Приватизація: зміст, цілі, шляхи

правах власності осіб, незаконно позбавлених майна в результаті

конфіскаційної націоналізації. Основними формами реприватизації є:

реституція (повернення власності колишнім власникам у натуральному виді), і

компенсація (повернення вартості конфіскованого майна грошима або

спеціальними ваучерами). Реприватизація в обох цих формах проводилася в

колишній Чехословаччині (потім у Чехії), Угорщині, Болгарії, Словенії,

Хорватії, Естонії. Досвід постсоціалістичних країн показав, що найбільш

сприятливо реприватизація протікає в тих випадках, коли вона передує

основним акціям по приватизації. Запізнення з проведенням реприватизації,

особливо у формі реституції, може призвести до конфліктів між інвесторами,

які вже вклали свої капітали, і особами, що пред’являють права власності як

колишні власники майна. Така ситуація дуже несприятлива для залучення

іноземних інвестицій.

Не можна стверджувати, що вся різноманітність форм та методів

приватизації в постсоціалістичних країнах обмежується лише

вищеперахованими. Але, безсумнівно, наведені у цьому розділі схеми були

основними і домінуючими. Всі інші використовувані методи були лише їх

похідними або комбінаціями.

Розділ 2. Аналіз досвіду роздержавлення та приватизації зарубіжних країн.

2.1. Роздержавлення та приватизація у розвинених країнах Західної

Європи.

Роздержавлення — процес, характерний не тільки для України, це

загальносвітове явище. Воно характерне і для інших країн, як розвинених,

так і тих, що розвиваються. Аналіз даного процесу за кордоном дозволить

активніше використовувати в умовам України накопичений у світі досвід

роздержавлення і не повторювати зроблених помилок. Тому розгляд причин,

характеру, методів, результатів роздержавлення за кордоном є вкрай

важливим.

Можна стверджувати, що необхідність державної присутності у

виробничій сфері в якості підприємця, яка гостро відчувався в 40-ві роки,

до початку 80-х років відпала до складу урядових заходів, спрямованих на

підтримку економічної активності, роздержавлення і приватизацію.

Наприкінці 70-х років західний капіталізм вступив у період широкої

приватизації. Не можна забувати і про той факт, що приватизація виявилася

надзвичайно вигідною в політичному плані. Переводячи на рівень підприємств

рішення непопулярних, але невідкладних і неминучих економічних проблем

(скорочення зайнятості в силу виробничої необхідності, зменшення бюджетних

дотацій шляхом підвищення цін на продукцію державних підприємств тощо)

консерватори знімали із себе як представників державної влади

відповідальність за соціально-економічне становище в країні. Тим самим вони

політично переграли соціалістів і радикалів.

Зміст західного процесу приватизації стає більш зрозумілим із

дискусій, що велися і ведуться навколо її окремих аспектів. Так, активно

обговорювалося питання про природу коштів, що мобілізуються для покупки

державної власності, і в цьому зв’язку — про народногосподарське

призначення отриманої урядом виручки. Ще одна дискусія велася з приводу

розукрупнення галузевих корпорацій, державний статус яких у свій час

пояснювався природною монополією.

Для Європи 80-х років був характерним навальний розвиток процесів

дерегулювання економіки, роздержавлення і приватизації державних

підприємств, спрямований на підвищення ефективності існуючої системи

змішаної економіки, що склалася після війни в результаті утворення

значного, по західних масштабах, державного сектора. Хвиля роздержавлення

охопила багато країн Західної Європи, оскільки в умовах загострення

конкуренції з боку США і Японії національна промисловість цих країн

потребувала конкурентноздатності на світових ринках.

Політика роздержавлення базується на ідеї, відповідно до якої

організація господарського життя відповідно до ринкових законів

розглядається в якості джерела соціально-економічного прогресу в тій мірі,

у якій вона заохочує конкуренцію, сприяє виробництву матеріальних благ.

