписані, Війська Запорізького низового отаман кошовий з

курінними отаманами й посполитим товариством щодо наказу його світлості

графа фон Вейсбаха у відповідь доповідаємо. А саме: коли до нас, Війська

Запорізького низового присланий від Порти Оттоманської для огляду землі,

на якій ми нині Кошем осіли, і фортеці Едиклі-ага прибуде, то ми його так

приязно приймемо й намагатися будемо, аби він міг визнати й після

повернення свого в Царгород оттоманській Порті доповісти, що та земля до

нас вельми належить її імператорській величності, всемилостивій нашій

государині у володінні бути, аніж би Порта оттоманська могла

претендувати, так щоб коли та земля була її імператорської величності,

для чого по сей час про неї не було подання, але проти того будемо

відповідати, що ми за злочини батьків наших у високому гніві її

величності перебували, тому для нас, коли ми довго були під їхньою

турецькою протекцією, і земля та була не потрібною, і ми її не вимагали,

і та земля начебто їм належала. А нині, коли ми за ті злочини батьків

наших у її імператорської величності всемилостиве вибачення отримали і у

свою природну протекцію повернулися, то й та земля очевидно з нами

залишиться, про що самій Порті відомо, що нам з російського боку й між

Портою розмежування і про неї не згадувалося. А що татари свою худобу в

тих місцях, у котрих ми нині Кошем осіли, утримували і то в надії, що ми

під їхньою протекцією

перебували і в тому їм не противилися, особливо тому, що ще доволі землі

залишиться як нам, так татарам. Тому нині ми збираємося задля доброго

сусідтва їм, татарам, своєї худоби там утримувати не відмовляти. Ми гаразд

знаємо, що турки, як і сам хан кримський, щодо нашого переходу й нинішнього

нашого нового Коша нічого б не згадували й зберігали мовчання, і згаданий

прибулий Едиклі-ага з Царгорода не був би відряджений, якби не те, що Орлик

надіслав своє подання туркам і хана безупинними своїми намовами не

змушував, щоб той його подання і донесення Порті оголошував, і про те він,

Орлик, невсипущі старання чинить і з того резону, що йому немала винагорода

і дітям його (якби нас, Військо, до себе притягнути міг) немала частина

землі, як їхньої власної, на вічні часи обіцяна, з чого надалі невластиві й

шкідливі справи трапитись можуть, задля чого він, Орлик, удень і вночі пише

про те й мислить, але, як видається, уже в немилості перебуває, оскільки

сумніваємося, щоб він. Орлик, ті справи, які силкується здійснити,

завершити й осягнути міг. Як ми вважаємо, турки самі своєю армією ханові

ніколи не допомагатимуть, також для згаданих причин з її імператорською

величністю війни починати не будуть, отож хоча б вони й декларували війну,

то вона з французької інстигації і не зі згаданих резонів почнеться,

незважаючи на те, чи ми з нинішнього нашого Коша кудись на інше місце

підемо чи ні. Так само татари й турки немалі прибутки мають, коли

торговельні справи в Криму вільно відбуваються, котрі, якщо ми від

нинішнього нашого нового Коша підемо, вельми припиняться, через що ми.

