Відносини власності: їх типи і форми

Відносини власності: їх типи і форми

Контрольна робота

З дисципліни: Політекономіка.

За темою (розділом навчального плану): Відносини власності: їх типи і

форми.Новітні

тенденції у розвитку відносин власності.

Види

інфляції.Дезінфляція,дефляція,

Стагфляція.Основні види інфляції в Україні.

Київ 2000

І. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ: ЇХ ТИПИ І ФОРМИ.

НОВІТНІ ТЕНДЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ.

І.І. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ: ЇХ ТИПИ І ФОРМИ.

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є

відносини власності.

Власність як комплекс відносин, багатомірне та багаторівневе явище і

соціально-економічний процес, характеризується поліфункціональністю і

полірезультативністю. Розрізняють соціальні, політичні, морально-

психологічні та навіть ідеологічні аспекти власності.

Власність в економічному розумінні є історичною і логічно визначеною.

Власність, що розкривається і реалізовується в площені взаємодії “людина-

людина” має назву соціально-економічна власність, яка визначається

ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об’єктивно

обумовлених, історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в

процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характери-

зується привласненням засобів виробництва та його результатів.

В юридичному розумінні власність відтворюється системою зв’язків

“людина-річ”. Власність відображає майнові відносини , свідомі, вольові

взаємозв’язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що

закріплюється системою відповідних прав власності.

Відносини власності є сутнісними, системоутворюючими, тобто визначають

характер функціонування і розвитку комплексу відносин відтворення.

Пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї різноманітності

їхніх вторинних та інших похідних форм.

Структура власності – різноманітна. Класифікується за основними

системоутворюючими і структуровизначальними критеріями:

- внутрішньогенетичними;

- суб’єктами і економічними рівнями;

- об’єктами;

- формами;

- видами власгості.

Внутрішню побудову відносин власності показано на Мал.1

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів-

основа відносин власності.

МЕТОДИ ФОРМУВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ

Економічні

Позаекономічні

Мал. 1

Привласнення – це економічний процес, спосіб перетворення предметів,

явищ природи і суспільства. Складовими є володіння, розпорядження і

користування.

Володіння характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності

певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження – здійснюване правом прийняття планових і управлінських

рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування (використовування) – процес виробничого застосування і

споживання корисних властивостей об’єкта власності, а також створення за

його допомогою благ.

Суб’єкт привласнення власності є одночасно володарем, розпорядником і

користувачем. Володар реалізує права розпорядника і користувача.

Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як

володар. Користувач окремих благ може функціонувати зовсім не реалізовуючи

функції володаря і розпорядника. Проте, тільки в комплексі відносини

володіння , розпорядження і користування становлять процес привласнення

власності.

Відчуження – процес перетворення діяльності та здібностей людини на

самостійну силу, оречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та

суспільної праці зперетворенням власності суб’єктів на об’єкти економічних

відносин.

Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можна тільки

те, що відчужується. Акт привласнення об’єкта власності одним суб’єктом є

одночасно моментом відчуження його для іншого суб’єкта.

Процеси привласнення і відчуждення – це дві діалектичні сторони

сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі “привласнення –

відчуждення” є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в

цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв’язку.

Обирати ті чи інші форми привласнення і відчуження економічних

суб’єктів спонукають як об’єктивні, так і суб’єктивні обставини. Механізм

примусу грунтується на сукупності економічних і позаекономічних методів.

За суб’єктами, тобто носіями і реалізаторами відносин власності,

розрізняють індивідуальну, колективну та державну власність (Мал.2) З

розвитком суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб’єктів

власності. Носіями різновидів індивідуальної власності є індивіди, домашні

(сімейні) господарства різної функціональної спрямованності.

Мал.2

Колективна власність реалізується через діяльність корпорацій,

кооперативів, релігійнх і громадських об’єднаннь та організацій, трудових

колективів різних форм господарювання тощо.

Урізноманітнюються форми державних суб’єктів власності. Серед них

розрізняються загальнодержавні (урядові, центральні структури, національний

банк тощо), територіально-регіональні (комунально-муніципальні служби та

інші органи місцевого самоврядування), галузеві (міністерства та

відомства).

Систему суб’єктів власності можна розглядати і за поділом їх на

юридичних і фізичних осіб, на вітчизняні та іноземні, спільні й змішені

структури.

Об’єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослини і

тваринний світ, робоча сила та результат її діяльності – предмети

матеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші тощо. Визначальними

серед цього різноманіття є засоби і фактори виробництва. Саме власністьна

засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин

власності, в тому числі механізм розподілу і привласнення результатів

виробництва, доходів господарської діяльності.

Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати

виробництва.

Кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її існування

домінуючий об’єкт власності, який найповніше відбиває спосіб взаємодії

людини з природою, досягнутий рівень продуктивності суспільної праці,

особливості привласнення засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційного етапу розвитку людства таким об’єктом було

природнє середовище – земля, тварини, рослини, які у своїй цілісності

органічно зливалися з суб’єктом їх привласнення – первісною людиною.

Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не є

результатом людської праці. Відомий англійський економіст ХІХ ст.

Дж.С.Мілль писав:”Оскількі основоположний принцип власності полягає в

наданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і

нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливо застосувати

до того, що не є продуктом праці – до оброблюваної субстанції землі.” Земля

не створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей.

Принцип різноманітності форм власності на землю як важливого засобу

виробництва сприяє стабільному розвитку економічної системи. Про це не слід

забувати в умовах сьогодення України – країни з великими потенційними

можливостями розвитку сільського господарства, коли точаться гострі

дискусії щодо власності на землю.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного

виробництва, вперше в історії домінуючим об’єктом власності стали створені

людиною предмети виробничого призначення і передусім їхня найреволюційніша

частина – знаряддя праці. Концентрація індустріальних засобів виробництва

прискорила розрив між працею й власністю, відокремлення робочої сили від

об’єктивних умов її продуктивного використання. Засоби виробництва,

відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на

основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відповідно до цього

приватна власність на засоби виробництва стала панівна у економічній схемі.

Принципово нових рис набувають відносини власності у зв’язку з

розвитком сучасної технічної революції та встановленням постіндустріальної

структури виробництва. Йдеться передусім про те, що домінуючим об’єктом

власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати

інтелектуальної робочої сили. Остання на відміну від робочої сили, що

використовується у традиційних галузях економіки, поступово втрачає

здатність відчуження від свого носія, перестає бути товаром у традиційному

розумінні. Водночас і вструктурі інформаційної економіки відбуваються

зміни, процеси деконцентрації, індивідуалізації виробництва та інші

перетворення, що у сукупності призводять до все більшого знецінення

економічних засад, на яких в епоху індустріалізму грунтується відчуження

від трудівника продуктивної сили праці, всебічно розвивається індивідуально-

приватна власність капіталу на засоби виробництва.

Поширеною є структура власності за її типами , формами і видами. Цю

структуру можна охарактеризувати як інтегральну щодо попередньо розглянутих

структур. Тип, форму, вид власності не можна зрозуміти без аналізу відносин

привласнення, взаємодії суб’єктів власності, системи її об’єктів.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її

функціонування, сутність характеру поєднання робітника з сасобами

виробництва.

Форма власності – це стійка система економічних відносин і

господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм

поєднання робітника із засобами виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ

та методами господарювання.

Слід розмежувати форму власності і форму господарювання. Форма

господарювання – один з методів реалізації форми власності, що являє собою

сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб’єкта на

навколішнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й

та ж форма власності може реалізовуватись через різні форми господарювання.

Водночас одна й та сама форма господарювання може реалізовуватися

різними формами власності.

Сучасна система власності характеризується не уніфікацією, а

ускладненням структури, багатоманітностю форм власності і господарювання.

Кожна функціональна форма власності має оцінюватися залежно від того.

Чи містить її структура можливість утворення з урахуванням досягнутого

рівня продуктивності праці людини оптимальних умов для підпорядкування

виробничого процесу інтересам її всебічного розвитку. Говорити про

конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому

відрізку часу можна лише на підставі аналізу всієї сукупності форм

власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

Кожна функціональна форма власності має відображати передусім рівень

зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі й ступеню

складності її суспільної продуктивної сили, що використовується у

виробництві. Форма власності має визначатися специфікою суспільної

продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини. У

процесі формоутворення власності будь-які “забігання” вперед (як і

відставання) порівняно з досягнутим рівнем продуктивності суспільної праці

негативно впливають на розвиток останньої і , врешті-решт, гальмують

соціально-економічний прогрес.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна

лише у визначених межах. Коли дія факторів, які зумовили її винекнення,

припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-яка

консервація форм власності неодмінно призводить до застійних явищ,

затримання розвитку продуктивних сил. Це стосується всіх без винятку форм

власності, у тому числі і приватної.

Процес реалізації відносин власності включає два взаємопов’язані і

взаємообумовлені аспекти , результативність руху власності та постійне

відтворення умов і факторів її розвитку.

Результативність власності залежить від реалізації прав власності.

Економічна теорія прав власності є однією з найбільш відомих теорій

сучасного напрямку економічного аналізу – неоінституціоналізму.

Основою ринкової економіки є пріоритетний розвиток в умовах

багатоманіття форм власності різновидів приватної власності. Вона

реалізується через найбільш повну взаємопов’язану систему економічних

прав, визначених відомими західними економістами(Р.Кроузом, А.Оноре та

інш.) ще на початку 60-х років нашого століття:

право володіння, тобто право виключно фізичного контролю над благами;

право користування, тобто право застосування корисних властивостей

благ для себе;

право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати

використання благ;

право на доход, тобто право володіння результатами від використаня

благ;

право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або

знищення благ;

право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від

шкоди з боку зовнішнього середовища;

право на передачу благ у спадок;

право на безстроковість володіння благом;

заборона на використання способом, що наносить шкоду зовнішньому

середовищу;

право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість

стягнення блага на сплату боргу;

право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та

інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.

Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіють

різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є

основою різноманітності видів приватної форми власності.

Основними функціями відносин власності є визначення цільвої

спрямованності виробництва; характеру розподілу, обміну і споживання його

результатів і доходів; формування суспільної форми праці; реалізації і

узгодження системи економічних інтересів різних господарських суб’єктів;

визначення всього суспільного устрою виробництва, соціальної ієрархії,

становища людини в суспільстві, системи їїсоціальних і моральних цінностей.

Іншими словами, власність – це ті відносини, з яких виростає вся

економічна, соціальна і політична структура суспільства. Саме це і визначає

власність як соціально-економічну основу функціонування господарської

системи.

І.ІІ. НОВІТНІ ТЕНДЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ.

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває

корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці країн

Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на

найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90

відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В цілому в розвинених

країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків

загального обсягу виробництва.

Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації

мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері

бізнесу.

Особливість корпоративної форми власності полягає в тому , що вона, з

одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те

позитивне, що несе в собі приватна власність, - підприємницький інтерес,

ініціативу, націленність на накопичення особистого, а звідси – й

суспільного багатства, право безстрокового успадкування тощо. Водночас

корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної

власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний

інститут володіння, приватна власність забезпечує себе економічно: вона

реалізується через більш зрілі – колективні – форми організації

виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне

заперечення приватної власності.

Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як виробнича

гнучкість,здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої

належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо

приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство,

породжуючи складні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні

передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини

від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У

процесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація

великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті

окремими власниками капіталу персонального контролю над його

функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не

приватними власниками, а професіоналами.

Розпорядження власністю є нині домінуючою реальністю. Докорінна зміна

ролі цієї ланки економічних відносин послабила можливості безпосереднього

власника здійснювати прямий контроль над засобами виробництва.

Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі

більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку

корпоративної власності. Йдеться про передавання певної частини

акціонерного капіталу найманим працівникам підприємств, що входять до

корпорації.

Близькими до підприємств, заснованих на приватно-трудовій власності,

за своїм економічним змістом є так звані партнерські фірми, якими володіють

дві особи або більше. Діяльність їх поєднує функції виробника і власника.

У економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма

власності, частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все

більше використовується у загальнонаціональних інтересах.

Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою

ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми

власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників

підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-

четверте, зміни у державній формі власності.

Принципово інші процеси відбуваються у країнах колишнього СРСР, а

також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної

власності,інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування.

Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не

заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони

повністю не вичерпали своїх потенціальних можливостей. Нові, більш

розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з’явитися раніше,

ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде

досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об’єктивною

основою процесу формоутворення власності.

У країнах, де утвердилась командно-адміністративна система, в

структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність

без відповідального зв’язку з станом продуктивних сил. Це й визначило

загальну нестабільність створеної на таких засадах економічної системи.

В теперішній час виникають складні і суперечнливі процеси, що

відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв’язку з

розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів

постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатика перетворюється

на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація – на форму

багатства, домінуючий об’єкт власності. На відміну від власності на

уречевлені засоби виробництва духовна власність не може розвиватись на суто

приватній основі.

Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово

перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального

суспільства.З одного боку, як носій вартості інформація є об’єктом купівлі-

продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару-

послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях

розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна

боротьба за володіння інформацією. Відбувається процес її монополізації,

перетворення на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію

економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей -

власників інформації.

З іншого боку, інформація стимулює зворотній процес – не зміцнення, а,

навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов’язано зі

специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від

звичайого товару інформація у процесі виробничого споживання не зникає.При

продажу не вона відчужується від свого власника. Останній позбавляється

лише повної монополії на її використання. Він може продати її вдруге. Те

саме може зробити і покупець.

Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю

структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного

прогресу має відбутися не просто заперечення приватної власності, а

діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають

поступитися місцем принципово іншим системоутворюючим структурам. З цього

виходить теорія граничної корисності, на якій грунтується неокласична школа

економічної теорії.

Один з її засновників відомий австрійський економіст К. Менгер

зазначав, що власність як економічна категорія є не довільним винаходом, а

єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам природою,

тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає

змогу зробити висновок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між

потребами й кількістю благ, які є в розпорядженні людського суспільства,

власність на них взагалі втратить своє економічне значення.

Однак сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є

формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи

реформування адміністративно-командної системи на шляху до соціально-

Страницы: 1, 2