Теоретичним обгрунтуванням курсу на роздержавлення послужила

функціонально-господарська концепція розвитку державного підприємництва,

яка витіснила соціально-політичну концепцію, що панувала раніше. Найбільш

наочним є приклад Великобританії, де роздержавлення проводилося в жорсткій

формі. Ця політика одержала назву “тетчеризм”. Тільки Франція наслідувала,

щоправда з інтервалом у 7 років, приклад британської “шокової терапії”. У

інших же західноєвропейських країнах зберігається значення соціально-

політичної концепції державного підприємництва, наприклад в Італії або

Іспанії, і там діють більш обережно, проводячи обмежене роздержавлення.

Початок роздержавлення як цілеспрямованої системи заходів для

скорочення державної підприємницької діяльності було покладене у

Великобританії, а потім ця система швидко поширилася по континенті. Уряди

Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Нідерландів, а також очолювані соціалістами

уряди Іспанії, Австрії і Швеції заявили про свої наміри приступити до

роздержавлення принаймні частини державного сектора.

Ідея державного підприємництва виявилася в такий спосіб

скомпрометованою. Навіть у ФРН, де становище державних підприємств завжди

було порівняно благополучним, підприємницька активність держави аж ніяк не

користується великою популярністю.

Роздержавлення на заході проводилося різними способами. Серед них

найбільш поширений полягав у тому, що організовувався розпродаж акцій

підприємства через фондову біржу для всіх бажаючих. Другий спосіб — продаж

приватній особі, приватній компанії частки капіталу. Цей спосіб

використовується в тих випадках, коли приватизація утруднена складним

фінансовим становищем підприємства і пропонується та його частина, що може

зацікавити вкладника капіталу, як, наприклад, у випадку з “Бритіш рейл”, що

продала свою готельну мережу. Нарешті, третій спосіб пов’язаний із продажем

акцій визначеному колу осіб — робітникам даного підприємства.

Широке поширення у Великобританії та Франції одержав розпродаж

дочірніх підприємств, що належать головному державному підприємству і

здійснюють периферійну стосовно основного виробництва діяльність. У Франції

після 1986 р. було продано близько 70 дочірніх компаній, що належали

державним підприємствам, причому найчастіше іноземним покупцям.

Роздержавленню піддавалися як державні компанії, де приватним

інвесторам уступали визначену частку капіталу, так і змішані холдингові

компанії, у яких держава володіє не завжди більшою часткою капіталу. Так,

французький уряд продав 11% акцій із 66% участі в компанії “Ельф-Акітен”.

Вплив роздержавлення на державний сектор багато в чому визначається

ступенем контролю над підприємствами, котрі держава має намір зберегти.

Наприклад, в Італії не стоїть задача радикальним чином позбутися державного

майна або уступити приватному сектору контроль над основними державними

холдингами. Тому роздержавлення здійснюють таким чином, щоб не послабляти

державний сектор, а, навпаки, забезпечити підвищення господарської

ефективності і зміцнення ринкових позицій його частини, що залишилася,

оскільки вона заснована на здоровому господарському прагматизмі; поповнення

державних бюджетних коштів шляхом роздержавлення досягається при зберіганні

державного впливу.

Для збереження свого впливу в ряді компаній держава, наприклад, у

Великобританії, лишає за собою право призначати відповідальних чиновників,

до завдань яких належить стежити за тим, щоб у статут підприємства не

вносилися принципові зміни без відома країни.

Проведення політики роздержавлення зробило далеко не рівнозначний

вплив на внесок державного сектора в економіку окремих західноєвропейських

країн. Особливий контраст спостерігається між її результатами у

Великобританії і Франції, де вона здійснювалася найбільш масштабно, та

іншими західноєвропейськими країнами.

Незважаючи на значні розміри державного сектора в Австрії, ФРН,

Італії, уряди цих країн, на відміну від Великобританії і Франції, не

поквапилися здійснювати всеосяжне роздержавлення, хоча така політика

здійснювалася з тими або іншими змінами повсюди.