Військо, сподіваємося, що після повернення турецького Едиклі-аги в Царгород

ці справи мовчанкою відбудуть і ханові спокійному бути накажуть, хіба що

вони вже мали намір з інших причин війну починати і на нас. Військо, тільки

як на претекст вказати. Ми, Військо, в теперішні часи не боїмося, що

татари, як Орлик лякає нас, від Коша силою відганяти чи, за його словами,

нас турбувати будуть, тільки кажуть, що вони взимку мають намір чинити, при

якій нагоді ми надовго не задля кримських (котрих за мужланів уважати

можна), але задля сильних ногайських чи воїнських татар без її

імператорської величності допомоги встояти не можемо: задля чого просимо

таке визначення при армії наказати вчинити, аби в потрібному нашому випадку

допомогу отримати могли, бо ж сподіваємося, що татари, про таке визначення

дізнавшися, на нас узимку нападати не будуть. Якби наступна зима спокійно

пройшла, то сі справи з допомогою божою так пройдуть і про те надалі більше

не згадуватимуть. Ми, Військо, самі знаємо, що наші козаки при Самарі не на

нашій землі, а в силу тамтешнього розмежування на турецькій землі стоять, з

огляду на що, як тільки ми до Коша свого звідси повернемося, наших козаків,

котрі досі при Самарі стоять, сюди на сей бік Дніпра до себе переведемо і

про те турецького Едиклі-агу, якщо буде про тих козаків згадувати,

запевнимо. А якщо турки під тим претекстом залишаться і одну таку причину

покажуть, щоб ми, Військо, або від теперішньої нашої Січі відійшли і на

російський грунт (показуватимуть, буцімто' та земля, на якій ми тепер оселю

маємо, їм належить) переведені були, або те за розрив поставлять, через що

б її імператорській величності ще в сі часи знову війна початися й невинно

християнська кров проливатися могла, в такій нещасливій справі (якби та

задля нас учинилася) ми, ховай Боже, не бажаємо, аби про те на нас вина

перед Богом і перед її імператорською величністю лягла, задля чого ми в той

час, коли її величності резидент п. Неплюєв з Царгорода про турецькі

резолюції і вчинені декларації повідомить, ми з найвірнішої підданості й

покори від теперішньої Січі з усім своїм Кошем підемо й біля кордонів її

імператорської величності, почавши від річки Тясмина до порогів, як далеко

той кордон є, Кошем осядемо. А оскільки нам, Війську, через те як риби, так

і звіриних ловитв не так достатньо буде, через те просимо,

двадцять перший

аби при такому випадку нам, Війську як найвірнішим підданим її

імператорської величності так довго, доки війна з турками буде, й ми до

теперішньої Січі повернутися можемо, як мені, кошовому, так і іншим

старшинам річну грошову платню і на наш Кіш річний провіант, а для

доставлення наших чи водних сюди гармат і інших наших клейнодів вище

порогів Дніпрових достатньо підвод було призначено за її імператорської

величності указом, оскільки (якби такий її імператорської величності

найвищої милості не могли отримати) ми всі згадані вище наші клейноди і

кращі наші добра залишимо й будемо змушені втратити, з чого надалі татарам

і туркам немалий прибуток, а в службі імператорської величності шкода

вчинитися може. Задля того якнайпокірніше просимо сей перехід так довго

залишити, доки доконче не буде потрібно, і її імператорської величності

міністр з Царгорода про нього вельми пильно не повідомить, особливо, якщо

буде можливо, в такому разі щоб ми, Військо, не зараз чи не взимку, а

згодом, наступної весни, себто у квітні місяці, на згадані місця переходити

мали, через що б ми свого добра втратити не могли, а в той час, у квітні,

можемо водопіллям своє майно суднами без жодної шкоди перевезти, в котрий

час і згаданих підвод не так багато буде потрібно» ^.

Відпускаючи від себе запорожців, граф Вейсбах просив їх, щоб вони, у

випадку приїзду до них Едиклі-аги для огляду землі й фортеці в урочищі

Базавлуці ^, прийняли його й відпровадили так, щоб він, прибувши в

Царгород, міг сказати, що та земля не султанові, а її імператорській

величності належить і що про неї взагалі не згадувалося під час

встановлення російсько-турецького розмежування. Так чи інакше, але якщо

запорожці залишаться в урочищі Базавлуці, граф обіцяє дати їм піхотний і

два кінні полки при генерал-майорові Гейні для відбиття татар. Якщо ж

вони відійдуть у межі Росії, граф дасть їм на підмогу для приставлення

клейнодів і суден на нове місце їхнього поселення, оскільки самі

запорожці «в нинішній (себто осінній) час» ніяк не можуть перевезти їх

через пороги вгору Дніпром. «І на мою підлу думку,— доповідав граф фон

Вейсбах

імператриці Анні Іванівні в Петербург,— запорожців доти, доки після

повернення згаданого Едиклі-аги з огляду їхнього Коша Порта не

відгукнеться, з нинішнього місця не переводити, бо можливо ага після

їхнього, запорожців, ласкавого прийняття запевнить Порту, що та земля не

туркам належить, що вона, Порта, довідавшись, можливо зберігатиме мовчання»

.

