бесплатно рефераты
 
Главная | Карта сайта
бесплатно рефераты
РАЗДЕЛЫ

бесплатно рефераты
ПАРТНЕРЫ

бесплатно рефераты
АЛФАВИТ
... А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

бесплатно рефераты
ПОИСК
Введите фамилию автора:


Міжнародна економічна система та її головні елементи

купівлі висококваліфікованих цінних паперів та інших активів, а відносно

невелика частина (близько 315 млрд дол., 1997 р.) – прямі закордонні

інвестиції.

Маштаби світового господарства можна було б також відобразити десятками

цифр і натуральних показників, які характеризують, наприклав, довжину

транспортних шляхів та трубопроводів, обсяги спожитої енергії, видобуваємиї

сировини, виробництво нескінченної кількості промислових виробів,

споживання продуктів харчування і т.д. Але всі ці цифри мало що ще зможуть

додати для розуміння функціонуваня міжнародної економічної системи.

Головні елементи міжнародної економічної системи

Світове господарство як система складається з соціально-економічних

підсистем, що підпорядковуються певним внутрішнім і зовнішнім

закономірностям.

Окремі національно організовані господарства країн розвиненої ринкової

економіки, країн ринкової економіки, що розвиваються, та держав перехідної

від централізовано керованої до ринкової економіки у своїй суперечливій

єдності становлять матеріальну основу, речовий зміст світового господарства

і одночасно є його основними соціально-економічними підсистемами.

Міжнародні економічні відносини пов'язують ці господарства у цілісну

систему.

Отже, основними ешалонами світової економіки є:

o центри, або ядра;

o перехідні, транзитивні економіки;

o традиційні (переферійні) економічні системи.

Кожна з перелічених мегасистем, розвиваючись у загальноцивілізаційному

колі, характеризується власною траєкторією руху, натрапляє на свою систему

протиріч і обмежень.

Критерії визначення основних елементів міжнародної економічної системи

Основні соціально-економічні підсистеми сучасного світового господарства

визначають за такими критеріями, як 1) рівень і характер розвитку

продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними

відносинами, тобто зі ступенем розвитку ринку всередині тієї чи іншої

країни; 2) специфіка багатоукладності економіки; 3) особливості державного

регулювання господарського життя (співвідношення позаекономічних та

економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі). Для

того щоб віднести конкретну країну (або групу країн) до певної соціально-

економічної підсистеми, потрібна наявність усіх трьох згаданих критеріїв.

Перший критерій — рівень і характер розвитку продуктивних сил у

взаємозв'язку з організаційно-економічними відносинами — стосується

структури виробництва, характеру чинників економічного зростання і,

зрештою, ступеня задоволення різноманітних потреб людей. Він визначає

можливості окремих країн у міждержавних економічних зв'язках, у міжнародній

спеціалізації. Наприклад, відчутна різниця в рівнях розвитку продуктивних

сил окремих країн зумовлює різні можливості їх щодо міжнародної

спеціалізації, особливо в галузях обробної промисловості. Однак поділ праці

між ними є однією з основ господарської взаємодії, встановлення виробничих

зв'язків між підприємствами різних країн з метою виробництва певної

кінцевої продукції.

Наприклад, у той час, коли країни розвиненої ринкової економіки

запроваджують інформаційні технології в матеріальному та нематеріальному

виробництві, створюють мережі банків даних, розширюють обмін інформацією

тощо, решта країн відчуває дефіцит ресурсів розвитку, не підготовлена до

вирішення проблем комплексної модернізації. Це, безумовно, утруднює

стикування економічних структур різних країн.

Головним каналом міжнародних зв'язків стають комп'ютерні системи. Так, у

США лише 5 відсотків із щорічних 1,3 трлн одиниць документів зберігаються

на папері. За такої ситуації Україна, наприклад, зі своєю паперовою

архаїкою виявляється неспроможною нагромадити і використати необхідну

інформацію. Інформаційно-комп'ютерна технологія є основою сучасних

продуктивних сил. Внаслідок цього змінюються як характер виробничого

процесу, так і галузева структура економіки.