Скорочення державного сектора в результаті роздержавлення не внесло

істотних змін у його галузеву структуру. Залишається його вирішальний вплив

в енергетиці, транспорті, підприємствах зв’язку і телекомунікацій — близько

60% зайнятих у цих галузях. У банківській і страховій справі зайнятість у

державному секторі велика, але скоротилося з 30% у 1985 р. до 25% у 1988 р.

Найбільше значний вплив роздержавлення зробило на промисловість, де

зайнятість на підприємствах державного сектора знизилася з 7% у 1985 р. до

3,6% у 1988 р. Незмінно невисокою вона залишається в торгівлі та послугах —

1-2%.

Важливі зміни сталися в географічному розподілі державного

підприємництва в 80-ті роки. Найбільші державні підприємства, особливо в

Італії, Франції, Німеччині, Іспанії посилено розвивають транснаціональну

діяльність. Бурхливо розширюються зв’язки і створюються спільні

підприємства між державними, а також державними і приватними підприємствами

західноєвропейських країн за межами їх національних територій. У результаті

роздержавлення розширюються зв’язки підприємств не тільки в Європі, але і

за її межами.

При проведенні політики роздержавлення на чолі західноєвропейського

сектора по його господарській ролі в абсолютному вираженні стоять Франція,

потім ФРН та Італія. Великобританія лишає далеко позаду Іспанію та

Португалію. Список замикають Нідерланди, Бельгія, Греція, Данія, Ірландія і

Люксембург.

У якості останньої тенденції в економічному розвитку Західної Європи

можна відзначити загальне уповільнення темпів роздержавлення.

Підводячи деякі результати роздержавлення в розвинених країнах

Заходу, можна відзначити деякі моменти.

У переважній більшості під впливом роздержавлення, головною частиною якого

стала приватизація, економічне становище в 80-ті роки дещо поліпшилося. У

Великобританії, наприклад, спостерігалося зміцнення держбюджету, ріст

продуктивності праці.

Найбільше пристосованими до нових форм господарювання виявилися ті країни,

в яких ідея роздержавлення стала популярною і був забезпечений певний

соціальний і політичний консенсус (Англія, Франція).

Умови і механізм роздержавлення, його наслідки в різних країнах у більшій

мірі визначаються соціально-культурним середовищем і конкретною історичною

обстановкою.

Досвід минулого років знову підтвердив, що принципи приватної власності,

закладені, наприклад, в акціонерних товариствах, не забезпечують соціальної

справедливості.

2.2. Роздержавлення та приватизація у країнах, що розвиваються.

Результати роздержавлення в країнах, що розвиваються, ще більш

суперечливі і неоднозначні. Вони ще раз підтверджують, що успіхи в цьому

процесі залежать не тільки від наявності в суспільстві ряду об’єктивних

передумов — чинників економічного, політичного і національно-

культурологічного характеру, але і від комплексності їх включення в

механізм роздержавлення. Випадання хоча б одного з них із загального

ланцюга негативно позначається на результатах і наслідках роздержавлення. В

одних країнах реалізація програм лібералізації економіки призвела до росту

ефективності й оздоровлення, в інших відбулося погіршення економічного

становища. Роздержавлення в Сирії, приміром, не допомогло виходові країни з

кризи. Гальмується цей процес у Бразилії.

Інші результати демонструють Чилі, Аргентина, Південна Корея,

Тайвань. Очевидні успіхи роздержавлення в Чилі спираються на потужну

підтримку іноземного капіталу. У цій країні низькі показники інфляції і

зовнішнього боргу, високі темпи економічного росту.

У країнах Східної Європи за всіма теоретичними посилками й

аргументами в дискусіях про роздержавлення постає центральне питання — як

власність, що нікому не належить і ніякої виявленої цінності не має,

продавати людям, у яких немає грошей.

Західні спеціалісти нездатні запропонувати східноєвропейським країнам

жодного безболісного рецепта оздоровлення економіки. Обережний підхід до

використання методів і прийомів роздержавлення в Східної Європі

мотивується, по-перше, неможливістю зіставлення умов і масштабів цього

процесу[1], а по-друге, невідкладністю вирішення цього завдання, з одного

боку, і неможливістю зробити це в найкоротший термін — з іншого.