Приїзд кошового отамана до Білої Церкви і його від'їзд із Січі повинен,

за найвищим повелінням, утримуватися в найсуворішій таємниці. Але попри

це граф Вейсбах, як не намагався, не міг зберегти державну таємницю:

звістка про виїзд кошового отамана поширилася не тільки серед

українського, а й серед польського люду. У Польщі промайнула чутка,

буцімто кошовий отаман іде на допомогу російському регулярному військові

з 15 000 козаків для скорення «супротивних» (королеві Августу III)

поляків. Тоді поляків охопив такий страх, що деякі зі знатних польських

шляхтичів звернулися з проханням до російського генерал-майора Шпігеля,

котрого з трьома полками послали в корпус генерал-лейтенанта принца

Гессен-Кобурзького, щоб Шпігель розмістив свої війська на постій у їхніх

маєтках і тим урятував від руйнування з боку запорожців їхні села й

маєтки. Внаслідок такого прохання генерал-майор Шпігель звернувся з

питанням до графа фон Вейсбаха, наскільки правдоподібні ці чутки про

вихід кошового отамана в Польщу. На такий запит граф Вейсбах, не

приховуючи таємницю перед Шпігелем, відповідав, що кошовий отаман справді

до нього приходив і що граф спеціально, для поширення чутки, дав полякам

зрозуміти, що «якщо супротивні поляки до покори королеві Августу третьому

не прийдуть, то він (граф Вейсбах) таку 15-тисячну кількість (козаків)

сюди за шість днів пришле; якщо ж до покори прийдуть, то похід запорожців

затримає, бо поляки нікого так, як запорожців, не побоюються, оскільки

знають, що ті під час війни дощентне руйнування чинять» .

Тим часом кошовий отаман Іван Малашевич, курінні отамани й інші козаки,

присягнувши на вірність російській імператриці в Білій Церкві,

«вклонилися за все добре» графу Вейсбаху й вересня 9 дня залишили Білу

Церкву, а 21 дня прибули в Січ. З 21 вересня й до 7 жовтня вони чекали

приїзду Едиклі-аги, та замість нього приїхав інший комісар, який назвав

себе Заїм-Ахмет-агою: «З себе на зріст великий, обличчям гарний, борода в

нього чорна без сивини, а в мовах поганий». При ньому був старий ага на

ім'я Аслан, від кримського хана Каплан-Гірея; з Ахмет-агою і Аслам-агою

було «інших турків» 50 чоловік. Запорожці, з огляду на настанову графа

Вейсбаха, зустріли турецьких комісарів як царських послів і поставилися

до них «чесно», себто при в'їзді їх у Січ і при від'їзді вистрелили з

п'яти військових гармат і подарували їм 12 лисів. Приїхавши в Січ, турки

подали запорожцям два листи — один від кримського хана, другий від бен-

дерського паші. В тих листах було написано, що кримський хан отримав

повідомлення, буцімто Запорізьке Військо, перейшовши під протекцію її

імператорської величності, оселилося на кримській землі й почало будувати

собі місто; дізнавшися про це, хан сповістив Порту; а Порта прислала до

запорожців свого капичі Заїм-Ахмет-агу, котрому запорожці повинні

дозволити оглянути січове місто, аби він доповів про те самому ханові. З

Ахмет-агою і Аслан-агою був іще очаківський турок Салей Барактар, котрий

вручив запорожцям окремого листа від хана й чотири «облудні» листи від

Орлика, «аби запорожці за радою і настановою Орлика паки до протекції

хана кримського звернулися і на попередньому місці в Олешках Кошем сіли».