У різних підсистемах провідна роль належить різним галузям, що зумовлює

технічну диференціацію підсистем і, як наслідок, їхню соціально-економічну

диференціацію. Структурні зрушення і міжгалузеве переливання робочої сили є

самостійними факторами зростання ефективності виробництва, особливо в

промисловості. У країнах з розвиненою ринковою економікою протягом останніх

10— 15 років чітко виявляється тенденція до скорочення зайнятості в

традиційних галузях з високим рівнем трудоємності виробництва (харчова,

текстильна, швейна тощо), а також в капіталоємних галузях (металургія).

Однак паралельно зайнятість зростає в наукоємних галузях, які визначають

сьогодні науково-технічний прогрес і темпи зростання ефективності

виробництва (приладобудування, електротехніка тощо). Ця тенденція зумовлює

відповідний підхід країн розвиненої ринкової економіки до міжнародної

спеціалізації передусім у відносинах між собою.

У сфері організаційно-економічних відносин мають місце як прямий

взаємозв'язок між країнами різних підсистем у формі обміну товарами та

послугами, виробничої кооперації тощо, так і непрямий взаємовплив —

демонстраційний ефект господарювання. Своєрідні імпульси розвитку виходять,

як правило, з країн розвиненої економіки. Між країнами різних підсистем

залишається суттєвий розрив у головних показниках розвитку, започаткований

диференціацією їхніх внутрішніх організаційно-економічних відносин. Цей

розрив більш-менш точно віддзеркалюється в двох агрегатних показниках —

валовому внутрішньому продукті на душу населення та особистому споживанні

на душу населення.

Розглянемо другий критерій визначення соціально-економічних підсистем —

специфіку багатоукладності економіки.

Країнам розвиненої ринкової економіки властива технологічна і соціально-

економічна багатоукладність. Проте в різноманітних формах

високоорганізованого ринкового господарства на основі розвитку приватної та

суспільної власності, індивідуальних свобод та правових інститутів

функціонують досить налагоджені механізми саморозвитку; господарство

високоінтегроване. У країнах ринкової економіки, що розвиваються, специфіка

багатоукладності полягає у переважанні нетоварних форм господарювання і є

характерною рисою виробничих відносин у цих країнах, причому частка

нетоварних, традиційних форм господарювання в народному господарстві цих

країн неоднакова. Досить суттєво відрізняється вона, наприклад, у країнах

Центральної Африки та Південно-Східної Азії. Сучасні товарні форми також

диференційовані за рівнем свого розвитку як усередині тієї чи іншої країни,

так і в різних країнах (наприклад, дрібнотоварний уклад у Бразилії та в

Буркіна-Фасо).

Специфіка країн перехідної від централізовано керованої до ринкової

економіки полягає у започаткуванні процесу роздержавлення і приватизації,

формуванні сучасного багатоукладного господарства.

Третій критерій — особливості державного регулювання господарського життя.

Специфіка багатоукладності в країнах ринкової економіки, що розвиваються,

та в країнах перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки

відбивається у слабкому ступені суспільної інтеграції. У цих країнах

особистість не виділена з колективу (общинне, патріархальне господарство

або суцільне одержавлення економіки), свободи особи та інститути демократії

нерозвинені. Складності в розвитку цих країн полягають у тому, що за різних

рівнів соціально-економічних та техніко-економічних показників механізм

саморозвитку або відсутній, або є вкрай неефективним. Переважання

позаекономічних форм і методів організації господарства, запроваджуваних

державою, характерне для всіх країн з малорозвиненою системою ринкових

відносин. Слід зазначити, що такий стан відтворюється, оскільки у спробах

вирішити соціально-економічні проблеми переважають методи тотального

перерозподілу національного доходу, які спричинюють потребу в громіздкому

прошарку управлінців. Це блокує саморегулювання економіки (у країнах, що

розвиваються) чи перехід від простих до більш складних, але водночас менш

стійких форм ринкової організації (у країнах перехідної від централізовано

керованої до ринкової економіки).

Так, загальновідомо, що колишні країни командно-адміністративної системи

спробували пройти етап індустріалізації на "крейсерських" швидкостях. Проте

ця мета частіше пов'язувалася з політичною орієнтацією, а не з внутрішніми

соціально-економічними передумовами. Скажімо, взаємозалежність між

республіками колишнього СРСР, на перший погляд, була логічно обгрунтованою

та міцною. Проте при знятті політичного каркасу вона виявилась крихкою,

оскільки не грунтувалась на товарно-грошових відносинах, економічних

інтересах.