Деякі спеціалісти схиляються до думки, що Східній Європі може бути

корисний досвід країн, що розвиваються. У даному зв’язку увага звертається

насамперед на те, що країни, які розвиваються, інтегровані у світовий

ринок, тоді як східноєвропейські ще повинні визначити своє нове місце в

системі світогосподарських зв’язків. Ще важливіші менш сприятливі в Східної

Європі юридичні, інституціональні і політичні умови для роздержавлення.

Як уже зазначалося, результати роздержавлення в східноєвропейських

державах, як і в усіх країнах, що розвиваються, неоднозначні. Раніше інших

на цей шлях вступили Польща, Чехословаччина, Угорщина, пізніше — колишній

СРСР, Румунія, Болгарія, де процес реформ і роздержавлення затягнувся

насамперед через складну політичну і несприятливу економічну обстановку. У

процесі роздержавлення при рості міжнародної конкурентноздатності товарів

східноєвропейських країн, при регулюванні цін без утручання держави, чітко

виявилися і негативні соціальні наслідки. У Польщі, Чехословаччині,

Угорщині число безробітних зростає, населення інших держав східного блока

виявилося на межі жебрацтва.

Розділ 3. Роздержавлення та приватизація в Україні.

3.1. Причини та передумови приватизації в Україні.

Зміна форм власності в нашій країні обумовлена необхідністю відходу

від надмірного одержавлення та монополістичного керування з боку держави

економікою та майже усіма сферами суспільного життя. З цієї точки зору

приватизація є важливою складовою частиною системної економічної реформи.

За рахунок зміни форм власності, трансформуючи командно-адміністративну

економічну систему, суспільство має надію одержати ефективний механізм

господарювання.

Одержавлення власності, що здійснювалося в нашій країні, не мало

наукового підгрунтя і суперечило потребам суспільного розвитку. Об’єктивною

необхідністю є існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм

привласнення. Для цього є кілька причин.

Сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в

різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі

й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах, у різних

галузях, регіонах, умовах праці тощо.

У міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв’язані процеси — концентрація

й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі

пов’язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, й

усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий

момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює

диференціацію, відгалуження, виникнення нових підприємств і виробництв.

Разом з тим, враховуючи складність процесів реформування відносин

власності, що зумовлено їх широкомасштабністю, відсутністю відповідного

узагальненого світового досвіду, необхідне постійне відстеження цих

процесів, коригування законодавчої бази з метою запобігання негативних

соціально-економічних наслідків.

3.2. Особливості української приватизації.

Роздержавлення, що проходить в Україні, принципово відрізняється від

аналогічного процесу в країнах із розвиненою ринковою економікою.

Перша і головна відмінність українського роздержавлення від західного

полягає в тому, що на Заході не було таких прецедентів, коли власність у

гранично стислі строки перетворювалася із суспільної і державної в

приватну. В усіх країнах і за всіх часів процес розподілу власності — один

із найбільш делікатних і болісних. На формування класу сучасних власників

на Заході пішло декілька сторіч. Крупна власність, частіше усього

нерухомість, засоби виробництва наживалися поколіннями людей. Процес

формування класу власників (принаймні поза екстремальними умовами) завжди

був історично легітимним і тому тривалим. Навіть у такому випадку розподіл

і перерозподіл власності — вельми болісний у соціальному розумінні процес.

В жодній країні він не відбувався відповідно до якого-небудь

організаційного плану та в історично короткі терміни.

Друга принципова відмінність нашого роздержавлення від західного

полягає в тому, що в силу історичних причин переважна частина населення в

Україні практично не має коштів для придбання нерухомого майна. Ця

обставина особливо посилилася після лібералізації цін, у результаті котрої

велика частина населення позбавилася своїх трудових заощаджень. Усе це

потребує цілком іншого підходу до купівлі і продажу нерухомості, оскільки

сьогодні надання безумовного права одержувати в приватне володіння

суспільну власність за гроші означає закріплення незаконно отриманих в

останні роки коштів шляхом вкладення їх у нерухомість. Все це не створює

надійний соціально-політичний фундамент господарювання в Україні. А при

постійній погрозі соціального вибуху про ефективність суспільного

виробництва не може йти мова.

