Особенности государственной поддержки аграрного сектора в Украине

проведенні земельної реформи в Україні у цій сфері передбачається:

визнання права власності на землю і майно кожного члена

колективного сільськогосподарського підприємства; можливість

формування з розпайованих підприємств приватної власності на майно;

утвердження права розпоряджатися землями, переданими в колективну

власність, та надання земельних ділянок членам колективу, що

побажали вийти з колективного сільськогосподарського підприємства;

спрощення процедури передачі земельних ділянок у колективну

власність та постійне користування.

У країнах Центральної та Східної Європи аграрні реформи

здійснюються шляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних

акціонерних товариств, державних акціонерних товариств, створення

індивідуальних фермерських господарств (заснованих на праці

господаря і членів його сім'ї, а також на найманій праці),

кооперативів та ін.

Переважає у процесі таких перетворень колективна форма

власності. Так, в Естонії у 1991 р. на основі колгоспів та

радгоспів було створено 406 акціонерних компаній (з середньою

земельною площею 3030 га, що становило понад 90% загальної площі),

2000 сімейних ферм (з середньою земельною площею ЗО га); понад 129

тис. присадибних господарств (0,5 га). У Латвії в 1992 р. існувало

675 акціонерних компаній із середньою земельною площею 1140 га

(близько 70% загальної площі), 5022 сімейні ферми з повною

зайнятістю (10 га), близько 100 тис. сімейних ферм з частковою

зайнятістю (3,1 га) і 100 тис. присадибних ділянок (0,3 га). У

Чехії 1197 кооперативів перетворилися на 1233 кооперативи нового

типу, 39 акціонерних компаній та 59 компаній інших типів.

Кооперативи, засновані на приватній власності їх членів на

землю (а також на інші засоби виробництва), не слід відносити до

приватної форми власності. Вони є початковими формами колективної

власності, в якій має місце поєднання приватних та колективних

елементів при переважанні колективних.

Початковий етап реформування аграрних відносин відбувся і в

Україні. Так, якщо на 1 січня 1990 р. не було жодного фермерського

господарства, то на початок 1996 р. їх налічувалось 34 тис. Крім

того, 10,8 млн. сімей користувалися присадибними ділянками,

загальна площа, яких становила 3,7 млн. га (3,2 млн. га ріллі).

Разом з фермерськими господарствами в особистому користуванні

населення перебувало 5,9 млн. га.

Проте фермерські господарства поки що працюють гірше, ніж

колгоспи і радгоспи. Так, у 1993 р. врожайність зернових у цих

господарствах становила 23,5 ц/га, цукрового буряках — 244,

картоплі — 108 ц/га, що на ІЗ—18% нижче, ніж у колгоспах і

радгоспах. На одного працівника при перерахунку за офіційним курсом

у колгоспах і радгоспах одержано прибутку по 233 дол., а у

фермерських господарствах — лише по 150 дол. Це означає, що

рентабельність в останніх на 15-20% нижча, ніж у колгоспах.

Значною мірою це пояснюється слабким забезпеченням

малогабаритною технікою, існуючими типами тракторів, комбайнів

тощо. Їх неефективним використанням через невеликі площі землі в

кожному господарстві тощо. Так, витрати на обробіток 1 га землі у

фермерському господарстві зростають у 3-7 разів при вирощуванні

зернових і в 5-10 разів — просапних культур. Крім того, ремонт і

підтримка техніки в робочому стані вимагають від фермерів на 30-40%

більше витрат, ніж у колгоспах і радгоспах. Тому є підстави

стверджувати про хибність політики поспішної “фермеризації” (вона

проводилася в західних областях України), яку можна розглядати як

колективізацію навпаки.

З викладеного та досвіду розвинутих країн світу випливає

висновок про пріоритетність колективної форми власності в

сільському господарстві. Якщо, здійснюючи радикальну аграрну

реформу в Україні орієнтуватися на пріоритетність приватної

власності, заснованої на власній праці, то на місці кожного

колгоспу або радгоспу треба створити; не менше 40 ферм (кожна з

яких повинна мати господарські будівлі, бути електрифікованою,

забезпеченою водою і комунікаціями тощо). Оскільки Земельним

кодексом України передбачено створення ферми площею до 100 га

землі, в т.ч. 50 га ріллі кількість фермерських господарств була б

нераціональним витрачанням значних матеріальних, фінансових і

людських ресурсів.