Запорожці тих листів від паші, хана й Орлика читати не хотіли, але після

наполегливих вимог і прохань турецьких і кримських послів розпечатали й

перед усім Військом вичитали. Прочитавши ж листи, Запорізьке Військо, не

схиляючись ні на які знади, в тій-таки своїй раді чесно відповіло

турецькому й кримському послам, що всі козаки давно вже перестали

слухати «науки» Орлика й давно вже відмовились переходити Кошем вниз

Дніпром до Олешок під протекцію кримського хана. Навпаки вони вирішили,

щасливо чи нещасливо це діятиметься, тут під пануванням православної

монархині, не на чужій, а на своїй прадавній нерозмежованіи землі Кошем

своїм сидіти й до кінця життя свого государині служ-ити. Тими ж словами

відповіли запорожці й на листи хана й паші; а листи Орлика, як не

домагався від них відповіді Салей Барактар, не дали жодної відповіді й

рішуче заявили, що й надалі нічого не вiдпoвiдaтимуть Орликові. Після такої

відповіді турецькі й кримські посланці облишили схиляти запорожців до

повернення у кримські володіння й попросили Дозволу, з огляду на указ

Оттоманської Порти, оглянути знову заселений Киш запорізький, чи не

будується у козаків місто. Отримавши на це цілковитий дозвіл і обійшовши

навколо місто Січ, комісари оглянули всі поля й відводи а потім запитали,

чи не будується у козаків десь таємно при Баззвлуці на острові місто. А

оглянувши й переконавшись, що в запорожців крім куренів, не будується ніяке

місто, знову «приємно» сказали їм що хоч сей кордон до турецької Порти чи

(як Орлик у листах своїх пише, надвоє) до поляків належить, та все-таки щоб

Військо, перебуваючи тут, у крайньому місці, фортеці не будувало, а про

кордон, чий він буде, два монархи, турськии і московський, розмовлятимуть і

як між собою вирішать, так і буде вершивши, таким чином, огляд Коша

протягом двох днів, турецькі кримські комісари від'їхали від запорожців

водою на двох суднах і степом на конях у місто Бендери .

Результат цього огляду був уповні сприятливих для Запорізького Війська.

На початку 1735 року російські резиденти u Константинополі Неплюєв і

Вишняков доповідали імператриці Анні Іванівні, що турецький ага, котрий

їздив для огляду кордонів у запорізький Кіш, після свого повернення у

Царгород доповідав^, що «ті місця більше до Польщі належать і окрім того

в тих місцях ніколи ніякого розмежування не було». Відпо-

відаючи на таке донесення, імператриця писала в Константинополь резидентам,

щоб вони в питанні про справу запорожців постаралися «як випадатиме за

тамтешніми обставинами, ту справу вдалину відтягнути, але не подаючи ніякої

явної причини й супротиву й оголошуючи завжди, що якщо ті землі доконче

Порті належать, то й ті запорожці звідти будуть переведені, доки гаразд

з'ясується, куди їхні турецькі наміри хиляться і що від них надалі слід

чекати».

Що б там не було, хоч питання про приналежність урочища Базав-лук усе ще

не було остаточно вирішене, запорожці «міцно гарно» засіли в Ба-завлуці і

давно вже вважали себе підданими Росії. Аби на майбутні часи між

запорізьким Кошем і російським урядом не виникало якихось непорозумінь,

запорожцям наказали прислати спеціальних депутатів у місто Лубни для

підписання умов, на підставі яких Військо переходило в підданство

російських імператорів. Від російського уряду в Лубни послали принца

Гессен-Кобурзького, і договір укладено за таких семи умов: 1. Усі провини

і зради запорізьких козаків щодо Росії віддати цілковитому забуттю. 2.

Жити запорожцям у місцях, де в 1709 році було їхнє житло. 3.

Користуватися їм промислами, як на ріці Дніпрі рибною ловитвою, так і в

степах звіриним полюванням, від російських кордонів безперешкодно. 4.

Мати їм чиновників за тим тодішнім становищем. 5. Зберігати вірність

престолові російському й бути вартою кордонів держави російської. 6. Бути

їм у залежності від головнокомандувача-генерала, в Україні визначеного.

7. Отримувати їм за службу їхню жалування щорічно 20 000 карбованців на

все Військо^.

Так само в Лубнах запорізькі депутати присягнули від імені всього Війська

на вірність російській імператриці, і тоді в саму Січ відрядили генерал-

майора Тараканова для оголошення запорожців підданими Росії. Тара-канову

доручили кілька тисяч карбованців для передачі товариству на будівництво

нової Січі, про що особливо клопотався давній доброчинець запорожців,

граф фон Вейсбах.