Третя принципова відмінність полягає в тому, що економіка України

надзвичайно централізована і монополізована, що робить просту передачу

промислових гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть

небезпечною.

Четверта принципова відмінність теперішнього українського

роздержавлення від західного полягає в тому, що гадані власники в

переважній своїй частині навряд чи мають достатньо ясне уявлення про те, що

з цим майном робити. Підставою для такого твердження служать наступні

обставини:

а) недостатня ментальна підготовленість населення до ринкового типу

господарювання;

б) тривалість формування ринкового культурного середовища;

в) низький рівень компетентності як законодавчої, так і виконавчої

влади.

Крім того, особливістю економіки України є те, що в її господарській

структурі переважають галузі, які потребують дотацій з боку держави, й тому

важко піддаються реформуванню. В цілому структура народного господарства

країни оцінюється як складна для перетворень, бо її основу становить:

сільське господарство — 21,7%, промисловість — 43,3% (в тому числі

металургія — 21,4%), енергетика і паливна промисловість — 24,4%. Якщо до

цього додати, що країна ще не має достатньо інтегрованого у світовий

простір і діючого за законами конкуренції ринкового господарства, то

неминучим є висновок про те, що наша економічна система об’єктивно не може

відмовитися від активної ролі держави.

Вищезазначені відмінності свідчать про неможливість (і навіть

небезпечність) необдуманого копіювання моделей приватизації інших країн для

використання в Україні. Причому, це стосується не лише розвинених країн

Західної Європи, Америки та Азії, віддалених від України як територіально,

так і за ступенем розвитку продуктивних сил, а й колишніх сусідів по

“соціалістичному табору”.

3.3. Законодавчі акти, що регулюють процеси приватизації в Україні.

Основними законодавчими актами, що регулюють процеси приватизації в

Україні є Закони України “Про приватизацію майна державних підприємств”,

“Про приватизацію невеликих державних підприємств” (малу приватизацію),

“Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про особливості

приватизації майна в агропромисловому комплексі” та “Про приватизаційні

папери”. У цих законах визначені основні принципи, засоби, суб’єкти й

об’єкти процесу приватизації. Положення цих законів розвивають і доповнюють

Укази Президента України й інші законодавчі акти.

Щорічно Верховна Рада України затверджує Державну програму

приватизації, яку подає на розгляд Кабінет Міністрів України. У цій

програмі визначаються основні цілі, пріоритети, засоби і порядок

приватизації державного і відчуження комунального майна, групи об’єктів,

які підлягають приватизації, завдання по обсягах приватизації майна, що

знаходиться в державній власності, і державного майна, що належить

Автономній Республіці Крим, умови, що необхідно створити для виконання

Програми, і необхідні для цього організаційні заходи. Вищезазначена

програма складається з трьох частин.

У першій частині — “Пріоритети та умови проведення приватизації” —

визначаються об’єкти приватизації, способи приватизації для різних груп

об’єктів, порядок випуску та обігу приватизаційних сертифікатів, умови

участі іноземних інвесторів у приватизації, умови, що сприяють процесу

приватизації, вимоги до республіканської (Республіки Крим) та місцевих

програм приватизації.

У другій частині — “Завдання та прогнози щодо зміни структури

власності” — обгрунтовуються форми власності та подається прогноз динаміки

їх структури, завдання щодо приватизації, прогноз надходження грошових

коштів та нормативи їх розподілу.

У третій частині — “Заходи щодо організації процесу приватизації” —

передбачаються законодавче, нормативне та методичне забезпечення

приватизації, створення мережі державних органів приватизації, сприяння

створенню інфраструктури приватизації, інформаційне, науково-дослідне,

кадрове та фінансове забезпечення.

Державна програма приватизації розробляється відповідно до концепції

Страницы: 1, 2, 3