Створення крупних капіталістичних ферм суперечить проголошеній

Президентом України та рішеннями Верховної Ради України

стратегічній соціально-економічній меті — сформувати реального

власника і господаря землі, першочергово задовольнити його

інтереси, зробити селянина повним власником виробленої ним

продукції, віддати землю тим, хто її обробляє. Такими за своїм

статусом можуть бути лише дрібні ферми. Власники крупних

капіталістичних ферм не обробляють землю. Але будувати стратегію,

орієнтуючись на домінуючу роль дрібних фермерських господарств, —

значить йти врозріз із закономірностями розвитку сільського

господарства в розвинутих країнах Заходу.

Пріоритетність колективної власності передбачає глибокі

перетворення власності у колгоспах і радгоспах, які, як уже

зазначалося, були одержавленими і ніколи не були справжніми

колективними господарствами. Початковий етап таких перетворень в

Україні уже відбувся. Так, на початок 1997 р. реформовано 9176

колгоспів (98%), в більшості з них здійснено паювання землі.

Переважна більшість колгоспів функціонували з правом власності

кожного члена на свою частку майна (пай). Крім того, утворилася

понад 1 тисяча селянських спілок та кооперативів, 148 акціонерних

товариств. В основі процесу роздержавлення і приватизації лежить

такий принцип: кожен член колгоспу (в т.ч. пенсіонер) має право на

отримання своєї частки (паю) землі і майна відповідно до трудового

стажу і розмірів землі в розрахунку на члена господарства. Селянин

може також передати свій пай у колгосп, кооператив або використати

його для створення ферми. У радгоспах розмір майна визначається як

добуток вартості майна, що припадає в середньому на одного члена

колективного господарства в області, й чисельності працівників

радгоспу. Решта державного майна приватизується працівниками

радгоспу за власні кошти та приватизаційні сертифікати. Цей процес

означає поєднання колективного з приватним при переважанні

колективних засад, тобто колективна власність виступає основою

приватної, а не навпаки. Важливим напрямом радикальної аграрної

реформи є створення ефективного аграрно-промислового комплексу

(АПК).

2.2. Аграрно-промисловий комплекс.

АПК — це сукупність галузей народного господарства, зайнятих

виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача

сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять такі основі

сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського

господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське

господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання,

транспортування сільськогосподарської продукції.

Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил

народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці,

розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень

НТР у сільське господарство приводить до скорочення зайнятих у цій

галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо

в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у

валовій продукції країн Заходу становила близько 85%, то нині у США

та Англії вона становить приблизно 3%, Франції, Італії — близько 7,

в Японії — 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до

промисловості та торгівлі, до виділення з сільського господарства

нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, які

виготовляють для сільського господарства техніку,

електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та

отрутохімікати, комбікорми, медикаменти та ін.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та

соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство,

елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне

обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною

частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні

фірми, страхові компанії, експортні об'єднанні та ін.

3. Ефективність переходу до ринкових відносин в аграрному секторі

України та його особливості.

Специфічними особливостями та характерними рисами сучасного

стану аграрно-промислового комплексу України є такі:

взаємопов’язаний АПК як ціле тільки формується; переважну частку

вартості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще

виступає значною мірою нерозчленованим на складові, без

відокремлення вироблення сільхозпродукції в чітку окрему галузь

комплексу; аграрну сферу, як і все народне господарство, охопила

глибока економічна криза, в результаті чого потенціал сільського

господарства і АПК в цілому використовується на третину; значна

частина городніх культур вирощується на ділянках, виділених міським

жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити

в умовах масового безробіття (вимушені безоплатні відпустки,

невиплата заробітної плати, простої підприємств державної власності

тощо); повільний, дещо хаотичний, без чіткої вмотивованої програми

перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин

в процесі невпинних політичних суперечок.

У сучасній ситуації, що визначає економічний стан України,

другорядних проблем не існує. Однак, без перебільшення можна

сказати, що найважливішою серед них як за значенням, так і за

складністю виконання є ситуацією, що склалася в продовольчому

секторі економіки та навколо нього. Вирішити це завдання можна лише

в комплексі, спираючись на кардинальне реформування АПК, передусім

земельну реформу.

Економічна реформа у сільському господарстві передбачає

формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм

власності та організації господарювання, утворення повноцінних

суб’єктів ринкових відносин. Закон України “ Про форми власності на

землю” передбачає державну, колективну й приватну форми цієї

власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких

визріли об’єктивні умови, мають виникати як у надрах старих форм,

так і поряд з ними.