Країни з високим рівнем розвитку

Центр світової економіки завжди найбільшою мірою наближається до

цивілізаційної субстанції як її найбільш розвинута частина. Більш того, він

справляє визначальний вплив на процес еволюції самої цивілізації. В епоху

аграрної цивілізації центром світової економіки були окремі міста або міста-

держави: Венеція, Генуя, Амстердам. Особливість індустріальної цивілізації

становило яскраво виражене домінування найпотужніших держав: Іспанії,

Португалії, Великої Британії, Голландії. США. Нині функції центра, ядра

глобальної економічної системи дедалі більше преходять до груп

найрозвинутішіх держав. Відповідно до класифікації країн у «Світовому

економічному огляді ООН» до промислово розвинутих країн відносяться 23

країни: США, Канада, 15 країн ЄС і 3 західноєвропейські країни (Швейцарія,

Норвегія, Ісландія), що входять в ЕАСТ, Японія, Австралія і Нова Зеландія.

У ряді видань ООН до промислово розвинутих країн відносяться також Ізраїль

і Південна Африка. На частку промислово розвинутих країн припадає майже 54%

валового національного продукту усього світу і 69% світового експорту.

Серед них виділяється «сімка» головних промислово розвинутих країн - США,

Японія, Німеччина, Франція, Італія, Великобританія і Канада, питома вага

яких у ВНП промислово розвинутих країн складає 85,8%, у світовому ВНП -

46,3%, в експорті промислово розвинутих країн 72,7%, у світовому експорті -

50,1%. Економіка чотирьох європейських країн із цієї «сімки», Німеччини,

Франції, Італії, Великобританії, є основою економіки всіх 15 країн

Європейського союзу (73% ВНП країн ЄС і 64% їхнього експорту). Стан

економіки «сімки» є визначальним не тільки для всіх промислово розвинутих

країн, включаючи ЄС, але й для всього світу. Тому економічна політика, що

проводиться урядами цих країн, впливає не тільки на національну, але і на

світову економіку.

У умовах високого ступеня інтернаціоналізації виробництва і глобалізації

світової економіки нагальною потребою стало узгодження економічної політики

провідних країн, що і послужило причиною щорічних нарад (з 1975 р.) глав

держав і урядів «сімки».

Серед високорозвинених країн, у тому числі провідних, постійно відбуваються

зміни в співвідношенні сил. З'являються нові претенденти на місце в цій

елітній групі країн світового господарства. У перші роки після другої

світової війни безперечним лідером у світовій економіці були США. Під час

війни їхня економіка не тільки не постраждала від військових дій, але і

нарощувала свій потенціал, забезпечуючи зброєю країни антигітлеровської

коаліції. Різко зросла частка США у світовому виробництві і світовій

торгівлі. США випереджали навіть найбільш розвинені країни Західної Європи

по продуктивності праці в 2-3 рази. Сприятливо відбилася війна і на

економіці Канади, що, залишаючись формально домініоном Англії, економічно

зблизилася із США.

У Західній Європі в найменшій мірі від військових дій постраждала

Великобританія. На якийсь час вона виявилася лідером у цьому регіоні. Але

розпад Британської імперії, непомірно високі військові витрати дуже

негативно позначилися на англійській економіці. Великобританія значно

відставала від інших західноєвропейських країн за темпами економічного

росту і виявилася відсунутою від лідируючих позицій на європейському

континенті.

До найбільше найбільш швидко розвиваючихся країн у Західній Європі

відносилися ФРН і Італія, що мають значні резервами робочої сили і не

обтяжені військовими витратами. У 60-ті рр. говорили про західнонімецьке

«економічне диво» та італійське «економічне диво». Економічне лідерство в

Західній Європі перейшло до ФРН. У країні одержали розвиток нові і новітні

галузі виробництва. По продуктивності праці і виробництву ВНП на душу

населення ФРН наблизилася до США, зміцніли зовнішньоекономічні позиції

країни і становище західнонімецької марки.

Досить високими темпами в цей період розвивалася економіка Франції,

Голландії, Бельгії. Продовжували нарощувати свій економічний потенціал такі

високорозвинені країни, як Швейцарія, Швеція, Норвегія, де ВНП надушу

населення навіть вище, ніж у США. У Данії, поряд із високорозвиненим

сільським господарством, виникли сучасні галузі промисловості. Підвищувався

рівень економічного розвитку Австрії і Фінляндії, що проголосили

нейтралітет і успішно співпрацювали і з Заходом, і зі Сходом. На першому

етапі післявоєнного розвитку трохи з боку від спільних шляхів економічного

розвитку стояли такі країни Південної Європи, як Іспанія, Португалія і

Греція, де у влади знаходилися фашистські або напівфашистські режими.