Коли запорізькі козаки довідалися, що в Січ їде посол графа, вони

вирішили виявити йому належну честь усім Військом. Кілька тисяч козаків

на чолі з кошовим отаманом Іваном Малашевичем і всією старшиною вийшли за

дві версти від Січі й розташувалися по обидва боки шляху. Побачивши

посла, вони прийняли його з «ґречним привітанням» і салютували гарматною

й рушничною стріляниною. У самій Січі, біля церкви, посла зустріло

запорізьке духовенство «з належною церковною церемонією». У церкві святої

Покрови у присутності посла відслужили молебень про здоров'я російської

імператриці Анни Іванівни з гарматною стріляниною. Після молебня на

скликаній військовій раді прочитали імператорську грамоту про вибачення

запорожцям їхньої минулої провини і про прийняття їх під скіпетр Росії.

Після того все Військо у присутності посла склало присягу на вірність

російській імператриці.

Щойно закінчилася вся ця церемонія, як у Січ прибув повноважний посол від

турецького султана: султан, дізнавшись про остаточний намір запорожців

перейти під скіпетр російської імператриці, вирішив так чи інакше

повернути їх до себе. Та запорожці не виявили турецькому послові тієї

честі, яку виявили російському послові: на його честь вони тільки один

раз вистрелили з гармат, та й то лише тоді, коли він сам салютував,

наближаючись до Січі. Турецький посол приїхав у Січ зі старшинами,

яничарами, грошима і «пребагатими» дарами. Поза тим, він привіз із собою

султанський фірман і кілька листів від Пилипа Орлика, який називав себе

гетьманом українських козаків. Тоді в Січі знову скликали загальну

військову раду, і на ту раду, крім турецького посла, запросили й

російського посла, котрому виявили «всіляку честь від війська». Прийшовши

в раду, турецький посол звернувся до козаків з промовою і переконував

їх залишитися вірними могутньому падишахові як вони досі були йому вірні,

за що обіцяв їм від імені свого повелителя на майбутні часи велику милість

і при тому посилався на те, що того самого бажає і гетьман Пилип Орлик,

їхній найближчий патрон і начальник. Та запорожці, щойно почувши ім'я

Орлика, відразу почали лаяти й ганьбити його за віровідступництво й за

прийняття магометанської віри, а разом з тим почали докоряти й самим

татарам за їхню незичливість до козаків і за безбожні податки на Військо.

На завершення всього козаки закричали, що вони християни й піддані

російської імператриці, на доказ чого кошовий отаман, військова старшина й

отамани куренів підійшли до російського посла й висловили йому свою

покірність російській імператриці, показавши водночас повну неувагу до всіх

прибулих представників турецького султана. На цьому рада й закінчилася. Але

турецький посол попросив у запорожців відповідь на лист Орлика й на грамоту

султана. Запорожці вилаялися на адресу Орлика. кримського хана й турецьких

старшин, і потім, провівши посла з Січі у відкритий степ, несподівано

напали на нього й відібрали в нього всі гроші, привезені ним у Кіш для

вручення козакам у випадку їхньої згоди залишитися вірними турецькому

султанові, які він тепер віз назад.

Повернувшись у Стамбул, турецький посол сповістив про все, що з ним

трапилося на запорізькому Коші, і тоді султан видав наказ схопити

козаків, які не встигли ще виїхати з меж Криму, і віддати їх у тяжкі

роботи навічно. Запорізькі козаки, дізнавшись про це, також не залишилися

в боргу: вони схопили кількох турків і порубали їх на капусту.

Про перехід запорожців до Росії послали донесення особисто імператриці

Анні Іванівні, а про їхню присягу повідомили сенат.

Про загальну кількість Запорізького Війська, що склало присягу на вірність

російській імператриці, сучасна події записка свідчить, що в Білій Церкві з

кошовим отаманом склали присягу 153 козаки, а в запорізькій Січі, крім тих,

хто був у далеких поїздках, було 7115 чоловік. Кошовий отаман Іван

Малашевич у листі графу фон Вейсбаху, писаному жовтня 10 дня 1734 року,

сповіщав, що козаки, які не встигли скласти присягу, розійшовшись навсібіч,

хто на польові річки України, хто в торгових справах у Крим, хто на роботу

в інші місця, складуть присягу перед курінними отаманами на вірність

імператриці Анні Іванівні, коли з'являться у Кіш .

Страницы: 1, 2, 3, 4