Тісний зв’язок сільського господарства із специфічним основним

засобом виробництва-- землею ускладнює реформи. Вони мають

проводитися певними етапами, щоб не зруйнувати виробництво,

насамперед харчування людей.

На першому етапі у колгоспах і радгоспах проведення глибоких

перетворень соціально-економічної структури здійснюється на основі

широкого використання підряду, оренди, акціонерних кооперативних та

сімейно-індивідуальних форм, запровадження колективно-пайових або

пайових способів безпосереднього привласнення засобів та

результатів виробництва. Сутність останніх полягає в тому, що

земельні угіддя й основні виробничі фонди умовно розподіляються між

членами трудового колективу (з урахуванням трудового внеску) у

формі паїв, на які нараховується частина одержаного прибутку, що

підвищує заінтересованість селян в кінцевих результатах праці. На

основі таких форм колгоспи і радгоспи перетворені в колективні

сільськогосподарські підприємства. При цьому багато питань

діяльності їх, перетворення членів таких господарств на реальних

власників та ін. потребують врегулювання

Колективні сiльськогосподарськi підприємства iснують поряд з

iншими формами органiзації сiльського виробництва: сiмейнi форми,

селянськi (фермерськi) господарства, самостiйнi кооперативи,

особистi підсобнi виробництва тощо. В Законi України "Про

власнiсть" пiдкреслюється, що всi форми власностi є рiвноправними,

а держава створює однаковi умови для iх розвитку та захисту.

Матерiальна і моральна пiдтримка потрiбна всiм суб’єктам

господарювання в аграрному секторi економiки: і державним, і

колективним, і селянським (фермерським) пiдприємствам.

Наприкiнцi I994 р. з прийняттям Указу Президента України "Про

невiдкладнi заходи щодо прискорення земельної реформи у сферi

сільськогосподарського виробництва" розпочався новий етап у

реформуваннi аграрного сектора. В Конституції України, прийнятий

Верховною Радою України 28 червня I996 р., зазначено: "Земля є

основним національним багатством, що перебуває під особливою

охороною держави". Перетворення на селi почали набувати бiльш

цiлеспрямованого до ринкових вiдносин характеру.

Новий етап аграрної реформи передбачає, що колгоспно-

радгоспнi землi передаються державою у колективну власнiсть їх

членiв. Далi кожен член колективного сiльського господарства

отримує сертифiкат на право власностi на земельну частку (пай) iз

зазначенням розмiру ї в умовних (кадастрових) гектарах, а також у

вартiсному вираженнi. Земля повинна мати цiнове вираження.

Створення селянських (фермерських) господарств може

здiйснюватись членами колишнiх колгоспiв і радгоспiв через

вилучення ними своїх паїв. На попередньому ж етапi значну частину

земель було передано iз колгоспно-радгоспних масивiв селянським

(фермерським) господарствам, засновники яких не були членами цих

колективiв або одержували дiлянки, що набагато перевищували їх

земельну частку у спільних масивах. Щодо працiвникiв соцiальної

сфери села, то вони можуть реально одержати землю тільки для

особистих пiдсобних господарств.

За умов сертифiкації земельних паїв їх можна успадковувати,

дарувати, продавати, здавати в оренду без контурного вилучення

землi, тобто може бути змiна їхнiх власникiв без будь-яких

землемiрних робiт, що дуже важливо для забезпечення цiлiсностi та

непорушностi системи землеробства і сiвозмiн господарства. Це

подiбно до того, як купiвля-продаж акцiй не призводить до будь-яких

фiзичних і матерiальних змiн на пiдприємствi -- акціонерному

товариствi. Особливiстю приватизацiї в АПК є участь сiльських

господарникiв в акцiонуваннi переробних пiдприємств, яким вони

поставляють сировину.

Важливим є використання свiтового досвiду. У країнах з

розвиненою соцiально орієнтованою економiкою кожен підприємець

вiдшукує свою нiшу господарської дiяльностi, яка б вдало

вписувалась у загальний бiзнес. У сучасних умовах формування АПК

альтернативними сегментами дiяльностi сільськогосподарських

колективних пiдприємств можуть бути такi, що доповнюють основне

виробництво, яке склалося в них ранiше: переробка

сiльськогосподарської продукцiї, матерiально-технiчне постачання,

реалiзацiя продукції, виробництво будiвельних матерiалiв тощо.