Ліквідація цих режимів і вступ цих країн на шлях демократичного розвитку

дали новий поштовх їхньому економічному розвитку і зближенню з іншими

країнами Західної Європи.

В роки після другої світової війни, особливо в перші післявоєнні роки,

країни Західної Європи одержували економічну підтримку від США, що

оголосили в 1947 р. про план відбудови Західної Європи (план Маршала),

відповідно до якого західноєвропейським країнам була виділена матеріальна і

фінансова допомога. У тій або іншій формі США сприяли економічному розвитку

Західної Європи і надалі, що мало значення особливо в умовах протистояння в

Європі двох світових систем. Водночас країни з найбільш високими темпами

економічного росту, що домоглися успіхів в економічному розвитку,

насамперед ФРН, Франція, Італія, порушили питання про необхідність

взаємного економічного зближення країн Західної Європи і виступили з

найбільше радикальними планами економічної інтеграції. Ці плани знайшли

втілення в створенні Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), що не

тільки створило кращі можливості для розвитку сучасного виробництва, але і

зміцнювало їхні позиції у світовій економіці в порівнянні зі США.

Сьогодні в ЄЕС, перетвореному в Європейський Союз, входять усі основні

країни Західної Європи (крім Швейцарії, Норвегії й Ісландії). Формування

потужного інтеграційного блоку в Європі з єдиним внутрішнім ринком і єдиною

валютою - важливий засіб подальшого підвищення рівня економічного розвитку

європейських країн, хоча найбільше розвинені країни ЄС по продуктивності

праці вже наздогнали США, а за виробництвом ВНП на душу населення істотно

наблизилися до них.

Докорінно змінилося у світовій економіці і місце Японії. У економічному

відношенні, зокрема за виробництвом продукції на душу населення, Японія до

війни істотно відставала від найбільше розвинутих країн. У перші

післявоєнні роки це відставання ще більш зросло. Однак надалі, в умовах

соціально-економічних перетворень, радикальної аграрної реформи, активній

ролі держави, низьких військових витрат, при збереженні на визначений час

низького життєвого рівня населення Японія мала найбільше високу норму

нагромадження і домоглася найбільше високих серед розвинутих країн темпів

росту. За порівняно короткий історичний термін Японія наблизилася до США і

найбільш розвинутих країн Західної Європи по продуктивності праці і

виробництву ВНП на душу населення, а по абсолютному обсягу виробництва ВНП

вийшла на друге місце у світі після США. Хоча життєвий рівень і рівень

заробітної плати в Японії істотно виріс, конкурентноздатність японських

товарів зберігається на високому рівні. При досить ємному внутрішньому

ринку перед країною як і раніше гостро стоїть проблема більш активної

участі в широкому економічному просторі.

Високий рівень економічного розвитку Австралії і Нової Зеландії базувався

на інтенсивному сільськогосподарському виробництві, продукція якого (олія,

м'ясо, вовна і ін.) широко експортувалася. Незважаючи на те, що в цих

країнах йде створення сучасних галузей промисловості, по виробництву ВНП на

душу населення (у перші післявоєнні роки вони поступалися тільки США,

Канаді, Швеції і Швейцарії) їх обігнали багато європейських країн.

Американські компанії, відчувши, що країни Західної Європи і Японія

наздогоняють їх по продуктивності праці і конкурентноздатності у ряду

галузей, істотно збільшили капіталовкладення і підвищили витрати на НДОКР.

У такий спосіб США знову вийшли на самі передові позиції у світовій

економіці. За даними Міжнародного економічного форуму, що оцінює

економічний стан 46 держав світу, США признаються найбільше

конкурентноздатною країною світу протягом останнього десятиліття. Найбільше

близькими за рівнем конкурентноздатності до США є Сінгапур і малі

європейські країни. За період із 1992 по 1997 р. Японія в цьому рейтингу

відкотилася з другого на дев'яте місце, Німеччина - із п'ятого на

чотирнадцяте, Франція - із п'ятнадцятого на дев'ятнадцяте.