Подiбна система органiзації основного виробництва і допомiжних

виробництв, у тому числi через спецiалізацiю і кооперування в

системi АПК, як колективних, так i фермерських господарств,

безумовно, усуває багато суперечностей, що виникають мiж окремими

суб’єктами в аграрному секторi економiки. При цьому ринкова

економiка розкриває широкi можливостi для розвитку пiдприємництва.

Однак було б неправомiрним зводити його до малого та середнього

бiзнесу. Доцiльно використовувати колективнi сiльськогосподарськi

пiдприємства, надавши їм можливiсть реформуватися в умовах

демократичної ринкової економiки, при широкiй господарськiй

автономії та належних конкурентних механiзмах мiж рiзними

економiчними укладами .

Важливе значення для підприємця мають можливiсть самостiйно

вибирати спецiалiзацiю (з урахуванням умов господарства), визначати

перспективу й економiчно ефективну структуру посiвних площ та

виробництва в цiлому, включаючи розвиток пiдсобних підприємств і

обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим

продуктом, свобода вибору партнера, договiрних взаємовiдносин iз

суб`єктами ринку, вiльний вибiр форм органiзацiї і оплати працi.

Без цього нi приватна, нi колективна власнiсть не зробить селянина

повноцiнним господарем. Практика розвинутих країн (Японії, США,

Францiї, Нiмеччини) свідчить. що успiх у господарськiй дiяльностi

забезпечує не форма власностi, а пiдприємець, якого спонукає до

якiсної працi конкурент.

Основним поточним завданням аграрної полiтики нинi є

зупинення негативних процесiв у цьому секторi економiки та

забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і

продовольчих ресурсів. У зв'язку з цим на сучасному етапi

проведення аграрної реформи особливо потрiбне наукове, правове,

методичне, фiнансове, інформацiйне і матерiально-технiчне

забезпечення її. В цьому запорука успіху реформи, оскiльки

альтернативи їй немає, вона має здiйснюватись в iнтересах селян і

самими селянами.

Щодо продажу земельних дiлянок в кращi в цьому, включаючи мiста,

селища тощо, то продаж їх здійснюється підприємцям, що займаються

несiльськогосподарською дiяльнiстю ( під будівлі, сферу

обслуговування тощо ).

Заключення

Майбутній шлях розвинення АПК України можна роздивитись на

прикладі АПК розвинутих країн. АПК розвинутих країн Заходу включає

від 20 до 30% всього працездатного населення, його кінцева

продукція — це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер

міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості

продукції цих сфер АПК становить 25—30%; 10—15%; 50—55%, а

кількість зайнятих — від 20 до 35%. Роль первинної виробничої ланки

в сільському господарстві цих країн поступово переходить від

фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних

ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій. Набуває

поширення також кооперація фермерських господарств, які

об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для

забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту

техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським

коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й

економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення

сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів

крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є

економічно або юридичне незалежними). Так, до послуг дилерських

підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються

від 70 до 90% фірм — виробників сільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є

оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції

та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення

ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії,

Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного

використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому

комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам

машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами

сільськогосподарської продукції у магазини.

Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики в

Україні помилково робили ставку лише на створення фермерських

господарств, на домінування приватної власності. Адже аграрно-

промислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК)

здійснюють спеціальний випуск продукції рослинництва і

тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням,

вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової

продукції для сільського господарства.

Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін,

оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського

господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської

продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання,

переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні

через погане зберігання втрачається близько 25% всієї продукції).

При проведенні аграрної політики урядовим структурам

необхідно перейти від обіцянок підтримки сільського господарства до

вжиття реальних заходів для відродження села, яке повинно стати

основою національного відродження.

Список використаної літератури

1. Климко Г.Н., Нестеренко В.П., Каніщенко В.П., Чухно А.А. та ін.

“Основи економічної теорії: політекономічний аспект” — К:. “Вища

школа” — “Знання” 1997

2. Макконел К.Р., Брю С.Л. “Економікс” — К:. “Хагар-Демос” 1995

3. “Економіка зарубіжних країн” За редакцією А.С. Філіпенко, В.А.

Вергун та ін. К:, “Либідь” 1996

4. Поль Самуельсон “Економіка” — Львів “Світ” 1993

5. “Основи економічної теорії” За редакцією доктора економічних наук,

професора С.В. Мочерного. К.: ВЦ Академія 1997.

Страницы: 1, 2