Отже, найбільш характерні штрихи до колективного портрета цієї групи країн

можна обмежити такими:

. розвинуте ринкове господарство;

. найбільша вичерпаність джерел і факторів індустріального розвитку;

. домінуюче становище у світовій економіці, яка дає змогу інтенсивно

залучати в господарський обіг і власні, і чужі ресурси*

. вибухоподібне зростання фінансового сектора економіки, яке формує

віртуальну господарську сферу (bubble economies);

. зміщення центра ваги економічної діяльності у сферу послуг,

функціонування переважно сервісної економіки;

. звуження ринкового поля економіки внаслідок зростання тенденції до

неспроможності ринку (market failure), поступовий перехід до постринкової

неоекономіки;

. різноманітний вибір в умовах обмеженості ресурсів, опора в економічній

політиці на теорію поведінки фірми і споживача (біохевіоризм), теорію

ігор.

Таким чином, трансформація центра світової економіки відбувається у напрямі

поступового, але неухильного формування постматеріальних, постекономічних

структур з яскраво вираженою тенденцією гуманітаризації економічних

процесів, зі зміщенням центра ваги зі сфери матеріального у сферу духовного

багатства.

Країни з перехідною економікою

Процес еволюції економічних і соціально-політичних відносин

характеризується фазами іх відносної стабільності й розвитку та

трансформаційними періодами (табл. 4)

Таблиця 4

Фази еволюції економічних і соціально-політичнх відносин

|Вид об’єкта |Фаза заміни |Фаза |

| |(років) |відносного |

| | |розвитку |

| | |(років) |

|Світова цивілізація |100 – 300 |400 – 1000 |

|Політична система суспільства |50 – 100 |200 – 300 |

|Економічна система |30 – 60 |100 – 150 |

|Епістемологічна і технологічна |10 – 30 |40 – 120 |

|система | | |

|Наукова і технологічна парадигма |5 – 10 |30 – 60 |

|(с-ма. зв’язків) | | |

Джерело: Kwasnicki W. Knowledge, Innovation and Economy. Wroclaw, 1994.

P.44.

Наведена схема важлива для класифікації процесів, які відбуваються у

перехідних економіках, особливо в частині, що стосується фази заміни

економічних і політичних систем, яка триває від 30 до 100 років. Очевидною

є необхідність розробки для цієї фази відповідної теорії, визначення

основних параметрів трансформації і, можливо, найголовніше – вироблення на

такій основі адекватної економічної політики.

Наприкінці 80-х рр. у світі виникла нова група країн, що одержала назву

країни з перехідною економікою. У цю групу входять колишні соціалістичні

країни - члени СЕВ і колишні республіки СРСР, включаючи Росію, що вступили

на шлях ринкових перетворень. Незважаючи на істотні різниці у формах і

темпах перетворень, економіка цих країн має ряд спільних рис. Відмова від

планування і регулювання цін у характерних для цих країн умовах

несбалансованості та дефіциту державного бюджету привів до різкого вибуху

інфляції, темпи якої досягали декілька сотень відсотків у рік. Істотно

впали обсяги ВНП і промислового виробництва: у Росії й інших колишніх

республіках СРСР - більш ніж у 2 рази. Такому падінню виробництва сприяли

розпад СЕВу і СРСР, оскільки це привело до порушення традиційних

економічних зв'язків, як між країнами СЕВ, так і республіками СРСР.

Результатом падіння виробництва стало те, що країни з перехідною економікою

за рівнем свого економічного розвитку були відкинуті далеко назад, і по

показнику приросту і розміру ВНП на душу населення виявилися на середньому

рівні країн, що розвиваються.

Особливо сильно скоротилося виробництво у Вірменії, Азербайджані, Грузії,

Киргизії, Молдові, Таджикистані, Болгарії, Румунії, що позначилося на вкрай

низькому рівні ВНП на душу населення. У цих умовах для країн із перехідною

економікою першочерговим завданням стала її стабілізація. У ряді країн

Страницы: 1, 2, 3


бесплатно рефераты
НОВОСТИ бесплатно рефераты
бесплатно рефераты
ВХОД бесплатно рефераты
Логин:
Пароль:
регистрация
забыли пароль?

бесплатно рефераты    
бесплатно рефераты
ТЕГИ бесплатно рефераты

Рефераты бесплатно, реферат бесплатно, сочинения, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты, рефераты скачать, рефераты на тему, курсовые, дипломы, научные работы и многое другое.


Copyright © 2012 г.
При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.